вівторок, 26 лютого 2013 р.

З Партією регіонів - до золотих мікрофонів

Із публікаціями, що містяться на черкаському інформаційному сайті "Провінція", я не завжди погоджуюсь. Як на мене, дуже вже "ядовито" викладаються тут новини, аналітичні статті тощо. Але цю, останню, публікацію, стороною не міг обійти. Відчувається різниця. Здорового сарказму авторам не займати.
12-11-21-Soborna-ploschaТой, хто контролює події на Соборному майдані в Черкасах – той замовляє музику в політичному житті регіону. Це добре розуміють у Черкаській ОДА. Надбанням редакції став робочий документ аналітичної групи при одному із заступників губернатора. Судячи зі змісту цього витвору номенклатурного мистецтва, місцевих «донецькіх» захопив у полон вірус творчості...Той, хто контролює події на Соборному майдані в Черкасах – той замовляє музику в політичному житті регіону. Це добре розуміють у Черкаській ОДА. Надбанням редакції став робочий документ аналітичної групи при одному із заступників губернатора. Судячи зі змісту цього витвору номенклатурного мистецтва, місцевих «донецькіх» захопив у полон вірус творчості...

Для службового користування

На виконання усного доручення ... щодо порядку використання Соборної площі Черкас у березні 2013 року з метою недопущення тут вакханалії деструктивних сил, в Черкаській облдержадміністрації створена робоча група фахівців широкого профілю. У результаті підготовчої роботи розроблено графік заходів, який пропонується до затвердження:

1 -2 березня
На честь Всесвітнього дня кішок проводиться загальнообласний конкурс «Кішка – друг людини».
На випадок спалаху нездорової активності опозиції пропонується використати досвід фестивалю котів у Іпрі (Бельгія). У натовп, який збирається на площі, кидають іграшкових котів. Кожному опозиціонеру на голову летить наповнений рідиною Мурчик.
Відповідальний – начальник управління сім`ї, молоді та спорту Береза В.О.

3-6 березня
Врочистості на честь Всесвітнього дня письменника
Конкурс «І мене в сім`ї великій не забудьте пом`янути…», присвячений найкращому висвітленню роботи голови Черкаської ОДА, Героя України Тулуба С.Б. До участі в конкурсі допускаються твори школярів, листи трудящих, публіцистичні нариси письменників на тему відчайдушного горіння на роботі керівника області.
Відповідальний за проведення конкурсу – позаштатний радник голови ОДА Шадріна Т.В.


9 -13 березня
Міжнародний день ді-джея (World DJ Day)
До конкурсу «З Партією Регіонів – до золотих мікрофонів» допускаються ді-джеї, які працюють на FM-станціях регіону. Репертуар затверджується обласною організацією Партії регіонів. Відповідальний - перший заступник голови Черкаської обласної парторганізації Тимошенко М.І. Головний приз – мікрофон, який підсилював першу промову Сергія Борисовича Тулуба перед активом Черкаської області під час його інавгурації в сесійному залі обласної ради.

17-20 березня
Урочистості на честь Дня працівників ЖКГ
Театралізований перфоманс «Тарифи – ваш біль, наша радість». Відповідальний за проведення міський голова Черкас Сергій Одарич. Найкращі працівники черкаських СУБів демонструватимуть усім охочим тонкощі написання й затвердження актів виконаних робіт за послуги, що не надавалися. Захід віншує грандіозний гала-концерт черкаських комунальників, на завершення якого міський голова Черкас Одарич С.О. грає з кожним охочим у наперстки. Той, хто перемагає міського голову, за скороченою процедурою отримує гроші, які переплатив за комунальні послуги в останні три роки.

21-24 березня
Комплекс заходів до Міжнародного дня лялькаря
На площі розігрується грандіозний гала-концерт ляльок-маріонеток. Відповідальний –-в.о. головного режисера Черкаського музично-драматичного театру Проскурня С. В. Кожна лялька-маріонетка (за смикання за мотузки відповідає перший заступник голови Черкаської ОДА Рябцев С.В. ), яка символізує депутата Черкаської обласної ради від Партії регіонів, розповідає зі сцени про успішну реалізацію програми «Будуємо нову Черкащину» в його районі чи селі. Організацію та підвоз глядачів покласти на районні відділи освіти. Музичний супровід – Черкаський симфонічний оркестр під керівництвом Дяченко О. М.

26-29 березня
Усеобласне святкування Дня внутрішніх військ МВС України
Урочистий огляд внутрішніх військ Черкащини. Відповідальний – начальник УМВС в Черкаській області Дерновий В.В. У програмі - показові виступи правоохоронців, під час яких вони демонструють майстерність перевтілення. Так, один і той же правоохоронець - переводить бабусю через небезпечну ділянку автомагістралі, а вже за кілька секунд, перевдягнутий у цивільне, - штурмує приміщення ОВК в натовпі активних громадян. Віншує огляд показовий розгон наметового містечка опозиції. У ролі Булатецького, розпластаного на бруківці, - Булатецький.

PS. Підбиття підсумків використання Соборної площі Черкас у березні відбудеться у міжнародний День сміху – 1 квітня.
                                                                                                
   Джерело: http://pro-vincia.com.ua/

понеділок, 25 лютого 2013 р.

Три роки стабільності. Братки в долі.

                                                                                     Хто визволиться сам,
                                                                                     Той буде вільний,
                                                                                     Хто визволить кого –
                                                                                      В неволю візьме.
                                                                                        (Леся Українка).

