PR-менеджер чи ПР-?

Черкаська опозиція привітала Тулуба з днем народження і попросила “на ній зекономити”

ВУЗЛОВЕ МІСЦЕ У КОРЕНЕВІЙ СИСТЕМІ…

                                                                                                                        Олекса Різників, Одеса.
                                                                                                                                                                                                                                             

                                                            
                                                            МАКСИМ’ЮК ТАРАС
                                                              (розмови з ювіляром)
                        

      Навесні цього року запросили мене до Черкащини, на святкування дня народження Тодося Осьмачки, чудового великого письменника, який народився 16 травня у селі Куцівка, Смілянського району.  Приїхало туди гостей із Києва, із Черкас. Чудове свято було.

Та підходить до мене черкащанин Назар Обідзінський і запитує, чи не знаю я в Одесі такого чоловіка як Тарас Максим’юк?

Я відповів просто:

- Та хто ж його не знає у Одесі?! Усі знають. А ви звідки знаєте??

Назар Обідзінський, син і онука українських акторів у Польщі, повідав мені, що вони народилися  у Холмі, батьки їхні дружили, а потім усіх разом нас, українців,  вивезли із нашої рідної землі, до України. Бо Сталін віддав нашу землю полякам…

Я набрав на стільниковому телефоні Тараса, той відгукнувся з Одеси, і вони вдвох, такі близькі у дитинстві, поговорили…
Тарас Максим'юк.

- Уявляєш, мені досі не віриться, - розповідає мені Тарас, -  але це факт: у 1992 році завдяки моєму нахабству, завдяки трудами тяжкими здобутим ста доларам і п’яти  тисячам горіхів, так-так, саме саме простих грецьких горіхів, які я назбирав на одеських вулицях, я потрапив на фантастичний корабель, що звався «Еней», і зробив потрясаючу подорож під вітрилами з Миколаєва аж до Італії! Цей «Еней» був побудований хлопцями у Миколаєві. Він копія тих суден, якими ходили запорожці, ще коли вони вміли панувати, коли перед ними тремтіла Порта Оттоманська. І я, уявляєш, став одним із 27 членів екіпажу. Я сидів перед першою мачтою, це було моє законне місце. І всі ми довго гризли мої горіхи, грецькі, і там, у Греції, і на острові Корфу, і на Капрі, де бував Михайло Коцюбинський. А острів Ітака і зовсім легендарний, бо з нього родом Одісей…

Як відомо з історії, одісея одесита Максим’юка закінчилася тоді у Неаполі, далі йти не було коштів, і хлопці різними шляхами вернулися додому. Але ця одісея увійшла в золотий фонд мореплавства молодого українського землепрохідництва чи мореплавства…

В одному зі своїх численних інтерв’ю (це – газеті «Культура і життя») Тарас оригінально висловився про українську інтелігенцію. Ми звикли порівнювати її з мозком нації, а Тарас:

«…з життя давньої одеської інтелігенції, тієї її кореневої системи, що була хижо зруйнована в період тоталітарного режиму».

Коренева система одеської інтелігенції…

Так-так, тепер ми знаємо її трохи більше: Іван та Юрій Липи, Амвросій Ждаха, Михайло Комаров, Сергій Шелухин, Віталій Боровик, Йосип Караванський… Їх корчували, виривали з рідного грунту, висилали, стирали сліди – а вони  так і лишаються живими в нашій пам’яті, вони дають життя новим паросткам, які розростаються , просторяться, тужавіють…

Ну от взяти самого Тараса. Хлопчиною у Миколаєві познайомився з Феодосієм Тимофійовичем Камінським. До 1929 року  той був директором історико-археологічного музею-заповідника «Ольвія». ДПУ за наказом КПУ вигадує колосальну справу «Спілки визволення України», робить гучний процес у Харкові, на якому судять 45 українських інтелігентів – від академіка Сергія Єфремова починаючи і студентами кінчаючи. Серед ще семисот арештованих виявляється і Камінський. Тричі був корчований! Аж у часи Хрущова він мав нарешті спокій.

 І ось від такого чоловіка одержує малий Тарас життєдайний заряд любові до свого краю, до історії, до краєзнавства, до колекціонування. І – на все життя. Як у Тараса Шевченка сказано: «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне».

