"У шубі на стиглому тілі" Євгенії Чуприни

Якщо писання прози нагадує копання проходу на дні глибокої й сухої піщаної ями, то писання віршів - малювання виделкою по воді озера. Хоча дехто малює й вилами. А особливі оригінали - пристроєм для знімання з гілок дерев поліетиленових пакетів. Саме лише усвідомлення цього факту надає літературній творчості додаткового виміру, про який згадувати не дуже приємно. Уявіть лише, як діти кидають вашу книжку у купу старих газет, журналів, політичної реклами, запрошень на дешеві розпродажі і видань авторів, яких особисто ви особливо послідовно зневажаєте, і везуть все це на санчатах на пункт прийому макулатури, щоб поміняти його на новенького Жоржа Сіменона. Збірка віршів Євгенії Чуприни “У шубі на стиглому тілі” буквально пронизана цим “sic-transit-gloria-mundi” відчуттям тлінності та скороминущості повсякденного існування. Вже перший вірш збірки промовисто зображає цей, передусім тілесний, занепад:

Помру молодою, проживши 120 років...із макабричним захватом спостерігаючи,

як зморщуються і занепадають соковиті юні суки,

котрі якихось двадцять років тому дивувалися,

що у мені знаходять їх хлопчики, у такій старій бабі…

Цей вірш про міфічну здатність поезії бальзамувати тіло таким чином, що час не шкодить йому. Ілюзія цієї властивості може з’явитися у будь-якого автора: якщо вірш написаний, коли тобі було двадцять, то, коли ти його читаєш, тобі знову двадцять.

Поезія Євгенії Чуприни сповнена внутрішнього драматизму. Там постійно відбувається інтенсивний конфлікт поміж самоусвідомленням стану вічної молодості і фізичним занепадом організму. У вірші, який дав назву всій збірці, конфлікт поміж “духовним” і тілесним помітний особливо яскраво:

Дивився ти зором ікони,

А стегна хиталися швидко…

Сумно й безнадійно звучить ця тема у вірші про невдалих коханців:

Даремно. Ось останнього уводять

Пришити ґудзик на штани йому...

І далі:

Що було струнке, нині стало жопате...

Подібне захоплення занепадом можна помітити у творах Семюела Беккета, особливо в його романі “Уот”. Але Чуприну відрізняє розуміння неунікальності, тиражованості подібного досвіду. Звідси виникає самоіронія. До речі, це головна причина самоіронії постмодерну. Це ще співак Beck вірно підмітив: "Нам доводиться співати про те, про що вже всі давно проспівали тисячу разів. Який взагалі в цьому сенс? Про це вже навіть і пожартували тисячу разів, і ми це тисячу разів послухали. Що тепер робити?" Саме це питання і його вирішення і складає суть сучасної прогресивної культурної практики.

Помітно, що тема занепаду є важливою для авторки та насправді її хвилює. Поезії про геополітику вдаються їй менше. Вірш “Велика різниця” (Чим відрізняється хохол від москаля) - це жарт на тему національних ідентичностей, які є химерами, бо не існує ані архетипових представників національностей, ані національної єдності: кожна людина особлива. У будь-яких узагальненнях подібного типу одразу читається ресентимент (образа, на яку нема чим відповісти). Втім, не можна не визнати, що під час читання з естради, подібні вірші часто викликають захват у аудиторії.

