УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР СТАВ ДЛЯ НИХ СЕНСОМ ЖИТТЯ

 Свого часу до моїх рук потрапили два проспекти Черкаського обласного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка, що були випущені

до 75-річного  його  ювілею. На сторінках обидвох альбомів є розділи, в яких перелічуються усі актори, що протягом діяльності театру, працювали в ньому. Серед них  є прізвища моїх дідуся, бабусі, батька: Обідзінський Н.Г., Обідзінська Т.О.,

Обідзінський Б.Н.

 Так, з кінця 40-х і до початку 60-х р.р. ХХ ст. вони працювали в нашому театрі. Ну й що ж тут, запитаєте ви, цікавого? Ну, працювали в провінційному театрі чергові провінційні актори. І що з того?

   Однією із сторінок історії моєї родини є те, що мої бабуся з дідусем та моїм батьком – їхнім сином у 1920-40-х роках, живучи на території міжвоєнної Польщі були безпосередньо пов”язані з  Українським театром, що існував тоді на її території. Від них  я свого часу і почув багато цікавого і пізнавального про події тих часів. Це стосувалося і театрального життя, і просто життя та побуту української еміграції у Польщі періоду Пілсудчини.

    Саме з вуст моєї бабусі і батька я вперше почув (ще в підлітковому віці – а це кінець 60-х років) про те, що не все так однозначно в нашій історії: зовсім не так відбувалося в

Україні в революційні й післяреволюційні часи, як нам розказували в школі, показували в кіно, писали в книжках.

    На цих сторінках я, власне, хотів би зупинитися на описі долі однієї з українських родин, яких не торкнулися страхіття Голодомору, сталінських репресій 30-х р.р. Але від цього їхні долі не були кращими від тих українців, які опинилися під комуністичним ігом після 1917 року.

    Звичайно, якщо керуватися лише спогадами  понад 30-літньої давнини (дідусь помер, коли я був ще зовсім дитиною, бабуся – коли я навчався в початкових класах, а батько – наприкінці 70-х років, коли я служив у війську), то, можливо цікавіщими для читання будуть такі рядки, але достовірності у них буде, найвірогідніш, менше. Щось забулось, щось приукрасилось. Тож користуватимусь все більш  документами. А в цьому мені допомогли співробітники Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка, видавці українського часопису Підляшшя „Над Бугом і Нарвою” та сімейниий архів.

   Тож, розпочну з того, що мені відомо про дитячі й молоді роки дідуся й бабусі.

   Дідусь, Назар Григорович Обідзінський.

   Родина дідуся з 1795  року оселилася в Києві, на Куренівці, куди переїхала з Поділля.

Батько дідуся, Григорій був залізничним інженером, і дідуся на початку 1900-х років (він 1899 р. нар.) віддав до реального училища у Києві. Але революція 1917 року повернула долю молодого, патріотично налаштованого українця в іншу сторону і навесні-влітку 1917 року дідусь іде до війська УНР, де активно бореться за українську державу. Мав декілька поранень у боях з денікінцями й більшовиками. Та після серії поразок, у кінці 1920 року був у числі 20 000 вояків армії УНР інтернований у Польщі. Умови життя в таборах інтернованих  (зокрема побутові й матеріальні) були важкі  Але, попри те, у таборах розвинулося жваве культурно-освітнє життя: курси для неграмотних та ін. (особливо фахові), різні школи (серед інших -  гімназія в Каліші), народний університет у Ланьцуті і Стрілкові; театральні групи, а також релігійне, видавниче (зокрема преса).

  Бабуся, Теодора Олександрівна Обідзінська-Руденко. Дівоче прізвище - Корбут.

  Бабуся родом з Поділля. На початку 1900-х років її у 6-річному віці перевезли до Києва і віддали в театральну науку. Її першим вчителем стала славнозвісна Марія Заньковецька. У неї в театральній школі  при театрі Товариства „Руська бесіда” і отримала бабуся перші уроки театральної майстерності.

     По закінченні театральної освіти бабуся входила до складу “Товариства українських акторів за участю П. К. Саксаганського та М. К. Заньковецької під орудою Мар’яненка“ (1905-1916). Першим чоловіком її став відомий на той час український комедійний актор Іван Руденко.

    Буремні події 1917 року внесли свої правки в долі мільйонів людей. І ось, на початку 20-х р.р. ХХ ст. доля звела Назара Обідзінського та Теодору Руденко в місті Ковель що на Волині.