У кореневій системі одеської інтелігенції Тарасове місце – одне з вузлових. Давненько вже вся Одеса була здивована, вражена листом Максим’юка до голови президентської адміністрації:

«Пропоную в подарунок Одесі своє зібрання україніки, себто, колекцію українських художніх творів 19-20 століть, архівних матеріалів (рукописи, документи, фотознімки) того ж періоду, виробів народного мистецтва, книг і періодичних видань 19-20 ст. , листівок першої чверті хх ст..»

А далі Тарас пропонував створити своєрідний український культурний центр, подібного якому не має ще жодне місто. Там розмістити тисячі і тисячі експонатів, зібраних Максим’юком за 30 років збирацтва…

Наскільки всі були заскочені, здивовані, збурені пропозицією Тараса, свідчить, зокрема,  «Сонет про музей-мрію», написаний нашим відомим краєзнавцем Григорієм Зленком, надрукованим у газеті «Муза»:

Сонет нехитрий пишучи оцей,

на оці маю крихітний музей,

що в ньому є – та ще й яка – потреба.

І надто – нині, в розбудовний час.

Нехай же нам допомагає небо,

а перше – влада хай почує нас!

Ех, хлопці-ідеалісти…

- Чому ідеалісти? – заперечує Тарас. – Ось поглянь, «Вечерняя Одесса» від 1 червня 1992 р. Мер міста Леонід Чернега дає перше інтерв’ю і каже: «Культура не має бути на остаточному рівні! Сподіваюсь, знайдемо можливість із колекцій Т. Максимюка створити український культурний центр…»

- Та я чув, що й Симоненко брався за це діло.

- Брався, але він так стрімко пішов догори, що втратив цей музей з поля зору. Гурвіц теж не зумів це зробити.

- А що як нинішній мер, залюблений у мови, може, заради хохми, втяти таке диво? – питаю Тараса.

 Ми обоє усміхаємося.

Тарас розгортає прекрасне видання поштових листівок Амвросія Ждахи. 23 аркушики з чарівними мініатюрами Ждахи! На кожній – тексти окремих українських народних пісень, проілюстрованих Ждахою. Це сам Тарас Максимюк перевидав їх!  Це просто диво.

-          Як тобі ведеться в Одесі, Тарасе?

-   Нормально. Це мій дім, моя земля. От з Холмщиною трохи інакше. Уже кілька разів ми проводили всесвітній збір холмщаків. У Львові. Я там робив виставку своєї україніки. Дуже зацікавила вона моїх земляків. А одного разу ми, взявши аж сім автобусів, поїхали до Польщі, на наш рідну землю, етнографічну батьківщину. Це я, по-суті, вперше відвідав її, бо ж покинув дворічним хлопчаком.

Цікаві ситуації з нами бувають, подумав я. Дивіться, Іван Липа народився в Криму, син його Юрій у Одесі, а у Львові відчував себе як дома. Тарас народився у Холмщині, а Одеса стала його рідною домівкою. От що значить рідна земля, рідна Україна. І наш тисячолітній народ, що виробив чудову культуру, майже однакову по всій території свого розселення, «труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, покотиш Чорним морем гомін волі», як писав пророчо Іван Франко…

P.S. Років п’ять тому у Львові мене знайомі художники запросили на виставку одесита Тараса Максим’юка, де він показував знамениту картину Жука з портретом молодого Тичини. Я з радістю пішов з ними, я був подивований тим, як багато людей прийшло подивитися цю презентацію. А як захоплено усі слухали виважену, глибоко наукову розповідь нашого земляка про Одесу, про наших митців! Ні, він таки дуже потрібний нашій Одесі, цей Тарас Максим’юк!

Вітаючи Тараса Максим’юка з черговим ювілеєм, бажаємо йому здоров’я, успіхів бажаємо відкриття десятка своїх музеїв, так потрібних в Одесі, котра починає повертатися обличчям до витоків своєї культури, своєї історії.

                                                          

Гречкосію фотографувати шеваль'є - зась!

   6-го серпня черкаський губернатор Сергій Тулуб таки побував у рідному селі Тараса Шевченка — Моринцях, повідомляє опозиційний портал Черкащини "Про головне". Чекали на нього вже давно, місцеві автодорівці все ніяк не могли визначитися, чи асфальтувати величезну яму на дорозі, чи минеться. Сергій Борисович ревізував стан підготовки села до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Про візит високого гостя майже ніхто в селі не знав, подія була утаємниченою, бо ж земляки Тараса ніколи не змовчують палкому Сергію Борисовичу та запитують про те, що бажають, чим доводять чиновника до кипіння, адже той звик, що перед ним лише кланяються. 

