Дякувати Богу, нарешті скінчилися усі новорічно-різдв'яні та водохресні свята. Нарешті увійшли ми у 2013-й. Найближчими днями ми вже не святкуватимемо, а відзначатимемо річниці (чи роковини?) таких знакових подій, як вшанування героїв Крут та День Злуки. Січень 1918 та січень 1919 років.
Пройде ще трошки часу і ціле століття нас відділятиме від цих подій. Яке ж відображення в душах українців залишили вони? Причому, у цій публікації я не хочу знову й знову піддавати ці події якимось аналізам, історичному дослідженню, науково-історичним висновкам. Цим з року в рік займаються наші науковці, фахівці історичної справи. Я ж хочу лише поділитися з вами тими враженнями, які отримую сам, чуючи коментарі наших пересічних земляків-українців (етнічних та політичних) у відповідь на запитання, як вони розцінюють ті події. Додам: я в жодному разі не претендую на "науковість", на якусь соціологію. Я просто хочу сам дійти висновку, на якому етапі творення знаходиться українська нація.Чи можна з оптимізмом сподіватися, що в найближчі часи ми з гордістю констатуватимемо, що українська нація відбулась, що в Україні існує як нація, так і громадянське суспільство.
Тож, подивимось, які сліди залишили у серцях наших земляків події під станцією Крути в січні 1918 року. Знєте, що найцікавіше? Як на мене, це те, що не байдужими цих подій є люди більш поважного віку та молодь. А найбільш активна частина нашого люду, люди середнього віку, найбільш працездатна (дієздатна) частина українців виявилась найбільш байдужою. "Коли це було!..", "Назаре, не займайся дурнею. Кому воно зараз треба?", "Тут не знаєш, як до завтра дотягнути, а не про події сторічної давнини питати!" - ось такі в основному думки висказують люди 30-50-річного віку. Знову ж таки, саме ця вікова категорія громадян при черговій зустрічі на вулиці, в крамниці, у першу чергу невдоволено промовляє: "Ох, що робиться! Треба щось робити!" А на запитання, мовляв, чому ж не робиш, чого чекаєш, колупаючись у носі відказують: "А за ким йти?" Ось я й гадаю: А що Яценюкові, Турчинову, Кличку чи Тягнибоку ближче твої (й тисяч таких як ти) проблеми? Не думаю. Пам'ятається, пару років тому, коли уряд Франції мав намір підняти пенсійний вік, то французи не чекали на появу месії, а сотнями тисяч вийшли на вулиці Парижа, Ліона, Марселя і заявили про себе.
От і згадаєш 1918 р., коли на зустріч ворогу вийшли усього декілька сотень молодих людей. А десятки (а то й сотні) тисяч люду пересиділи у своїх крайніх хатах. Але ж історія не прощає крайньохатченків. Мине лише півтора десятки років і їх же за їхню байдужість до долі своєї землі буде заморено голодом, а ще через півдесятка рочків діти тих, хто пересидів чорну хмару навали, поляжуть замерзлими в чужих карело-фінських лісах. Питання: Де будуть мільйони українців у разі небезпеки для країни сьогодні? Риторика...
Поняття Соборності, Злуки. Як на мене, то ці поняття для українців були у 1919 році більш зрозумілими й природніми, аніж сьогодні. Адже, не зважаючи на те, що народ був розділений між імперіями, тоді він краще й переконаніш розумів, що він народ єдиний. Що українці Галичини, й українці Слобожанщини, Дону й Кубані - це, за висловом черкаського письменника Василя Пахаренка "Віті єдиного древа". Сьогодні ж, у результаті злочинної комуністичної русифікації, бісівської московської геополітики 20-80-х р.р. ХХ століття, генетичний код українців Півдня та Сходу було зламано. Хоча ламати його почали ще чотири віки тому, та кремлівські генетики прискорили процес, каталізувавши його вогнем, залізом, голодом, кров'ю. І тепер на думку нащадків тих "генетиків" Україна - двомовна і потребує двох "язиків". Але все ж тішить хоча б той факт, що більшість отих рускаязичних переконана, що вони все таки українці. А більшість із тієї більшості ще й висловлюють жаль, що не володіють українською. Так, саме жаль, а не лють, як того хочуть довести нам усілякі вадікі калєснічєнкі, ківалови-підрахуї та іже з ними. Хоча є й такі, хто висловлює своє відношення до піднятої теми так: "История Украины показала насколько народы разные. Я не хочу иметь ничего общего с дважды предавшей армией ЗУНР . И стреляющими в спину поцреотам", "... Какая соборность ???да любой у кого будет малейший шанс,- немедля сквозанёт с этой Дыры пОд названием Украина...". Так, є й такі, але їх зовсм малий відсоток, мізерний.
Отже, виходячи з того, що я почув від моїх земляків стосовно поняття Соборності, то тут я можу бути переконаним і впевненим, що Україна таки - єдина, що штучний розділ, плеканий українофобами, приречений. І на Сході, й на Заході українці розуміють, що вони - єдиний народ. Ще більш скріпляється це переконання, коли спостерігаєш за молоддю, їхніми діями на підтвердження того, що вони - українці. Найяскравіш це відчувається на футбольних стадіонах східних, північних, центральних, західних, південних міст України, коли протилежні сторони фан-секторів завзято перекликаються: "Слава Україні!" - "Героям слава!". Студентські акції, марші, приурочені до тих чи інших подій також яскраво підтверджують це. Звичайно, прискорює нашу мету протестний дух. І тут гріх не відзначити, яку велику послугу надала сьогоднішня влада в Україні для об'єднання українського народу. Саме спільна ненависть до спільного ворога й прискорила таке об'єднання.
І за це складемо їм подяку.
Немає коментарів:
Дописати коментар