   Далі приведу матеріали зі статті „Наддніпрянський театр Теодори Руденко”, що була опублікована у № 37 Вісника Наукового Товариства Т.Г.Шевченка.

   Після поразки визвольних змагань 1918-1921 р.р. українці Західних земель, окупованих Польщею, активно боряться за збереження своєї національної самобутності. Масово і практично всюди виникають мандрівні  трупи з безробітних акторів-аматорів з так званої петлюрівської еміграції, із демобілізованих вояків. Мандрують ці театри по всіх землях міжвоєнної Польщі. Особливу групу серед них складають „українські театри в екзилі”, тобто ці групи, які майже постійно працюють на неукраїнській території. Чим далі на захід, тим важче зберігати свою національну ідентичність. Серед такої „мандрівної богеми на чужині” був Український театр Теодори Руденко.

    Акторська трупа цього театру сформувалася ще у 1920 році в Ковелі, на Волині. Проте, не маючи дозволу на вистави, змушена була працювати на польського директора, який за- бирав чималу частину прибутку. Лише навесні 1922 року Теодора Руденко дістає ліцензію на своє ім”я і театр переформовується на товариських засадах. Адміністрацію веде Назар Обідзінський, управу театру очолює Теодора Руденко, яка є і режисером і його мистецьким керівником.

    15 травня 1922 року стає офіційним днем народження „Українського Наддніпрянського народнього театру” під орудою Т.Руденко (відомий також як Київський театр Дори Руденко). Під такою назвою і працює цей театр аж до вибуху Другої світової війни (і навіть далі).

Театр мандрує по всій території Польщі. Одним з перших маршрутів був: Варшава-Познань-Бидгощ-Тщев-Радом-Плоцьк, трохи згодом: Вільно (Вільнюс)-Білосток-Кельце-Варшава... Українські вистави вперше побачили мешканці міст Познаня, Бидгоща, Данціга (Гданська) та інші.

     Репертуар театру  - класичний народний підбір, деякі історичні драми, комедії та оперети. Це – „Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, „Ой не ходи, Грицю”, „Маруся-Богуславка” М.Старицького, „Наталка-Полтавка” І.Котляревського, „Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ”яненка, „Мати-наймичка” І.Тогобочного, „Вій” М.Кропивницького, „Страшна помста”, „Майська ніч”, „Тарас Бульба” за М.Гоголем, „Степовий гість” Б.Грінченка, „Про що тирса шелестіла” С.Черкасенка, „Мазепа” Ю.Словацького, „Запорозький скарб” К.Ваниченка-Писанецького, „Хмара” О.Суходольського та багато інших.

     Але в Галичині про цей театр майже нічого не знали. Головна причина цьому – польські заборони, т. зв. Сокальський кордон. Та колектив театру весь час підтримує зв”язки зі співвітчизниками. Газета „Діло” пише: „Цей колектив має дуже свідомі національно одиниці, які передплачують наші часописи, постійно купують наші книжки, а навіть із свого скромного заробітку пересилають пожертви на різні установи”.

   Щодо самого колективу театру, то він має майже родинний склад, живе як одна велика сім”я. У 1932 році, як повідомляє газета „Діло”, з нагоди 10-ї річниці театру, у ньому є 9 акторських дітей. Ядро трупи складається з родини Обідзінських: Назар Обідзінський та його дружина Теодора, її мати Агафія Андріїва-Любська,  донька Леся Руденко та син (мій батько) Богдан Обідзінський.

    Подиву гідна згуртованість творчого осердя цього колективу не переривається і під час ІІ світової війни: трупа осідає у Холмі і вже взимку наприкінці 1939 року дає вистави як „Народний Театр Українського Освітнього Товариства в Холмі” під проводом Н.Обідзінського. Трималися разом і пізніше, навіть у Німеччині, у так званому „переходовому таборі” (м. Роттенгайм, Тюрінгія), що по суті був оборонним підприємством, куди німці запроторили трупу, замість вже раніш прийнятого вироку про розстріл. Там, після виснажливого робочого тижня, безкоштовно виступали по вихідним дням як Холмський Театр.

   Напевно, не випадає проводити паралелі між культурною працею сучасників – українського хору Кошиця, Авраменка та його учнів у Сполучених Штатах Америки і працею „Наддніпрянського театру Т.Руденко” в Польщі. Але робота цього театру в умовах неофіційної культурної війни відігравала не останню роль. Свою маленьку роль у цій боротьбі чесно виконав Український театр Теодори Руденко.

