Олекса Різників, поет-шестидесятник.

 Якось раніш я вже писав тут про поета, колишнього дисидента-шестидесятника Олексу Різниківа. Наразі ж між нами зав"язалася досить жвава переписка і п.Олекса надіслав мені деякі свої твори, спогади тощо. Ось і вирішив викласти їх у цьому розділі нашого сайту. Запрошую до читання!

                               ВУЛКАН

Ви кажете – загоїлось, зрослось.

Погаслим називаєте вулканом,

І унизу причаєне село

Затягуєте зашморгом-арканом.

Ви кажете:  я сам себе скував,

Ввібравшись в шкаралущу із граніту –

Та паросток зелений пробива

Броню горіха на початку літа.

Ви вірите й не вірите мені,

моєму сну, спокою і терпінню,

Моєму вже замшілому камінню

І крові, що спеклася у граніт.

Пасіть овець, кохайтесь на мені,

Видовбуйте зразки мойого тіла –

я зовні сплю! Нутро ж моє в огні,

Калата серце променисто-біле!

Не стережіть, а стережіться вже:

Не встигнете пробачення просити,

Коли в нутрі полосоне ножем

і  вибухну скажено на півсвіту!

«І потече сторіками…»

1971 р. весна.

Перед арештом

Дідусь і онук

ВЕТЕРАН І ОНУК

ОДНА ІЗ ПРАВД

Скажи-ка,  дядя,  ведь недаром
Москва,  спалённая пожаром,
Французам отдана?
М.Лермонтов.


Онук питає дідуся,
Торкнувши ордени:

“На ваших грудях, діду, вся
Історія війни!
От прикурить давали Ви
Фашистам навздогін!!
А як не дали ви Москви?
Як брали ви Берлін?”
Дідусь поправив ордени,
Хильнув, понюхав хліб,
І став такий сумний-сумний,
Аж ледве стримав схлип:
“Ех, синку, перше ніж Берлін
Отой скажений брать,
Прийшлося драпати – мені,
А  фріцу – доганять!

СПІВУЧАСНИК ВІЙНИ

Все життя я прожив з почуттям співвини:

Я здригався, почувши: “учасник війни”?

Так, учасник, бо тата до війська провів,

Аж до поїзда в нього на карку сидів,

Вся Єнаківська станція свідком була,

Що любов моя втримать його не змогла,

Я прощально махав, перемоги бажав –

так в чотири свої співучасником став.

Так, учасник, бо з мамою теж відступав,

Коли перла фашистська навала тупа.

Я за мами спідницю тримавсь, як реп’ях,

Тяг візка під дощем, я війною пропах,

Бо у небі шугали чужі літаки,

Бо примусили в жмурки зіграти таки,

І ховавсь, як учасник, під їхнім вогнем

Від трасуючих куль, що шукали мене.

Є на мені учасництва спільна вина,

Бо, дізнавшись, що німець вже нас обігнав,

Ми вертали назад, у покинутий дім,

Дерев’яний мій кінь аж іржав перед ним.

Як я кинувсь до нього, як я осідлав

І шаблюку схопивши, рубав і рубав!!

Чим обтяжував більше і більше вину,

бо підсилював шаблею тою війну!

Із патронів, снарядів я порох зсипав,

І палив, і радів, і навколо стрибав!

Я щодня в козаків і розбійників грав –

І зростала із вин моїх купа, гора!!

І на мені звідтоді печатка вини –

Я сучасник,  учасник і жертва війни…

ЖОРЖИНИ

Жоржини, жоржини,жоржини,

Червоні жоржини, мов кров…

Чи знову зустрінемось, сину,

Мій рідний, побачимось знов?

Схилилася бідная мати

На груди синочка свого,

Прим’яла рука кострубатий

Новенький солдатський погон.

Навколо колишеться море

голів і букетів, і сліз…

Який може бути в цім сором,

як біль лише в душу заліз?

Жоржини, жоржини, жоржини,

Червоні букети, мов кров…

Вертайся, вертайся, мій сину,

Вертайся живий і здоров…

------------------------------

І знов зацвітали жоржини,

і знов облітав їхній цвіт…

Вже син підійшов до Берліна,

синок дев’ятнадцяти літ.

І місяць за місяцем тане,

Вже й літо щасливе мина,

А мати неначе в тумані,

Всі ночі проводить без сна.