25 лютого. День народження Лесі Українки.  
    У цей день відбулась чергова щопонеділкова прес-конференція Опозиційної ради Черкащини. Сюди поспілкуватись з журналістами прийшли лідери обласних організацій політичних партій, що увійшли до об'єднаної опозиції, координатор черкаської опозиції, невизнаний переможець виборів народних депутатів у 197 виборчому окрузі Леонід Даценко, його побратим, також невизнаний владою кандидат у нардепи по 194 округу Микола Булатецький. Прийшов і лідер обласного об'єднання ошуканих вкладників кредитних спілок Володимир Гончаренко.
   На початку прес-конференції Леонід Даценко нагородив  премією чергового представника преси за гідне висвітлення діяльності об'єднаної опозиції Черкащини. Нині преміянтом стала Юлія Фомічова, журналіст газети "Вечірні Черкаси" та інтернет-порталу "Прес-центр".


Леонід Даценко, надаючи слово В.Гончаренкові, наголосив, що опозиція підтримувала і буде надалі підтримувати законні вимоги громадян України.
   Далі виступаючими було відзначено, що опозиція на Черкащині єдина у своїх діях, солідарна у вимогах до діючої влади, що 3-річчя влади Януковича є не святом, а скоріш трагічною датою в житті України. Лідер обласної організації ВО "Свобода" Ю.Ботнар вчергове проанонсував сьогоднішній захід - "Скорботну ходу, присвячену 3-й річниці президенства В.Януковича". До речі, офіційне повідомлення від ВО "Свобода" про проведення сьогоднішнього зібрання не було прийняте Черкаською міською радою.
  
А вже за півгодини по закінченню прес-конференції і за годину до початку свободівського заходу (до якого приєдналась і решта об'єднаної опозиції) мені зателефонували й повідомили про те, що до однієї з кімнат, яку орендує ВО "Свобода", вдерся десяток "бритоголових братків" і розтрощив матеріали, які хлопці-свободівці готували до заходу. Розбили лампу освітлення і "ушлі по-англійскі, нє пращаясь"... "Почули стук у двері, спитали хто, - згадує "свободівець" Ігор.  – Кажуть "свої". Я відкрив двері, мене відштовхнув кремезний молодик у чорному.  Увірвалося їх близько десятка. Зламали труну, порвали плакати, розбили ксерокс, зламали стільці. Розкидали усе. На пам'ять про себе залишили на порозі свободівців цеглину (?)
 
  Що б воно значило?..



Молоді націоналісти викликали міліцію, яка дуже оперативно - за 50 хв. - прибула за викликом і розпочала "слідчі дії"...
  О 15-00 біля Будинку торгівлі зібралось пара сотень черкасців.


Вишикувавшись, колона вирушила до Соборної площі.



На площі мітингувальників вже очікувало зусибіч оточене міліцією  зібрання зігнаних "прихильників" Партії регіонів. Від півдесятка виступаючих я не почув жодного українського слова, усі ораторствували російського. Це і депутати Черкаської обласної, міської рад, один директор черкаської школи тощо. Від одного чоловіка поважного віку я почув такі дивні речі: виявляється "Свобода" збирається окупувати "обидва береги Криму (!)" та розкидаються такими ганебними словами, як "гвинтокрил", "міліціянт", "шкарпетки"(!!!). Тож, в уяві цих українофобів, таких кричущих фактів вже достатньо, аби заборонити "Свободу"...
   Тож, колона протестуючих проти нинішньої влади, прийшла до Собоної площі. Спочатку колона не йшла на загострення і розташувалась повздож майдану на пішохідній ділянці бульвару Т.Шевченка. Але, пізніш, почувши, як провладні промовці глумляться над опозицією та вигукують українофобські гасла, люди не стримались, перейшли проїжджу частину і почали відтісняти "регіоналів"-тулубівців від мікрофонів та загалом від центральної частини площі. Міліція терміново розділила живим парканом дві протидіючі сили. Лунало скандування "Ганьба!", "Зека геть!", Зека на нари!" тощо. Відзначу, що скандування прибічників опозиції перебивало підсилені потужною технікою промови "стабілізаторів-регіоналів".
  
У колотнечі не розгубились лідери опозиційних сил області і разом із нардепом-свободівцем  Юрієм Сиротюком “взяли штурмом” найближчий БТР (Губернатор Черкащини С.Тулуб усю Соборну площу обставив військовою технікою. "Какби" з нагоди дня захисника вітчизни)))).  Вже за мить мітинг набув нового смислового звучання, бо тепер із БТР виголошували промови, а не просто фотографувались на ньому. Картина була вражаюча: БТР, на ньому народний депутат Юрій Сиротюк, лідер обласної “Свободи” Юрій Ботнар, лідер “Батьківщини” Анатолій Бондаренко, “УДАРу” Віталій Ілляшенко, “Фронту змін” Наталія Старікова, невизнаний народний депутат від Черкас Микола Булатецький з партійними прапорами і транспарантом “Юлі – волю!”
 


Регіонали святкують 3-річчя президентства Януковича

"Свободівці говорять "шкарпетки!"
"Загратований" Тризуб на ОДА


Регіонали під охороною міліції.

 
До акції долучився художник, скульптор Микола Теліженко

Майдан був повністю оточений міліцією
Фото прес-служби обласної організації партії "Фронт змін"  Опозиція на БТРі...











 Ждуть...