  Також у часописі Підляшшя „Над Бугом і Нарвою” зустрічаємо ще декілька згадок про цей театр:  „У грудні того також 1939 року старанням відділу й при допомозі емігрантського Українського театру Назара Обідзінського (раніше група Т. Руденко) відбулася академія з нагоди 100-ліття смерти Івана Котляревського. Біографію й заслуги письменника для відродження українського народу переповів В. Різник, а діти продекламували декілька віршів та виконали кілька українських танків. Головною точкою програми була вистава п’єси “Наталка Полтавка” у виконанні трупи Обідзінського”,  „...У 1942 р. на Холмщині і Південному Підляшші...виникали художні аматорські театри, хори. Тепло приймали селяни в переповнених сільських світлицях Холмщини і Південного Підляшшя виступи Українського театру Назара Обідзінського з Холма...”.
    У книзі Ірини Цельняк "Переселенці. Тисячолітня дорога Холмщини, Підляшшя..." також є згадка про театр: "1940 року при УДК був заснований пересувний український театр під керівництвом Назара Обідзінського. 1 січня 1940 року у приміщенні Холмського товариства "Рідна хата" артисти дали виставу "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці". У 1940-1942 р.р. театр здійснив сотні виступів з 55 виставами... Лише протягом першого року діяльності театр показав 146 вистав..."

    Настав 1945 рік. Американці звільнили з табору, який німці евакуювали на захід Німеччини, невільників і передали їх до рук радянських окупаційних військ. „Звільнених”  розмістили  в черговий табір для репатріантів, де вони знаходилися до літа 1946 року. В таборі було багато представників творчої інтелігенції, акторів. Табірне начальство також задіяло акторів для  обслуговування військових частин на окупованих територіях.

    Влітку 1946 року репатрійованим акторам дозволено було повернутися на Батьківщину, хоча родині дідуся повернутися до Києва не дозволили. Найближче, куди можна було в”їхати – Черкаси. Тут, у місцевому драматичному театрі продовжилася їх творча біографія.

Дідусь  дожив лише до 60-ти років і помер у 1960 році. До останнього працював в театрі, грав у всіх виставах, готував прем”єри.

Я маленький з дідусем та бабусею.

   Бабуся пропрацювала в театрі до виходу на пенсію, після чого їй жодного дня не дозволили залишатися на сцені (запропонували роботу в костюмерному цеху, але вона відмовилася). Я пригадую, як часто до Теодори Олександрівни, коли вона вже вийшла на пенсію, приходили актори театру. Радилися, ділилися театральними новинами. Найчастіш заходили П.Кобржицький, Г.Музика, М.Крохмаль. У 1966 році перестало битися її серце.

   Колись, ще на поч. 70-х років у вже новому приміщенні театру, на ІІІ поверсі фойє був невеличкий театральний музей і в ньому були портрети дідуся та бабусі. Але з часом, спочатку портрети, а потім і сам музей щезли. На цьому і закінчилася історія двох сердець, відданих українському театру, сердець, присвятивших себе не просто театральному життю, а – головне – пропаганді українства, української культури в умовах трьох окупацій. Гадаю, хоча б на нашому, місцевому рівні, не заслужено забутих...
                                                               * * *
"Свобода.Український тижневик", Нью Джерсі, США, від 21 червня 1941 року:
На терені Холмського повіту зорганізував кілька академій Український Народній театр під проводом Назара Обідзінського, що від довшого часу приневолений обставинами, почав знову мандрівку по селах. Так, наприклад 10.ІІІ виставив згаданий театр у селі Струпин Великий "Назара Стодолю", а 23.ІІІ зорганізував ... академію в прикордонному селі Сверже. В програму ввійшли...вистава "Назар Стодоля" і реферат п.Н.Обідзінського про Шевченка".

                                                               * * *


У праці Ярослава Тинченка Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 у розділі "Реєстр нагороджених хрестом Симона Петлюри за участь у збройній боротьбі за державність України під проводом головного отамана Симона Петлюри 1917–1921 рр" під № 975 стоїть ім"я - Обідзінський Назар, поручник.

Використана література:

 1   .Вісник НТШ № 37, „Наддніпрянський театр" Теодори Руденко.–автор Роман Лаврентій

 2. „Над Бугом і Нарвою” Український часопис Підляшшя:

     - Відділ Українського Центрального Комітету в Гайнівці – 1923-1939 (ст. 28) Автор:

     Омелян ВІШКА 

-          І вони будували українську державність (ст. 21) Автор: Олександер КОЛЯНЧУК