Взагалі стосунки автора з аудиторією також явно хвилюють поетку. В її вірші “Екзорцизм”, поет спускається з гір до публіки, щоби вразити її своїми поетичними відкриттями, але вона, як це іноді буває, ставиться до них байдуже: ще один поет, який написав ще один вірш, нам ці вірші ще у школі набридли… Здається, що єдиний спосіб хоч якось розворушити людей - скористатися “нецензурною” лексикою:

Вони приперли ідолів своїх,

Дітей, пляшки та їжу повсякденну,

Вони бояться тільки матюків,

Ці смертники, що підуть у геєну —

Але проблема у тому, що цензури в умовах відкритого суспільства, на яке стрімко перетворюється Україна, не існує. А отже зі словами, які ми ще вчора вважали “нецензурними” вже буквально завтра станеться те, що сталося із обсценною лексикою у країнах першого світу. Британський дослідник Пітер Сільвертон у своїй книжці “Filthy English” (Брудна англійська) досліджує еволюцію лайки в англійській та деяких інших мовах. З його аналізу випливає одна важлива закономірність: з часом найбрудніша лайка стає невід’ємним елементом повсякденного лексикону.

Дуже показова ситуація склалася у сучасній французькій мові із словом “putain” (шльондра): з іменника воно перетворилося на вигук (саме тут хочеться вжити більш спеціалізоване російське “междометие”). Французи зловживають ним і можуть запросто сказати десь у супермаркеті про якісь яблука: “Putain, mais c’est bon!” (Ой, які ж вони добрі!). Сільвертон розповідає, що був знайомий з французьким викладачем, який працював у Лондоні. Той вигукував “putain” за будь-якого приводу, але це зовсім не свідчило про низьку культуру його мови — швидше про певний автоматизм звички.

Слово “bitch” (сука) вважається сьогодні у Британії досить невинною лайкою, пише Сільвертон, але так було не завжди. Словник, виданий у 1811 році, визначає його як “найобразливіше звертання, яке може бути застосоване до англійки”. Сьогодні цим словом позначають також пасивного партнера на слензі в’язнів-гомосексуалістів. Також у США існує феміністичний журнал “Bitch”. Але, зазначає дослідник, у 1997 році це слово зазнало несподіваних репресій, які стосувалися пісні групи “Prodigy” “Smack My Bitch Up” (Відшмагай мою суку).

Не дивлячись на те, що зміст пісні був явно іронічним, її кліп рідко показували по телебаченню навіть після півночі. ВВС Radio 1 взагалі крутило лише інструментальну версію без слів і оголошувало її в ефірі просто як “Smack” (Відшмагай). У 2007 році членкиня муніципальної ради Брукліну Дарлін Мілі запропонувала заборонити вживання слова “bitch”, але за це проголосувало лише вісімнадцять з п’ятдесяти одного члена ради. Причина її поразки полягала у своєрідному поліморфізмі цього слова в англійській мові. Назвати так жінку — це одне, але, наприклад, фраза “This is a great book, although it really is a bitch to read” в устах навіть рафінованого інтелектуала означає буквально: “Це прекрасна книжка, але читати її дуже нелегко”. Сучасний англієць також запросто може сказати про свою подружку “She’s my bitch and I love her” — “Це моя баба, і я її кохаю”. Тобто тепер це просто запанібратське найменування жінки.

Із цього випливає дуже сумний висновок: якщо сьогодні матюки у поезії ще можуть викликати хоч якусь емоційну реакцію, то вже завтра вони перетворяться на маловиразний декоративний елемент. Втім, не можна не погодитись, що вживання українських матюків після довгої латинської фрази, як це зробила поетка, викликає відчуття різкого падіння, як у першим німих кінокартинах, коли зі шлангу, в який дивиться садівник, раптом починає стрімко бити вода. Це призводить до нападу рефлекторного і дещо автоматичного сміху.

Інший вірш “Я поет, і це значить — я монстр у суспільстві людей, і вони не впливають на світ моїх вільних ідей” експлуатує ідею романтичного протистояння митця та суспільства, дуже популярну ще у ХІХ сторіччі. Сьогодні подібне твердження виглядає, немов оригінальна карнавальна маска. Втім, маскування - це ще одна з традицій сучасної літератури, коли поет може навіть вдавати наявність маски за її відсутності. Потрібно пам’ятати, що іронічна поезія знаходиться у стані постійного підморгування читачу, і ми ніколи не знаємо достеменно, наскільки автор є відвертим із аудиторією. Побачити, як працює цей принцип, можна ще у вірші “Альфонс”, де лірична героїня-поетка просить свого коханця зберегти для нащадків гроші, якими вона розплатилася з ним за секс:

З-за того, що напевне, мій біограф

І мій майбутній олігарх-фанат,

Коли побачать в рамці цей автограф,

Твою вдову й дітей озолотять!

