субота, 12 серпня 2017 р.

Месіанство Росії через призму майбутнього України


 
Читаю Кіссінджера. “Світовий порядок”. Якраз розділ про мусульманський месіанізм осилив. І вже днів три роздуми Кіссінджера про священну місію мусульман “звільнити увесь світ від хибних релігій та вірувань та об’єднати його під священним знаменом Пророка” не дають мені спокою. Під поняття “хибні релігії” підпадає абсолютно все, що відрізняється від ісламу: християнство, буддизм, атеїзм, демократія, терпимість.
Усі ці тези адептів войовничого ісламу мені до болю нагадують ідеологію носіїв “русского міра”. Абсолютно та ж фразеологія, абсолютно ті ж методи, лозунги, аргументація щодо “великої та священної місії носіїв щасливого майбутнього”. Один в один. Різниця хіба в деталях – одні несуть людству у якості щастя зелене знамено Пророка, інші – духовність, православіє та “русскую правду”. Останнє – не в смислі збірки середньовічних законів, а в буквальному. Все інше – однакове. Хіба ще різниця в тому, що войовничі ісламісти – маргінес суспільства, попри загрозу, якою вони наразі реально є, а Росія – член Ради Безпеки ООН, визнаний всіма країнами світу член світового співтовариства. Додам, що “ощасливити” в обох випадках хочуть усіх тотально, при цьому думка “ощасливлених” нікого не цікавить.
Втім, біда України зовсім не в тому, що існують месіанські ідеї. Біда в тому, що вони панують у душах та головах більшості наших сусідів. І панують до такої міри, що адепти “русского міра” намагаються нести його нам. А ще – в тому, що ми досі не зрозуміли, як від того відбиватись. Бо лінійна логіка – “дія-протидія” тут, здається, не працює. Давайте спробуємо розібратись, на чому ж тримається месіанство наших сусідів і що з тим робити.
Російське месіанство міцно тримається на трьох китах: російська мова, православіє та панславізм. Можна додати боротьбу з фашизмом, 9 травня, духовність, але все це похідні від основного і чудово вписується у саме три центральних тези месіанства.
Мова в ідеології “русскоміровцев” – зовсім не засіб комунікації. Це – духовна субстанція, “скрєпа”, як сказав би Путін, котра робить з усіх, хто нею користується, прозелітів месіанської місії Росії. Знову ж – у носіїв мови ніхто не питає, хочуть вони того чи ні. Вивчити українську нормально розвиненій людині зовсім не важко. Важко інше – перейти на українську з російської. Як свідчить практика – значно важче, ніж будь-якої іншої. Бо, як це не парадоксально звучить, разом зі зміною мови людина отримує своєрідну “духовну ломку”. Важко пояснити, чому це відбувається саме з російськомовними. Можливо, руйнується світосприйняття, світобудова, котра разом з мовою була закладена ще у несвідомому віці. Можливо, втрачається ідентичність особи. Можливо, втрачається сенс буття. Не знаю. Але факт залишається фактом – перейти з російської на українську для багатьох наших співгромадян, навіть безумовно патріотично налаштованих, – надзвичайно важко.
Що робити українцям з тим? Думається, лінійні засоби – заборона, квотування, штрафи – повинні таки бути. Але ці механізми не повинні бути наріжним каменем нашої мовної політики. Бо всіма цими діями ми просто калькуємо росіян (згадайте хоча б Валуєвський циркуляр) та викликаємо спротив. Потрібно діяти більш тонкими та дієвими, довгостроковими методами. В принципі, це ті ж методи, якими в побут українців впроваджувалась російська мова. Схематично це виглядало наступним чином: метро “Льва Толстого” – у центрі Києва, метро “Тараса Шевченка” – окраїна; російська культура – то світовий рівень, українська – шаровари та гопаки; якісна література – лише в російських перекладах, українською – якісь нікому невідомі письменники; російська – мова еліти, українська – якихось фріків. Думаю, логічний ряд зрозумілий – російська – мова прогресу і майбутнього, українська – маргінес та відсталість. Потрібно просто системно зробити так, аби було навпаки – українська мова еліти та прогресу, російську в Україні використовують лише ті, хто відстав від світових трендів. Власне, нічого особливо нового. Просто взяти на озброєння зброю русифікаторів. “Віддзеркалити” її. Результат не буде швидким. Але й очікувати довго на нього не доведеться. І тоді ситуація, коли людина, приїхавши до міста, починає раптом говорити ламаною російською, соромлячись свого “селюцтва”, буде забута. І квоти та штрафи, до речі, теж.
