середа, 4 жовтня 2017 р.
Вистака Дмитра Бур'яна
12 жовтня у музеї “Кобзаря” в Черкасах відкриється персональна виставка “MEMORY/ПАМ’ЯТЬ” художника і скульптора Дмитра Бур’яна, чиї роботи присвячені головно Визвольній боротьбі.
“Шановні черкащани та гості козацької столиці! Вже через тиждень запрошую вас до музею “Кобзаря” на відкриття своєї персональної виставки, – написав Дмитро Бур’ян на своїй сторінці у “Фейсбуці”. – Вам буде представлено дві серії робіт: “Холодноярські отамани” та “Лицарський орден”, інші не менш цікаві роботи”.
Піднесення і занепад тероризму
Після нещодавнього теракту в Барселоні, про який ви вже забули, я написав про тероризм, але вирішив дати тексту «відлежатися». До наступного великого теракту, вирішив я, і чекати довго не довелося.
Те, що я скажу, вам не сподобається.
Терактів буде більше. Людей гинути буде більше. Країн під загрозою буде більше.
Спочатку пояснення, потім деталі та наслідки.
Ми живемо у світі, де багаті країни стають багатшими. Бідні країни також стають багатшими (можливо, ви цього не знали, хоча це факт). Але багаті країни стають багатшими набагато швидше. (Можливо, хтось із вас ще не забув математичний термін «похідна»; так ось, вона в багатих більша.) Тобто розрив між багатими і бідними збільшується — постійно, невідворотно, все швидше.
Водночас світ є глобальним. Мешканці бідних країн бачать, як зростає багатство багатих. Сто років тому вони були би щасливі від свого власного скромного покращення. Сьогодні вони мають телебачення й інтернет та нещасні від того, що їхнє покращення нічого не варте порівняно зі збільшенням багатства багатих.
Додайте до того, що чимало багатих країн мають досить рівномірне збільшення багатства, і що далі, то бідності там буде все менше — згадайте гарантований мінімальний дохід. Водночас у бідних країнах нерівномірність і несправедливість лише зростають.
Додайте до цього, що у багатих країнах зазвичай відкриті соціальні ліфти, а у бідних — закриті.
В результаті ми з вами бачимо у бідних країнах величезну кількість людей (здебільшого молодих, часто освічених), які потерпають від бідності й несправедливості, не мають у житті жодних шансів, але бачать, що багаті країни багатіють із шаленою швидкістю.
Додайте до цього те, що більшість із них сприймає життя як гру з нульовою сумою (win-lose). Можливо, їм просто бракувало нагоди подивитися на win-win.
Це означає: якщо тобі погано, в цьому винен той, кому добре.
(А ви самі ніколи не потрапляли в таку пастку?)
Що ми маємо в результаті? Гнів та радикалізм.
(Тут треба зупинитися і спитати, а чому би бідним країнам не стати багатими? Адже вони зазвичай мають непоганий потенціал та достатньо розумних працьовитих людей. Відповідь: тому, що місцеві еліти так само живуть у грі з нульовою сумою, а тому тримають економіку й політику закритими, позбавляючи всіх цих людей шансів. До цієї «лівої» відповіді додамо «праву»: окрім того, значна кількість культур не заохочує багатство, і ще більше не заохочує освіту, без якої багатство країни неможливе.)
(Я навмисне не використовую терміни Ойкумена та Околиця з моїх інших публікацій, але тим, хто їх знає, напевно, все зрозуміло.)
Отже, ми маємо гнів та радикалізм. Теоретично гнів мусив би впасти на голови тих, хто винен у бідності. Але вони вміють перемикати увагу, переводити стрілки.
(А ваш гнів — чи завжди він спрямований на тих, хто винен у ваших проблемах, чи на тих, на кого вміло переводять стрілки?)
(Часто кажуть, що в тероризмі винен іслам. Забуваючи про те, що багато терористів належить до інших релігій. Забуваючи про те, що є країни, де іслам є релігією прогресу. Забуваючи про те, що у нас під боком величезна терористична православна держава. Тероризм не має національності, не має релігії, але завжди має ідеологію. Правильно кажуть, що в ісламському світі відбувається не радикалізація ісламу, а ісламізація радикалізму.)
