Красне слово над Калавурнею

Калавурня - це живописна місцина в Черкаському районі, між селами Геронимівка та Руська Поляна. Тут, серед лісової краси, з 28 по 30 червня відбувається літературний табір, який і дістав назву за місцем проведення - "Калавурня-2013".

   Табір проводиться за ініціативою молодіжної громадської організації ФРІ (Фонд регіональних ініціатив), Літературного об'єднання ім. Василя Симоненка, Черкаського відділення НСПУ. Персонально хочу відзначити ініціаторів - подружжя Олену та Юрія Мяус, Оксану Галаєву, Валентину Коваленко.
       З усієї України на “Калавурню” з’їхалася молодь, а це Київ, Івано-Франківськ, Харків, Черкащина, Полтавщина, Миколаїв. Головною тематикою роботи табора є проведення майстер-класів. Молодь могла взяти участь у творчих студіях від талановитих письменників Черкащини – Олександра Солодаря та лауреата "Коронації слова" Світлани Горбань. Також у  перший день надзвичайно цікавим був як теоретично так і практично майстер-клас з сценічної мови від актора Черкаського обласного академічного театру ляльок Юрія Мяуса та майстер-клас з основ фотомистецтва від молодого, проте надзвичайно обдарованого майстра світлини Катерини Михайленко. Раптовий дощ не завадив пізнавальній для молодого автора інтерактивній лекції з літературного менеджменту. Того ж вечора творче спілкування продовжилося біля вогнища.
   Наступного дня майстер-класи проводять голова Черкаського відділення НСПУ Валентина Коваленко, секретар НСПУ Сергій Пантюк, Голова Фонду Тодося Осьмачки Володимир Ткаченко. Сам я був присутній на двох майстер-класах і прийшов до висновку, що молода парость української літератури вагомо поповнила свої знання про літературну творчість, про  надзвичайно важливу літературну роботу. До майстрів ручаями лилися запитання, зокрема, як відноситися до критики, як  конструювати сюжет, що є головним - духовне, філософське чи матеріальна частина твору тощо...
    В перервах між запланованими заходами то тут то там чутно читання молодими і старшими авторами своїх творів - поетичних, прозових, завершених та тих, що в процесі створення.
    Відверто скажу, що як для молодих, так і для старших трударів красного слова цей табір надасть наснаги, творчої енергії,  поповнить  духовно, фізично.
     Ех, жалкую, що не присвятив життя літературі...
      
   

Подружжя Мяус.

Оксана Галаєва

                               Калавурня-2013

            Майстер-клас Сергія Пантюка

    Майстер-клас Валентини Ковленко

     

        Сергій Пантюк дякує Богові...)))

        С.Пантюк з сином Яромиром, Валентина   Коваленко, я та Володимир Ткаченко.

Що святкуємо?

