пʼятниця, 18 березня 2011 р.

ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ – ПРИКЛАД БОРЦЯ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ.

                                                                                                                       
У вогні перетоплюється
залізо у сталь,
у боротьбі перетворюється       
народ у націю. 


14 червня ц.р. виповнюється 120 років від дня народження видатного українського військового діяча, полковника армії УНР, команданта Української Військової Організації, Голови Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця. Наприкінці травня (а саме 23-го числа) - 73-тя річниця від дня його загибелі від рук відомого сталінського вбивці Павла Судоплатова.
Думаю, не варто аж надто докладно вникати у нюанси біографії цієї постаті (кому цікаво – тепер є усі можливості її дослідити). Не будемо й піддавати аналізу його дії у тих чи інших історичних обставинах. Зупинимось лише на тому вкладі, який ця людина внесла у справу боротьби за українську незалежність, за становлення молодої держави й в розбудову її армії, яка щойно тільки народжувалась.
У вересні 1917 Коновалець, тікає із табору військовополонених і добирається до охопленого революцією Києва. Там спільно із побратимами сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української Народної Республіки і згодом розрісся до війського Корпусу, що налічував понад 20 тис вояків. Його командиру тодішній уряд присвоїв військове звання полковника. А Євгену в той час було лише 27 років.
Поразка національно-визвольних змагань 1917-21 та чотирьохстороння окупація України, спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920 Коновалець. здійснює заходи по створенню принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 за безпосередньою участю Полковника було створено Українську Військову Організацію.
Під впливом УВО в 20 роки ХХ століття сформувалось нове покоління українців, що прагнули включитись до боротьби. І Полковник ініціює творення ОУН, застосування нових додаткових методів боротьби, не лише збройної, а й політичної та ідеологічної, знову в ім’я незалежної України. Під його керівництвом розгорталась революційна боротьба на українських землях під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини. Діяла підпільна мережа на підрадянській Україні.
Отже, ми перечислили основні віхи діяльності полковника Є.Коновальця. І висновок зробимо однозначний: Тільки в рухові, тільки в акціях і революційній боротьбі можна сподіватися на постання Української держави. Підкилимними інтригами цього не досягнеш. Коновалець не сприймав таку демократію, як українського соціалістичного зразка 17 – 21 років, що була відповідальна за падіння тільки що проголошеної держави. А чи сприйняв би Провідник сучасну демократію?

четвер, 17 березня 2011 р.

38...

     Черкаський історик доктор іст. наук проф. Ю.Присяжнюк зазначає в одній зі своїх праць: "Найслабкішим місцем творення нинішніх національних проектів (...) є вочевидь та обставина, що їхні автори фактично вимушені "грати на чужому полі"...
    Так вже історично склалось, що останні декілька сот років українці не мали можливостей будувати власну національну державу. А від 1991 року, коли держава Україна виникла де-юре, жодна спроба внести елементи української національної ідеї в державобудівництві успіхом не увінчалась.
  Яскравим прикладом діяльності неукраїнської влади сьогодні є провал у спробі поставити на порядок денний питання відповідності займаній посаді українофоба Д.Табачніка. За пропозицію проголосувало аж 38 народних депутатів. Із 450-ти... То скільки ж українців у нашій  владі? 38? На нашій, не своїй, землі. На чужому полі...

пʼятниця, 11 березня 2011 р.

Вертолітний майданчик.

Зараз, під час відзначення Шевченківських днів, Г.Герман в черговий раз посмішила українців "відмазуючи" своїх паханів-роботодавців: http://www.pravda.com.ua/news/2011/03/9/5996110/
   З цього приводу багато цікавих відгуків. Мені сподобався такий: "Тулуб (Голова Черкаської ОДА) обіцяв побудувати дитячу лікарню, а вийшов вертолітний майданчик". :)))

неділя, 6 березня 2011 р.

МАЛЧАТЬ!