Напередодні високого візиту таки заасфальтували багатостраждальну глибоку яму на повороті у селі, а налякані автодорівці чекали губернатора, як бога, щоб демонстративно ще раз проїхатися катком, засвідчивши таким чином невпинну працю.

Візит Сергія Борисовича тривав кілька хвилин, але за цей короткий час місцева влада встигла мало не до смерті  налякатися. 62-річний голова села довго не міг згадати, що знаходиться у приміщенні… місцевої пошти. Будівля пошти роздратувала героя-губернатора. «Що це за приміщення і чого воно тут стоїть?» Налякана сільська влада зо 5 хвилин не могла доп’ясти, що й до чого, аж поки один з моринчан вигукнув: «То це ж наша пошта!»  

Будівлю сільської пошти збудовано у селі 1963 року. Будівлю тримають у догляді, вона обкладена плиткою, встановлено нові євро-двері. Чим же вона не догодила Сергію Борисовичу? Справа в тім, що за поштою проводять  реконструкцію Чумацької хати, на території якої побудують воловні (повітки, де тримали волів у давнину).  Хто б міг подумати півстоліття тому, що пошта замуляє черкаському губернатору з Донбасу?   Та й як її прибрати звідти? У жмені не перенесеш! А розвалити теж не можна, бо нема за що будувати нову. 

Під час візиту місцевим чиновникам перепало на горіхи, губернатор не стримувався з висловами у дусі: «Ніхто нічого не робить!» Та чи знає очільник області, що казначейство не пропускає жодних платежів на соціально-економічний розвиток села.  Не знає губернатор, певно, що на місці тих воловень, які запланував Тулуб, — людські земельні наділи. На землю у людей є державні акти, однак губернатору, кажуть,  доповіли, що все вже вирішено й з людьми погоджено, хоча це неправда. 

Про ці та про інші проблеми хотіли поговорити моринчани з Героєм України. Болить селянам і те, що місцевий харчовий комбінат «покращувачі» довели до банкрутства, а тепер планують вирізати на метал. Однак з Тулубом дозволили поспілкуватися «на камери» лише кільком «обраним», решту селян, яких не запрошували, відтіснила охорона губернатора. 

Не до вподоби Сергію Борисовичу припало й те, що місцевий моринчанин хотів сфотографувати його. На бідолаху  Тулуб зірвався криком, мовляв, хто такий і як посмів? «Та я ж із радості, що така знатна людина побувала у нас у селі, Герой України, як не як!» Одначе чоловіка попід руки відвела охорона, а інші безмовно спостерігали за тим дійством.  Для кого Герой, а для кого - кавалер масонського ордена Св. Станіслава, шеваль'є як не як... А тут якийсь гречкосій з фотоапаратом-мильницею!

                                                         *    *    *

     Бачачи таке, мимоволі думаєш, що ж воно за влада така, якій заважають люди?

Думки напередодні 22 річниці Незалежності

                                         
                                        "Правителі повинні не звинувачувати людей у
                                          відсутності патріотизму – а зробити все від
                                          них залежне, щоб вони стали патріотами".
                                                                                               ( Томас Маколей)
                                                                                     