 


 Нардеп-свободівець Юрій Сиротюк



























Біля головпоштамту акція закінчилась... Щоб продовжитись...
Святкування ж регіоналів продовжилось, але його свідками стали переважно працівники міліції, сумлінні студенти які не порозбігалися та випадкові перехожі.

пʼятниця, 22 лютого 2013 р.

Японія для японців. Повчальний приклад

Завдяки знайомому журналістові "Прочерку", молодому товаришеві Назару Вівчарику, прочитав цю статтю. Не можу не роташувати її тут. Вразило.

Японія для японців. Повчальний прикладУ тих, хто відвідує Японію, може створитися враження, що японці – такі ж люди, як ми. Вони носять такий самий одяг, вони будують хмарочоси і слухають Бетховена.

Багато хто з них навіть навіть розмовляє англійською. Майже кожна спроба аналізу японського успіху концентрується на фінансовій політиці, техніці управління або чомусь подібному. Але це приблизно так само доречно, як шукати причини бідності американських гетто в програмах федеральної допомоги.

Я провів у Японії багато років. Японці – не такі, як ми. У чомусь вони такі, якими ми були колись раніше, а в чомусь вони такі, якими ми ніколи не будемо. Але найголовніше – вони були і завжди будуть японцями.

Японці переконані у своїй унікальності. Жоден інший народ світу не проводить стільки часу, вибачаючись за свою неповторність або оспівуючи її. Існує цілий жанр публікацій, який можна було б назвати “теорія японців”, де автори із задоволенням розмірковують про те, якими незбагненними є японці для інших народів.

Звісно, сильно розвинене відчуття унікальності вимагає чіткого розуміння відмінностей між японцями і всіма іншими. Ще в 17 столітті японці настільки сильно не хотіли присутності іноземців на своїй землі, що закрилися від світу на два століття. Їх вимушене повернення в світ в 1853 році не змінило їхні почуття відокремленості. Для них все просто: єдиний спосіб стати японцем – це народитися ним.

Найкращою ілюстрацією до цього є те, як Японія чинить з корейцями, що живуть у ній. Між 1910 і 1945 роками, коли Корея була частиною Японії, багато корейців переїхали до Японії. У Японії живуть тисячі корейців в третьому поколінні. Вони виглядають і поводяться так само, як японці. У них є вид на проживання. Але вони не громадяни Японії. Вони не можуть голосувати, працювати в урядових органах, і більшість японців не вступлять з ними в шлюб і не візьмуть їх до себе на роботу. Останнім часом ця ситуація почала обговорюватися в ліберальній пресі, але більшість японців вважає, що якщо корейцям у них не подобається, вони завжди можуть повернутися до себе в Корею.
Слово “нація” походить від латинського natio, що означає “раса” або “порода”, і від nasci, що означає “народжуватися.” Японці відчувають це дуже добре. Неважливо, наскільки по-японськи виглядають корейці – їх походження робить їх іноземцями. Я питав японців, скільки поколінь буде потрібно, щоб корейці стали японцями. Вони дивилися на мене так, як ніби я сказав дурницю і відповідали: “Вони завжди будуть корейцями”.

Японці також з недовірою ставляться до своїх співвітчизників-емігрантів. Для них ті, хто залишив Японію, щоб жити в Бразилії чи США, назавжди перестали бути японцями. Якщо вони або їхні нащадки коли-небудь захочуть повернутися в Японію, ставлення до них буде таке ж, як до корейців.

Якщо японці відчувають себе настільки далекими від тих, хто від них майже не відрізняється, неважко уявити собі, як вони ставляться до тих, хто відрізняється від них разюче. У 1986 році прем’єр-міністр Японії Ясухіро Накосоне зауважив, що великий відсоток чорного і мексиканського населення у США уповільнює американську економіку і робить країну менш конкурентоспроможною. У США це зауваження викликало лють, але в Японії воно було сприйнято як очевидна істина.

Неприязнь японців до чорних людям – не новина. Одним з наслідків післявоєнної окупації Японії є покоління дітей, народжених від японців та американців. Наполовину білих дітей з бурчанням терплять. Наполовину чорні були відправлені до Бразилії разом з матерями.

У лінгвістичному, культурному і расовому відносинах Японія – одна з найбільш однорідних країн у світі. Це означає, що їй ніколи не доводилося замислюватися про проблеми, які так хвилюють Америку. Оскільки в Японії існує тільки одна раса, ніхто не використовує слово “расизм”. Такі явища, як “рух за громадянські права”, боротьба за інтеграцію різних рас, розвезення школярів за рішенням суду в школи, що знаходяться в інших районах, відсутні. Немає також навчання на різних мовах і квот для різних груп населення при прийомі на роботу.

Немає тиранії “політичної коректності”. Ніхто не оспівує мультикультуралізм і ніхто не хоче переписати історію. Коли фірма наймає нових працівників, ніхто не думає про етнічний баланс; фірма просто бере найбільш кваліфікованих кандидатів.
У Японії немає Комісії з цивільного права та Комісії з рівних можливостей при наймі на роботу (Civil Rights Commission and Equal Employment Opportunity Commission). Немає закону про рівні права на житло або закону про рівноправне голосування (Equal Housing Act or Equal Voting Rights Act). Ніхто не змінює межі виборчих округів, щоб могли бути обрані кандидати від меншин. У Японії відсутні етнічні групи, які намагаються впливати на зовнішню політику. Японці не мають ані найменшого уявлення про те, що таке “злочин ненависті” (“hate crime”).

