Потяг у неволю

Юрій Стригун, "Дзвін".

Ніч – благословенний час для читання і для втечі. Я не можу відірватися від «Новел неволі» Михайла Іванченка.

Влітку 1942 хлопця із Гусакового німці завезли аж у Північну Фрізію біля данського кордону. Фарбував панцерники й мріяв утекти. Напарник-бельгієць розповів, що вночі із вокзалу йтиме поїзд в Україну. Конкретніше в – Tscherkassy.

– Господи, це ж рідні Черкаси. Треба тікати.

Завантаження українських остарбайтерів на станції Долинська. Серпень 1943. Фото: Walter Hollnagel

Михайло агітує Володьку-односельця. Вночі  й Бог помагає – авіаналіт. Англійці – тут їх називають «томмі», бомбардують місто. Двоє тікають.

Ховатися на вокзалі надто небезпечно. Йдуть у поле. Пускається  дощ. Хлопці туляться під одиноким деревом посеред ріллі. Раптом – пронизливий звук паровоза. Накриті брезентом панцерники – поїзд до Черкас.

– Біжимо полем до колії. Ноги грузнуть у розмоклій глині. Поїзд розганяється. Ось-ось пролетить. Простукотіла остання платформа. Не добігли. Впали й виємо з відчаю.

Здається, їхні сльози капають мені на сторінки. Уявляю ніч посеред поля у ворожій країні, де перший зустрічний здасть утікачів поліції.

Їх затримали за два дні за сто кілометрів від міста. Обер-поліцай влупив Володьку так, що картуз злетів із голови й покотився. Про вся випадок Михайло натягнув свій аж на самі вуха. Били й допитували.

– Кто, откуда, как здесь оказались? – не вгавав перекладач-росіянин.

– Відстали від невільничого поїзда, – пояснювали.

– От этого поезда отстать нельзя.

Тиждень безкінечних побоїв урвався несподівано. Хлопців відправили працювати на цегельню. Дочитую до нового розділу, відкладаю книжку й засинаю.

Зранку переглядаю новини. Канцлер Німеччини після переговорів із Порошенком заявила про повну підтримку України. Німці повірили, що ми нарешті відстали від невільничого поїзда.

Лише росіяни ніяк не вгомоняться:

– От этого поезда отстать нельзя.

З ніг на голову

Нещодавно на одному з український телеканалів демонструвався художній фільм про те, як совєцькі солдати врятували Дніпрогес від вибуху, що його готували нацисти. На кого розрахована ця маячня? Хто, що і від чого рятував?

  Відомо нам вже, як німці врятували Київ від сотень вибухів. Тоді, відступаючі совіти замінували чи не весь історичний центр міста. І німці, увійшовши до Києва, зайнялись його розмінуванням.
  Німці розміновують музей лєніна. 
 Тепер от про Дніпрогес...
   74 роки тому було скоєно одне з найкривавіших злочинів більшовиків на території України - підрив ДніпроГЕСу , наслідки якого забрало понад 100000 життів мирного населення.

Станція була замінована заздалегідь (до початку серпня) 157 полком НКВД. Використовувалося більше 20 тон вибухівки – амоналу, керував операцією інженер-полковник Епов Борис Олександрович. 18 серпня 1941 дві дивізії Вермахту (9-а і 14-я) підійшли до Запоріжжя, червона армія (18-я, 9-а армія з прикріпленими окремими частинами) була повністю деморалізована і після перших сутичок почала відступ, командування дало наказ на підрив ДніпроГЕСу.

Близько 20:15 пролунав вибух на станції і був утворений пролом понад 165 м, спровокував хвилю заввишки близько 30 метрів, яка змила прибережну міську смугу, хвиля докотилася до о. Хортиці і дійшла до сусідніх міст – Нікополя та Марганця.

Хвилі віднесли понад 100000 життів населення, знищили Запорізьку флотилію, незліченна кількість людей залишили без дахів над головою, частини німецького Вермахту лише спостерігали в біноклі за розігралася драмою загибелі сотень тисяч людей.
   Ну, і хто в російському історико-пропагандивному геббельс-кіно ще має сумніви?

Наймолодшому черкаському студенту – чотирнадцять років

Наймолодшим студентом Черкаського бізнес-коледжу став онук знаменитих художників Олександри і Миколи Теліженків. Хлопця звати Богдан-Матвій. Майбутньому
економісту не виповнилося ще й 15 років.
Богдан-Матвій (сидить ліворуч) з сестрою Софійкою та батьками Тарасом та Ларисою
  Микола Матвійович та Олександра Василівна Теліженки.