Нарешті вона, телеграма!

Так значить,  - живий і здоров…

І станція знову та сама,

Жоржини, жоржини, мов кров.

Які ж ви червоні, жоржини,

В те літо блідіші були.

Нарешті синочка стежини

Додому, до нас привели…

Колишеться море навколо

Голів і букетів, і сліз.

А хтось не приїде ніколи,

навіки хтось з поїзда зліз.

Жоржини, жоржини, жоржини,

Ви тяжчими стали нараз:

Хтось дуже подібний до сина

З вагону на нас позира.

Невже закінчились хвилини

І сліз, і чекання, і мук?!

…Простягнені сину жоржини

упали під ноги йому.

Стара захиталась, та збоку

чужий хтось підтримав її:

синочок її кароокий

без рук нерухомо стоїть…

ой сину мій, сину мій, сину!

Хоч погляд на рідную кинь!

Жоржини, жоржини, жоржини,

Чому ви червоні такі??!

3. 10. 1958 р.

Що ж, гадаю, іспит на знання мови тоді я склав, га? Звучить ніби-то непогано… А це вже вплив Миколи Вінграновського. Я бачив, як він чудово римує нашою мовою. Я відчував підкіркою, підсвідомістю, що я не маю тут рації, пишучи російською. ...

Пане Назаре   (так і проситься далі слово - СТОДОЛЯ!)


Хочу додати ще зі своїх спогадів і з поеми БРАН уривки. Може ви роздруку\те.
Листіву можна окремо надрукувати, вночі поширимо по Черкасах... Жарт.

А далі даю уривочок з поеми «БРАН», написаної уже 2003 року. У камері мені являється мій Сутник  Льоня, який  докоряє мені, уже Олексі, за те, що у камері КДБ  я став Олексою, став свідомим українцем.

СУТНИК – це (ану, спробую дати наукове визначення!) одна із сутей особи, її друге, третє, четверте, десяте, двадцяте (і т.д.) “Я”, бо ж цілісна особа складається із  чітко окреслених, морально, політично, ідейно скерованих Сутників (назову виділених мною із своєї особи у поемі БРАН): Поет, Лячко, Спільнотник, Душак, Князь, Козак, Кацапчук, Поляк, Сектант, Спокусник, Газда, Льоня тощо. Цей останній, прочитавши вголос мого вірша про Маяковського, каже мені та іншим Сутникам:

Ти відішь, как писал тогда я!

Зачем же было все менять,

себя Олексой называть,

Меня, как шкуру, обдирая,

Насправді ж – суть свою сдирать!?

Я

Яка ти суть!? Російська мова

Як те сідло, що на корові,

Була накинута мені

В четвертому, у  п’ятім класі!

Бо ж доки жив я на Донбасі,

Я був відмінником весь час!

Коли ж покинули Донбас,

У  Первомайську, пам’ятаю

Отой новий російський клас,

Школярську одичілу зграю,

як цвікала мені в лице,

що мови їхньої не знаю,

що їхнє Г  не вимовляю,

Слова, незвичні їм, вживаю,

Кажу не  ето, а  оце!

І я в собі душив естета,

І я, на зло їм, какав, етав,

Сравняв, аж поки не навчився!

Але осадок залишився.

І вже відмінником – не став…

То ж ти – не суть моя, а панцир

якого скинув я, мов канцер,

моя природна первобутність

перемогла несамохіть,

бо українськість – щира сутність,

твоя ж московськість – дух-іміт!

То ж ти – не суть моя, а наріст,

полуда, шори…

Я забув українську мову,

Я забув Запорізьку Січ…

Як мені повернути знову

Ту свободу і рідну річ?

1958, серпень

ЛЬОНЯ

Да нєт! Пісал тагда другоє,

Да етіх днєй мнє дарагоє:

Меж прозаичных буден

Что-то должно случиться:

Ходит звонарь по людям,

В души людей стучится:

“Люди! Откройте души

звон мой весёлый слушать!

Поотпирайте двери –

Будет по вашей вере!”

Но, в рот воды набравши,

Люди молчат, не веря…

“Жены и дети наши –

Тюрем живые двери!..»

Да и листовка –  там о мове

Ни слова нет! Там лишь адно:

Свабода! Ибо в этом слове

Все важное заключено!

Я

Ой, Льоню, Льоню, може й справді,

Перед тобою завинив.

