Якось позаминулого року вчергове продзеленчав мій мобільний телефон:
- Доброго дня! Це Назар?
- Так, це я.
- А скільки Вам років?
- 53.
- А ким Вам приходиться Назар Обідзінський, який працював у Черкаському драмтеатрі у 50-х роках?
- Це - мій дідусь.
- А мене звати Віктор Робочек. Я працював у цьому театрі разом з Вашим дідусем. Я навіть Вас пам'ятаю. У дитячому возику. Вас привозили до театру. Тепер я вже багато років мешкаю у Львові. Приїздіть! У нас є про що поговорити.
Мене цей дзвінок вразив. Невже ще є живі люди, котрі не те що пам'ятають, а навіть працювали з дідусем?!! Адже скільки років минуло! Віктор Михайлович розказав, що потрапив він до театру ще молодим. І якось прикипів до старшого колеги. І дідусь вгадав у ньому по-перше, талановиту людину, а по-друге - справжнього патріота. Частенько вони, залишаючись удвох (адже що то за часи були, відомо), вели бесіди. Починали обговорювати професійні нюанси, як виразніш виконати ту чи іншу роль, мізансцени тощо. А потім вже бесіда переходила в площину життєву. Так, пан Віктор дізнався, що мешкали вони у міжвоєнні часи на Холмщині, "за Польщі" (з наголосом на "і"). У ті часи мої дідусь з бабцею там керували українським театром. І, навіть, пригадали той епізод, коли театр приїхав з виставами до містечка, де жила родина пана Віктора і як його матуся приносила до театру деталі костюмів - домашні ужиткові речі: хустини, плахти... Костюмів у бідному театрі бракувало.
Пригадав, що дідуся в театрі, дізнавшись про його молодість, нишком поза спиною прозвали "хромим (кривим) петлюрівцем (дідусь мав поранення і накульгував на ногу). Але що там наговориш по телефону?!!
І ось минулого літа я таки вибрався до Львова.
Зустрілись ми з Віктором Михайловичем у нього вдома. За рік, який минув від того першого дзвінка, пан Віктор зазнав великого горя. Трагічно загинув його син. Не перенесла горя кохана дружина. Старий чоловік лишився сам. Є ще донька, але вона мешкає у Києві, не має змоги часто відвідувати батька. Одне тішило - має добрих сусідів.
Зустріч наша була зворушливою. Я все більше слухав. І про дитинство під Польщею, і про воєнні роки, про переселення, інші життєві поневіряння. Навчання в Київському театральному, перші роки акторської роботи... Я почув багато оповідок про спільну роботу з дідусем в Черкаському театрі, усілякі веселі й не дуже, повчальні історії, казуси, які траплялися під час репетицій, гастрольних поїздок, словом, спогади з театрального життя.
А ось як презентуює мого нового знайомого один з театральних довідників:
Віктор Робочек – актор, телережисер, автор інсценізацій понад 60 власних телепостав та програм художнього мовлення Львівського телебачення. Народився 21 квітня 1933 р. в с. Клатви (тепер Республіка Польща). У 1957-у закінчує Київський інститут театрального мистецтва імени І. Карпенка-Карого (акторське відділення, курс відомого українського режисера В. Неллі – Влада). У 1957–1959 рр. працює актором Черкаського обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка, від 1959 р. – в літературно-драматичній редакції Львівського телебачення; від 1979 р. – на посаді режисера першої категорії, від 1985-го - режисер вищої категорії.
Нещодавно я мав чергову розмову з паном Віктором. Він, дізнавшись про те, що до 200-річного ювілею Т.Г.Шевченка Черкаський обласний академічний музично-драматичний театр готує подарунок - тетралогію Богдана Стельмаха "Тарас" і про те, що І-ІІІ частини тетралогії покажуть у березні цього року на сцені театру, попросив допомогти йому відвідати цю виставу. Я відразу зконтактував з художнім керівником театру Сергієм Проскурнею, розказав про нашу розмову з паном Віктором. Сергій Владиславович повідомив мені, що він чудово знає Віктора Робочека і готовий запросити його до Черкас.
Ось із цею новиною зараз і зателефоную до Львова та обрадую старенького... Віктор Михайлович просив потурбуватися і про готель. Але цього я не допущу. Місце для нього знайдеться і у моєму помешканні...
Снимаю шляпу!)
ВідповістиВидалити