Отже, що більше багаті стають багатшими,
що більше розрив між бідними і багатими,
що більше глобальний і відкритий світ,
що міцніше закриті соціальні ліфти та краще переведені стрілки —
то більше охочих у бідних країнах зруйнувати світ тих, хто, на їхню думку, в усьому винен, хто заважає самим своїм існуванням.
що більше розрив між бідними і багатими,
що більше глобальний і відкритий світ,
що міцніше закриті соціальні ліфти та краще переведені стрілки —
то більше охочих у бідних країнах зруйнувати світ тих, хто, на їхню думку, в усьому винен, хто заважає самим своїм існуванням.
Додайте до цього більшу доступність зброї та щоразу більші можливості виготовлення саморобних вибухових пристроїв, а також більшу доступність способів заподіяти великої шкоди — від автомобілів до літаків.
(Я навмисне не роблю різниці між індивідуальним тероризмом, організованим тероризмом та державним тероризмом. Суть одна. Так само немає різниці між збройним тероризмом та кібертероризмом, що виводить з ладу системи життєзабезпечення.)
Тепер ви знаєте, що терактів буде більше. Вони будуть частішими, більш руйнівними, їхня географія, тактика та зброя будуть різноманітнішими, в них гинутиме більше людей.
Це плата за глобальність світу. Це плата за добробут багатих країн. Це плата за нездатність багатих країн допомогти бідним країнам. Це плата за нерозуміння. Можна ввести війська в Ірак і скинути тамтешнього диктатора, але не можна замість іракців побудувати їм інституції та змінити ментальність. Результат — більше хаосу, більше терактів. (Ось чому, з точки зору Заходу, поганий диктатор кращий за гарний хаос.)
Тепер перейдемо до іншої сторони цього диференційного рівняння — до тих країн, в яких відбуваються теракти. Що зміниться там?
Метою теракту є руйнування системи. Вбивство якоїсь кількості мирних цивільних людей не дає нападникам жодної військової переваги. Єдиний виграш, який дає терор, — це страх і паніка, відчуття тривоги й незахищеності, недовіра до власних інституцій (які мусили захистити, але не змогли).
Відповідей на тероризм буде дві.
Перша відповідь на тероризм полягатиме у жорсткості інституцій. Поліція та спецслужби щоразу отримуватимуть більше прав. Приватності буде менше. Камер, рамок, оглядів сумок, перевірок документів, обшуків публічних місць буде більше. Жорсткості у діях правоохоронців буде більше. Арештовуватимуть за першою підозрою. Стрілятимуть без попередження. Кидатимуть за ґрати превентивно. Громадяни це вітатимуть, допомагаючи дзвінками у поліцію щодо підозрілих суб'єктів, добровільною допомогою, увагою до покинутих сумок та автівок тощо.
Толерантності до чужих буде менше. Демократії для чужих не буде. Фільтрація, перевірки, депортація. Доведи, що ти свій. Доведи, що поділяєш одні з нами цінності. Стіна буде вищою, варта буде пильнішою.
(Зауважу, що звична дилема «свобода-безпека» працює тут трохи інакше, несиметрично. Умовні «ми» готові трохи поділитися свободою заради безпеки, але умовні «вони» на жодну свободу не заслуговують. Щодо них є презумпція вини — приблизно так, як у багатьох українців сьогодні є презумпція вини щодо кожного незнайомого росіянина. Так, буде більше ксенофобії, хоча ні мені, ні багатьом із вас це не подобається.)
В тих багатих країнах, де загроза буде особливо сильною, громадяни вимагатимуть права на зброю та отримають це право (якщо ні, то на наступних виборах оберуть тих, хто це зробить). Помилково застрелених буде багато. Загиблих у терактах буде значно менше.
Друга відповідь на тероризм виглядає парадоксальною. Це зменшення чутливості суспільства до терору. Якщо мета тероризму — страх, паніка і падіння уряду, то громадяни відберуть у терористів перемогу. Загиблих буде більше, тож скорботи буде більше — але не буде страху, не буде паніки, не буде вимог відставки уряду чи поступок терористам. Сьогодні у світі чимало країн, які вже демонструють такий підхід.
Чи піде вниз хвиля терору, коли терористів вбиватимуть ще до того, як вони встигли заподіяти шкоду, а скорбота за жертвами не викликатиме наслідків, бажаних для терористів?