Пройшло 17 років, як 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України. 28 червня вважається національним святом.
   Освічені та досвідчені фахівці стверджують, що наша Конституція чи не найкраща в Європі. Сперечатися не будемо: ми, як завжди, "попереду Землі всієї".
   Найпершою нашою конституцією була Ярославова "Руська правда", якій вже майже  тисяча років. 300 років минуло, як Пилип Орлик створив для неіснуючої як, держава, України Конституцію, визнану чи не найпершою в Європі. Але написана вона була "в стіл", на перспективу. Вірилось славному сподвижнику гетьмана І.Мазепи в невідворотність здобуття Україною державності.
  Літнього червневого ранку 1996 року, після т.зв. "конституційної ночі" п'ята сесія ВРУ "розродилася" поважним та амбітним актом - Основним Законом України. З великою радістю зустріли прийняття цього надважливого Акту усі, присутні в стінах Верховної Ради. Та ось за радісним галасом "дитину" забули "полескати по сідничках", реанімувати. От і лежить вже понад півтора десятка років ця неборака і ніяк не почне дихати. Адже все, що в найкращий спосіб задекларовано в Основному Законі нашої держави, намертво ізольовано від спроб застосування в дію.
   Одній, мізерній частині населення, Основний Закон ні до чого. Гроші - їхній основний закон і сенс життя. При будь-якій потребі крутять вони цим законом, як циган сонцем. Для цього у них навіть є свій Конституційний суд. Інша, переважна частина українців ізольована від закону величезним муром цинізму та бюрократії "державних мужів", котрих невідомо, який дихлофос зжене з насиджених білякоритних місць, бо їхній закон - пристосуванство.
   І, насамкінець, є ще частина наших співгромадян, які з піною на язиці верещать, що Конституція наша недосконала і її необхідно міняти, переписувати.
  Не розумію, для чого конче необхідно змінювати те, що не застосовується на практиці, в житті? Так і кортить запитати у прихильників змін: а існуючі конституційні норми застосовувати не пробували? Ну, напишете, приймете нову, то чи щось завадить вам і нею крутити?
   І боляче дивитися, як чималий відсоток депутатів ВР, тих, хто повинен міцно стояти на засадах Основного Закону держави, нехтуючи ним (Законом),  вперто і демонстративно зраджують Україну.
  Хочеться задати декілька запитань. Та тільки щоб вони риторичними не були.
  Чи довго ще Україна буде чистилищем Європи? Чи довго ще будемо ми продовжувати святкування дат поневолення нашого народу? Чи личить святкувати дні народження мертвонароджених?

Лауреати Фонду Тараса Шевченка в Шевченковому краї (пошта від Історичного клубу "Холодний Яр")

22 червня, напередодні Зелених свят, у Каневі, на Чернечій горі, біля могили Тараса Шевченка відбулося вручення дипломів лауреатам Всеукраїнського культурно-наукового фонду Тараса Шевченка “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” 2013 року. Саме напередодні Святої Трійці вшановують померлих. Отже, відроджуючи традицію пошанування предків, біля могили духовного провідника української нації зібралися члени Фонду Тараса Шевченка, сьогорічні лауреати, працівники Шевченківського національного заповідника Тараса Шевченка, кобзар Володимир Горбатюк, заслужений діяч мистецтв України Василь Довжик, усі, хто цього дня прибув уклонитися Кобзареві. Було запалено поминальні свічки, прочитано молитву з подякою до Всевишнього за Великого Кобзаря, вшановано його хвилиною мовчання. Президент Фонду Тараса Шевченка, його праправнука по сестрі Катерині, Людмила Красицька вручила дипломи лауреатам. Ними цього року стали:

Роман Коваль – письменник, краєзнавець, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття, автор та упорядник 47 книг, циклів радіопередач “Холодний Яр”, 10 сценаріїв документальних фільмів, президент Історичного клубу “Холодний Яр”. Нагороджений за подвижницьку діяльність в організації вшанувань героїв Визвольної боротьби українців за незалежність, зокрема холодноярців, спорудження їм пам’ятників, відновлення могил, найменування їхніми іменами вулиць, повернення з небуття багатьох історичних постатей;

Микола Палієнко – письменник, автор багатьох поетичних збірок, серед яких “Зоря Шевченка”, “Послання з Чернечої гори”, “Свята пора Кобзаря”, невтомний поширювач Шевченкового слова, просвітянин. Його нагороджено за популяризацію Шевченкового слова: організацію конференцій, створення гуртків, центрів, радіо- й телепередач, ініціативу та участь у встановленні пам’ятників Кобзареві на Одещині;

Доктор магістр Руперт Кльотцл (Австрія) – діяч Міжнародного товариства ім. Павла Чубинського в Австрії (президент Товариства у 2005 – 2009 рр.), послідовний популяризатор української культури, благодійник. Його пошановано за активну участь у житті української громади Австрії та поширення української культури, українських народних традицій і звичаїв, вагомий внесок у розвиток культурних та наукових зв’язків між Україною та Австрією.


Лауреати 2013.
   Повністю читати тут

22 червня 1941 року. Україна: наслідки, висновки.