Нащадок відомого на всю Україну мистецького роду став одним із 1200 студентів Черкаського державного бізнес-коледжу.
                                                                                Джерело: Городище.info

Боєць «Азову» мріє обміняти свій російський паспорт на український і перейменувати Росію на Московію, а Україну – на Русь

Яромир Букрєєв – воїн бронетанкового батальйону «Холодний Яр», який у складі полку «Азов» воює проти окупантів на українському Донбасі. «В миру» ім’я рідновіра – Сергій, під таким іменем Букрєєва розшукують російські поліцаї, попутно піддаючи репресіям його друзів у рідному Ставрополі та по всій Російської Федерації, громадянином якої він досі формально являється.
В «Азові» він має позивний «Яр», який є швидше формальністю, оскільки воїн чітко заявляє: він ні від кого не ховається, більше того – готовий колись повернутися на рідну Кубань, де про своє коріння від українських козаків-переселенців населення добре пам’ятає… У спілкуванні з журналістом «Козацького краю» Яромир оптимістично підкреслив: «Все буде добре між двома сусідніми народами рівно від тієї миті, як Україні повернеться історична назва Русь, а її колишнім околицям – історична назва Московія, замість крадено-вигаданого «Росія».
Наразі ж він звертається до Президента Порошенка з проханням надати йому українське громадянство. Говорить, що Україну вже давно має у своєму серці, залишилася формальність – мати синій паспорт із золотим тризубом замість червоної книжечки з двоголовою птахою.
До тих же, хто в Росії створює видимість його пошуків і при цьому намагається причинити якомога більше неприємностей його друзям, Яромир записав і розповсюдив у соцмережах відеозвернення. У ньому, зокрема, заявив наступне: «Знаю, що мене заочно звинувачують у найманстві і закликах до екстремістської діяльності. Наскільки я знаю, найманець – це той, хто воює за гроші. А я воюю аж ніяк не за гроші, а за ідею! Відносно екстремізму – я не знаю чекістської термінології, але я борюся не проти росіян, а проти путінського фашистського режиму.
Мені плювати, у чому там мене звинувачують ці миші – це я їх звинувачую! Звинувачую у масових вбивствах на території України, у вторгненні на землі незалежної держави Україна!».
Підтвердженням того, що “Яр” дійсно воює не за гроші, є те, що він залишив у Росії успішний будівельний бізнес – спеціалізувався на зведенні “фірменних” російських ізб з круглого дерева – тільки величезних і ексклюзивних – зокрема, для заступника одного з губернаторів РФ. А в “Азов” приїхав воювати на власному джипі, російські номери на якому заліпив написом “Азов”. Наостанок «Яр» звернувся до співгромадян із закликом боротися за свої права і Волю і підказав «адреси», де це можна зробити: “Як не приймуть у «Азов», є ще«Правий сектор», «Донбас», «Кривбас»…”
Лише серед танкістів «Азову» громадян Росії зараз – четверо, в цілому ж у полку їх значно більше і воюють вони проти ворогів України не гірше, аніж грузини чи литовці…
Ярослав ЗВЕНИГОРА, фото Андрія КРАВЦЯ

НА ЧЕРКАЩИНІ СТАРТУЄ «ПОЕТИЧНА ОСІНЬ»

Черкаська обласна організація Національної спілки письменників України проводить традиційні щорічні літературні заходи «Поетична осінь». Розпочинаються вони 7-го вересня в селі Куцівка днем пам’яті Тодося Осьмачки.
Відомі письменники України зустрінуться з мешканцями села та з учнями й учителями школи. Відбудуться літературні читання.
Запрошуємо шанувальників до участі в заходах.

До 70-річчя завершення ІІ світової

70 років тому у цей день капітулювала Японія. Акт капітуляції Японії 2 вересня 1945 р. в Тихому океані на борту лінкора "Міссурі" від імені СРСР підписав 40-річний генерал із села Косинівка, що на Уманщині, Кузьма Дерев'янко.
І це стало завершенням ІІ світової.
   Що характерно - протягом існування СССР про ім'я людини, чий підпис завершив ІІ світову, не було відоме населенню країни. В жодному підручнику історії не було згадки про нього. Не кажучи вже про його фото.



Дерев'янко підписує акт про  капітуляцію Японії.
 

