субота, 19 серпня 2017 р.

15 ТЕЗ ДЛЯ МОВНО-ЯЗИКОВИХ СУПЕРЕЧОК

…або Мій топ-15 найбанальніших речей, що лишаються неочевидними для противників дерусифікації. 
Цей список — наліпка на моє віконце для тих оштрафованих мовними патрулями, що стоять у черзі задля назвати мене упоротим фанатиком українізації. Аби вони приходили, спершу розібравшись із цими пунктами, або не починали й торкатися їх, бо it takes patience, lots of patience — роками раз попри раз набирати одне й те саме для кожного наступного коментатора, що завис на першому левелі.
Як будь-що, коли воно висмикнуте з контексту, тратить на доцільності свого існування, ці репліки з різних дискусій можуть видатися комусь недостатньо коректними чи вмотивованими. За це і за певну поверховість дякуймо найперше штибу тих засновків у риториці опонентів, з якими найчастіше доводилося мати справу.

1. Наявність проблеми, або Мова нічого не значить

1.1 Найчастіша причина заперечень проблеми настільки банальна, що було би вкрай дивно, чому нагадування про неї перетворилися для нас на нескінченний розстріл стінки горохом, — було би дивно, якби непомітність не містилася в самій її суті.Домінуюча група не помічає проблем дискримінованих груп, бо з цими проблемами не стикається. При цьому, тяглість дискримінації породжує не лише своїх Келвінів Кенді, а й Стівенів на службі в них.
1.2 Хоча ми часто цікавимося в захисників російської мови (надалі — ЗРМ), чому, якщо мова не має значення, багато хто з них передбачає не лише дискомфорт, а навіть “втрату себе” від переходу на українську, та все ж я спробую уникнути аж такої кричущої поверховості. ЗРМ мають на увазі, що технічно це не проблема — порозуміння між українськомовним і російськомовним українцями. А “українізаторам” ідеться про те, що функції мови не зводяться до ритуальних діалогів на касі, та й у тих-таки технічних потребах містяться аспекти, які ЗРМ випускають з уваги. Отже, — даруйте — мова про різні рівні розуміння ролі мови.
1.3. Російські класики не писали про втрати, які понесла, про хвороби, яких набула, наприклад, наша словесність. І світові класики чи сучасні автори бестселерів, яких більше перекладено росіянами, не пишуть про замордовану нашу культуру, про знищених її представників. Про це зазвичай пишуть українською мовою, а щоби фахово, то лише українською. Про здобутки нашої культури, власне, теж. Тому мене дивує повсякчас, ЩО про культурний фронт чи його відсутність, про проблеми й потреби нашої мови можуть мені розповісти ЗРМ, які живуть здебільшого не в українськомовних, скажімо так, дискурсах.
1.4. Відсутність звички до споживання українськомовного контенту тягне за собою непризвичаєність до українських дискурсів загалом (саме через це підростають люди, що здатні потім вигукувати: «Путин, введи войска!»), і як би майстерно споживач переважно російськомовного контенту не уникав антиукраїнської риторики, що могла би в тому контенті міститися, він, як і переважна більшість українців, лишається цільовою аудиторією таких спроб впливу, при цьому часто не пускаючи себе до глибшого осягання суто українського ціннісного виміру.
1.5. Це легко звести навіть просто до ерудиції. Важко уявити, але спробуймо: ось ЗРМ прочитав книгу Максима Стріхи “Український художній переклад: між літературою і націєтворенням”, про значення української та російської мов як передумов політичних практик, про конкретні наслідки русифікаційної політики принаймні в одній з царин. Ось ЗРМ тримає в умі посилання на розрізнення захисного й агресивного націоналізмів у книжці Еви М. Томпсон “Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм”, де він прочитав і про те, як і навіщо російська культура (література/мова, зокрема) витісняла місцеві національні наративи й дискурси на завойованих територіях, про те, як націоналізм виростає з письменності. Ось перед тим, як висловитися щодо значення мови, ЗРМ перевірив правомірність посилань Оксани Забужко на десятки й десятки мислителів світового рівня у її монографії “Філософія української ідеї та європейський контекст“, завдяки якій він знає (якщо не знав раніше), що по всій Європі національна ідея кожного народу проходила один і той самий шлях: відділялася від формальної історії держави, оформлювалася як культурна історія (з особливим акцентом на значенні мови, у випадках зі слов’янськими народами), а звідти вже починала формувати державну політику; і що спроби оминути цей процес, розглядаючи націю лише як політичне, державне утворення, — це хрипи марксизму і примірювання на себе формул російської національної ідеї. Уявивши хоча би одного ЗРМ, який прочитав хоча би ці три книги й знайшов, що в них не так стосовно значення мови, з нетерпінням чекаю на нього.
1.6. Це ж самісінька поверхня. Коли щось мало місця займає у ваших мізках, це не завше свідчить про малі масштаби питання. Іноді це сповіщає про недостатню глибину вмістилища. Принаймні, таку імовірність варто перевіряти перед категоричними висловлюваннями на теми, якими ви мало цікавилися. Чи справді мова не має значення при формуванні поглядів українців на Голодомор? Чи справді не впливає на бачення конфлікту з росією? Чи справді мова взагалі не впливає на вашу щоденну діяльність? На чому ґрунтується ваша щодо того думка?