21 червня у Черкасах в рамках проекту ТІК (Толока інтелектуальних комунікацій) та з ініціативи ГО "Воля ХХІ" було проведено круглий стіл на тему "22.06.1941 р. Україна: причини, наслідки, висновки". До круглого столу були запрошені фахові історики, філософи, політологи, громадські діячі. Відгукнулися і долучилися (за що від організаторів велика подяка!) доктор історичних наук Віталій Масненко, дисидент радянських часів, в'язень комуністичних концтаборів, поет Олекса Різників, секретар НСПУ, письменник Сергій Пантюк, професор Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького Володимир Поліщук, поет, лауреат премії ім.Василя Симоненка Леонід Даценко (він же - невизнаний нинішньою владою  переможець останніх виборів народних депутатів України), голова Черкаського віддлення НСПУ, депутат обласної ради Валентина Коваленко.
Також долучилися до заходу сільський голова с.Хацьки Черкаського району Ігор Чекаленко з товаришем, доктором історичних наук, професором Донецького університету Олександром Ситником, голова Черкаського відділення Братства ОУН-УПА Віра Борушевська, члени Всеукраїнського об'єднання ветеранів, голова Черкаської організації ВО "Свобда" Юрко Ботнар.
   У ході обговорення основним месіджем звучала тема, чи була та нацистсько-комуністична війна 1941-1945 вітчизняною та ще й "великою" війною. Було наголошено, що

22 червня 1941 року поставило хрест на злочинних домовленостях Гітлера і Сталіна, але не на випробуваннях для українців. З початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід СРСР і райони Середньої Азії.

Туди було евакуйовано 3,5 мільйони громадян України. На Схід вивезли обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств, а решту розграбували німці.

В Днiпропетровську було підірвано хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом з жителями, а ранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами.

З Харкова вивезли представників iнтелiґенцiї - щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.

Такі приклади можна множити. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі, точніше, при втечі від супротивника.

Ось чому можна і доцільно говорити не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї (як це робиться зазвичай), а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян.

Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської.

   Події після 22 червня поставили пiд сумнiв, власне, "вітчизняність" війни, леґендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества", виявили глибинний розкол суспільства меншою мірою на три групи: на тих, хто в силу різних обставин (в тому числі в силу переконань) воював в Червоній Армії; на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм; і на "мовчазну більшість", яка готова/змушена була пристосуватись до різних режимів.

Що робив в тому кривавому червні сам "батько народів", ще належить дізнатись, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо. Наприклад, підтверджено, що шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції.

Тобто війна розколола суспільство. Однак були й  сили, які розуміли, що ні Берлін, ні Кремль не дадуть Україні свободи.

І з огляду на це принципово іншої трактовки потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти Організації Українських Націоналістів під орудою Степана Бандери проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Ярославом Стецьком), не поінформувавши про це німців.
   Як вірно зазначив Олекса Різників, якщо й називати вітчизняну війну, то це - війна від березня 1939 року, коли мадяри почали топити в українській крові щойно проголошену Карпатську Україну і по 1954-56 р.р. , доколи комуністична Москва поборювала останні криївки УПА. 
  У виступах усіх учасників засідання звучало, що давно вже настав час перестати використовувати для оцінки історії нашої країни радянські міфи, перестати ділити українців, які брали участь у тій війні на своїх та ворогів. Варто узяти за приклад братську могилу загиблих у громадянській війні в Іспанії, де написано "Тут лежать іспанці". Це - яскравий приклад цінування своєї нації та примирення.

У Чапаєвці «підставні» діти грали на показуху губернаторові, а їх у таборі навіть не погодували

Людмила Коваленко, сайт "Про головне".

До  нашої редакції звернулися мешканці Золотоніщини, які шокували розповіддю про так  звану участь  «на показуху» в оздоровчому таборі у Чапаєвці своїх дітей.