Можливо, так (адже пішла вниз хвиля африканського піратства, коли з ним стали ефективніше боротися). Можливо, ні. Але жодна країна не даруватиме терористам перемог. Жертви терору будуть, перемог терору не буде.
Що буде далі? Я не знаю. Можливо, багаті країни знайдуть спосіб допомогти бідним країнам подолати бар'єр розвитку. Можливо, терористи отримають ядерну зброю і знищать кілька країн. Можливо, якісь багаті країни виявляться занадто слабкими і вразливими для терору і зникнуть з мапи, а на тому місці виникнуть інші. Можливо, з'являться релігійні пророки, що заперечать тероризм і відвернуть від нього вірян. Можливо, міжнародні організації переформатуються і стануть ефективними. Можливо, стануться якісь технологічні прориви, які ми не можемо собі уявити. За межами найближчих 15-20 років ми вступаємо у сферу чистих спекуляцій, тож немає сенсу про це говорити.
Наше завдання — достойно прожити ці 15-20 років, а там далі буде видно.
Приміряйте це все на останні теракти в Європі, від Парижа і Лондона до Стокгольма і Барселони. Приміряйте це все на Ізраїль, що живе в таких обставинах десятки років. Приміряйте це все на Україну — адже війна завершиться не завтра.|
Валерій Пекар
Валерій Пекар
понеділок, 2 жовтня 2017 р.
Приховане сяйво Чорнобиля
Оповідь складається з двох блоків: 1) про місце, куди поки дуже важко потрапити пересічним громадянам, в т.ч. сталкерам, що проходять у Зону повз офіційні пропускні пункти 2) короткий лікнеп про Чорнобиль-туристичний очима простої людини.
Так, назву посту Ви абсолютно вірно прочитали. Та мова піде не про квартали, що нібито вночі світяться від радіації. І не про місця "бойової слави" сталкерів з однойменної комп'ютерної гри-бестселера. І навіть не про закинуті військові об'єкти та втаємничені підземелля, що трапляються всюди у Зоні Відчуження.
Кілька днів тому мені пощастило потрапити в склад унікальної екскурсійної групи науковців, маршрут якої кардинально відрізнявся від звичних РЛС "Дуга", ЧАЕС, мертвого міста Прип'яті та кладовища радіоактивної техніки.
Мало хто взагалі замислюється, що чорнобильска трагедія була страшною не тільки своїми наслідками для здоров'я людей, довкілля чи економіки. Це був жахливий удар по нашій історії.
За звичайних умов неспішної зміни людських поколінь історично важливі пам'ятки вкриваються пилом та шарами землі. І при потребі можуть дбайливо у майбутньому бути відкопаними уважними очима істориків в архівах чи щіточками археологів.
У випадку аварії на атомній станції людство зіткнулося із зовсім іншим видом "забуття": цілеспрямованим загортанням бульдозерами цілих сел у великі кургани, на яких з'являлися таблички "Радіоактивно"; мародерами, що заради кількох мотків мідного дроту, вирваного зі стін порожніх осель, пошуку захованих грошей та прикрас, дуже часто нищили безцінні історичні документи та предмети, навіть не усвідомлюючи, що вони коять; пожежами, що спалахували у закинутих поселеннях, винищували цілі вулиці, перш ніж пожежники-охоронці зони встигали дістатися зони лиха.
Так от Чорнобильська катастрофа була жахливим ударом саме по історії Полісся. Фахівці мене може виправлять, але наскільки зрозумів я, саме воно було серцем слов'янської культури.
Ви можете заперечити: скільки там того Чорнобиля чи Прип'яті? Чи тих сел? Що в них такого унікального? Сумний жарт у тому і полягає, що межі радіоактивного забруднення практично ідентичні ареалам поширення унікальних говірок, вишивок, різьблення, архітектури тощо. Тобто разом із аварією на ЧАЕС ми отримали "локальний культурний геноцид".
І, Ви не повірите, але є люди, які це усвідомили практично відразу після аварії і створили історико-етнографічну експедицію Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Така, до речі, була і в Білорусі, але була розформована на початку ХХІ сторіччя.