 Ось, зібрався я поділитися своїми роздумами на таку недругорядну тему: у якій кількості ми нині маємо свідоме українське патріотичне суспільство? А наштовхнуло мене на це те, що я почув минулої неділі, будучи присутнім на партконференції Черкаської обласної організації РУХу. Партконференція була об'єднавчою. На ній було обрано керівний склад організації, окреслено перспективи діяльності.
   І от, під час виступу представника Центрального Проводу Івана Зайця, один з делегатів поставив запитання про те, підіймаючи які проблеми суспільства, організація зможе збільшити й закріпити за собою кількість прихильників та електорату на виборах (місцевих, загальнодержавних) у майбутньому.
  На це пан Заєць відповів, що, на жаль, ми нині маємо суспільство, стурбоване головним чином соціально. Натомість, патріотично налаштований прошарок суспільства є мізерним і на нього зглядатися нині - неперспективно.
   Те, що я таку відповідь сприйняв вкрай негативно, я не зупинятимусь.
   Виникло у мене наступне запитання: то що, ми втрачаємо українське патріотичне суспільство? А, як наслідок, втрачаємо Українську Державу? Адже, не маючи національної складової, ми перетворюємось усього-навсього в додаток до метрополії (східної чи західної), до якої приведе країну неукраїнська її верхівка. Та верхівка, яку це саме населення й обрало для себе на роки наперед.
  Спробую знайти на це запитання до самого себе, відповідь самому собі.
  Давати собі відповідь почну, аналізуючи власне спілкування з найрізноманітнішими представниками сьогоднішнього українського суспільства. Почну зі спілкування з найближчими територіально й закінчивши найвіддаленішою його частиною.
  Найближчі - це сусіди, друзі, колеги. Далі - мешканці Черкас, області, України. Найвіддаленіша - українська діаспора за кордоном.
  Отже, сусіди. Їх у мене небагато. Але, з живучих найближче декількох моїх ровесників (50-55 років), один: "Да нафіг ана мнє, ета палітіка! Развалілі Саюз, тєпєрь мучімся...". Другий: "Я, хоч і не стовідсотковий  українець (батько у мене білорус), але вважаю, що справжню державу можна збудувати тільки ставлячи на перше місце українські державні інтереси і маючи проукраїнську владу. А ми цього не маємо усі роки Незалежності". Третій: "Оце вчора чув телепередачу з Медведчуком і впевнився, що він має рацію і лише з Росією маємо перспективу розвитку". Четвертий, росіянин, "афганець", просто обходить мене стороною і ні в жодні дискусії не вступає. Решта людей, що живуть до мене найближче, говорять, що їм абсолютно однаково, якою мовою з ними розмовляють, у якій країні вони живуть, та й взагалі, при Союзі їм жилося краще й легше.
   Тобто, серед моїх сусідів патріотичне населення практично відсутнє.
   Черкащани.  На день я маю зустрічі приблизно з сотнею різних містян. Проблеми мають найрізноманітніші. Але переважна більшість налаштовані абсолютно патріотично, проукраїнськи. Та це саме та частина черкасців, яка і йде на контакт зі мною, як прихильники українського патріотичного руху. Спілкування ж в місцевих інтернет-спільнотах, місцевих соціальних мережах про це не кажуть. Тут більшість російськомовна, проросійськи налаштована, або інертна до таких проблем.  Тобто, маємо висновок, що і тут свідомі українці не складають статистичної більшості.
   Дуже тішить ситуація загальноукраїнська. Насправді вона відрізняється від того, що нам кажуть ЗМІ. Спілкуючись з мешканцями усіх регіонів України, з радістю спостерігаю, що кількість україномовного населення, наприклад, Одеси (тим паче - Одещини) невпинно зростає. Навіть ті російськомовні, до яких звертаєшся українською, переходять на українську, а не демонстративно відповідають, мовляв, "здєсь па-укрАінскі нє гаварят". Це, якщо й відбувалося, то в минулому. Тобто, природня українізація населення поступово відбувається. І це, не дивлячись, що керівництву держави це (перепрошую) "монопенісуально".
   Ну, про українську діаспору майже усіх вікових та соціальних верств не варто й говорити - вона чи не стовідсотково налаштована патріотично. Та от, на жаль, не в Україні вони знаходяться...
  Запитаєте, до чого це я? Навіщо воно мені і вам? А ось до чого. У 2015 році українці будуть обирати собі Президента. А виходячи з того,   з якими переконаннями буде більшість населення країни, такого президента й матимемо. Далі, який президент, такий і уряд. А звідси - державна політика - внутрішня й зовнішня.
  Висновок: сьогоднішньому керівництву України українські патріоти не потрібні, осередок проукраїнського руху НРУ (яку б назву він тепер не мав, ми знаємо цю партію, як РУХ) збирається акцентувати свою пропагандивно-агітаційну діяльність головним чином на питаннях соціально-економічного напрямку. То й задумаємось - чи зможе в найближчі часи постати у світі нова держава - наіонально- , соціально-справедлива, самодостатня, потужна Україна?  

На Черкащині скромно відсвяткували 360-річчя церкви Богдана Хмельницького (ФОТО)

2 серпня святкування 360-річчя родової Іллінської церкви-усипальниці у Суботові на Чигиринщині велелюдним не було, повідомляє видання «Козацький край»… Здивувало те, що у храмовий день, на Святого Іллі, тут зібралися лише зо два десятки місцевих жителів та сотня гостей.