Днями, 18 червня обласна влада порадувала яскравими повідомленнями про те, як черкаський губернатор Сергій Тулуб бував у Чапаєвці Золотоніського району в оздоровчому таборі, які  незабутні враження залишилися у дітей, які там відпочивають. Веселощі, конкурси, розваги — кожен з школярів мріє побувати у хорошому оздоровчому таборі, здобути нові знайомства, подружитися, зміцнитися духом і тілом. Інформація позитивна, такі щороку з’являються з вуст влади. Нагодовані здорові діти — щаслива влада.

Однак почуте нас шокувало і привело до думки: невже «ефективні менеджери» Партії регіонів аж до такого обману можуть додуматися?

Тож слухайте… Кілька днів тому у Золотоніських селах кинули клич: негайно зібрати якомога більше школярів та привести їх до школи. Щоб були охайні та знали кілька віршів для справи. Батьки, не второпавши у чім справа, довірилися школі та привели своїх дітей у призначений час. Дітей посадили у шкільні автобуси та повезли до Чапаєвки. Там перевдягли делегацію з кожного села у яскраві різнокольорові форми, навчили, як і що казати. І от настав урочистий час. Прибуло високе обласне начальство. Дядя губернатор привітно посміхався дітям, спілкувався з ними, запитував, як їм тут живеться, чого навчилися. Навезена дітвора, як і навчали дорослі, розповідала вірші, хвалилася, як добре живеться у «Чапаєвці», які веселощі та розваги для них організовано.

Задоволений дядя начальник оглядав табір, спілкувався з дітьми, може, й свою юність пригадував у цей час. Чи ж знав той довгожданий дядя губернатор, про те, як ретельно золотоніська влада готувалася до його візиту, що спереляку для масовки навезла дітей, ніяким боком не причетних до оздоровлення, та навчала змалку, як правильно брехати?

Та це ще не все… Сергій Борисович приїхав до дітей не з порожніми руками, а з цукерками та іграшками. Дітвора раділа, дякувала. Та варто лишень дяді було повернути за ріг табору й помахати «чапаєвцям» «До швидкої зустрічі!», як з  «навезених» школярів познімали форму, та посадили назад в автобуси додому, до хати. «А як же цукерки? А подарунки?» — шепталися діти. Та ті ласощі, як виявилося, не для них призначалися. Порозвозили дітей по селах, навіть не нагодувавши (!) у «чудовому», «омріяному», «фантастичному» таборі їхнього району. А вони ж чесно відтанцювали, відспівали та відкліпали великими дитячими очима перед дядею губернатором. Невже й цукерки не заробили?

Повернувшись додому, діти порадували батьків, що, виявляється, вони для звітності були у ролі щасливих таборовиків. Батьки — у шоці! «Не треба думати, що ми всі дурні», — кажуть нам обдурені батьки золотоніщини, яких ми, із зрозумілих причин не назвемо, аби не накликати помсти з боку золотоніської влади.

На думці лише одне: оздоровчі табори завжди особливо готували до приїзду високої влади. І елементи «на показ», зрозуміло, що були, бо хочеться, як краще, себе показати перед керівниками області. Це природно. Але таке я чую вперше.

Багато чесних керівників на ентузіазмі щорічно віддає душу та знання дітям влітку під час оздоровлення. Багато сил у  цей час приділяють керівники шкіл, райвідділів освіти та обласного управління. Відповідальність за життя і здоров’я дітей величезна. Щоб показати найкращий табір, управлінці з шкури пнуться, аби й діти залишилися задоволеними, і в батьків душа не боліла. А знайдуться такі, як у Золотоніському районі — і споганять славу про всіх управлінців в області.

А батьки не дурні, і вони все «на вус мотають» та журналістам розповідають. Кого дуримо, панове?

Авралить не в Черкасах? Запитаємо в Каневі.