2. Природна конкуренція

2.1. Природна конкуренція можлива лише за природних умов, тобто за справедливих умов виходу на ринок і доступу до продуктів-конкурентів, а в інших випадках спершу має йтися про демонополізацію та запобігання недобросовісній конкуренції.
2.2. Книжковий ринок, керований російськими видавцями, засилля російськомовних друкованих ЗМІ, українськомовні пісні, що крутяться на радіо лише глибокої ночі, — усе це було/є не лише результатом багатосотлітньої культурної експансії часів царату й совєтів, а й живим її продовженням. Для виправлення наслідків попередньої дискримінації, для припинення її інертного руху, для фактичного, а не лише декларативного, зрівняння в правах у світі використовується метод позитивної дискримінації, що позбавляє панівні верстви частини завойованих завдяки дискримінації позицій на користь донедавна дискримінованих верств.

3-4. “Відволікає від нагальніших проблем”

3.1. Другорядність — це питання послідовності у вашій стратегії оборони чи розбудови держави, проте виконання першочергового не заперечує начисто наступних, “другорядних” потреб, і тим більше не має заважати вирішенню цих питань тими, хто за них відповідає чи просто має час і натхнення.
3.2. У кожного своя сфера діяльності. Хтось на передовій, хтось волонтер, хтось впроваджує реформи, хтось намагається хоча би нашкрябати на сплату комунальних. Культурники, власне, займаються культурою. У кожного свій фронт на його рівні. Тут важить, чи хоч якогось фронту ти боєць. Заважаючи утвердженню української культури, ЗРМ виходять на чужий рівень протистояння і робляться подібними до тієї вати, що заступала шлях українським військовим, щойно ті вперше вирушили у східному напрямку боронити країну. Залиште культурний фронт тим, хто за нього відповідає, якщо не можете похвалитися власними на ньому здобутками; у вас є своя сфера відповідальності.
4. Так, ми, дорослі, всі родом із СССР, ми жертви його політики лінгвоциду, та це не привід консервувати Совєтський Союз у кожній родині. Навіщо передавати свої культурні травми нащадкам? Коли бачимо, як нам самим часом важко вилікуватися від тих наслідків, чи маємо право перекладати вирішення цих проблем на дітей? Справді, дітям українізуватися легше, але правдою є й те, що ЗРМ у побуті гальмують цей процес.

5-6. Російськомовний патріот України

5. Спершу слід спитати в тих, кому “російська мова не заважає любити Україну”: що для них Україна і що вони в ній люблять? які аспекти українськості поважають і за які з тих аспектів узяли вони на себе відповідальність? скільки відсотків української України має залишитися, перш ніж виникне підозра, що чогось вони тут недолюбили?
6.1. Що робить російськомовний патріот суто стосовно української мови, з огляду на її стан після трьохсот років русифікації? Позбавляє її шансу на розповсюдження й утвердження на невеличкому острівці своєї діяльності, лишає цей острівець здобутком імперських змагань за культурний вплив. Такий патріот, попри всі свої перемоги в інших сферах, лишається — нехай локально — одним з численних утискувачів ураїнської мови. Самодерусифікація неможлива без усвідомлення “власної патогенності” щодо української мови, і ситуацію не змінить, чи скажуть це російськомовному в очі, чи толератно замовчуватимуть.
6.2. Білінгви, залишаючи індіанцям їхнє пір’я (українськомовним — їхню культурну резервацію), а цареві цареве (зросійщену територію — без змін), намагаються уникнути участі в протистоянні двох мов або бути посередниками між ними, утім щодо української вони здебільшого утверджують розмивання мовної стійкості.
“This is NOT F*CKING RUSSIA!” Peaky Blinders, S03E04