Все ж таки приємно спостерігати за тим, як мої рідні Черкаси повертають собі природню українскість, втрачену у роки радянщини! Черкаси, місто, яке знаходиться у самому серці України, підпало у ті часи під гігантську лавину русифікації. Заселення міста на поч.60-х років минулого сторіччя звільненими у запас унаслідок великого хрущовського скорочення ЗС СРСР офіцерами, переважно вихідцями з Росії, злочинне перетворення міста – курорта на Дніпрі у т. зв. «місто великої хімії», коли до Черкас було направлено тисячі фахівців-хіміків з тієї ж Росії – все це сприяло перетворенню нашого міста на безлике скопище «нової спільноти – совєцького народу». Разом з цим молох русифікації усіляко витісняв українську мову  з ужитку. Якщо в українських школах наша мова ще якось жевріла (хоча кількість українських шкіл невпинно зменшувалась), то в позашкільних закладах (палаци піонерів, дитячі спортивні школи, інші гуртки та секції) її було не чути. У вищих навчальних закладах, окрім факультетів української філології, також панувала російська мова.
  Я вже не кажу, що з нашої історії вилучили й заховали за сімома печатями цілі віхи.
  І от тепер, за останні роки Незалежності (знову ж таки, відносної) з кожним роком все частіш навкруги лунає рідна мова. Особливо серед молоді. Все більше наших земляків переконується, що українцем бути круто. Сприяють цьому приємному явищу патріотичні громадські організації, які беруть собі за мету збереження нашої культури, мови, традицій, історичної правди. Проводять заходи, акції, створюють у всесвітній мережі пізнавальні інтернет-ресурси, форуми, де ведеться жваве спілкування, дискусії, полеміка. Тисячі й тисячі молодих людей у вільний час не шукають пригод на свої голови у підворітнях, у спілкуванні з «зеленим змієм» чи наркотичним дурманом, а прикипають до моніторів і відкривають для себе ретельно заховану у часи бездержавности Українську правду.
     Та, видно, знову настали для нашої правди важкі часи. Нинішнє керівництво держави, заволодівши її кермом, вирішило збудувати «нову Україну», в тім числі, й «нову Черкащину». Тільки щось не видно, що ця «нова  Україна», «нова Черкащина» будуються для українців. Гасло у них – «Україна для людей». А ось, для яких саме, хотілося б у них запитати. Коли знову, як в «нєудобопомінаємиє» часи радянщини, зі шкільних підручників зникають важливі для України історичні  події, вилучаються «незручні» для цих будівничих твори українських письменників, починаєш сумніватися, чи для нас та наших дітей ця «нова Україна»  будується. Коли до керівництва освітою призначається людина, яка переконує нас, що декількамільйонна частина українців – зовсім не українці,  що борці за волю й незалежність України були ворогами України, в цьому починаєш переконуватись. Почалися вже спроби закриття українських шкіл, вишів. Унеможливлюються спроби переглянути в кінотеатрі художній фільм, дубльований українською. А про ТБ й мови немає. Бодай 10% ефірного часу звучить українська з українських каналів. Та й вона в основному у рекламних роликах. «Ваша кицька помішалась на «Віскас»…
    Тож, гадаю я, сидить собі влада у своїх мяких кріслах та й спостерігає, чи будується задумана ними «нова Україна»? Така собі, на кшталт Малоросійської губернії… Чи, мо’,  десь хахли ще на щось сподіваючись, намагаються зберегти й примножити українські надбання?
    Аж гульк – одна письменниця образила їхню ностальгічно-радянську гідність, нагородивши один із символів тоталітарної епохи нехорошим епітетом. «Ату її! Вилучити її книжки з усіх книгарень!»
   Де іще непорядок? Ага, у однієї журналістки занадто багато публікацій, що суперечать «журналістській етиці представника ЗМІ «нової України». Висвітлює новини, як опозиціонерка до діючої влади. «А забрати у неї засоби професійної діяльності! Вилучити оргтехніку та інші речі, потрібні їй для роботи!» І вилучили. Щоправда, авторучки та папір лишили. І тім спасибі…
   Ну, а це вже взагалі свавілля! У Запоріжжі українські патріоти відпиляли голову на гіпсовому погрудді  ката і злодія, винуватця у смерті мільйонів українців, Й.Сталіна, яке було встановлене маргіналами-комуністами. Ну, це вже справжній ляпас по новій владі! «В буцегарню! За грати!!!» Одним словом, ми вас навчимо «родіну любіть!»
   Повернімось же до наших рідних Черкас. І сюди, видно, надійшов зверху циркуляр шукати тих, хто не так Україну любить, а  любить її разом з її історією, традиціями, мовою, нарешті, з народом українським. О! І тут є «щіриє»! Одна з громадських організацій, замість щоб займатися звичним «грантоїдством», займається, бачте, патріотичною, просвітницькою діяльністю. Організовують заходи та акції до пам’ятних дат, беруть участь у відкритті меморіалів присвячених героїчному минулому нашого народу, їздять по місцях, пов’язаних з з українською національно-визвольною боротьбою. Та ще й, невірні, мають свого патріотичного інтернет-сайта, де пропагують українські чесноти! «К ногтю їх!» Як? Яким таким законним чином? Та дуже просто! Привід надумаємо наступний: буцімто зателефонував хтось до міліції та повідомив чистісінькою українською мовою (!!!), що Черкаси заміновано. А хто у нас чистою українською говорить? Націоналісти! Отже, клепаємо швиденько постанову суду (суди, Богу дякувати, свої, приручені) і здійснюємо обшуки у клятих націоналістів. Вилучаємо комп’ютери, ноутбуки, інші речі, які можуть згодитися… Та ні, не для здійснення вибуху чи телефонного хуліганства, а для статутної діяльності цієї організації. Оно, на носі святкування Дня рідної мови. Ще надумають провести якісь урочисті збори, накличуть туди усіляких письменників, українських філологів, громадськість. Словом, продовжуватимуть заважати «нову Україну» будувати.
    Сказано – зроблено! За одну годину одного вечора організацію обмежили у можливості ефективно працювати.
    До речі, Черкаський обласний голова С.Тулуб чудово говорить українською. Цікаво, його не брали?
                                                                         ***

    Сидять собі й далі наші будівничі у м’якеньких, зігрітих власними сідницями, шкіряних кріселках і невпинно продовжують відслідковувати й виявляти неугодних. А раптом хтось десь наголошує, що українська мова у нас єдина державна, що святковий одяг у нас – вишиванка, що памятникам лєніним-сталіним у нас не місце, що комуністична ідеологія не краща за нацистську, що в українців свято жінки – не цеткіне 8 березня, а травнево-квітуче Свято Матері. Що ми, нарешті, українці!
    Малчать! Сідєть!!!
    Ось воно як… Сумно? Не мовчи!

ХТО ЗМІНИТЬ ВЛАДУ?

