Українській незалежності виповнюється 25 років. Думаю, що головним у відзначенні цієї дати повинні бути не фанфари і паради. Цю рубіжну дату ліпше використати як нагоду осмислити те, як ми прожили ці чверть століття. Я дозволю собі кілька своїх міркувань.
Передовсім, є багато «плюсів». Мабуть, найголовніший із них – те, що ми збереглися як держава. Було дуже багато прогнозів, котрі походили від тих, кому Україна і українці не подобаються, що ми «побавимося незалежністю кілька років», після чого повернемося назад до якогось «Союзу». Цього не трапилося.
Другий великий плюс – те, що ми маємо інше суспільство, ніж те, що ми мали наприкінці 1980-х років – на початку 1990-х. Наше нинішнє суспільство – активне, живе, воно дедалі більше стає громадянським суспільством. Це помітно навіть по тих революціях, які ми пережили: Революцію на граніті, «Помаранчеву» революцію і Революцію Гідності. Наше суспільство не дозволяє зловживати владою, не дозволяє робити на собі якісь експерименти. Це – дуже позитивно, адже ми маємо сумний досвід часів радянського тоталітаризму, інших підімперських станів України, коли цю нашу рису намагалися викорінити, перетворити український соціум у якусь безлику масу. Те, що цього зробити не вдалося – дуже великий «плюс».
Але, безперечно, є й «мінуси». Якщо порівняти економічний, людський потенціал, який ми мали на початку 1990-х років, із тим, що маємо зараз, то тут ми бачимо дуже великі втрати. Починаючи з найпомітнішого: коли ми йшли до незалежності, то говорили, що «нас 52 мільйони» – це в різний спосіб обігравалося... Зараз статистика показує, що нас уже десь 42 мільйони 600 тисяч. Тобто, фактично 10 мільйонів наших громадян уже немає. Є різні причини того, що так трапилося. Зрозуміло, що є так званий «від’ємний природній приріст» – переважання смертності над народжуваністю, яке розпочалося як раз на початку 1990-х років. Крім того, частина наших людей побачила, що можна жити краще за межами України – в Європі, Америці, Ізраїлі, інших країнах, тож працюють, або й живуть там. І, на жаль, ми втратили чимало громадян, які опинилися на окупованих територіях Криму і Донбасу.
Ще одним «мінусом» є втрата власне територій. Зрозуміло, що це негативно відбилося й на загальному процесі становлення нашої державності. Ми чудово розуміємо, що для того, щоб повернути ці території, буде потрібно багато зусиль і часу. Можливо, повернення наших земель, відновлення територіальної цілісності України разом із прагненням до європейського майбутнього, побудови громадянського суспільства може стати новою моделлю української національної ідеї – адже до цього часу багато хто говорить, що ми «не маємо своєї національної ідеї».
Я не торкаюся економічних втрат – про них мають говорити здебільшого економісти. Я б хотів говорити більше про те, що мені ближче як історикові, гуманітарію, соціологу.
Як на мене, багато змінилося у стосунках між нашими елітами і громадянами – між активною частиною суспільства і тими людьми, які дослуховуються до них. На жаль, ми в нашій еліті зазвичай бачимо більше «мінусів». Критика і центральних, і місцевих еліт – цілком заслужена. Як сталося так, що частині регіональних еліт не потрібна Українська держава? Прикладом є окуповані території. Зокрема, верхівка Автономної Республіки Крим цілком безболісно стала псевдовладою нинішнього «російського» Криму. Чому так трапилося? Мені це нагадує ситуацію феодального суспільства, де існували стосунки між сюзереном і васалами. Якщо васалові щось не подобається в сюзерені, він шукав собі іншого сюзерена і переходив під його протекторат. Виявилося, що й наші місцеві еліти можуть бути спокійно перенесені під російський або якийсь інший протекторат...
Як на мене, це – дуже небезпечна річ. Вона показує, що, по-перше, не було належного контролю місцевих еліт з боку центру, а, по-друге, в регіонах не було сформовано громадянського суспільства, котре могло б контролювати еліту. Через це місцеві можновладці почували себе на «своїх» просторах чимсь на кшталт тих самих феодальних власників. Це – велика біда, одна з найбільших із тих, які ми зараз маємо.
Тому особливої уваги й обережності потребують державні рішення щодо децентралізації, формування нових об’єднаних громад. З одного боку, ці процеси можуть допомогти нам щось змінити в позитивний бік у стосунках між елітами і громадськістю. Але з іншого – виникає багато спекулятивних речей, коли під виглядом надання більших повноважень на місцях можуть і далі формуватися «феодальні князьки», які керуватимуть, фактично, незалежно від волі громадян.
Я не хочу окремо говорити про наші черкаські еліти, хоча тут також є певні речі, які викликають занепокоєння. Ми мали багато прикладів життєвих історій діячів, які працювали в нашому місцевому керівництві, а потім опинилися за кордоном. Одні з них сидять тихенько – як Сергій Тулуб, інші ведуть антидержавну, антиукраїнську роботу, як Володимир Олійник. Прикро, що такі діячі виплекані як представники нашої місцевої еліти.
Ювілейні торжества спонукають до спогадів. Багато хто згадує про те, як він боровся у 1980-х – на початку 1990-х за Українську державу. Це правильно, але треба бачити, що час іде, і ті люди та організації (наприклад, Народний рух України), які виборювали незалежність, формували її, вже відпрацювали своє. Прийшли інші люди, інші організації. Але наша українська специфіка в тому, що ми не маємо зрілої політичної системи, коли суб’єкти політичного життя – партії – стали б справді політичними партіями, а не просто передвиборчими політичними проектами певних фінансових, кланових структур. На жаль, в цьому плані наші 25 років незалежності ще не дали помітного результату. Партійне будівництво й досі переживає те, що називають «дитячими хворобами»...
Віталій Масненко, доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького
* Із виступу на прес-конференції 18 серпня
Немає коментарів:
Дописати коментар