7. Визнання мовного фронту

7.1. Невизнання російської культурної експансії є такою самою реакцією, що й невизнання російської військової агресії. Не росіяни, мовляв, школу обстріляли, а Правий сектор, не я зросійщений, а мене намагаються українізувати.
7.2. Крім того, що ця тема могла би цілком уміститися в розмові про психотравматичні наслідки етноциду, на грубішому рівні тут видно ще й типову поведінку “терпіли”: якщо не визнати агресії проти себе, а відповідати гопникові примирливо, виправдовуючись, то не потрібно буде витрачати зусиль на пряме протистояння. На це часто й розрахована риторика нападника, де жертву агресії звинувачено в ситуації. Доволі показовою з цього ракурсу була концепція “одной страны”, що розійшлася хвилею по країні услід за першим шоком від російського військового вторгнення.
7.3. Казати, що увага до процесів русифікації лише затверджує нас у ролі жертви є, відтак, маніпуляцією з поняттям “жертва”, бо до сьогодні жертви-українці поводилися саме цим чином: робили вигляд, що їх зовсім не утискають, що все за їхнім власним вибором відбувається. А відсіч неможлива, якщо факту агресії не визнано.
7.4. Затятість, з якою ЗРМ звинувачують “українізаторів” у роздмухуванні конфлікту, схожа на демонстративне вичитування мамою дитини перед вчителькою, що скаржиться на поведінку свого учня. Бити своїх замість триматися командою — не так страшно, і це традиційний спосіб згладити конфлікти з чужими.
7.5. “Історично склалося” саме протистояння двох культур. Байдуже, що ви не починали конфлікту — ви в ньому народилися й живете. Можна закривати очі на його існування, та ви або відновлюєте позиції української культури, або помагаєте утискати її далі. Ніхто більше ніякого вільного вибору, принаймні в межах двох цих мов, не запропонує вже, ситуація вже давно штучна, впроваджена зовсім не українською стороною, і вся різновекторність та культурне багатство — у виборі сторони після вільного ознайомлення. Нікого тут не можна вже втягнути до протистояння, бо з нього взагалі неможливо вийти, лише можна визнати власну в ньому роль.
7.6. ЗРМ, що розповідають про ні в чому не винну мову мистецтва, народилися й виросли у часи прихованої війни, а ту ковдру й ті яєчні лотки, що ними стишувалися раніші репресії й досі наявна культурна експансія, називають тепер основними, вічними, об’єднавчими цінностями. І тим заповзятливіше це всюди повторюють, чим голоснішою стає війна: вимкнути дискомфортний звук — ось і вся мета. Саме по собі використання російської й справді може бути нейтральним і суто технічним, але розмови про те, що мистецтво і його мова існують понад конфліктом, під час війни об’єднують лише беззубиків з обох боків цього конфлікту, які настільки проти агресії, що згодні не помічати її: культурники не помічають протистояння культур, співці життя не бачать скільки знищено життів. І тут немає дивини, бо не помічається тільки те, що робить агресивніша, позірно сильніша сторона, а слабший, навіть якщо це свій, звинувачується такими без проблем.
7.7. Коли захисник культури ігнорує факти з історії культури, йому не можна вірити. Якщо ви живете у світі абстракцій, де мова не використовується для політичного впливу, не лізьте впливати на [мовну] політику. Якщо заперечуєте історичні факти й причинність історичних процесів, полиште спроби впливати на історію. Не можна прийти до дискурсу й сказати, що цього дискурсу не існує.
7. 8. Якщо наполегливість “українізаторів” де-не-де можна пояснити намаганням компенсувати той факт, що вони не воюють на передовій, то роздратування ЗРМ пояснюється відчуттям власного програшу в культурному протистоянні.
7.9. Авжеж, колабораціоністів немає там, де нема війни, а війни нема там, де не визнано агресії: “іх там нєт”. Ось і один з аспектів “гібридності”.