Не знаю, чи є серед нашого суспільства хтось, котрий не пересвідчився в справжньому обличчі нинішньої влади в Україні. Про фіаско їхніх обіцянок щоденно, а то й щогодинно говорять невпинні здорожчання усіх без винятку груп споживчих товарів, зростання усіх комунальних товарів (квартирна плата, газ, електроенергія, тепло, вода), дорожчає проїзд у транспорті. Не приведи, Господи, сьогодні захворіти: ліки дорожчають, кількість ліжок у лікарнях, та й кількість самих лікарень скорочується. Зростає рівень безробіття, підвищується платня за навчання у вишах. Пенсійна реформа породила загрозу по досягненню пенсійного віку йти не на заслужений відпочинок, а прямувати на цвинтар.
На носі прийняття житлового кодексу (навмисне пишу з маленької!), який узаконить виселення просто на вулицю сімей, які потраплять у матеріальну скруту. Трудовий же кодекс, який нам готують будівничі „Нової України”, остаточно закріпачить найманих працівників.
Своє обурення й невдоволення діями влади донецької кліки тепер виказують не лише на Заході чи в Центрі України – вже й мешканці Сходу та Півдня нарікають на владу регіоналів. Мітингують на майданах Донецька, Харкова, Одеси.
Наглі обмеження прав та свобод громадян реально викликають тривогу у нашому суспільстві й дають вагомі підстави міжнародній спільноті для відповідних висновків про стан речей в Україні.
Безумовно те, що нинішня влада прийшла до керма країни рішучо й підготовлено. Найперше й найголовніше своє завдання – швидко вибудувати монолітну й цілісну вертикаль – вони виконали досить оперативно. І тепер їй вдається крутити, як циган сонцем, Конституцією, іншими законодавчими актами, приймати важливі державні рішення так, як їй самій вигідно. А допомагають їй в цьому приручені суди, кишеньковий Парламент (не без допомоги отих „тушок”), прокуратура.
Досить вільно вони почуваються серед розмаїття політичного спектра України. Бо бачать, що немає їм ніде ні опору, ні протидії. А, якщо і є, то занадто вже слабенький. Немає у них потужної опозиції. Є БЮТ))) , „Свобода”, УНП, „Наша Україна”, Фронт змін, Громадянська позиція, якісь уламки УНА-УНСО, УРП, Реформ і Порядку, КУНу... Поодинці ці сили ніякої перешкоди на шляху єнакієвських проффесорів створити не в змозі. Начебто, у такій ситуації сам Бог велів щось робити, аби об’єднатися, спільно виступити на захист українських національних інтересів, протистояти зазіханням на права та свободи українців.
Та багаторічна практика дій української правої опозиції показала, що об’єднавчі кроки не приносять, на жаль, жодних позитивних результатів.
І надалі, вважаю, якогось позитиву чекати годі. Необхідне, як зараз модно казати, перезавантаження, інший шлях.
І що ж за альтернативу бачу я? Гадаю, і що далі, то більш переконуюсь, що сьогодні вже змінилась суспільно-політична формула суспільства. Перші два десятиліття у нас в геометричній прогресії зростала кількість політичних партій. Серед їх безлічі все ж було пару десятків тих, що боролися за голоси на виборах різних рівнів. А серед тієї пари десятків існували ( та й досі існують) 3-4 справжніх, ідеологічних, а не закритих акціонерних товариств. А до влади, до керівництва державою їхні представники приходили (будемо відвертими) завдяки тому, що купували голоси та брехали виборцям.
Звідси й висновок, який повинні затямити собі українці: найголовніще – не дати, не дозволити себе обманути! Адже переважна більшість політичних партій у своєму поступі до владних вершин ніколи не буде чесно та безкорисливо йти до них (тих вершин). Будуть продовжувати морочити мізки українцям брехливими присяганнями у любові до них, до України, брехливими обіцянками-цяцянками, продовжуватимуть купувати голоси. На зміну гречці Черновецького, 20-гривенникам Шуфрича прийшли 50- та 100-гривенники Януковича чи Тимошенко. Далі – продовження буде. Тільки в більшій вартості гривень чи долярів. І, що характерно, люди ж наші чудово знають: хто заплатить зараз, вп’ятеро більше відбере завтра, прийшовши до ясел-годівниць. І все’дно ведуться...
А тим часом, у країні жодна пропагандистська машина жодної політичної партії не буде займатися ліквідацією громадянської безграмотності. Не вигідно.
Та вихід є! І цей вихід – робота патріотичних громадських організацій.
Те, що нинішня влада кримінально-олігархічна, питання не перше. Перше – ця влада антиукраїнська. Увесь її поступ у політиці (внутрішній і зовнішній), соціально-економічній царині, в гуманітарній сфері говорить про її антиукраїнськість. Здача національних інтересів у газо-транспортній галузі, подовження знаходження на нашій території іноземних військових баз, догоджання й преференції чужій церкві в Україні, „деукраїнізація” в освіті, та навіть українофобські висказування урядових очільників та членів Українського Парламенту, спостереження „крізь пальці” за діяльністю українофобських (на кшталт Рускава блока, Рускаязичная Украіна, Інстітут стран СНГ, тощо) організацій в Україні. Все перелічити – місця не вистачить.