Про що писали б в Америці багато журналістів, за рахунок чого жили б багато людей, якби в Америці не було расових проблем? Той час, гроші та сили, яке американці витрачають на вирішення цих проблем, японці використовують продуктивно.

“Прогресивні” американці вважають, що метушня навколо расових проблем якимось чином корисна для країни, і іноді буквально шаленують через прагнення японців провести чіткі межі між собою і іншими народами. Безумовно, прагнення до існування цих кордонів – одне з найбільш очевидних і великих переваг Японії і природна характеристика будь-якого здорового суспільства.

Одна з найбільших відмінностей між Японією і США – це те, що у своїй основі японці подібні трьом мушкетерам – один за всіх, і всі за одного. Що б японці не робили, вони роблять це разом. Це почуття спільної мети проявляється по-різному. Наприклад, в Японії майже відсутня злочинність. Хто завгодно може ходити де завгодно в Японії в який завгодно час. Якщо у власника магазину занадто багато товару, він виставить надлишки на тротуар.

Ще одним результатом єдності та національної солідарності є практична відсутність соціальних конфліктів. Оскільки країна населена переважно японцями, які отримують дуже гарну освіту і виховуються в одних і тих же традиціях, вони чекають від оточуючих одного і того ж. У порівнянні з американцями у них набагато менше сумнівів про те, що є прийнятним, а що ні.

Одним з наслідків цього є те, що більшість японців помирають, не побачивши у своєму житті жодного юриста. В Японії в 20 разів менше юристів на душу населення, ніж у США, і японці не витрачають свій час на те, щоб судитися один з одним. Якщо бізнесменам потрібен контракт, вони сідають і пишуть його. Їм не потрібна допомога юристів. Якщо у них виникають незгоди, вони обговорять і вирішать їх.

Японці дуже добре розуміють, що солідарність нації заснована на тому загальному, що у них є. Вони високо цінують однорідність свого суспільства і не хочуть, щоб воно було розрізнене. Практично єдиний спосіб стати громадянином Японії – це вступити в шлюб з японцем, і навіть у цьому випадку громадянство не присвоюється автоматично. Влада дуже уважно вивчають минуле іноземця та його характер. Цей процес триває роки і закінчується тільки тоді, коли іноземець насправді стає членом своєї нової японської сім’ї і змінює своє ім’я на японське.

Періодично Японію змушують до того, щоб поселити у себе іноземців. У 70-х роках США практично змусили Японію прийняти деяку кількість в’етнамскіх біженців. В’етнамци досить швидко зрозуміли, що їхня присутність тут небажана, і більшість з них врешті-решт переїхали до Америки. Японці тихо тріумфували.

Властива японцям згуртованість могла б привести до створення «держави-няньки» скандинавського типу, з урядом, які патронують громадян на кожному кроці. Але цього не сталося. Японські сім’ї, які завжди вимагали вірності до себе і обіцяли натомість заступництво, доглядають за своїми невдахами. Це означає, що в японських містах немає нічого схожого на орди тих, що живуть на допомогу, які присутні в громадських місцях в Америці.
Японські торгові галереї тягнуться на багато миль. У Нью-Йорку або Чикаго вони були б заповнені бомжами, і нормальні люди не посміли б там з’являтися після заходу сонця. В Осаці чи Токіо можна ходити цілими днями, намагаючись знайти «бездомного».

У наш час, коли моди та стилі легко переміщуються з однієї країни в іншу, як ніби кордонів не існує, здається просто неймовірним, як Японія змогла залишитися такою непохитно японською. Велику роль в цьому відіграє водна межа – адже все, що потрапляє до Японії, має перетнути океан. Але навіть з урахуванням цієї переваги вражає те, як Японія без особливого шуму порушує багато правил, які американці оголосили обов’язковими до виконання на всій планеті. (Звичайно, ці правила порушуються і іншими країнами, але це здебільшого країни, до яких нікому немає діла. Мавританія може навіть практикувати рабство, оскільки ніхто не може знайти її на карті).

Крім властивої японцям расової дискримінації жителів Заходу найбільше бісить дискримінація за ознакою статі. Чоловіки і жінки працюють в різних сферах діяльності і майже ніхто не заперечує проти цього. Багато компаній по різному планують кар’єри для чоловіків і жінок. Адже вийшовши заміж, жінки часто кидають роботу, так навіщо ж навчати їх менеджементу?

У той же час бути домогосподаркою в Японії – не така вже проста задача!

Більшість чоловіків передають дружинам всі турботи по закупівлях і всю зарплату, отримуючи від них лише на кишенькові витрати. Жінки вирішують, в яку школу віддати дітей, де провести відпустку і чи купувати будинок. Найважливіше те, що завдяки жінкам японські школярі так багато займаються вдома, що займають перші місця на всіх міжнародних змаганнях. Японські матері настільки стурбовані навчанням дітей, що їх навіть прозвали “освітні матусі”.

Такий стан японок-домогосподарок – образа для американських феміністок. Вони регулярно прибувають до Японії “трясучи зброєю” і пояснюють своїм японським “сестрам”, наскільки ті пригноблені. Японки уважно слухають і продовжують залишатися “пригніченими”. Схоже, що вони не заперечують проти того, щоб жити в суспільстві, де діти не прагнуть до свободи від батьків, дитяча злочинність практично відсутня, немає позашлюбних дітей, а рівень розлучень більш ніж в два рази нижче американського.

У японців також традиційний погляд на гомосексуалістів – вони їх не люблять. Боротьби “за права геїв” немає.