  Аби бути щирим і послідовним, проінформую, що буквально через годину після публікації попереднього матеріалу, електронною поштою до мене надійшов лист від начальника Головного управління освіти і науки Черкаської ОДА Галини Миколаївни Гаврилюк.
   Ось такий зміст:
   "Шановний п.Назаре! У нас немає авралу і не буде. Завтра на Черкащині
дійсно буде заступник Міністра освіти і науки Б.М.Жебровський. Але шоу для
нього не влаштовується, тим паче обіди. Його візит робочий. Він хоче зустрітися з директорами шкіл і порадитися щодо впровадження Державного
стандарту в початковій школі. Щодо фінансів. В обласному управління ніколи
не було і не повинно бути коштів на представницькі заходи. Хто куди збирає гроші, варто запитати там, у Каневі. Прикро, що роботу великого колективу
освітян, Ви перекреслюєте своїм дописом, який базується на чутках...
З повагою Г.Гаврилюк".
    На що я головній обласній освітянці відразу ж відповів:
   "Шановна п.Г.Гаврилюк! Я отримав листа з Вашою реакцією на матеріал "Аврал по-освітянськи на Черкащині". Дуже добре, що Ви відстоюєте роботу підлеглого Вам "департаменту", переймаєтеся тим, аби торжествувала справедливість. Звісно, Вашою порадою запитатися про "збір коштів у канівських освітян", скористаюся. Дякую за слушну пораду. З повагою, Н.Обідзінський".
   Тож, лише задля того, аби не марати честь та гідність обласних управлінців, звертаюсь "туди, у Канів":  Шановні! Ви чому без відповідних директив з Черкас таке от виробляєте?!! Які ще збори коштів?! Що за звезення комп'ютерів, килимів та іграшок?!!
   До золотоніських не звертаюсь - такої поради не було...

Аврал по-освітянськи на Черкащині.

Цікава інформація сьогодні долетіла до моїх вух. Кажуть люди знаючі, що до Канівщини й Золотоніщини ось-ось прибуде заступник міністра освіти Борис Жебровський. Борис Михайлович має перевірити стан діяльності освітніх закладів цих районів у світлі програми модернізації новітніх технологій. Відслідкує, як модернізують у Каневі школу №1 та школу-інтернат, і в Золотоноші дві школи. Перевірятиме, у першу чергу, стан кабінетів інформатики.  Тож, готуються до візиту високопосадовця по-дорослому: вже оголошено збір з інших  шкіл районів до тих шкіл, що перевірятимуться, усіх, які тільки є в наявності, комп'ютерів, килимів, доріжок килимових, дитячих іграшок (навіть!) тощо. Також з вчителів  збирається по 30 грн. з метою організації гідного обіду для київського гостя. І, що цікаво, гроші на предстаницькі заходи були, але... на рівні обласного управління освіти кудись поділися. Мабуть зникли в результаті такого загадкового дійства, як dieriban (і що воно за штука?).
    Ще одного боюся я: не приведи Господи, в результаті спеки почне трава жовтіти. То примусять бідних вчителів її фарбувати, відзеленювати... Жаль освітян...
    Цікаво, а чи призначать гідного освітянина (обов'язково члена ПР!) ходити за гостем з опахалом-віялом. Все ж спека...
  

Олекса Різників, поет-шестидесятник.

 Якось раніш я вже писав тут про поета, колишнього дисидента-шестидесятника Олексу Різниківа. Наразі ж між нами зав"язалася досить жвава переписка і п.Олекса надіслав мені деякі свої твори, спогади тощо. Ось і вирішив викласти їх у цьому розділі нашого сайту. Запрошую до читання!

                               ВУЛКАН

Ви кажете – загоїлось, зрослось.

Погаслим називаєте вулканом,

І унизу причаєне село

Затягуєте зашморгом-арканом.

Ви кажете:  я сам себе скував,

Ввібравшись в шкаралущу із граніту –

Та паросток зелений пробива

Броню горіха на початку літа.

Ви вірите й не вірите мені,

моєму сну, спокою і терпінню,

Моєму вже замшілому камінню

І крові, що спеклася у граніт.

Пасіть овець, кохайтесь на мені,

Видовбуйте зразки мойого тіла –

я зовні сплю! Нутро ж моє в огні,

Калата серце променисто-біле!