І постає питання: Чи можна будувати Українську Державу, не взявши за основу її побудови Українську Національну Ідею?
Один з колишніх президентів нам вже сповістив, мовляв, національна ідея не спрацювала. А як же вона запрацює, коли з наших черевик ще не струсився совковий порох, а при владі – червоні директори та вчорашня компартійна верхівка?!!
Отже, національна ідея повинна спрацювати. І спрацює вона лише тоді, коли народ наш зрозуміє, що лише наповнивши Українську Державу українським змістом (а це і є національна ідея!), можливе гідне життя. Постійна, безупинна просвітницька робота серед українського люду приречена принести успіх – в її результаті постане українське консолідоване громадянське суспільство, якого ми ще досі не маємо. Багатомільйонна українська спільнота, відчувши себе нащадками Володимира, Мазепи, Гонти та Залізняка, Петлюри, Героїв-холодноярців, Бандери й Теліги, Стуса й Чорновола, Гірника й Горської, зможе привести до булави гідних представників справжньої української еліти. І лише такі достойники будуть відчувати відповідальність перед нацією за свої дії.
На сьогодні залишається лише одна категорія недержавних фомацій, які зможуть взяти на себе таку непросту й невдячну роботу – невпинна просвітницька діяльність, особливо серед молоді, яка швидко йде на зміну пліснявому електорату. Безперервна робота з пропаганди наших цінностей, національних надбань, нашої невихолощеної історії, донесення до кожної молодої людини, що українцем бути круто.
Засобів для цього – безліч. Це – і пропаганда якісної української музики, проведення різноманітних заходів та акцій, приурочених до важливих історико-культурних подій та знаменних дат, вшанування ювілейних дат провідників українського визвольного руху, видатних науковців, представників культури, мистецтва.
Дуже важливою справою у пропаганді українських цінностей є створення патріотичних інтернет-сайтів. Саме патріотичні сайти у всесвітній мережі стали сьогодні найпершим засобом інформації, який має можливість відволікти населення (тепер вже не тільки молодь) від інертного існування. Тут і можливість просвітницької діяльності, і надання майданчиків для дискусії, полеміки, переконання, навернення суспільства до національно-патріотичного налаштування у громадському житті.
На прикладі інтернет-сайту „Воля” (volya.ck.ua), створеного Черкаською ГО „Воля ХХІ” можна побачити й відзначити ефективність такої діяльності. По-перше, важливо те, що засновники сайту від самого початку чітко визначились, для чого, з якою метою його створювали: пропаганда українських цінностей (історія, культура, мова, традиції). Звідси й мета, яка співпадає з метою діяльності самої організації: всіляке сприяння якнайшвидшому утворенню консолідованого українського громадянського суспільства. Сайт було започатковано у грудні 2008 року. З тріпотінням у серці адміністратори сайту спостерігали за кількістю відвідувачів сайту, зростанням зареєстрованих на форумі. І ці спостереження вселяли оптимізм та надію в те, що ми цікаві й потрібні. Тепер, коли сайт читають тисячі в Україні та далеко за її межами, коли він не опускається нижче 6-го місця у рейтингу сайтів суспільних організацій (а їх усього – біля сотні), можна з упевненістю відзначити, що сайт працює з гідним ККД й має стабільну підтримку прихильників, що він виконує свою місію. Звичайно, сайт потребує постійної реклами, але, хоча й статки організації дуже обмежені, члени її прикладають максимум можливих зусиль для його реклами.
У підсумкових рядках відзначу, що ефективність діяльності недержавних громадських організацій у справі поширення патріотичної думки є беззаперечною. Особливо важливо уяснити собі, що „ніхто, крім нас”.
І от, коли переважна маса українців свідомо уяснить, що саме вони є єдиним джерелом влади, коли вони чітко зрозуміють, що саме вони наймають певну владу на певний термін, саме вони оплачують роботу цієї влади, утримують її, що, у разі обману, ця влада піде геть, саме тоді Україна матиме реальний шанс постати успішною, модерновою, національною, соціально-справедливою Державою, яка займе гідне місце у світовому рейтингу.
І от, як висновок, маємо усвідомити, що настав час, коли спротив, опір нинішній антиукраїнській донецькій кліці повинен бути і буде ініціюватись він не від якоїсь „проукраїнської, правої” партії (ну не буде правий спектр об’єднаним!), а саме від громади, як результат напруженої роботи безлічі патріотичних громадських організацій.

