У хаті темно, а моя прабабуся пече коржі. Їх два. Вони - великі, незграбні і темно-коричневі. Їх довго вимішували із дертю та лушпинням жолудів, приправляли липовим цвітом, дрібкою солі і невідомо чим іще. А вони все одно сіли порепаними шкоринками на жежелі. Але ж яка то розкіш - ці коржі!
Коржів два, а їдців у родині - п’ятеро: Двоє дорослих і троє дітей. Усі жадібно зазирають до печі. Від голоду животи позводило ще зранку. Але на коржа треба чекати ночі. Не дай боже, хтось із сусідів побачить і донесе. Звідки у сім’ї Карпенків обмішка на ті коржі? Де взяли?
Взяти дійсно нізвідки. Чоловікові медалі, які приніс із першої світової, свої та дитячі хрестики бабуня Єфросинія виміняла у «Торгсіні» вже давно - коли холоди ударили. Виміняла жменю родинних реліквій на півтори мірки якихось висівок. Наварила із них баланди і дала зранку двом старшим - щоб змогли дійти до школи. Сама тільки ложку вмочила у чавунець, та й попхала назад у піч - на вечерю… А в обід прибігла сусідка і сказала, що її Андрійко і Ганнуся лежать під школою у бур’яні - обом животи поскручувало. І якщо вона їх не забере, то скоро буде їхати підвода, яка мерців по селу забирає, і відвезе її ластів’ят у поле за старий вишник...
Єфросинія встигла першою за ту підводу - позичила у сусідки возик, привезла обох, виходила. А решту баланди вилила геть. І тільки одному Богу відомо, що вона думала, коли викидала ту потраву.
Згодом у старшої доньки почали пухнути ноги, і вона вже не злазила з печі, а тільки просила подати їй на гору гарячої води - весь час мерзла… Заходилася моя прабабця куховарити. Єдине, що не відібрали сільські активісти - жолуді на горищі. З них і пекла коржі. Вночі, крадькома, носила жолуді до сусідки через двір - молоти на жорнах. Цей страшний інструмент зберігали у клуні, під торішньою соломою. За нього хазяїна двору могли забрали у холодну. Бо бачите, не можна було мати селянину у себе на хазяйстві жорна, навіть якщо молоти на них самі жолуді…
Отож, моя прабабця пече коржі із жолудів, які розбавляє обмішкою. Обмішка - теж «кримінальна». Її приносить чоловік у кишенях, крадькома із колгоспного млина, який охороняє кожну другу ніч. Млин, звичайно, закривають на всі можливі засуви і замки, але за день на долівку струшується кілька жмень борошна. Його, навпіл із пилюгою та іншим сміттям, тайкома згрібає мій прадід до себе у кишені і - несе додому. Нести щоразу все страшніше і страшніше - а що як зупинять? Тоді відразу впаяють років три, а то й п’ять. І що тоді робити його жінці та дітям?.. Але дід все одно несе. Знає, не буде з чого спекти коржа - згасне у хаті життя.
…Отож моя прародителька пече коржі, і в хаті не світять світла - щоб ніхто не підгледів та не забрів на вогник. А на весь Мгар - моє родове село - стоїть така тиша, що від неї стає моторошно і лячно на душі. А коржі печуться. Щоб вижила моя бабуся - найменша в родині, щоб світилося на ранок у хаті світло. Щоб через довгі роки, всупереч усьому і завдяки отим коржам змогла народитися я…