Чого в Японії дійсно мало, так це хворих на СНІД. За останніми підрахунками їх 400 у всій країні, в той час як у США, з населенням у два рази більше, 125000 хворих на СНІД і близько мільйона інфікованих.

В Японії хворих на СНІД іноземців негайно видворяють з країни, і японці ретельно стежать за тим, щоб вони не передали хворобу іншим.
Японці вважають нормальним те, що хтось досягне вершин, а хтось ні, і в загальному вітають це. Молодь з повагою ставиться до літніх, студенти – до вчителів, підлеглі – до начальників, а клієнтів поважають усі. Туристи починають це відчувати, як тільки заходять в готель чи ресторан. Японські традиції обслуговування не мають нічого спільного з американським “я нічим не гірше за тебе, приятель”. Офіціант або швейцар зробить все можливе, щоб ви залишилися задоволеними. Ніхто не вважає принизливим ставлення до клієнтів, як до принцам. Для японців це – правильне виконання роботи.

Звісно, було б неправильно сказати, що однорідність суспільства позбавляє Японію від всіх проблем.

В Японії є багато чого, що може подобатися тільки японцям. Ставлення японських чоловіків до сексу приблизно таке ж, як у американських школярів – з підморгуванням і хихотінням. Коли вони п’яні, – і навіть коли ні, – японці можуть поводитися як діти. І хоча в це важко повірити, японське телебачення ще більш вульгарне, ніж американське.

Одна з найсерйозніших проблем Японії, яка не повинна існувати в здоровому суспільстві – це рівень народжуваності, один з найнижчих на землі. У японської жінки в середньому 1.53 дитини, що є значно нижчим від рівня відтворення в 2.1. При рівні в 1.5 кожне наступне покоління на 25 відсотків менше, ніж попереднє, і статистики намагаються вирахувати, через скільки поколінь японці зникнуть з землі.

Важливо зауважити, що при такому низькому рівні народжуваності і нестачі робочих рук про необхідність імміграції говорять тільки ліво-ліберальні політики. Є розмови про те, щоб привозити працівників з Південної Азії, які були б під ретельним наглядом, але більшість японців проти цього. Замість цього вони обговорюють підйом пенсійного віку з 65 до 75.

За американськими поняттями, це дурість. Без імміграції вартість праці в Японії вища, а товари дорожчі. Однак, за цілісність нації треба платити і японці, на відміну від американців, готові це робити.

Тим не менш, це невелика ціна за все те хороше, що японці сподіваються передати своїм онукам – згуртованість, культурну єдність, сімейні зв’язки, любов до своєї країни і унікальний японський характер. Безумовно, у Японії є расизм, сексизм, гомофобія, нативізм – і при цьому це, можливо, найуспішніша країна на Землі.
                                                       Джерело: сайт Аратта - На головну

четвер, 21 лютого 2013 р.

"Лайдаки! Оддайчє Львув!"

Прапор України



     Чий Львів?






Учора, мандруючи по "всесвітньому павутинні", заглянув до Мордокнижки (Фейсбуку) і в групі "Радіо Кракув" натрапив на цікаве повідомлення з такою ось світлиною:
Текст під нею говорив, що це -"вироблений на вітчизняному заводі потяг побив рекорд швидкості... польський рекорд швидкості. Потяг Імпульс з бічним номером 001 розганявся в... 201,4 км/год. То історичний рекорд, якщо йде про потяги, що виробляються в Польщі".
   Ну, я закинув туди постика, мовляв, про що думав Колєсніков, коли купував у корейців сумнозвісні Хундаї?.. Хтось, разом зі мною іронічно посміявся, інші обговорювали технічні характеристики та перспективи польського "паровозобудівництва".
   Аж ось, побачивши, що долучився українець,  до розмови підключився такий собі  пан під ніком "Польскі Львув на завше". Трохи згодом до нього підключився ще один пан І що тут почалось! Це - як в історичній класиці: "Карфаген повинен бути зруйнований!" Розмова про потяги, залізниці, перспективи польського залізничного транспорту скінчилась. Почались претензії до України, українців, власне до мене, чому Львів досі не у складі Польщі, "наукові обгрунтування", чому так має бути.  Мої аргументи про те, хто заснував це місто, ким заселені були галицькі землі та ін., не спрацьовували. "Там жили поляки! Сталін забрав у нас наш Львув! Lwów jest Polski i tylko Polski, tak samo jak Kraków, Łódź, Poznań i inne".

Ось таких територіальних претензій я наслухався... А я вважав, що українці та поляки порозумілися...

середа, 20 лютого 2013 р.

Олена Теліга — пані в капелюшку


21 лютого 1942 року у Бабиному Яру була розстріляна краса і совість українська - Олена Теліга.



Справжнє ім’я: Олена Іванівна Шовгенева (Шовгенова)
Народилася 21 липня 1907 року (за іншими даними — 8 липня 1906) в Іллінському, неподалік від Москви (Петербург як місце народження поетки — містифікація)
Освіта: історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі
Діяльність: поетеса, редактор, літературний критик, громадський діяч
Літературне об’єднання: «Празька школа»
Збірки: «Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; «Олена Теліга», 1977 (всі видані посмертно).
Сімейний стан: одружена, чоловік — Михайло Теліга, музикант (бандурист) Політичні погляди: антикомуністичні, відстоювала ідею незалежності України
Смерть: у лютому 1942 року розстріляна у Бабиному Яру разом із чоловіком і соратниками.