А шкода: гарною була святкова служба Божа, проведена священиками на чолі з Владикою Черкаським і Чигиринським Іоанном та і ювілейна дата, здавалося б, зобов’язувала православних приділити Суботову увагу. Біля старовинної козацької церкви майже не було козаків – зֹ`явилися лише малинове знамено «Вільного козацтва Холодного Яру» та чорний прапор Холодноярської республіки…

Від обласної влади, яка любить називати Черкащину «Богдановим краєм», ніхто не прибув на вшанування знакової для кожного українця церкви, збудованої самим Богданом Хмельницьким.
    Чудово підтримали свято народні митці зі Львова, а делегація від київської «Мамаєвої слободи» подарувала для церкви розкішно оздоблену ікону Покрови, на якій зображені й гетьман Хмельницький та його козаки. До речі, не так давно,11 липня на столичній «Мамаєвій слободі» вже втретє відбувся фестиваль «Віншування Суботова» на честь правнуків особистої гвардії Гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького, на який було запрошено козацьких нащадків з Суботова, Чигирина та Медведівки. Свято «Віншування Суботова» розпочалося тоді зі служби Божої в козацькій Ставропігійній церкві в ім`я Покрова Пресвятої Богородиці – і очолив службу саме настоятель Суботівської Іллінської церкви Отець Володимир Гладковський – саме тієї церкви, котра збудована в Суботові коштом Богдана Хмельницького…
  

Чудово підтримали свято народні митці зі Львова, а делегація від київської «Мамаєвої слободи» подарувала для церкви розкішно оздоблену ікону Покрови, на якій зображені й гетьман Хмельницький та його козаки. До речі, не так давно,11 липня на столичній «Мамаєвій слободі» вже втретє відбувся фестиваль «Віншування Суботова» на честь правнуків особистої гвардії Гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького, на який було запрошено козацьких нащадків з Суботова, Чигирина та Медведівки. Свято «Віншування Суботова» розпочалося тоді зі служби Божої в козацькій Ставропігійній церкві в ім`я Покрова Пресвятої Богородиці – і очолив службу саме настоятель Суботівської Іллінської церкви Отець Володимир Гладковський – саме тієї церкви, котра збудована в Суботові коштом Богдана Хмельницького…

 Екскурс в минуле

Ще до 1918 року серед мешканців колишньої гетьманської резиденції в селі Суботові, що біля Чигирина, в пам`ять про Великого Гетьмана й «золоті часи» козаччини існувала таємна сакральна традиція, яка полягала в тому, що кожного року на Петра на одному з малоприступних численних островів серед плавнів річки Тясмин, далеко від людського ока та царських жандармських вивідувачів, суботівські «діди», праправнуки особистої гвардії Богдана Хмельницького, збиралися на символічну військову Раду. І на тій таємній Раді «козацьких правнуків» уже на той час прості селяни обирали з-поміж себе …гетьмана і козацьку старшину – осавула, писаря, суддю, скарбника й полковників! Обирали наші прадіди й доручали їм знаки їхньої гідності – козацькі клейноди – оту символічну козацьку комишину – первісний символ влади як незмінність гетьманської традиції на Україні. Про ці вибори знали тільки вибрані суботівські «діди», решта ж суботівців знала тільки про те, що «дідів» треба слухати, й не вільно в них ні про що запитувати, бо так воно «од старих часів ведеться». Так-бо, вмираючи, заповідав своїм суботівським козакам сам Богдан-Зиновій Хмель, щоб, якщо станеться яка лиха година і Вкраїна перестане бути козацькою, то вони мають «пильно переховувати» для нього владу і клейноди, аж доки він по них «не зголоситься». Самі «діди» аж до 1918 року свято вірили, що мине лиха година і що в козацькій Україні має знову «об`явитися» Гетьман-Богдан, що він видасть «золоту грамоту», приверне «людям» давній «козацький присуд» і буде гетьманувати в Україні – сам він і його діти – «доки сонця – світу»…

Петро ДОБРО, фото Олега ОСТРОВСЬКОГО

Злидні...