8-10. Російськомовні воїни

8. Мова спілкування, естетичні чи сексуальні вподобання, релігійні погляди, ерудиція, наявність чи відсутність шкідливих звичок — усе це особистісні характеристики, й участь у бойових діях прихильника тих чи інших вподобань/звичок не надає права на вирішальний голос за їх просування. Російськомовність бійця — це одне з питань у культурних, соціальних і політичних дискурсах, та аж ніяк не відповідь на всі питання.
9. Іноді стверджується, що наші воюють – опосередковано – і за російську, позаяк захищають нібито вільнішу, не таку, авжеж, тоталітарну, як росія, країну, а вільний вибір російської мови називається серед свобод, попри те, що ця гадана свобода є наслідком трьох століть репресій проти мови української та її носіїв. Немає нічого логічного в тому, щоб так беззастережно називати перемогою над ворогом те, що він — після стількох ще недавніх зусиль — вважає перемогою над вами.
10. Оцим самим моментом, що мова є суто “особистісною характеристикою”, вподобанням, техінструментом і не більше, можуть підкріплювати також інший висновок: якщо за мову не воюють, якщо вона не має цінності серед патріотичних пріоритетів бійця, значить її немає взагалі серед пріоритетів, а отже варто її, мову, викреслити з переліку соціально значущих питань. Вийти за край звичних фізичних і психологічних можливостей, піти на смерть заради прапора, кордонів, історичних чи політичних концепцій, гаданого майбутнього дітей — наш воїн іде на смерть за речі символічні, а символізують вони гідність і культурний вибір. Ці символи стосуються політичного/соціального устрою, отже так чи інак мають потенціал до уречевлення. Практичне значення мови часто прослідити навіть легше, у порівнянні з іншими символами.
“Do you see this scalp lock?” Taras Bulba, USA, 1962

11-15. Насильницька українізація

11. У той час, як “українізатори” посилаються на результати російщення, що й надалі позначаються на умовах розвитку українськомовної культури, ЗРМ уникають розмов про історію русифікаційної політики, її наслідки й поточні можливості справедливої конкуренції, посилаючись натомість на комфортність “рідної” російської. Ігнорація фактів громадянином, авжеж, може бути корисною в збереженні власного душевного спокою цього громадянина, проте інформаційна, культурна й економічна політика держави навряд повинна так само не враховувати ситуації. Отже, не купка “українізаторів” намагається за допомогою законів улізти до кожної хати (мова приватного спілкування ніколи не загрожена), а ЗРМ намагаються проперти свої хатні звички (узяті самі по собі, без найменшого аналізу витоків і перспектив) до суспільно-державних стратегій, замінити ними мовну політику держави.
12. Якщо примус до якоїсь мови може призвести лише до спротиву, до негативного сприйняття нав’язуваної мови, до навмисної її ігнорації, тоді чому триста років насильницького насаджування російської не виростили тут всуціль українськомовного суспільства?
13. Чорні прогнози стосовно небезпек більш жорсткої мовної політики могли виглядати правдопоібними до впровадження українськомовної освіти, до реклами українською, до ЗНО з укрмови й літератури, до дубляжу. Вже ніби заспокоїлися і з квотами на радіо. Подальше вигадування горорів про українізацію тепер уже свідчить радше про інертність думки кожного такого нострадамуса.
14. Далеко не всі ЗРМ, говорячи про “різнобічний розвиток”, “сусідську культуру” чи що “потрібно знати мову ворога”, заглиблюються до українських тем із сумірним ентузіазмом, частіше цей “один з боків”, “сусід” або “ворог” переважає у їхньому культурному фундаменті. Думають, що російське, якщо їх не вб’є, то зробить сильнішими, а українське їх, як не з’їсть, то понадкушує.
15. Потяг до українства не є сьогодні деонтологічною догмою. Він має цілком навіть вимірювані причини й мету. Так само, як активістський лозунг “російське вбиває” не містить ані грама істерики, лише резюмує нашу історію, а звідти вже — попереджає. Із цим і поряд не лежав острах перед зусиллям, яке слід здійснити згіподинамленому українському культурному організмові для гімнастичних вправ і початку дієти, острах, який ЗРМ видають за захист плюралізму. Пам’ятаєте четвертого “Термінатора”, як Маркус дотямив, що він інфільтратор? Отак російське і працює. Чи кожен ЗРМ певен, що у вирішальний момент він залишиться з тими, кого він зараз називає своїми? Річ у тім, що вирішальний момент — уже, і то давно.

Немає коментарів:

Дописати коментар