                                        Петербуржанка Лєночка Шовгенова
Допоки дочка інженера Івана Шовгенова Лєна стала, власне, тією самою Оленою Телігою — письменницею і громадською діячкою, пройшло досить багато часу. Спочатку дівчина мало кому показувала свої вірші, до яких тоді не ставилась серйозно, адже поетом у сім’ї вважався брат Олени Сергій, відомий під псевдонімом Налянч (перша половина дівочого прізвища матері). Та й писала Олена свої тодішні твори російською мовою, яку вважала рідною. У школі навчалась посередньо. В товаристві привертала увагу природним шармом (колись за це її порівнюватимуть із актрисою Гретою Гарбо) та манерою бесіди. «Інші жінки майже завжди її критикували, а нецікавих жінок інші жінки не критикують», — зауважував у спогадах Станіслав Гординський.
«Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча,- згадувала Галина Лащенко, українська емігрантка, що близько спілкувалась із Шовгеновими під час перебування в Подєбрадах. — Мене вразила її мова, говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху, щоб говорити… Два тижні, і я говорити почала так, як вона, — вибухово».

«Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка, — розповідала потім вона Уласові Самчуку. — Я там виросла, там вчилася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають „на мові“ і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості».
Історія про те, як Олена Шовгенова публічно висміяла на вечірці емігрантів-українофобів, стала притчею і закінчувалась здебільшого словами: «І з того часу вона розмовляла виключно українською». Тут біографи трохи перебільшують, забуваючи врахувати той факт, що українська-то була для поетеси іноземною мовою. Яку вона, одначе, опановувала завзято і старанно. Це, в принципі, дивиною не здавалось. «Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови, — писала Наталія Лівицька-Холодна, поетеса і Оленина подруга. — Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга. Та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо підготовляв її до матури».

В полоні ідей

Уроки української від кубанця бандуриста не пройшли дарма. «Любов свобідна, Михайлику», — писала Олена в листі до коханого, однак незабаром пішли чутки про їхнє майбутнє весілля. Святкування було пишним: знайомі і напівзнайомі гості, православна церемонія… Довелося, щоправда, відмовитись від весільної подорожі (фінансову підтримку надавав батько нареченої Іван, чиї ресурси були далеко не безмежні).
Одруження пішло на користь і Михайлові Телізі. Він заховався в тінь своєї дружини, що з часом стає дедалі популярнішою, як равлик у мушлю. Олена друкує свої поезії і критичні статті в часописах, свариться із карикатуристами, що (який жах!) посміли пожартувати з неї, активно листується із письменниками-емігрантами з України, готує до видання свою першу збірку…


Пройшли часи, коли для допомоги хворій матері Теліга то виступала в кабаре, то демонструвала нові моделі одягу. Коли друзі поетки потай відправили її вірші редакторові «Вісника», які пізніше були надруковані, Михайло втратив будь-які ознаки власної автономності. Його тепер знали як Олениного чоловіка. В цьому статусі Михайло пізніше й приїде до Києва на дружинине прохання, щоб супроводити її в останню путь.
«Вона померла за ідею, її чоловік — за неї», — скажуть потім друзі поетки.
Творчу спадщину Олени Теліги тепер порівнюють то зі здобутками Срібного віку, то із українськими літературними традиціями Лесі Українки та Івана Франка. Вчені й досі сперечаються, що саме зі згаданих чинників найбільше вплинуло на світогляд Теліги. Захоплення ідеєю українського суверенітету переповнювало пані Олену, як і більшість її колег- «пражан», навіть не так сама ідея державності, як процес боротьби за державність.
Письменниця нелегально перебралась до Києва, жила на конспіративних квартирах, займалась напівпідпільною видавничою діяльністю.
Ідею фашизму, що її спочатку Теліга розглядала як один із шляхів розвитку держави, було пізніше відкинуто. Поетка розуміла: те, що так прекрасно й світло звучить у теорії, часом виявляється смертельно небезпечним на практиці. Про можливий арешт Олену попередили. Було абсолютно ясно, що раз упіймавши, окупанти не відпустять її. «Коли мене заарештують, і я загину, то знайте, що сповнила свій обов’язок до кінця і скажіть про це іншим», — сказала Теліга колегам у Спілці письменників.
Достеменно невідомо, коли відбувся розстріл і де конкретно поховані митці. Країна Рад забула про «пражан». Ні слова про Олену Телігу не сказано в Українській радянській енциклопедії, що виходила під редакцією Миколи Бажана. Практично всі збірки віршів Олени вийшли посмертно, за кордоном і вже у незалежній Україні.
Лишились тільки листи, опубліковані спогади друзів і знайомих. На світлинах, зроблених у різний час, видно: Олена зовні майже не змінювалась. Була висока і тонка, у неодмінному капелюшку.
Так жила і такою ж пішла на розстріл Олена Теліга.