Взимку 2012 року світ облетіли телесюжети про замерзлі трупи на вулицях Києва. Світ жахнувся. Вибухнув скандал. І влада в терміновому порядку вимушена була відкривати нічліжки, ставити на вулицях намети з обігрівом, аби люди не гинули від холоду. Але убогість не зникала. Немало стареньких пенсіонерів живе в злиднях, побирається на вулицях, риється в сміттєвих баках. Вже давно назріло питання про створення їдалень для бідних. Але влада сором'язливо намагається не помічати ні злидоти, ні свавілля.
   Був вихідний день, субота. Опівдні на тролейбусній зупинці біля Будинку торгівлі зібралась юрба гарно вдягнутих людей. Хтось поспішав на зустріч з друзями, хтось вийшов на прогулянку з дітьми.
   До зупинки підійшов чолов'яга поважного віку. До мене він привернув увагу якоюсь благородною старістю: високий, підтягнутий, з пишною сивою шевелюрою. Акуратно випрасувані брюки, світла, чиста сорочка.  Порівнявшися зі мною, він прискіпливо почав оглядати вміст мого пакета з продуктами, купленими в магазині.
   Під'їхала маршрутка. Дідусь поспіхом вскочив в неї й похав. Аж тут я кинувся й розгубився. Аж ось підійшла якась жаліслива жіночка й поспівчувала, мовляв, уважнішим слід бути (в пакеті була куплена сіль та ще якісь дріб'язки), той дідусь поцупив...
   Це ж до якого стану треба довести літню людину, щоб та крала сіль?!.. Давайте займемось трохи простими підрахунками. Вартість чорної хлібини 4 грн. 20 коп. В будь-якому магазині десяток яєць вартує 7 грн. 29 коп. і вище. Пенсія ж складає 924 грн.  Відкинемо сплату за "комуналку" та ліки. Ось, у нашому випадку, пенсіонер і зекономив якихось 10 гривень та ще й забезпечив себе зі своєю бабусею сіллю чи не на цілий рік.
   Скажете, безглуздий випадок?
   Дивуватись же мені прийшлося вже зранку в понеділок під час очікування на тій самій зупинці тролейбуса. Поряд знаходилось декілька молодих хлопців та дівчина. Вони весело про щось розмовляли, мабуть, обговорювали минулі вихідні.
  До зупинки підійшов старенький. Середнього зросту, благородна сивина.   Також чистенька, акуратно випрасувана сорочка. Одним словом, благородний дідусь їде провідати онуків.
  Раптом сміх стих. "Благополучний" дідусь копирсався у сміттєвому баку, нишпорив рукою в контейнері для сміття.  Але, на цей раз, йому не пощастило - нічого "цінного" для себе він знайти не зміг. Зі скляними очима він мовчки почимчикував додому.
   Ось так, панове. А ви сумнівалися, що в Черкасах голодують старі люди? В їхніх доглянутих квартирах зі старими меблями поселилися голод, відчай і жах. Вони тримаються з останніх сил.  Але самостійно впоратись зі злиднями вже не в силах...
   Вечір середи. Повертаюся додому. У шість вечора очікую тролейбус на Соборній площі. Неподалік старенька бабуся ледве пересувається на двох милицях. Її приглушений голос: "Подайте, будь-ласка хоча б копійок 20... Мені б хлібчика купити..." Люди суєтливо відкривали гаманці і подавали. Бабуся просила милостиню прямо попід губернаторськими вікнами...
    Як тут не згадати, що в царській Росії за негласним розпорядженням царя пекарі були зобов'язані пекти здібні булочки й продавати їх по 1 копійці, щоби кожна злиденна особа мала можливість придбати її і не вмерти з голоду.
     А ось приклад з життя сучасної "кризової" Європи. Бельгія. Капіталістична держава, монархія.
   Ірина - пенсіонерка. Вона емігрувала до Бельгії з України, отримала там громадянство. Вона відноситься до бідних верств населення. Веде економний спосіб життя. В її помешканні на кожній батареї опалення стоїть лічильник тепла, аби вона мала можливість регулювати його. Я ж сплачую 370 грн. у місяць за холодні батареї.
  Ірина користується лише комунальним, громадським басейном, на приватний вона не має коштів. Як бідна пенсіонерка вона у цьому році безкоштовно отримала нову квартиру.  До цього ж мерія запропонувала їй у місті декілька квартир на вибір - у різних районах, на різних поверхах. Старенька за свою пенсію змогла зробити дрібний ремонт, придбати необхідні меблі.
   Взимку Ірина зробила операцію - вирізала пошкоджений в молоді роки меніск. Послуги хірурга їй обійшлися в 1 500 євро. 85%  вартості їй оплатила держава, решта - з її пенсії. Але згодом Ірина була приємно здивована: замість рахунку отрмала листа з мерії, де їй було повідомлено, що держава сплатила операцію, позаяк та не працює й живе на пенсію.
   По вихідним в країні для усіх громадян діє 50-відсоткова знижка на квитки усіх видів транспорту - тролейбуси, потяги, електрички: громадяни повинні мати можливість поїхати відпочити на море, за кордон - поправити своє здоров'я. У липні Ірина 10 днів відпочивала на Мальйорці, у серпні також збирається за кордон.
   Це - криза по-європейськи. В Україні ж пенсіонери не мають можливості поїсти удостал хліба, риються в смітниках, жебракують. Це - покращення й оптимізація для народу!
   У квітні серктарем Черкаської міської ради й де-факто мером став комуніст В.Білоусов. Та я швидше повірю, що Білоусов арабський шейх, аніж повірю, що він комуніст! Хоча, якщо політика КПУ - угнітання власного народу, тоді дійсно, він вірний своїй партії. Складається враження, що комуніст Білоусов служить не громаді міста, а губернатору (так, саме губернатору) С.Тулубу.
   Здавалося б, нічого не вартує зняти з входу до мерії турнікети та прибрати охоронця. Аж ні, новому начальству приглянулися і старі крісла,  й старі порядки. Кого охороняють серед білого дня за наші гроші? Колишній градоначальник мав особисту охорону, турнікети поставив. Зі скандалом відомий опозиціонер Микола Булатецький посприяв знесенню турнікетів. В Європі охорона мерій міст - явище, яке неможливо уявити. ... Тепер у нас новий міськвиконком. Чим же він займається? Вже вкотре за останні роки виплила проблема ресторану "Ботічеллі".