Не стережіть, а стережіться вже:

Не встигнете пробачення просити,

Коли в нутрі полосоне ножем

і  вибухну скажено на півсвіту!

«І потече сторіками…»

1971 р. весна.

Перед арештом

Дідусь і онук

ВЕТЕРАН І ОНУК

ОДНА ІЗ ПРАВД

Скажи-ка,  дядя,  ведь недаром
Москва,  спалённая пожаром,
Французам отдана?
М.Лермонтов.


Онук питає дідуся,
Торкнувши ордени:

“На ваших грудях, діду, вся
Історія війни!
От прикурить давали Ви
Фашистам навздогін!!
А як не дали ви Москви?
Як брали ви Берлін?”
Дідусь поправив ордени,
Хильнув, понюхав хліб,
І став такий сумний-сумний,
Аж ледве стримав схлип:
“Ех, синку, перше ніж Берлін
Отой скажений брать,
Прийшлося драпати – мені,
А  фріцу – доганять!

СПІВУЧАСНИК ВІЙНИ

Все життя я прожив з почуттям співвини:

Я здригався, почувши: “учасник війни”?

Так, учасник, бо тата до війська провів,

Аж до поїзда в нього на карку сидів,

Вся Єнаківська станція свідком була,

Що любов моя втримать його не змогла,

Я прощально махав, перемоги бажав –

так в чотири свої співучасником став.

Так, учасник, бо з мамою теж відступав,

Коли перла фашистська навала тупа.

Я за мами спідницю тримавсь, як реп’ях,

Тяг візка під дощем, я війною пропах,

Бо у небі шугали чужі літаки,

Бо примусили в жмурки зіграти таки,

І ховавсь, як учасник, під їхнім вогнем

Від трасуючих куль, що шукали мене.

Є на мені учасництва спільна вина,

Бо, дізнавшись, що німець вже нас обігнав,

Ми вертали назад, у покинутий дім,

Дерев’яний мій кінь аж іржав перед ним.

Як я кинувсь до нього, як я осідлав

І шаблюку схопивши, рубав і рубав!!

Чим обтяжував більше і більше вину,

бо підсилював шаблею тою війну!

Із патронів, снарядів я порох зсипав,

І палив, і радів, і навколо стрибав!

Я щодня в козаків і розбійників грав –

І зростала із вин моїх купа, гора!!

І на мені звідтоді печатка вини –

Я сучасник,  учасник і жертва війни…

ЖОРЖИНИ

Жоржини, жоржини,жоржини,

Червоні жоржини, мов кров…

Чи знову зустрінемось, сину,

Мій рідний, побачимось знов?

Схилилася бідная мати

На груди синочка свого,

Прим’яла рука кострубатий

Новенький солдатський погон.

Навколо колишеться море

голів і букетів, і сліз…

Який може бути в цім сором,

як біль лише в душу заліз?

Жоржини, жоржини, жоржини,

Червоні букети, мов кров…

Вертайся, вертайся, мій сину,

Вертайся живий і здоров…

------------------------------

І знов зацвітали жоржини,

і знов облітав їхній цвіт…

Вже син підійшов до Берліна,

синок дев’ятнадцяти літ.

І місяць за місяцем тане,

Вже й літо щасливе мина,

А мати неначе в тумані,

Всі ночі проводить без сна.

Нарешті вона, телеграма!

Так значить,  - живий і здоров…

І станція знову та сама,

Жоржини, жоржини, мов кров.

Які ж ви червоні, жоржини,

В те літо блідіші були.

Нарешті синочка стежини

Додому, до нас привели…

Колишеться море навколо

Голів і букетів, і сліз.

А хтось не приїде ніколи,

навіки хтось з поїзда зліз.

Жоржини, жоржини, жоржини,

Ви тяжчими стали нараз:

Хтось дуже подібний до сина

З вагону на нас позира.

Невже закінчились хвилини

І сліз, і чекання, і мук?!

…Простягнені сину жоржини

упали під ноги йому.