Авторка насправді не вірить, що так станеться, але саме припущення виглядає, мов дотепний жарт, то чому би цим не скористатися? Чому би не скористатися тим, що не існує і не має ніякого сенсу? Це дуже схоже на епізод з роману Дежьо Костолані “Нерон, кривавий поет”, коли тиран намагається вирвати у свого брата-поета таємницю його таланту:

— Все моє! — гнівно закричав розлючений Нерон, топчучи ногами. — Й те, чого немає.

“Та ні, це моє, — хитаючи головою, подумав Британік. — Все, чого немає, — моє. Не твоє. Твоє лише все, що є”.

Вірш “Осоловіле біле скло йде промінцями” написаний, здається, спеціально дуже неохайно: із постійними збоями ритму, рими та наголосів. В ньому відчувається незатишність подорожуючого дешевим плацкартним вагоном:

сплять на лавках і смердять робочі люди

десь у тамбурі сумує провідниця

бо їй здається що ніхто її не любить

вагони стегнами хитають мов блудниці

Можна помітити тут відповідність форми змісту. Це виглядає логічно: вірш про погане і має бути написаний погано. Звісно, ми маємо й протилежні випадки: наприклад, вірш “Падло” Бодера. Він написаний ідеально, що помітно і в українському перекладі:

Пригадайте, кохана, той ранок погожий,

І те літо чудове, ясне,

Як при стежці крутій на гранітному ложі

Ми побачили падло страшне.

Але задача Бодлера була зовсім іншою: він прагнув викликати відразу через захоплення, естетизацію потворного. Сьогодні ж можна просто назвати потворне потворним. Про те, що це не випадкова недбалість, коли автор просто не впорався із формою, свідчить вірш “Театр”, який є класичним зразком сонету. Саме тут хочеться сказати, що автор нарешті зняв маску та показав своє справжнє обличчя. Але триває це недовго: всього чотирнадцять рядків. Далі на нас знов чекають викривлені, пародійні та карикатурні персонажі:

Жорстокий, наче зграя лесбіянок,

Не визнавав колишніх обіцянок…

Або ж:

Своїми ніжними руками чоловічими

Цю курку змащуєте сіллю з часником ви…

До речі, вірш “Італійський сонет”, як і “Театр” також не страждає від формальних недоліків, але його зміст є буквально відчайдушним обсценним вигуком. Очевидно, і сама авторка відчуває, як ще вчора шокуюча лексика миттєво перетворюється на орнамент бюджетних шпалер із супермаркета.

Читач, який добереться до 144 сторінки збірки, буде винагороджений віршем, який є буквально квінтесенцією творчості поетки:

Чого чекаєш, хлопчику, від мене?

Прозорий ти стоїш посеред хати —

Налякане видіння навіжене.

Йди геть, не заважай тебе кохати!

В реальності є чорнороті люди,

Обставини та ліжка кострубаті.

Все рівно, як ми хочемо, не буде.

Йди геть, не заважай тебе кохати.

Євгенія Чуприна заперечує існування краси в реальному світі, протиставляючи їй красу світу поетичного. Але необхідність довгі роки мешкати в реальності призводить врешті до повної втрати віри у надзвичайне. Навіть якщо воно з’являється уособленням краси, лірична героїня поспішає його вигнати, аби плекати спогади про давно минулі дні, коли для подорожі у потойбічне досить було лише відкрити двері. А можна навіть і не відкривати.
      Олег Шинкаренко , Журналіст Української гельсінської спілки з прав людини