Тиск на ЗМІ в Черкасах

Тиск на засоби масової інфомації останнім часом відчувається повсюди в Україні. Не оминуло це лихо і Черкаси. Причому, джерелом цього тиску якусь одну структуру назвати не можна. Якщо тиск та спроба залякування власників інтернет-сайту „Воля” йшли від СБУ та МВС, то джерело полювання на медіагрупу „Антена” знаходиться в Черкаській мерії.
Ще у 2000 році «Антену» намагався переслідувати режим Леоніда Кучми. На ті часи «Антена» була ледь не єдиною з українських газет, яка відверто позиціонувалася на боці опозиції. В часи помаранчевої революції лише «Антена» дозволяла собі не вихваляти «любих друзів», в той час як переважна більшість сьогоднішніх чиновників оббивали черевики у пошуках помаранчевих шарфиків та родоводів від Мазепи, а теперішній обласний прокурор брав пояснення у противників помаранчевого майдану. За прем’єрства Тимошенко журналісти «Антени» витримали шалений адміністративний тиск, вал запитів нардепів, замах на життя (http://antenna.com.ua/news/14411.html
) та пильну оперативну увагу.
На останніх виборах до місцевих органів влади Володимир Мамалига, директор телекомпанії „Антенна +” ішов кандидатом у міські голови, а засновник медіагрупи „Антена” Валерій Воротнік – кандидатом у депутати Черкаської міської ради. В результаті проведених виборів обидва стали депутатами міської ради.
Події останніх днів відбувалися наступним чином: Пленарне засідання сесії Черкаської міської ради, що відбулося 10 лютого, мало розглядати виключно земельні питання. Про те, які злочинні рішення готувала правляча сила, висвітлювалось „Антеною” і на каналі ТБ, і в газеті „Антена”, і на сайті (http://www.antenna.com.ua/antenna/15502.html). Але, замість вирішення земельних питань, представники Партії регіонів, керуючої та правлячої у Черкасах разом із «вільними демократами» Бродського сили, зініціювали виселення з орендованого приміщення редакцію газети „Антена” та телестудію „Антена +”. Очевидно, питання життєдіяльності «Антени» депутатів з провладної більшості цікавило набагато більше, ніж питання збереження «Соснівки». Бо не схотіли підтримати у своїй більшості «вільні демократи» з регіоналами депутатського запиту депутатів Воротника та Мамалиги до голови ОДА Тулуба та голови облради Черняка щодо визначення статусу заповідної «Соснівки».
Мотивували такі свої кроки досить дивними аргументами, мовляв, міський бюджет міг би мати набагато більший зиск, віддавши це приміщення комерційним структурам. Тож усі розмови навколо цього приміщення — це просто намагання закрити «Антену». Два роки тому Мамалигу й Воротніка намагалися вбити, а тепер за допомогою провладних депутатів зводять з ними свої особисті рахунки.
        Тим часом до «Антени» доставили листа про припинення договору між ТОВ "Телерадіокомпанія «Антена-Плюс» та ЗАТ «Комерційною компанією «TGS», правонаступником якого є ТОВ «Черкаські телекомунікаційні системи», що призведе до припинення трансляції телепрограм у кабельних мережах м. Черкаси програм ТОВ «Телерадіокомпанія «Антена-Плюс» вже з 1 березня 2011 року.
       Тож, зустрічайте нову черкаську демократію на марші.

НАЦІОНАЛЬНІ ПРИКМЕТИ НАДБАНЬ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Попри усі негаразди, які трапляються нам на життєвому шляху, все ж варто погодитися, що живемо ми у красивому світі. Адже окрім того, що кожного мешканця планети Земля щоденно турбують проблеми сьогодення, завтрішнього дня, що більшість представників населення планети постійно переймається вирішенням завдань стосовно хліба насущного, боротьби з то тут то там виникаючими природніми катаклізмами, людство не забуває й зглянутися на красу, яка його оточує. Це – і чудотворна природа – справа рук Творця. Це - і справа рук людських – надбання людства планети Земля – те, що дісталося нам у спадок від багатотисячолітньої історії, від „інженерів душ людських”, а саме – геніальних діячів усих видів  мистецтв. Найвищі досягнення цих майстрів  у музиці, образотворчому мистецтві, кіно, драматургії збагачують наше життя, прикрашають його відчуттями прекрасного, їх герої співпереживають разом з нами.
          Імена Франческо Петрарки, Данте Аліґ”єрі, Міґеля де  Сервантеса, Генріха Гейне, Ріхарда Вагнера, Джузепе  Верді, Михайла Глінки, Миколи Лисенка, Олександра Довженка,  Дюка Елінґтона, Пола Маккартні, Володимира Івасюка, Володимира Мулявіна навічно увійшли у скарбницю найвищих  зразків людської спадщини. Вони належать людству. Навряд чи хтось буде не згодним із цими словами. Але...
        Населення Землі – великий конгломерат, який складається із народів, кожен із яких має свою  історію, культуру, традиції, звичаї. Кожен народ, кожна нація є унікальним кладезем мудростей, успадкованих протягом віків. І тому, розуміючи приналежність людських надбань усьому світові,  необхідно й усвідомлювати, що творці їх є дітьми своїх народів, націй, культур.
     Кожен, хто знайомий із геніальним творінням Сервантеса „Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський” , відчуває невідривність  сюжету твору, описань природи, міжлюдських відносин від традицій, звичаїв нації, що населяє Піренейський півострів – іспанців. Належність творчости Гейне, навіть  у перекладі на будь-яку мову, якщо він виконаний майстерно, не сплутаєш ні з якою історично-традиційною культурою, окрім німецької. Як яскравий приклад цьому – його поезії „Сілезькі ткачі”, „В жовтні 1849”.
    У музичних творіннях Дж.Верді, як не крути, з перших же нот відчуваються переклики з італійською народною музикою. Із оперних арій та увертюр Миколи Лисенка так віє на нас наша автентична музика – тут тобі і карколомний гопак-завиванець, і героїчна козацька пісня, і журлива дума, і ліричний дівочий спів. А, слухаючи музичні твори П.Маккартні, чудово усвідомлюєш, що автор – 100-відсотковий шотландець: від джиґи в  „Ob-la-di ob-la-da” і справжньої скоттівської балади у „London Town” до пастуших та військових волинок у „Mull Of Kintyre” та  „Yellow Submarine”.
   