Стара захиталась, та збоку

чужий хтось підтримав її:

синочок її кароокий

без рук нерухомо стоїть…

ой сину мій, сину мій, сину!

Хоч погляд на рідную кинь!

Жоржини, жоржини, жоржини,

Чому ви червоні такі??!

3. 10. 1958 р.

Що ж, гадаю, іспит на знання мови тоді я склав, га? Звучить ніби-то непогано… А це вже вплив Миколи Вінграновського. Я бачив, як він чудово римує нашою мовою. Я відчував підкіркою, підсвідомістю, що я не маю тут рації, пишучи російською. ...

Пане Назаре   (так і проситься далі слово - СТОДОЛЯ!)


Хочу додати ще зі своїх спогадів і з поеми БРАН уривки. Може ви роздруку\те.
Листіву можна окремо надрукувати, вночі поширимо по Черкасах... Жарт.

А далі даю уривочок з поеми «БРАН», написаної уже 2003 року. У камері мені являється мій Сутник  Льоня, який  докоряє мені, уже Олексі, за те, що у камері КДБ  я став Олексою, став свідомим українцем.

СУТНИК – це (ану, спробую дати наукове визначення!) одна із сутей особи, її друге, третє, четверте, десяте, двадцяте (і т.д.) “Я”, бо ж цілісна особа складається із  чітко окреслених, морально, політично, ідейно скерованих Сутників (назову виділених мною із своєї особи у поемі БРАН): Поет, Лячко, Спільнотник, Душак, Князь, Козак, Кацапчук, Поляк, Сектант, Спокусник, Газда, Льоня тощо. Цей останній, прочитавши вголос мого вірша про Маяковського, каже мені та іншим Сутникам:

Ти відішь, как писал тогда я!

Зачем же было все менять,

себя Олексой называть,

Меня, как шкуру, обдирая,

Насправді ж – суть свою сдирать!?

Я

Яка ти суть!? Російська мова

Як те сідло, що на корові,

Була накинута мені

В четвертому, у  п’ятім класі!

Бо ж доки жив я на Донбасі,

Я був відмінником весь час!

Коли ж покинули Донбас,

У  Первомайську, пам’ятаю

Отой новий російський клас,

Школярську одичілу зграю,

як цвікала мені в лице,

що мови їхньої не знаю,

що їхнє Г  не вимовляю,

Слова, незвичні їм, вживаю,

Кажу не  ето, а  оце!

І я в собі душив естета,

І я, на зло їм, какав, етав,

Сравняв, аж поки не навчився!

Але осадок залишився.

І вже відмінником – не став…

То ж ти – не суть моя, а панцир

якого скинув я, мов канцер,

моя природна первобутність

перемогла несамохіть,

бо українськість – щира сутність,

твоя ж московськість – дух-іміт!

То ж ти – не суть моя, а наріст,

полуда, шори…

Я забув українську мову,

Я забув Запорізьку Січ…

Як мені повернути знову

Ту свободу і рідну річ?

1958, серпень

ЛЬОНЯ

Да нєт! Пісал тагда другоє,

Да етіх днєй мнє дарагоє:

Меж прозаичных буден

Что-то должно случиться:

Ходит звонарь по людям,

В души людей стучится:

“Люди! Откройте души

звон мой весёлый слушать!

Поотпирайте двери –

Будет по вашей вере!”

Но, в рот воды набравши,

Люди молчат, не веря…

“Жены и дети наши –

Тюрем живые двери!..»

Да и листовка –  там о мове

Ни слова нет! Там лишь адно:

Свабода! Ибо в этом слове

Все важное заключено!

Я

Ой, Льоню, Льоню, може й справді,

Перед тобою завинив.

Усе твоє, все, що писав ти

Я десь закинув, знецінив…

За це питати треба з них!

Отих пихатих і блатних.

ЛЬОНЯ

Не з них! А з тебе! Сам ти зрадив!

Тебе ніхто не умовляв!

Я

Бо я завжди ішов до Правди!