Так от. З 1989 року по нинішній час науковці в умовах радіоактивного забруднення здійснили понад 100 експедицій у 97 закинутих містечок та сіл і врятували купу того, що неможливо купити за жодні гроші: понад 1000 предметів старовини, сотні годин аудіозаписів народного фолькльору від ще живих переселенців чи мешканців покинутих сіл (так, поїхали не всі, незважаючи на суворі заборони), тисячі фотографій з сімейних альбомів, що були передані самими переселенцями, чи знайдені у пограбованих мародерами будівлях, сотні листів історичних документів. Вони з перших вуст занотували купу нюансів виробництва меду, обробки деревини, ткацтва, виробництва колес, рибальства, полювання, різьблення, особливостей святкувань тощо.
Працювали влітку, коли заражена пилюка намагалася потрапити під респіратори, чи взимку, коли ставало легше дістатися до закинутих сіл саньми.
Інколи пам'ятки вдавалося врятувати буквально з-під відвалів безжальних грейдерів, що нині іржавіють під відкритим небом, продовжуючи випромінювати смертельну радіацію довкола, або з-під носа природи, що прагнула або ті села спалити, або проломити дахи гіллям дерев і знищити все дощами. В перші роки після аварії цю групу охороняв автоматник. Ні, не від диких звірів. Від мародерів.
Більш за все вразило, що в Зоні працювала навіть справжня археологічна експедиція, що прогризла шар радіоактивного грунту і таки дісталася знахідок, що довели: Чорнобилю - більше 1000 років, а не як згадано в літописі від 1193 року.
Що вийшло? Вийшов дуже крутий музей, рівня столичних. Але кожен предмет тут має не тільки стандартну історію "що, для чого?", а й власну історію порятунку.
Ось так виглядають його зали:
Археологічні знахідки - дбайливо викладені на вітрини:
Автівками до більшості поселень вже не під'їдеш, тому що вулиці перетворилися на справжні джунглі. Лише пішки і взимку - на санях:
До речі, в експедиціях брала участь Ліна Костенко, що допомагала записувати безцінний народний фольклор (фото взято з групи Центр захисту культурної спадщини):
Дбайливо збережені усі знайдені фото з сімейних архівів.
Загалом, я вражений наполегливістю цих людей. І дуже рекомендую будь-якими правдами і неправдами спробувати потрапити у музей. Головне ось що: простого та відпрацьованого механізму відвідування - просто ще не існує. Взагалі. Робота в цьому напрямі лише розпочата. Наразі музейники намагаються домовитися з комерційними організаціями, що провадять тури у Зону, щоб у програмі РЛС-ЧАЕС-Прип'ять за бажанням люди могли побачити щось на кшталт Етнографічного музею Полісся.
Але, я залишу це фото. Воно висіло на дверях музею і може комусь допоможе:
Успіхів.
Щодо відвідування Зони взагалі.
Головне: Зона - це шалений бізнес. Раніше звідси вивозили справну, але заражену техніку (своїми вухами чув розповідь одного, як вони з "бригадою" вивозили техніку з Россох, знімали двигуни та запчастини. Звісно все це без деактивації і скільки того всього нині обертається навколо - нікому не відомо. Брехав чи ні - не знаю, але факт у тому, що кладовище техніки у Россохах - майже порожнє); предмети побуту, що лишили мешканці у квартирах; кубометри деревини; потім почали вирізати те, що важко вивезти; будматеріали включно із цеглою.
Свого часу на метал навіть хотіли порізати РЛС Дуга.
Сьогодні потужним бізнесом став туризм, що, можливо, дозволить припинити її розкрадання. Якщо я вірно зрозумів з розповіді, цього року Зону відвідали вже 38000 людей. Цим словам вірю, тому що на пропускному пункті з самого ранку черга автобусів хвилин на 30. На маршрутах я не бачив жодного місця, де наша група була б сама. Групи йдуть одна за одною і часом людей більше, ніж на певних вулицях чи площах Києва.
Наче всі групи організовані оцією конторою. Ні, це не реклама, але вони єдині, кого я там бачив. На КПП Дитятки можна придбати навіть магнітики, чашки, футболки, карти і всілякі інші сувеніри.
З очевидних мінусів: при такому потоці людей - туалетів лише кілька і вони в жахливому стані. Але, зауважу, що туалетів на туристичних маршрутах Зони більше ніж на туристичних маршрутах Києва. Я зараз взагалі не жартував і не посміхався.