У СССР 70-х років минулого століття пісенна творчість „Смерічки”, Софії Ротару набули загальносоюзної слави та лідерства серед представників т. зв. „совєтської естради” завдяки саме українським народним мотивам у „Червоній руті”, „Водограї”, „Двох перстенях” та ін. Ба навіть етнічний росіянин, син російської етнокультури Володимир Мулявін, набув слави Великого білоруського пісняра після того, як по приїзді до Білорусі, закохався у її культуру, зокрема музичну.
І справжній поціновувач творчости „Піснярів” ніколи не поставить знак рівности між унікальними „Рушніками”, „Алєксандриною” та „Вологдою”, яка не є прикладом білоруської національної культури.  
  Найяскравіщі  представники джазової музики  Луї Армстронґ, Елла Фітцджеральд, Ширлі Бессі, Б.Б.Кінґ – представники чорного населення Американського континенту, які почерпували натхнення для себе у негритянських духовних піснеспівах – спірічуелс. „Королі та принци рок-н-ролу”  Елвіс Преслі, Літл Річард – „діти” новоствореної спільноти – білої Америки та, відповідно, її культури та традицій, представники новітньої етнокультури.
         І, той, хто спробує довести  протилежне, не доведе цього, адже  все решта – не справжнє, штучне і на довге життя не є претендентом. Справжнє мистецтво завжди національне, воно витікає з культурної спадщини батьківщини майстра, який творить це справжнє. Решта – ерзац, псевдокультурна попса, метелики-одноденки. Щоправда, є ще один підвид псевдокультури. Це – опуси на догоду замовнику. Майстрами соцзамовлень подекуди були й генії, адже голодний майстер повинен був за рахунок чогось годувати сім”ю, одним словом, існувати, ба більш – виживати фізично. Як приклад -  ряд комсомольсько-партійних витворів у творчості П.Тичини, В.Симоненка. Але хто тепер пам”ятає, оті замовлені опуси? До скарбниці людства увійшли творіння, народжені серцем, душею. А вже душа й серце нерозривно пов”язані з етносом, дитиною якого є майстер. Якщо він не манкурт, не яничар. Але із перевертнів геніїв не буває.
       Отже, як би того не хотіли апологети  космополітичної думки про  „людину планети Земля”, а генії належать у першу чергу своїй нації, своєму етносу, культурі свого народу, а вже потім – людству, світовій культурі.  
      Тож належать усьому світові, але лишаються невідривними від своїх національних культур та традицій великі шотландці Роберт Бернс та Пол Маккартні, великі італійці Мікеланджело, да Вінчі, Ф.Петрарка, великі німці Г.Гейне, Р.Ваґнер, великі іспанці  Ф.Ґойя, Сервантес. 
 






Данте Аліг'єрі


                                                             







Міґель де Сервантес Сааведра









                                








Микола Лисенко









Володимир Івасюк
Володимир Мулявін












Пол Маккартні

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР СТАВ ДЛЯ НИХ СЕНСОМ ЖИТТЯ



 Свого часу до моїх рук потрапили два проспекти Черкаського обласного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка, що були випущені
до 75-річного  його  ювілею. На сторінках обидвох альбомів є розділи, в яких перелічуються усі актори, що протягом діяльності театру, працювали в ньому. Серед них  є прізвища моїх дідуся, бабусі, батька: Обідзінський Н.Г., Обідзінська Т.О.,
Обідзінський Б.Н.
 Так, з кінця 40-х і до початку 60-х р.р. ХХ ст. вони працювали в нашому театрі. Ну й що ж тут, запитаєте ви, цікавого? Ну, працювали в провінційному театрі чергові провінційні актори. І що з того?
   Однією із сторінок історії моєї родини є те, що мої бабуся з дідусем та моїм батьком – їхнім сином у 1920-40-х роках, живучи на території міжвоєнної Польщі були безпосередньо пов”язані з  Українським театром, що існував тоді на її території. Від них  я свого часу і почув багато цікавого і пізнавального про події тих часів. Це стосувалося і театрального життя, і просто життя та побуту української еміграції у Польщі періоду Пілсудчини.
    Саме з вуст моєї бабусі і батька я вперше почув (ще в підлітковому віці – а це кінець 60-х років) про те, що не все так однозначно в нашій історії: зовсім не так відбувалося в
Україні в революційні й післяреволюційні часи, як нам розказували в школі, показували в кіно, писали в книжках.
    На цих сторінках я, власне, хотів би зупинитися на описі долі однієї з українських родин, яких не торкнулися страхіття Голодомору, сталінських репресій 30-х р.р. Але від цього їхні долі не були кращими від тих українців, які опинилися під комуністичним ігом після 1917 року.
    Звичайно, якщо керуватися лише спогадами  понад 30-літньої давнини (дідусь помер, коли я був ще зовсім дитиною, бабуся – коли я навчався в початкових класах, а батько – наприкінці 70-х років, коли я служив у війську), то, можливо цікавіщими для читання будуть такі рядки, але достовірності у них буде, найвірогідніш, менше. Щось забулось, щось приукрасилось. Тож користуватимусь все більш  документами. А в цьому мені допомогли співробітники Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка, видавці українського часопису Підляшшя „Над Бугом і Нарвою” та сімейниий архів.
   Тож, розпочну з того, що мені відомо про дитячі й молоді роки дідуся й бабусі.
   Дідусь, Назар Григорович Обідзінський.
   Родина дідуся з 1795  року оселилася в Києві, на Куренівці, куди переїхала з Поділля.
Батько дідуся, Григорій був залізничним інженером, і дідуся на початку 1900-х років (він 1899 р. нар.) віддав до реального училища у Києві. Але революція 1917 року повернула долю молодого, патріотично налаштованого українця в іншу сторону і навесні-влітку 1917 року дідусь іде до війська УНР, де активно бореться за українську державу. Мав декілька поранень у боях з денікінцями й більшовиками. Та після серії поразок, у кінці 1920 року був у числі 20 000 вояків армії УНР інтернований у Польщі. Умови життя в таборах інтернованих  (зокрема побутові й матеріальні) були важкі  Але, попри те, у таборах розвинулося жваве культурно-освітнє життя: курси для неграмотних та ін. (особливо фахові), різні школи (серед інших -  гімназія в Каліші), народний університет у Ланьцуті і Стрілкові; театральні групи, а також релігійне, видавниче (зокрема преса).