Вона ж сіяє звіддаля.

Я ж не сліпий! Я сам побачив,

Де світло Правди! Кожен зрячий

Її побачить може сам.

За це я вдячний небесам.

ЛЬОНЯ

Але ж мені від того – гірше!

Я мушу скніти десь на дні –

Переворот! І навіть більше:

Ти вже не я! Вже по мені!

Я

Я вже не ти. І з цим змирися:

На своє місце повернися!

Ну і далі йде наша з Володею листівка-летючка.

Чи шкодую я, що ми її склали і поширили? Не думаю, що так можна ставити питання. Ми горіли щирим, благородним полум’ям, ми були сповнені доброзичливості до народу, приниженого, зголодомореного, репресованого, катованого. Я повторював слова Нєкрасова: “Уведи меня в стан погибающих  за великое дєло любви!” А пізніше, у таборах, коли  я вже почитав Великого мученика землі нашої Павла Грабовського, я повторював його рядки:

З борців насміхалася доля,

Зростала проте їх громада

Добробут народний і воля –

То наша найперша засада!

Аби не лякались ми труду,

Не падали легко з ударів.

Пригляньмось до нашого люду,

як сум йому очі затьмарив.

Знаю людей, які кепкуватимуть із цих слів, настроїв, такої духовної настроєності. “Ну і отмєнний чудак!” – засміють. Але ж таким я тоді був! – І від цього нікуди не дінешся.

Та почитаймо листівку абзац за абзацем, уступ за уступом.

Володимир БАРСУКІВСЬКИЙ, Олекса РІЗНИКІВ

"ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ

ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

К Вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей.

ДРУЗЬЯ!

Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживых слов, которыми опутывает Вас с помощью газет й радио кучка захва­тавших власть коммунистов. .

Разве не улыбаетесь Вы иронически, читая газеты или слушая ра­дио, разве не возмущаетесь подлой ложью й двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлении?

Они кричат о свободе и демократии, но зто — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.

Они кричат о богатстве народа, о подъёме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции.

Рабочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье.

А как живет крестьянин? Землю, политую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой заинтересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества.

Но что найдет он там?

Такое же бесправие, нищету и забитое существование.

Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки — зто все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ничего, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана.

Неумная и диктаторская политика партии коммунистов как внутри, так и вне государства приводит мир к расколу, к необузданной гонке вооружений с затратой неисчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за своє будущее.

ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между на­родами всех стран мира!

Довольно раскалывать мир на два так называемых “лагеря”!

Долой фашистскую диктатуру партии!

Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати!!

Мы стоим за признание религии и  церкви государством!

Долой атеистическую пропаганду!

Да здравствует подлинная свобода народа!

Союз борьбы за освобождение народа (“СОБОЗОН”)

Оцю листівку писали ми з Володимиром у серпні і вересні, а у  жовтні друкували на машинці Швеця Стаса та найбільше – на канцелярській харчокомбінату, де Володя працював майстром (після закінчення технікуму в Одесі). Він узяв ключі від контори, ми повідомили усіх і сторожа,  буцім-то друкуватимемо свої вірші. Сіли, заправили машинку і (поки сторож стояв біля нас!) почали друкувати вірші.

Коли сторож вийшов на територію, ми витягли вже почате, заново заправили тонесеньких аркушів – штук десять! – з копіркою, і – робота закипіла. Закипіла? Ні, ми ж не вміли друкувати! Але відважно взялися, не святі ж бо глечики ліплять. Коли  ми чули тупання чобіт сторожа, швиденько встигали вийняти закладку з листівкою, закласти  з віршами – і  все! Сторож незабаром виходив, ми знову закладали листівку  і так десь до години ночі закінчили.

Зробили ми всього штук 40, поділилися. Володя поїхав на свята додому, в Одесу, а я до Кіровограда. 7 і 8 листопада, пізнього вечора ми розклеїли, розвішали листівки. 9 числа я прийшов до військкомату і поїхав до Севастополя служити. Потрапив до школи радіометристів,