Післямова:
Зараз, коли зимовий сезон завершився, і настає літній, у військах виникає дуже велика потреба у волонтерській допомозі. Ми намагаємося підтримати українських вояків маскувальними сітками для техніки, укриттів. Є велика потреба в такій допомозі з боку черкащан. Та й узагалі будь-яку підтримку вітатимемо.
Сьогодні треба допомогти нашій армії у виконанні завдань, які перед нею стоять. Без підтримки з боку тилу зробити це – вкрай важко. Так, армія сильно змінилася, так, держава дуже багато робить для її забезпечення. Але без волонтерів усе одно було б сутужно.
Кожен повинен розуміти масштаб завдань, які стоять перед Україною і перед кожним українцем.
В армію приходить чимало людей, які ніколи не були професійними військовими. Це – звичайні люди, які донедавна ходили вулицями наших міст. Зокрема, Черкас. Працювали з нами на одних підприємствах. Сьогодні ці люди вживаються в роль військових, і війна лягла саме на їхні плечі.
Військові часто із усмішкою розповідають нам, що в них усе дуже добре. Але знайте: їм іноді нема навіть куди прилягти, щоб кілька годин подрімати... Не секрет, що сьогодні на нашому східному фронті – загострення, там усе дуже жорстоко. Хоча хлопці розповідають, що вони – тримаються, захистять нас, не дадуть ворогові пройти далі... ми повинні розуміти, якою ціною їм даються ці усмішки. Розуміти, що наші вояки – на межі людських можливостей.
Ми почали забувати, що протистоїмо державі, яка має другу в світі за потужністю армію. Що військовий бюджет Росії – приблизно дорівнює всьому бюджетові України. Почали забувати, що політика Росії – агресивна і непередбачувана. Хто міг свого часу подумати, що вона забере Крим? Що затіє війну на Донбасі? Сьогодні ми не застраховані ні від чого. Ми повинні бути розумними, виваженими і передбачливими. Наші голови повинні бути холодними і врівноваженими. Наша армія повинна бути потужною і здатною до тривалого протистояння.
Треба допомогти нашій армії. Мало казати «Слава Україні!». Кожен має зробити хоч маленький крок у допомозі.
Війна – це війна всієї країни. Той мир, який ми бачимо тут, у Черкасах, це, насправді, великий подарунок! Великий подарунок – те, що ми тут не відчуваємо, що десь іде війна. У нас немає диверсій... Чому? Тому, що хтось про це піклується!
Уявіть собі, що у ваш дім вдерлися люди зі зброєю і роблять абсолютно все, що їм заманеться! Уявіть, що у Черкаси заїхали танки... Та що там танки, один танк і п’ятдесят людей зі зброєю. Повірте, цього буде цілком достатньо, щоб місто було захоплено. Ви знаєте, що таке танк? Навіть якщо він не стріляє. Це – страшна бойова машина, яка рухається, не помічаючи нічого перед собою – прямо через автомобілі, вантажівки, бетонні блоки. Ніяка поліція не допоможе – танк просто проїдеться по поліцейських «Пріусах». Кілька вистрілів по якійсь із громадських споруд – і півміста просто розбіжиться.
Цього всього в нас немає. Не просто так. Завдяки комусь!
Ми скаржимося на погане життя. На погіршення рівня життя... Щоб відчути, що таке «погіршення рівня життя», треба приїхати і подивитися, як живуть міста, де йде або пройшла війна. Поставити себе на місце вимушених переселенців.
Уявіть собі, що ви залишилися зовсім без усього. Без усього! Без роботи, без соціальної допомоги, без житла... Елементарно, без зміни білизни!
Рятуючи життя, люди втратили абсолютно все. У них були друзі, улюблені місця в улюбленому місті. Місця, де вони любили відпочивати. Просто милуватися природою своєї малої батьківщини... Уявіть: ми можемо вийти на Дніпро і зустріти світанок, як це роблять випускники наших шкіл... А ті люди зробити цього просто не можуть! У них забрано їхню річку і їхній світанок! Словами цей жах не передати.
Земляки, сколихніться! Допоможіть нашій армії, допоможіть переселенцям!!!
Костянтин Бевзенко, черкаський волонтер
Немає коментарів:
Дописати коментар