  Бабуся, Теодора Олександрівна Обідзінська-Руденко. Дівоче прізвище - Корбут.
  Бабуся родом з Поділля. На початку 1900-х років її у 6-річному віці перевезли до Києва і віддали в театральну науку. Її першим вчителем стала славнозвісна Марія Заньковецька. У неї в театральній школі  при театрі Товариства „Руська бесіда” і отримала бабуся перші уроки театральної майстерності.
     По закінченні театральної освіти бабуся входила до складу “Товариства українських акторів за участю П. К. Саксаганського та М. К. Заньковецької під орудою Мар’яненка“ (1905-1916). Першим чоловіком її став відомий на той час український комедійний актор Іван Руденко.
    Буремні події 1917 року внесли свої правки в долі мільйонів людей. І ось, на початку 20-х р.р. ХХ ст. доля звела Назара Обідзінського та Теодору Руденко в місті Ковель що на Волині.
   Далі приведу матеріали зі статті „Наддніпрянський театр Теодори Руденко”, що була опублікована у № 37 Вісника Наукового Товариства Т.Г.Шевченка.
   Після поразки визвольних змагань 1918-1921 р.р. українці Західних земель, окупованих Польщею, активно боряться за збереження своєї національної самобутності. Масово і практично всюди виникають мандрівні  трупи з безробітних акторів-аматорів з так званої петлюрівської еміграції, із демобілізованих вояків. Мандрують ці театри по всіх землях міжвоєнної Польщі. Особливу групу серед них складають „українські театри в екзилі”, тобто ці групи, які майже постійно працюють на неукраїнській території. Чим далі на захід, тим важче зберігати свою національну ідентичність. Серед такої „мандрівної богеми на чужині” був Український театр Теодори Руденко.
    Акторська трупа цього театру сформувалася ще у 1920 році в Ковелі, на Волині. Проте, не маючи дозволу на вистави, змушена була працювати на польського директора, який за- бирав чималу частину прибутку. Лише навесні 1922 року Теодора Руденко дістає ліцензію на своє ім”я і театр переформовується на товариських засадах. Адміністрацію веде Назар Обідзінський, управу театру очолює Теодора Руденко, яка є і режисером і його мистецьким керівником.
    15 травня 1922 року стає офіційним днем народження „Українського Наддніпрянського народнього театру” під орудою Т.Руденко (відомий також як Київський театр Дори Руденко). Під такою назвою і працює цей театр аж до вибуху Другої світової війни (і навіть далі).
Театр мандрує по всій території Польщі. Одним з перших маршрутів був: Варшава-Познань-Бидгощ-Тщев-Радом-Плоцьк, трохи згодом: Вільно (Вільнюс)-Білосток-Кельце-Варшава... Українські вистави вперше побачили мешканці міст Познаня, Бидгоща, Данціга (Гданська) та інші.
     Репертуар театру  - класичний народний підбір, деякі історичні драми, комедії та оперети. Це – „Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, „Ой не ходи, Грицю”, „Маруся-Богуславка” М.Старицького, „Наталка-Полтавка” І.Котляревського, „Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ”яненка, „Мати-наймичка” І.Тогобочного, „Вій” М.Кропивницького, „Страшна помста”, „Майська ніч”, „Тарас Бульба” за М.Гоголем, „Степовий гість” Б.Грінченка, „Про що тирса шелестіла” С.Черкасенка, „Мазепа” Ю.Словацького, „Запорозький скарб” К.Ваниченка-Писанецького, „Хмара” О.Суходольського та багато інших.
     Але в Галичині про цей театр майже нічого не знали. Головна причина цьому – польські заборони, т. зв. Сокальський кордон. Та колектив театру весь час підтримує зв”язки зі співвітчизниками. Газета „Діло” пише: „Цей колектив має дуже свідомі національно одиниці, які передплачують наші часописи, постійно купують наші книжки, а навіть із свого скромного заробітку пересилають пожертви на різні установи”.
   Щодо самого колективу театру, то він має майже родинний склад, живе як одна велика сім”я. У 1932 році, як повідомляє газета „Діло”, з нагоди 10-ї річниці театру, у ньому є 9 акторських дітей. Ядро трупи складається з родини Обідзінських: Назар Обідзінський та його дружина Теодора, її мати Агафія Андріїва-Любська,  донька Леся Руденко та син (мій батько) Богдан Обідзінський.
    Подиву гідна згуртованість творчого осердя цього колективу не переривається і під час ІІ світової війни: трупа осідає у Холмі і вже взимку наприкінці 1939 року дає вистави як „Народний Театр Українського Освітнього Товариства в Холмі” під проводом Н.Обідзінського. Трималися разом і пізніше, навіть у Німеччині, у так званому „переходовому таборі” (м. Роттенгайм, Тюрінгія), що по суті був оборонним підприємством, куди німці запроторили трупу, замість вже раніш прийнятого вироку про розстріл. Там, після виснажливого робочого тижня, безкоштовно виступали по вихідним дням як Холмський Театр.
   Напевно, не випадає проводити паралелі між культурною працею сучасників – українського хору Кошиця, Авраменка та його учнів у Сполучених Штатах Америки і працею „Наддніпрянського театру Т.Руденко” в Польщі. Але робота цього театру в умовах неофіційної культурної війни відігравала не останню роль. Свою маленьку роль у цій боротьбі чесно виконав Український театр Теодори Руденко.
  Також у часописі Підляшшя „Над Бугом і Нарвою” зустрічаємо ще декілька згадок про цей театр:  „У грудні того також 1939 року старанням відділу й при допомозі емігрантського Українського театру Назара Обідзінського (раніше група Т. Руденко) відбулася академія з нагоди 100-ліття смерти Івана Котляревського. Біографію й заслуги письменника для відродження українського народу переповів В. Різник, а діти продекламували декілька віршів та виконали кілька українських танків. Головною точкою програми була вистава п’єси “Наталка Полтавка” у виконанні трупи Обідзінського”,  „...У 1942 р. на Холмщині і Південному Підляшші...виникали художні аматорські театри, хори. Тепло приймали селяни в переповнених сільських світлицях Холмщини і Південного Підляшшя виступи Українського театру Назара Обідзінського з Холма...”.
    У книзі Ірини Цельняк "Переселенці. Тисячолітня дорога Холмщини, Підляшшя..." також є згадка про театр: "1940 року при УДК був заснований пересувний український театр під керівництвом Назара Обідзінського. 1 січня 1940 року у приміщенні Холмського товариства "Рідна хата" артисти дали виставу "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці". У 1940-1942 р.р. театр здійснив сотні виступів з 55 виставами... Лише протягом першого року діяльності театр показав 146 вистав..."
    Настав 1945 рік. Американці звільнили з табору, який німці евакуювали на захід Німеччини, невільників і передали їх до рук радянських окупаційних військ. „Звільнених”  розмістили  в черговий табір для репатріантів, де вони знаходилися до літа 1946 року. В таборі було багато представників творчої інтелігенції, акторів. Табірне начальство також задіяло акторів для  обслуговування військових частин на окупованих територіях.
    Влітку 1946 року репатрійованим акторам дозволено було повернутися на Батьківщину, хоча родині дідуся повернутися до Києва не дозволили. Найближче, куди можна було в”їхати – Черкаси. Тут, у місцевому драматичному театрі продовжилася їх творча біографія.