Що стосується російської версії православної гілки християнства, то воно вже давно не є ні релігією (в істинному сенсі цього слова), ні церковним вченням. РПЦ (як і її філія – УПЦ-МП) вже давно є державою, вірою, духовністю та спецслужбою водночас. Чого в ній більше від цих складових – вже, мабуть, не розібратись нікому. Єдине, що чітко зрозуміло – це ще один “кит”, ще одна “скрєпа”, котра просуває у світі месіанську місію Росії. Через призму квазіправослав’я. Але біда в тому, що “піпл хаває” ці всі хресні ходи, молебни, кадила, бородатих попів та показну набожність політиків, за обличчями котрих у всьому цьому дійстві вже й не розбереш, де закінчуються шуфричі-мєдвєдєви-новинські-путіни-добкіни etc., а де починаються кіріли-онуфрії та інші бородаті діячі РПЦ-УПЦ(МП). Подивіться на масові заходи (хресними ходами чи молебнами ці дійства язик не повертається назвати) – що тут спільного з християнством, окрім церковних символів? Це – чистісінької води політичні акції. Україна не знає, як тому протистояти.
УПЦ Київського Патріархату намагається протидіяти, але ж знову – калькуючи це все під своїми лозунгами. І, попри проукраїнську позицію Київського Патріархату, виходить той же самий фарс, лише з синьо-жовтими забарвленням. Думається, таким чином нічого не змінити. Можливо, вартувало б згадати “кесарю – кесарево, Богу – Боже”? Повернутись до традицій української церкви, які були в неї до того, як вона потрапила під московський протекторат? Звернути увагу на європейський досвід у цій царині, адже, рештою, УПЦ-КП кличе нас саме до Європи? Християнство – то, в першу чергу, робота над собою. Тяжка духовна праця. І зовсім не ходіння зграї юродивих з іконами в руках. Варто відмовитись від намагань перетягти на свій бік прихильників Московського патріархату. Московство в мізках не лікується. Боріться за душі українців, плекайте їх, ведіть людину до Бога (в якнайширшому розумінні того слова). Ось – завдання Української Церкви. Кесарю – кесареве. Москві – московське. Богу – Богове.
Ну і третій “кит” – панславізм. Мрії та теорії про велику місію Москви очолити всі слов’янські народи та привести їх до духовності та щастя. При цьому русскіє, само собою, – слов’яно-арійці, а всі інші теж арійці, але трішки другосортні. Ми чомусь “ведемось” на ці відверто расистські заяви “старших братьєв” і починаємо доводити, що росіяни насправді зовсім не слов’яни, а фіноугри з домішками монгольської крові. Ну, власне, так воно і є. Ну і що? З цього ж нічого в їх головах не міняється. Вся ця маячня про “місію Росії” розрахована, в першу чергу, на внутрішнього споживача. Якому довести щось неможливо. Логіка та фактаж там не діє. Знову ж – залиште їх. “Сліпі вожді сліпих…” Хай собі йдуть до ями. Не треба за ними бігти.
Україна теж не вся така аж слов’янська. Хоча б кримських татар згадайте. Вони що – другосортні українці? Бо так випливає з нашої логіки, коли ми втягуємось у спір про слов’янство/неслов’янство Росії. Залиште їх. Хочеться їм бути слов’яно-арійцями – хай будуть. А ми будемо українцями. Всі. Незалежно від етнічного походження (та, власне, після століть історії, коли через Україну перекотились десятки племен і народів, про яку “чистоту крові” можна говорити?).
Можна ще згадати істеричну “боротьбу з фашистами”. Щоправда, ця “скрєпа” чудово вписується і у православіє, і у панславізм-шовінізм, і мову. Все це “освобождєніє” вже викликає лише оскому та відразу. Проте внутрішній споживач “хаває”, а що ще треба режиму?
І ми намагаємось зі всім тим боротись, вступаючи в дискусії, намагаючись щось довести. Що можна довести тому, хто тебе не чує? Навіщо втягуватись у спір, знаючи, що твої аргументи нікого не цікавлять? Не краще проігнорувати і піти робити своє?
Будь-яка ідеологія, міф, лозунг, теорія діє рівно до того моменту, коли на неї хоч хтось реагує. Коли нема реакції, вона просто зникає. Намагаючись боротись з міфологемами, “китами”, “скрєпами” русского міра, ми забуваємо про найефективнішу нашу зброю – здоровий глузд.
А ще – треба розуміти, що часу на дискусії та спори у нас немає. Поки ми дискутуємо,ми втрачаємо майбутнє. Не можемо ми “сорок років блукати в пустелі”, як Мойсей. Нема у нас тих сорока років. Як і у північного ворога, котрий розуміє, що втрата України – то смерть імперії. Тому й намагається своїми “китами месіанства” забрати той час у нас.
“Лишіть їх: це сліпі проводирі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму”.
                                               
   Микола Сатпаєв

Немає коментарів:

Дописати коментар