Усе твоє, все, що писав ти

Я десь закинув, знецінив…

За це питати треба з них!

Отих пихатих і блатних.

ЛЬОНЯ

Не з них! А з тебе! Сам ти зрадив!

Тебе ніхто не умовляв!

Я

Бо я завжди ішов до Правди!

Вона ж сіяє звіддаля.

Я ж не сліпий! Я сам побачив,

Де світло Правди! Кожен зрячий

Її побачить може сам.

За це я вдячний небесам.

ЛЬОНЯ

Але ж мені від того – гірше!

Я мушу скніти десь на дні –

Переворот! І навіть більше:

Ти вже не я! Вже по мені!

Я

Я вже не ти. І з цим змирися:

На своє місце повернися!

Ну і далі йде наша з Володею листівка-летючка.

Чи шкодую я, що ми її склали і поширили? Не думаю, що так можна ставити питання. Ми горіли щирим, благородним полум’ям, ми були сповнені доброзичливості до народу, приниженого, зголодомореного, репресованого, катованого. Я повторював слова Нєкрасова: “Уведи меня в стан погибающих  за великое дєло любви!” А пізніше, у таборах, коли  я вже почитав Великого мученика землі нашої Павла Грабовського, я повторював його рядки:

З борців насміхалася доля,

Зростала проте їх громада

Добробут народний і воля –

То наша найперша засада!

Аби не лякались ми труду,

Не падали легко з ударів.

Пригляньмось до нашого люду,

як сум йому очі затьмарив.

Знаю людей, які кепкуватимуть із цих слів, настроїв, такої духовної настроєності. “Ну і отмєнний чудак!” – засміють. Але ж таким я тоді був! – І від цього нікуди не дінешся.

Та почитаймо листівку абзац за абзацем, уступ за уступом.

Володимир БАРСУКІВСЬКИЙ, Олекса РІЗНИКІВ

"ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ

ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

К Вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей.

ДРУЗЬЯ!

Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживых слов, которыми опутывает Вас с помощью газет й радио кучка захва­тавших власть коммунистов. .

Разве не улыбаетесь Вы иронически, читая газеты или слушая ра­дио, разве не возмущаетесь подлой ложью й двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлении?

Они кричат о свободе и демократии, но зто — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.

Они кричат о богатстве народа, о подъёме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции.

Рабочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье.

А как живет крестьянин? Землю, политую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой заинтересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества.

Но что найдет он там?

Такое же бесправие, нищету и забитое существование.

Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки — зто все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ничего, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана.

Неумная и диктаторская политика партии коммунистов как внутри, так и вне государства приводит мир к расколу, к необузданной гонке вооружений с затратой неисчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за своє будущее.

ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между на­родами всех стран мира!

Довольно раскалывать мир на два так называемых “лагеря”!

Долой фашистскую диктатуру партии!

Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати!!

Мы стоим за признание религии и  церкви государством!

Долой атеистическую пропаганду!

Да здравствует подлинная свобода народа!

Союз борьбы за освобождение народа (“СОБОЗОН”)

Оцю листівку писали ми з Володимиром у серпні і вересні, а у  жовтні друкували на машинці Швеця Стаса та найбільше – на канцелярській харчокомбінату, де Володя працював майстром (після закінчення технікуму в Одесі). Він узяв ключі від контори, ми повідомили усіх і сторожа,  буцім-то друкуватимемо свої вірші. Сіли, заправили машинку і (поки сторож стояв біля нас!) почали друкувати вірші.

Коли сторож вийшов на територію, ми витягли вже почате, заново заправили тонесеньких аркушів – штук десять! – з копіркою, і – робота закипіла. Закипіла? Ні, ми ж не вміли друкувати! Але відважно взялися, не святі ж бо глечики ліплять. Коли  ми чули тупання чобіт сторожа, швиденько встигали вийняти закладку з листівкою, закласти  з віршами – і  все! Сторож незабаром виходив, ми знову закладали листівку  і так десь до години ночі закінчили.

Зробили ми всього штук 40, поділилися. Володя поїхав на свята додому, в Одесу, а я до Кіровограда. 7 і 8 листопада, пізнього вечора ми розклеїли, розвішали листівки. 9 числа я прийшов до військкомату і поїхав до Севастополя служити. Потрапив до школи радіометристів,