Дідусь  дожив лише до 60-ти років і помер у 1960 році. До останнього працював в театрі, грав у всіх виставах, готував прем”єри.

Я маленький з дідусем та бабусею.

   Бабуся пропрацювала в театрі до виходу на пенсію, після чого їй жодного дня не дозволили залишатися на сцені (запропонували роботу в костюмерному цеху, але вона відмовилася). Я пригадую, як часто до Теодори Олександрівни, коли вона вже вийшла на пенсію, приходили актори театру. Радилися, ділилися театральними новинами. Найчастіш заходили П.Кобржицький, Г.Музика, М.Крохмаль. У 1966 році перестало битися її серце.
   Колись, ще на поч. 70-х років у вже новому приміщенні театру, на ІІІ поверсі фойє був невеличкий театральний музей і в ньому були портрети дідуся та бабусі. Але з часом, спочатку портрети, а потім і сам музей щезли. На цьому і закінчилася історія двох сердець, відданих українському театру, сердець, присвятивших себе не просто театральному життю, а – головне – пропаганді українства, української культури в умовах трьох окупацій. Гадаю, хоча б на нашому, місцевому рівні, не заслужено забутих...
                                                               * * *
"Свобода.Український тижневик", Нью Джерсі, США, від 21 червня 1941 року:
На терені Холмського повіту зорганізував кілька академій Український Народній театр під проводом Назара Обідзінського, що від довшого часу приневолений обставинами, почав знову мандрівку по селах. Так, наприклад 10.ІІІ виставив згаданий театр у селі Струпин Великий "Назара Стодолю", а 23.ІІІ зорганізував ... академію в прикордонному селі Сверже. В програму ввійшли...вистава "Назар Стодоля" і реферат п.Н.Обідзінського про Шевченка".
                                                               * * *


У праці Ярослава Тинченка Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 у розділі "Реєстр нагороджених хрестом Симона Петлюри за участь у збройній боротьбі за державність України під проводом головного отамана Симона Петлюри 1917–1921 рр" під № 975 стоїть ім"я - Обідзінський Назар, поручник.


Використана література:
 1   .Вісник НТШ № 37, „Наддніпрянський театр" Теодори Руденко.–автор Роман Лаврентій
 2. „Над Бугом і Нарвою” Український часопис Підляшшя:
     - Відділ Українського Центрального Комітету в Гайнівці – 1923-1939 (ст. 28) Автор:
     Омелян ВІШКА 
-          І вони будували українську державність (ст. 21) Автор: Олександер КОЛЯНЧУК