                                 Про Олену Телігу

«Можна тільки дивуватись, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість, незламність. Творче життя і героїчна смерть Олени Теліги спричинилася до того, що вона стала символом невмирущості української нації». Надія Миронець, нарис «І злитися зі своїм народом»
«Це поезія високої ідейної напруги, „настояної“ на гострому усвідомленні появи в її долі такої миті остаточного вибору, яку не можна не відчути, яку не можна оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя». Микола Жулинський, «О краю мій…»
«У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як саме тоді, восени 1941-го року. Навіть на улицях загально панувала українська мова. Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або, може, краще сказати, не дуже холодна, кімната — кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день-у-день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без соли й товщу,- а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами — їй тоді було вже понад тридцять, — вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов’язках». Марко Антонович, «Жмут спогадів про Олену Телігу»
«Особисто вона мала незаперечну чарівливість, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елеганцію справжньої варшав’янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують». Святослав Гординський, «Зустріч з Оленою Телігою»

Олена Теліга про…

… дитинство:
«Сказали нам у школі, що треба нищити хрущів, бо вони шкідливі. І ми нищили хрущів, відривали крила, ноги, запихали до пляшок, закорковували й пускали на воду. Я думала над долею хрущів у закоркованій пляшці, що пливуть за водою. І так дитина вчиться жорстокості, яку стане щораз частіше та з більшим умінням примінювати в житті».
… любов:
«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно. З листа Михайлові Телізі
… гендерне питання:
«Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу „сонної весталки“, „простої земної мадонни“. Та, на жаль, часом задалеко. Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважности в чині й при праці, але ніжності й гумору — в перерві». «Якими нас прагнете?», 1935
«Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіку і дещо відмінні уподобання, що в певний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її творчості. Сей жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. В співпраці з мужчинами затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя». «Сліпа вулиця. Огляд жіночої преси», 1938
… творчість:
«Отже, я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати образ, а лише передати настрій». З листа Д. Донцову
«Книжка — духовна зброя — сміливо стає поруч залізної зброї. Але кидаючи це гасло, називаючи книжку духовною зброєю, мусимо пам’ятати, що з нею, як і з правдивою зброєю, треба поводитися обережно. В непевних, недосвідчених руках вона може скалічити, а то й знищити не ворога, а її власника». «Книжка — духовна зброя», 1941

                                                                                                Текст Анастасії Москвичової

вівторок, 19 лютого 2013 р.

Новий старий креатив від Черкаської ОДА: в ці хвилини Соборну площу міста Черкаси огороджують парканом

Незважаючи на закінчення робочого дня робота в ідеологічному відділі Черкаської ОДА кипить. Це знайшло вияв у новому ,нам покищо невідомому способі застосування Соборної площі міста Черкаси. Так за останню годину з площі в терміновому порядку була вивезена військова техніка, а сама територія площі огороджується метровим парканом, вільним залишається лише тротуар.
Паркан не високий, типовий для використання під час концертів та заходів подібного плану. В середині за парканом розміщені палатки синього кольору.
Такі дії очевидно викликані "безпредєлом" опозиційних сил, які вчинили обструкцію обласній владі напередодні. Зрозумівши, що виставка військової техніки не зупинила мітингувальників влада вирішила зовсім перекрити доступ громадян до площі. Все це відбувається в світлі анонсованих подальших акцій опозиційних сил.

                                                                                                                            Джерело: Kropyva.ck.ua
травень 2011. Огороджують.
лютий, 2013. Ще раз огородили.
Хтось мені доведе, що це - центральний МАЙДАН міста?Для кого ці намети? Поважаючий себе черкащанин сюди ні ногою...

понеділок, 18 лютого 2013 р.

Резолюція акції опозиційних сил «Народний трибунал над режимом Януковичів – Тулубів»



Ми, учасники акції опозиційних політичних партій ВО «Батьківщина», «Фронт змін», ВО «Свобода», «УДАР Віталія Кличка» разом з іншими партіями і громадськими організаціями, які входять в Раду опозиційних сил області, та громадою Черкащини, опираючись на результати парламентських виборів 28 жовтня 2012 року, заявляємо - українська влада втратила довіру українських громадян. Особливо яскраво виявилось це на Черкащині. Тут Партія регіонів на чолі з головою ОДА Сергієм Тулубом зазнала нищівної поразки, отримавши результат — 18 %. Опозиційні політичні сили здобули переконливу перемогу над партією влади, — майже 65 % черкащан проголосували за «Батьківщину», «Свободу» та «УДАР».
Українська опозиція здобула цю перевагу всупереч намаганням режиму Януковича, уособленням якого на Черкащині є одіозний представник «донецького клану» — Сергій Тулуб, спотворити волевиявлення громадян. За два роки цей типовий член «сім’ї» Януковича так «покращив життя» черкащан у всіх сферах, що переважна більшість їх голосувала за опозицію.
Область залишили кілька десятків інвесторів, які мали намір вкладати гроші в промислові проекти. Через тиск із регіону «втекли» великі підприємства «Богдан», «НІБУЛОН», «Бондюель»… Грандіозні обіцянки Тулуба відновити Черкаський аеропорт чи запустити теплоходний рух по Дніпру, так і залишились обіцянками.
«Покращення» зачепило і дороги області, бо асфальт на них випарувався разом із снігом. У той же час суми коштів, вкладених і вкрадених на асфальтуванні черкаських шляхів, стрибнули до сотень мільйонів.
На фоні податкового рекету та наступу на дрібний бізнес, в області проводилась постійна «оптимізація» шкіл та лікарень, після чого в селах десятками зникали освітні та медичні заклади.
Витрачаючи мільйони гривень на прикрашання вулиць, ремонти апартаментів для чиновників, на купівлю дорогих «членовозів» та славослів’я у державних та комунальних засобах масової інформації, влада відмовляє громадянам у найнеобхіднішому, наприклад, припиняючи фінансування з бюджету лікарської клініки «Фрезеніус», де рятують від смерті хворих із нирковою недостатністю.
В області закриваються музеї, знищуються культові для українства національні пам’ятки, у примітивний склеп перетворено колиску української духовності – музей Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі.
Все це відбувається з благословення та за покровительства головного ненависника українців - Віктора Януковича та його мафіозно-олігархічного клану, який має одну ціль – знищення української культури, придушення українського духу та руйнування підвалин української держави.
Враховуючи викладене, від імені громади області ми продовжуємо наполягати на основних своїх вимогах:
• ухвалення закону про імпічмент президента та початку процедури імпічменту Януковича у Верховній Раді;
• звільнення Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших політичних в’язнів;
• забезпечення виключно особистого голосування народних депутатів;
• ухвалення виборчого кодексу, що передбачатиме проведення парламентських виборів за пропорційною виборчою системою з відкритими списками;
• відставку уряду Азарова, міністра внутрішніх справ, керівників правоохоронних структур;
• відставку генерального прокурора;
• внесення пакету законопроектів щодо боротьби з корупцією, відновлення політичних та соціально-економічних прав і свобод українців, які грубо порушуються владою;
• відставку голови Черкаської ОДА Сергія Тулуба, начальника УМВС в Черкаській області Валерія Дернового;
• покарання усіх фальсифікаторів виборчого процесу та його результатів на Черкащині.
У разі невиконання наших вимог, ми залишаємо за собою право на адекватну відповідь, на усі конституційні методи і засоби боротьби з антиукраїнською хунтою.
Слава Україні!