З плюсів: Зона варта відвідин. Кожної витраченої на неї хвилини. Реально вражає. Так, дуже засмучує, але ці емоції того варті.
Тепер коротко, але без зайвої конкретики (кожен має пережити це сам):
Радіація. Фон загалом трохи вищий за норму. В деяких місцях - нижчий, ніж у Києві. Взагалі, зараз, через 30 років після аварії минув період напіврозпаду цезію і стронцію, тому рівень радіації різко знизився (але залишився ще плутоній, тому Зона буде забрудненою ще десятки тисяч років).
Гіди знають і покажуть місця з високим фоном, зможете полоскотати собі нерви, вслухаючись в тріскотіння дозиметра. Так, дозиметр краще мати. Зашкалюють окремі металеві предмети та техніка. Зокрема, ми відвідували місцину, де стоять машини розгородження і перекинутий дизель-поїзд (залізничне полотно на станцію Янів). Техніка шкварчала дуже сильно. Частина з неї мала свіжі сліди різання автогеном (іф ю ноу вот ай мін).
апдт. Але підкреслю, що це безпечно лише з гідами за певними маршрутам. Самостійно в Зону ходити не можна. Туристичні маршрути - відносно чисті і перевірені, у багатьох місцях земля замінена повністю. А так - в Зоні можна добряче "вляпатися".
Туристи. Окремі туристи - дебіли. Я спочатку здивувався, коли побачив, як гіди "пасуть" своїх підопічних - очей з них не спускають. Але потім випадково узрів жіночку, що пробувала на смак шипшину. Окремим індивідам можна тисячу разів розповісти про правила безпеки, але вони все одно спробують вкоротити собі віку. Сюди слід додати, що Зона - небезпечна. Не радіацією (якщо до рота ніц не тягнути - ризику майже немає), а аварійними будівлями, дірками комунікацій у землі та дикими тваринами. Ми на власні очі бачили лисицю та лося. Кажуть, що є вовки та ведмеді. І я своїми вухами чув, як у лісових хащах стрибками по 5-7 метрів пересувалася якась істота.
Окремі туристи - бидлота. Якщо Ви вважаєте, що в Зоні немає сучасного сміття - помиляєтесь. Обгортки від насіння Сан Санич, баночки з-під Ред Булу, пляшки з-під пива. Таких би туристів я б годував плутонієм.
РЛС Дуга. Це Чорнобильська "Ейфелева вежа". Я радий, що її не спиляли. І я тішітимуся, якщо потоки туристів, в т.ч. завдяки їй, зростатимуть. Конструкція абсолютно вражаюча. І так, творіння Ейфеля в Парижі - нервово палить в стороні. Масштаби не передасть жодне фото.
Чорнобиль. Живе місто. З магазинами і кафе. Вахтовим методом живуть працівники станції, та, як я розумію, працівники майбутнього сховища відпрацьованого ядерного палива. Ну, і Нацгвардія, звісно. Весь приватний сектор закинутий, але не бачив жодної закинутої багатоповерхівки. Музей розташовується саме в Чорнобилі.
ЧАЕС. Новий конфайнмент (саркофаг) - важко описати. Він настільки здоровенний, що перехоплює подих. Його просто треба бачити. Фото теж не передають масштаб.
Прип'ять. Мертве місто. Парк відпочинку з колесом огляду, стадіон, що став лісом, порожні квартали, жахливий дитячий садок з іграшками та ляльками. Все настільки жахливо і так гнітить, що я не хочу це описувати.
Дорогою в Зону і звідти можна бачити виставку роботів, що брали участь у ліквідації аварії (в т.ч. т.зв. луноходи), затоку з баржами (що теж майже всі порізані на метал), купу сел в чагарниках і місцини, де були села, а тепер порожні поля-кургани. До речі, дуже вражає "рудий ліс", як і тріскотіння лічильників біля нього.
У підсумку: дуже раджу. Хоча б з тієї причини, що фон вже достатньо низький для рівня будь-якої параної, а природа щороку відвойовує все більше будівель. Дуже скоро там не лишиться нічого, окрім непрохідного лісу, станції, комунікацій та, власне, населених кварталів Чорнобиля.