Тут знаходиться ресторан "Ботічеллі".

Коротко нагадаю цю історію. В часи президентства Л.Кучми будівля, в якій знаходилася газета "Черкаський край" впала в око синкові голови облради. Його татко в минулому був соратником В. Білоусова. У 2005 році оласть очолив "помаранчевий" Олександр Черевко. Подейкують, що приміщення редакції було обіцяно його ставленику в податковій. Згодом так і сталося. Але владі потрібно було "дотимати обличчя".  Звернулися до стареньких пенсіонерів, які півстоліття віддали журналістській роботі. Влада запевнила їх, що перший поверх віддадуть під клуб журналістів. Мовляв, по всій Україні лише Черкаси такого не мають. Старенькі збирали підписи, ходили до губернатора, били чолом. Результат "чолобитних": на першому поверсі - ресторан для багатіїв.  Про журналістів вже ніхто й не згадує...
  У 2010 році губернаторське крісло "осідлав" Герой України С. Тулуб (за які-такі подвиги-досягнення Герой?.. Знаємо, що він ще й кавалер масонського Ордена св. Станіслава). На поклон до нового обласного очільника кинувся молодий редактор газети "Черкаський край". Господаря "Ботічеллі" звинуватили в тому, що той образив пам'ять поета-патріота Василя Симоненка. Свого часу Василь Симоненко працював у газеті "Черкаська правда", яка згодом стала іменуватися "Черкаський край". Губернатор зобразивши праведний гнів, пообіцяв розібратися. У закладі відімкнули електрику й воду. Але з часом у "Ботічеллі" продовжили приймати відвідувачів.  Не встигли всістися в міськвиконкомівські крісла нові очільники, як пристрасті навколо ресторану закипіли з новою силою.
   У місті вже давно назріло нагальне питання про відкриття мережі їдалень для бідних. Та комуністові Білоусову куди вигідніш займатися питаннями ресторану для багатіїв "Ботічеллі". А про голодних стареньких кому накажете перйматися? Лєніну та Марксу з Енгельсом?
  Можливо, міська влада все ж зглянеться на нужденних  пенсіонерів, візьме їх на контроль, вивчить їхні потреби, допоможе їм не померти з голоду?  Пенсіонери, які нишпорять по смітниках - на вашій совісті.
   До речі, черкащани продовжуть називати вашу владу окупаційною...
               
                            Авторизований переклад статті Валентини  Васильченко на сайті  http://pro-vincia.com.ua/