Об'єднана опозиція Черкащини: Відсьогодні - народний трибунал.


Сьогодні, 18 лютого об'єднана опозиція Черкащини у складі ВО "Батьківщина", "Фронту змін", ВО "Свобода", УДАР та громадських організацій, які входять до неї, започаткували Народний трибунал над окупаційною владою Януковича-Тулуба. Про це було проінформовано громадськість на позаминулій прес-конференції опозиціонерів. Перший захід - мітинг на Соборній площі Черкас - анонсувався і сьогодні, на черговій прес-конференції.
   Влада, звичайно, адекватно відреагувала на заявку опозиції щодо проведення сьогоднішнього заходу, влаштувавши на Соборній площі показ "бойової техніки": виставили на майдані БТРи, іншу спецтехніку:


Не підвів губернатора й ректор одного з черкаських університетів (просто не знаю, якого саме - ЧНУ чи ЧДТУ: обидва - вірні адепти ПР) і пригнав біля десятка студентів з антиопозиційними гаслами. Гадаю, це були двієчники, зігнані за заліки чи просто за гарну оцінку. Ну і, звісно, за певну кількість гривень. І ці бідні юнаки та дівчата, ховаючи свої обличчя та під охороною бронетехніки постояли хвилин 20 на площі. Координував молодих "відбувайлів за гроші" такий собі Микола Галюк (принаймні, він так назвався), обличчя якого журналісти добре пам’ятають, оскільки від імені “Молодих регіонів” він вже брав активну участь у провокаціях проти черкаської опозиції.










"Старшой"


До початку акції опозиції "правдолюби" вже накивали п'ятами.
   Трохи пізніше на площу привезли кільканадцять наметів Партії регіонів, одначе поки на холоді їх встановлювали, мітинг закінчився.
Розпочав мітинг координатор Ради опозиційних сил Черкащини Леонід Даценко “Ми проводимо народний трибунал над владою, як своєрідний Нюрнберзький процес, де кожен черкащанин може дати свідчення про те “покращення”, яке йому підсунули Януковичі – Тулуби”, – сказав він у вступному слові.
Та попри можливість говорити багато і довго, мітингувальники були чіткими і лаконічними: єдність політичних сил безсумнівна, вимоги до влади не змінились, такого “покращення” народу не треба.
Опозиція оголосила, що народний трибунал над владою донецького клану на Черкащині має закінчитися на початку квітня, у роковини правління в області губернатора Сергія Тулуба. Апогеєм народних протестів має стати сесія обласної ради, на якій повинен відзвітувати голова ОДА. В минулому році він так і не звітував, хоч депутати від нього цього неодноразово вимагали.
“У цей день ми з вами всі зайдемо у це приміщення!” – пообіцяли одні одним всі, хто виступив і присутні на мітингу.
“До речі, – виступив керівник обласної “Свободи” Юрій Ботнар. – Ми повинні подякувати владі за цю бронетехніку, яку вона проти нас виставила. Влада робить нам недвозначний натяк, але це нагадування і для неї. Бо якби ми хотіли сьогодні зайти в цю будівлю – ми б зайшли”.
“Так!” – підтримали Ботнара мітингувальники.
По суті, влада зробила опозиції класний подарунок, бо фотографування на БеТееРах на фоні облдержадміністрації стало яскравим завершенням народного трибуналу. І дуже символічним.
Також на мітингу виступили депутати Черкаської обласної ради Наталія Старікова, Любов Майборода. Виступили й представники черкаської громади - пенсіонери, ветерани праці, словом усі, хто наситився "регіональним покращенням".  

















Опозиція подякувала владі за надану для акції протесту бронетехніку.

    Загалом усі, хто побачить фотоматеріали з цього мітингу,  дійдуть вірного висновку, прочитавши в провладних ЗМІ чергову "качку" про те, що знову купка незадоволених щось там негативно пробелькотіла про єдино вірну в Україні владу. А по суті, влада зробила опозиції класний подарунок, бо фотографування на БТРах на тлі  облдержадміністрації стало яскравим завершенням народного трибуналу. І дуже символічним.