Пригадаймо шкільні роки

                                                   У цей день рівно 50 років тому я пішов до першого класу.
   Перші враження були не зовсім захоплюючими, адже читати, писати (хоча, лише друкованими буквами), лічити - це все я вже вмів. Але... Я вперше опинився у колективі! У класі налічувалось десь 42-43 учні. Хлопці й дівчатка з різних родин, з різним рівнем знань, з різними вдачами. А головне - з різними очікуваннями від навчання. А тішило те, що тільки з нашого двору до нашого класу потрапило нас 5 хлопчиків і 3 дівчаток! А до школи найближче жив я - десь 30 метрів від вікна у моїй спальні до головного входу.
   Пройшло 50 років, а нікого не забув! Головне, звичайно - це перша вчителька, світлої пам'яті Лідія Григорівна Овчаренко. Саме вона прищепила нам любов і прихильність до знань.
  І наш директор, Макар Андрійович Снітко. У мене досі таке враження, навіть - переконання: таких директорів не було принаймні в Черкасах в жодній школі.
   Півстоліття пройшло. Декого вже немає. Когось життя розкидало по світу. Пам'ятаю їх усіх. Гадаю, і вони мене пам'ятають. 
   Пощастило -  усі 10 років провчився у цій школі - Черкаській середній №20. Нині у цій будівлі знаходиться інститут післядипломної освіти педагогічних працівників. Пригадується, якою була пришкільна територія: уся в зелені, квітах. Був навіть квітковий календар! І ми, малеча, доглядали за всім цим.
   Подосі вдячний нашим вчителям, викладачам.
   У 6-му класі до нас прийшов молодий фізик. І саме йому завдяки чи не увесь клас полюбив фізику. По-перше, він узяв за звичку викликати нас до дошки віршами! Деякі я і зараз пам'ятаю. І оті здавалось би важкуваті теми (все ж фізика!) цей вчитель міг донести до нас так, що, мабуть, і зараз багато хто їх не забув. А на великій перерві він біг на спортивний мвкайданчик чи до спортзалу зіграти з нами у футбол, волейбол чи баскетбол.
  Тепер цей викладач, Іван Іванович Плющай, є директором відомого у нас ФіМЛі.
З теплом згадується фізкультурник Марко Пилипович Калашнік. Людина з великим почуттям гумору. Пригадую, як десь класі у 9-му, 1 вересня була фізкультура і він на початку урока, коли ми всі вишикувались, сказав: "Ще Тарас Григорович Шевченко нас вчив: "Діти! Любіть фізкультуру!"" Що тут почалось!
  По закінченні школи я навчався на Загальнотехнічному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту (нині - ЧДТУ). Їду у тролейбусі на екзамен з математики (вищої!). Переживаю, піджилки потрушуються. У цьому ж тролейбусі їде наша математичка, Євгенія Федорівна Погребняк. Привітався з нею й оповідаю, з яким настроєм пруся до доцента Королевича. А йому у ті часи ніхто з першого разу не здавав. Євгенія Федорівна за 4-5 зупинок розказала про те, у чому я був не впевнений і це допомогло неабияк.
  Досі час від часу зустрічаюсь з Миколою Семеновичем Барчаном. Крім того, що він викладав у нас українську літературу, іноді ще підміняв і на малюванні. Ну, вже ці уроки ніхто подосі не може забути! Поки ми щось намагалися намалювати, він читав нам щойно виданих "Тореадорів з Васюківки". Як ви гадаєте, щось можна було нормально намалювати? Та ще й під таке декламування, яким володів Микола Семенович. Минулого року йому виповнилося 80. Дай, Боже йому довгих літ! Як і його дружині, Галині Опанасівні, яка пізніше, після нашого випуску зі школи, стала її директором.
   Викладав у нас українську і Олексій Омелянович Мануйкін. Останнім часом він викладав у ЧНУ. А тоді, наприкінці чи не кожного уроку він задавав нам писати твір. Потім, перевіривши написане нами, він ставив оцінку - 2++, 2--, 1+++ тощо, і рецензію на твір обсягом чи не з той, написаний нами, твір. До журналу, звичайно, потрапляли зовсім інші оцінки. Пізніш ми дізналися, що це було одним з елементів його дисертації на якусь з "педагогічних" тем.
   Пригадуються і уроки хімії, які проводила справжній педагог Лідія Микитівна Ільченко. Майже кожний урок вона починала: "Не головне для вас стати обов'язково мєндєлєєвими чи бутлєровими. Головне, щоб ви стали Людьми!"
   Гадаю, що чи не усі мої однокласники стали людьми. Серед них відомі і в Черкасах, і за їх межами лікарі, фахівці в різних галузях. Багато хто вже на пенсії.
  Але, оті шкільні роки незабутні і чудові. Нещодавно читав згадки наших земляків-черкащан про шкільні роки і з прикрістю бачив, що майже всі вони згадують шкільні роки, як роки прикровтрачені. Для мене це є дивним. Та ніхто з нас і в молоді роки, і пізніш сер'йозно не відносився до ідеології тих часів. Не соромився і не боявся посміятися і з "Лічно Лєоніда Ільїча, який очень хорошо помніл Крупскую, і мужа єйо Крупского". Та надмірна ідеологічна складова нас просто (і завдяки вчителям!) не напрягала.
  Тож, є що згадати!
   Щирі вітання усім, для кого 1 вересня є справжнім святом!