субота, 12 серпня 2017 р.

Українська та російська мови: хто чий діалект

                                 
Скільки було сказано про походження української та російської мови. Та ба, час від часу тема зринає знов і знов. Спочатку в ЗМІ (зараз, насамперед, у Мережі), у політичних та пропагандистських маніпуляціях, а потім “естафету” переймають пересічні громадяни залежно від власних уподобань. Але погляньмо на проблему з іншого боку: якщо заперечується існування такої елементарної етнічної відмінності як мова, то в такий спосіб ставиться під сумнів й існування народу. Зрештою, хіба мало є версій про те, що росіяни й українці – це один етнос, який хтось колись “розділив”? Часто люди опираються на сумнівні джерела, які нагадують лінгвістичні “дослідження” російського сатирика Михайла Задорнова. Хтось переконує, що українська мова походить від російської, а хтось навпаки. Але що говорить про це наука?
Спершу потрібно визначитися з термінологією. Діалект або, як ще його називають, говірка – це місцевий різновид мови. Навіть неподалік від нашої столиці, залежно від того в якому напрямку поїхати, корінні жителі говоритимуть по-різному. Тож чим відрізняється діалект від мови? Перше, що спадає на думку, – відмінності в лексиці, фонетиці та ін. Це так, та насамперед мова має літературний взірець, що сформований на основі діалектів. Ним послуговуються на телеефірі та радіо, на ньому пишуться твори в різних стилях – науковому, художньому і публіцистичному. Тоді ж як діалект – це така собі “мова серед своїх” – і функціонує вона переважно в розмовному стилі.
Сучасна українська літературна мова почала формуватися ще в кінці XVIII та на початку XIX століть на основі наддніпрянських говірок. Перший україномовний художній твір – поема “Енеїда” Івана Котляревського. Отже, українська мова не може бути діалектом російської хоча б тому, що давно має свою власну кодифіковану літературну форму.
До речі, між окремими говірками китайської така різниця, що представники різних регіонів майже не розуміють одне одного, проте вони розглядаються, як діалекти, бо не мають власної літературної форми. Та й самі мовці розглядають себе як представників одного народу – хань. Самоідентифікація етносу – основний фактор у визначенні їхньої мови, хоча деякі “лінгвісти” про це забувають.
Найголовніша теза, яку висувають опоненти української мови, – вона нібито ополячений діалект російської. Прихильники ці версії переважно не знають ані української, ані польської мов, а інколи й російською пишуть із помилками. Трибуною для них слугують антиукраїнські сайти. Це змушує адекватних людей сумніватися в науковій цінності їхніх припущень. Що ж до лексичних запозичень, то такі, здавалося б, суто російські слова, як “если” і “мужчина” прийшли з польської мови в російську в XVII столітті, імовірно через посередництво української чи білоруської мови. Це зафіксовано в етимологічних словниках російської мови. У поляків теж є “чужі слова” – і з української, і з російської та з інших мов.
Друга теза – це неспроможність української мови виконувати свої функції у певних стилях. Один російськомовний лікар з України якось заявляв, що українська мова “несамостійна”, оскільки в науковому стилі орієнтується на російську. Але значна частина медичних термінів походить з латини, і використовуються вони в різних мовах як інтернаціоналізми. З розвитком медичної техніки за кордоном поширилися й англіцизми. А відомі здавна хвороби в наших мовах часто мають різні назви. Узагалі, цікаво, як пан доктор оцінив би ситуацію, якби лінгвісти та філологи втручалися в питання медицини? У творі Квітки-Основ’яненка є приказка: “швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся”.
Третя теза – близькість української та російської лексики: “мови споріднені, якщо одна з них зрозуміла носію іншої мови”. Російськомовні жителі України, звісно, зрозуміють українську мову. Але от росіяни, що ніколи раніше не чули її, або нічого не зрозуміють, або зрозуміють неправильно. Що ж до українців, то якщо хтось і не говорить російською, то сприймати зміст цією мовою можуть усі, бо вона поширена в багатьох сферах. Насамперед – у ЗМІ.
Тож визнаючи відмінність (і право на неї) українського народу та його мови від росіян, ми маємо рухатися далі. Якщо це різні етноси, то і шляхи їхнього розвитку різні. Досить українцям озиратися на “старшого брата”.
                                 
  Максим Липчанський

Немає коментарів:

Дописати коментар