А, ще одне. В Чорнобилі - повно грибів та ягід. Гриби підступають прямо до дороги. Назбирати відро - справа хвилини. Бачив польського гриба розміром із три долоні. Але дозиметри біля кожного починали загрозливо тріскотіти. То мені тепер стало цікаво: чи всі мешканці сел навколо Зони такі чесні і не возять у Київ тих грибочків? Треба буде перевірити :)
Дуже хотілося б, аби людство з цієї трагедії зробило висновки, а наша влада - хоча б зрозуміла, що "вартість" Зони в нинішньому вигляді вища за вартість вивезеного звідти металу та лісу.
Я безмежно вдячний за можливість долучитися до групи Бикову Валерію Микитовичу, співробітнику Інституту фізики НАН України, та керівнику Центру - Ростиславу Андрійовичу Омеляшку. Мій Вам респект та повага. Тисну руку.
Антон Сененко
Антон Сененко
Черкаський водоканал відсвяткував 103 роки
1 жовтня 2017 року КП «Черкасиводоканал» виповнилося 103 роки. 103 роки піклування про черкащан та цілодобового забезпечення міста якісною питною водою.
Історія підприємства розпочала свій відлік далекого 1914 року. Саме тоді було побудовано перші 19 кілометрів водопроводу та знамениту на весь світ гіперболоїдну водонапірну вежу інженера Шухова. Нині ж «Черкасиводоканал» сучасне підприємство з профілюючим видом діяльності, яке забезпечує централізованим водопостачанням та водовідведенням місто Черкаси та прилеглі сільські території в об’ємі 70 тис.м3/добу.
Президент хоче створити національний парк “Холодний Яр”
Президент України Петро Порошенко зацікавився ідеєю створити Національний заповідник ” Холодний Яр”. Про це на сторінці у “Фейсбуці” повідомила депутат із Черкащини Ірина Геращенко, посилаючись на інформацію міністра екології Остапа Семерака.
“Я переконана, що до сторіччя національного визвольного руху буде дуже і дуже правильно створити Національний парк “Холодний Яр”, подолати спротив місцевої влади – князьків , що вирубують ті заповідні ліси і лісників, які чомусь не хочуть працювати в заповіднику, а бути вільними лісниками” – написала Геращенко.
ПОЛІТОЛОГ ПОБАЧИВ ПАРТІЮ, ЯКА «ЄДИНА НАМАГАЄТЬСЯ ЗАВАДИТИ ОЛІГАРХАМ»
На думку Карасьова, «Свобода» принаймні спробувала змінити законодавство, яке б «ускладнило життя олігархам»
Ухвалення парламентом законопроектів про денонсацію конвенції з Кіпром про уникнення подвійного оподаткування та про повернення капіталів, запропонованих депутатами від партії «Свобода», дасть можливість припинити виведення капіталів з України. Про це в коментарі «Газета.ua» заявив директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов.
«Я не впевнений, що ці законопроекти у разі ухвалення дозволили б повернути до України більше сотні мільярдів доларів, як стверджують їхні автори. Але це дало б можливість припинити виведення грошей з країни», – стверджує політолог.
На думку Карасьова, «Свобода» принаймні спробувала змінити законодавство, яке б «ускладнило життя олігархам». Інші політичні сили навіть такої спроби не робили, хоча мали всі важелі для розв’язання проблеми.
За його словами, діючий в Україні політико-економічний лад перешкоджає розвитку країни.
«Чому ми спочатку вибираємо, а потім наполегливо скидаємо владу? Тому що будь-який політичний проект в олігархічній системі зав’язаний на користь своїх спонсорів. Якщо цей пристрій не зламати, суспільство і далі буде наступати на одні й ті ж граблі. У «Свободи», на відміну від інших нинішніх опозиціонерів, безумовно, є моральне право ставити питання про злом олігархічної моделі. Інше питання, чи знайдуть підтримку запропоновані депутатами-«свободівцями» законопроекти, спрямовані на обмеження впливу і можливостей олігархів. Хоча «Свободі» не звикати братися за виконання завдань, які спочатку здавалися нездійсненними. Досить згадати, як фанатично вони домагалися заборони Комуністичної партії. Адже теж здавалося – в нашій країні це неможливо», – констатував Карасьов.
Підписатися на:
Дописи (Atom)