Про елементи совітського лексикону

З черкаським журналістом Юрком Стригуном ми знайомі вже декілька років. Перебуваємо у дружніх стосунках. Але, на жаль, не було у нас часу для більш-менш докладних розмов про особисте життя, рідню, історії наших родів.
  Аж ось потрапляє на мої очі стаття Стригуна в "Газеті по-українськи". І бачу, що певні елементи з історії наших родин мають дещо спільне. Так, наприклад, мій батько, син поручника армії УНР, народився в Польщі і вперше потрапив до України (тоді у складі СССР) наприкінці 1946 р. Приїхав батько зі своєю родиною - своїми батьками, моїми дідусем-бабунею, які з 1919 року не бачили рідної землі та своєю сестрою (моєю тіткою).  І більшість понять, які на той час були звичними для мешканців країни робітників і селян, батьковій родині були незрозумілими.  Починаючи від інституцій державного устрою, соціальних, економічних, фінансових механізмів життя.
  Їм були геть незрозумілими поняття й фрази "В магазині викинули масло", "За Петром Левченком приїхали" тощо. Я вже не кажу, що ледве не державною зрадою було відвідування церкви хоча б на Різдво чи Великдень та хрещення дитини, вінчання.
  Втім, у Юрка вийшло досить змістовно.
                       
                       Дядько обходився тридцятьма словами

     Словник Тараса Шевченка налічує 20 тисяч слів. У мові Івана Котляревського їх — понад 7 тисяч. Мій покійний дядько, як Еллочка Щукіна, легко і невимушено обходився 30.

1949 року він, етнічний поляк, який ніколи не був в Україні, приїздить із тіткою — колишньою остарбайтеркою — в СРСР. Молодята познайомилися в баварському Розенгаймі. Сім років, з 1942-го, тітка сумувала за Україною. Вирішила повернутися, коли вже ніхто не повертався.
Радянська дійсність приголомшила дядька. Спочатку його арештували як польського шпигуна. Згодом випустили, але паспорта не давали й на роботу не приймали. Аж доки не написав листа до Верховної Ради. Але це гнітило його менше, ніж суцільний комуністичний фанатизм. Клятви у вірності "вічно живому Леніну", кількагодинні звіти по радіо сотень колгоспів, які доповідали "рідному товаришу Сталіну" про зданий державі врожай.
Лише наприкінці життя дядько навчився відрізняти завгоспа від радгоспу, а обох разом — від колгоспу. Здається, вже після відставки Хрущова він і створив власний словник. У розмові ніколи не казав "Ленін", а тільки "вічно живий". Сталін, як і колгосп, називався словом "рідний". Німецьким "фюрер", як згадка про полон, іменувалися дрібніші керівники — перший секретар обкому, райкому, комсомольський секретар. Міг сказати таке:
— Ходив на сходку. Вибирали вуличного фюрера.
Я не відразу розумів, що йшлося всього лиш про вуличкома.
Слово "брехун" було надто багатозначним. У першу чергу так називався телевізор, потім — радіоприймач, потім — барометр і годинник. Відгадати, яке значення закладалося дядьком у це слово в цей момент, можна було лише за контекстом. "Брехнею" звалися всі газети без розбору, хоч більшість мали в назві слово "Правда".
Слово "банда" мало два значення. Перше — Комуністична партія. Друге — колектив на роботі. Гірше всього — те, що він приймав до свого словника, більше ніколи його не залишало. Якщо Сталін був "рідним" у 1950 роках, то у 1970-х цього вже не знали. Але родич уперто його говорив. Дійшло до того, що під старість зрозуміти дядька було вкрай важко. Коли викликали лікаря, хтось із рідні мусив сидіти за перекладача.
Думаю, якби він дожив до наших днів, його словник зріс би ще на пару слів. "Реформою" дядько назвав би триразове знецінення гривні. "Корупцією" — 2 гривні поштарці за принесену пенсію. Всі шоколадні цукерки мали б назву "президент". Зараз ми зрозуміли б, про що йдеться. А за 20 років — нізащо.