Закривають школи

У квітні, на одній з прес-конференцій, які щотижня проводить для ЗМІ Опозиційна рада Черкащини, темою слугували питання, які турбують населення області у гуманітарній царині. Це - і проблеми в сфері охорони здоров"я, освіти, культури, тощо. У виступі члена Опозиційної ради, багатолітнього голови Черкаського відділення Всеукраїнського товариства "Просвіта", екс-начальника управління освіти Черкаської ОДА О.В.Фещенко прозвучала тривога у зв"язку із тим, що в області закриваються школи. На ці слова оперативно відреагувала нинішня заступник начальника управління освіти Черкаської ОДА Галина Гаврилюк, яка заперечила озвучене О.Фещенко і підкреслила, що навіть в перспективі закриття шкіл на Черкащині не передбачається. І що ж ми маємо на підтвердження цих завірянь? А ось що: 12 травня на черговій сесії Смілянської районної ради було прийняте рішення про закриття двох шкіл у Смілянському районі - у с. Самгородок та с. Миколаївка.
Зазначимо, що в грудні 2008 року парламент ввів заборону на закриття шкіл у сільській місцевості у зв'язку з недостачею коштів на їх утримання. Та нинішня Верховна Рада відмовилася продовжити мораторій на закриття шкіл у сільській місцевості до кінця 2011 року.За відповідний проект постанови номер 6690 проголосували 75 депутатів за мінімально необхідних 226. А ще 2 березня ц.р. міністр освіти Дмитро Табачник заявив про необхідність закриття 10% шкіл, в яких навчається дуже мало учнів.
Чекатимемо наступних кроків у побудові "нової Черкащини"?

Чергова прес-конференція Опозиційної ради Черкащини.

10-го травня, відбулась чергова прес-конференція Черкаської об"єднаної опозиції для ЗМІ. Темою для неї стало обговорення стану зі свободою слова на Черкащині. Виступаючими на прес-конференції стали екс-голова Черкаської ОДТРК "Рось", спеціальний кореспондент газети "Дзеркало тижня" М. Калініченко, депутат Черкаської міської ради, журналіст В.Мамалига та депутат Черкаської міської ради, журналіст В.Воротнік. Виступаючими було проаналізовано сьогоднішній стан зі свободю слова як в державі, так і зокрема на Черкащині, та озвучено головні висновки, які говорять про те, що адміністрація в країні та й на місцях (а надто - на Черкащині) забула про поняття демократії, вільного донесення об"єктивної інформації до громадян. Про це говорить той факт, що голова ЧОДА С. Тулуб дістав 6 місце в номінації "Ворог преси". М.Калініченко назвав цю ситуацію в ЗМІ області, як "чинославлення" .Як приклад такого чинославлення було ганебне явище майоріння на черкаському Пагорбі Слави дев"ятого травня сотень прапорів ПР. "Залишилось тільки оцепити область колючим дротом", - підсумував М.Калініченко.
В.Воротнік звернув увагу, що День свободи преси у нашій крїні був святом аж ніяк не представників преси. Це було свято для чиновників. Бо, про яку свободу преси може йтись мова, коли незалежні ЗМІ поставлені в нашій області в такі умови, коли про виживання годі й думати. Навіть порівнюючи сьогоднішній стан свободи слова в ЗМІ зі станом, коли у країні при владі був "злочинний режим Кучми", такого свавілля з боку влади не спостерігалось. У свою чергу В.Мамалига відзначив, що теперішня черкаська (та на загальнодержавному рівні) адміністрація не реагує ні на журналістські звернення, ні на депутатські запити. Суди повністю під владою і у справедливість судів вже ніхто не вірить.
Як висновок, усі виступаючі подякували особисто С.Тулубу за те, що його зусиллями об"єднавчі процеси у суспільстві прискорились і набули досить широкого розвитку.

Акт вандалізму в козацькому краї

Село Іркліїв здавна було центром Іркліївського полку Лівобережної України - адміністративно-територіальної і військової одиниці України доби козаччини. У цьому селі вісім днів перебував Гетьман України Богдан Хмельницький. За твердженнями істориків, гетьман проводив перемовини з польськими та московськими послами. Саме тут він підписав кілька своїх універсалів.
У 2010 році в селі встановлено пам'ятник Богдану Хмельницькому. Його автор - черкаський митець Іван Лавріненко. Гетьмана зображено на коні, а самого коня І.Лавріненко встановив на кінці великої шаблі. А сам пам"ятник був встановлений силами і коштами Іркліївського козацького полку та Української Народної Партії. Та й з районного бюджету на спорудження пам"ятника було виділено 50 тис. гривень.
І ось, напередодні краснознам"йонного дня Перемоги пам"ятник було спаплюжено. Хтось вночі на 9 травня обмалював шаблю з обох боків. З одного боку мерзотники написали "За Родіну! За Сталіна!", а з іншого - "На Бєрлін!".
Полковник Іркліївського козацького полку Ю.Сушко розповів, що двома днями раніш, коли сільським головою було незаконно вивішено над сільрадою червоний прапор, козаки на виконання закону зняли його. Тепер же, коли п. Юрій звернувся до сільського голови з інформацією про заподіяне варварство, та відповіла, мовляв, що ж тут поганого, адже з цими гаслами радянські воїни здобували перемогу. Тобто, дала зрозуміти, що акт вандалізму скоєно з її мовчазної (а мо" й не мовчазної) згоди.

ВІЧНОЦВІТНА КВІТКА ЛЮБОВІ

Минулого року лауреатом літературної премії ім. Василя Симоненка стала Валентина Кузьменко (Волошина). Уроджениця шевченкових Моринець, що на Звенигородщині, автор поетичних збірок "Квітка любові", "Колискова для матері", "Моринські барвінки".
Лауреатом Симоненківської премії Валентина Кузьменко стала завдяки поетичній збірці „Квітка любові”.
Цікава книжка і за змістом, і за оформленням: тут і любовна лірика, і етнопереспіви, і майстерне опоетизоване описання природи , і – найголовніше! – змістовне звернення української патріотки до своїх земляків (прямо за Пророком-Тарасом – „в Україні і не в Україні живущим”).
Оформлена книжка розписами самої авторки – „Чебрецеві меди”, „Лелеченьки вінок в”ють” та ін. та світлинами із родинного альбому майстрині. А сама авторка, як видно із віршів, що містяться у збірці, - і вдячна онука, донька, і турботлива матуся, і пестлива бабуся.
Епіграфом до книжки стали слова геніального данця Г.Х. Андерсена „Щоб жити портібні сонце, воля і маленька квітка...” І от збірка поезій Валентини Федорівни якраз вмістила усе, що потрібне для життя – і сонце, яке зігріває нас, освітлює дорогу. І воля, без стремління до якої нам і як нації, і як державі просто не жити. І квітка - квітка любові до коханої людини, до мами, сина, врешті решт – до Батьківщини.
У передньому слові авторка звертається до усіх нас: „Рідна мова, народні пісні, котрі співалися тисячоліттями й набули вже сакральної сили молитов – ніхто ж не сховав їх за сімома замками, вони – в нас, в нашій крові і плоті, чому ж ігноруємо, не „чуємо” і не знаємо їх?!... Наше майбутнє має космічний зв”язок з минулим. Не перервімо цю червону нитку, не прирікаймо себе власною байдужістю на бездуховний хаос, котрий може стати для нас отим біблійним кінцем світу...”
Вірші, які увійшли у збірку вкотре підтверджують, що автор - справжній поет, який
ділиться з нами на папері тими почуттями, роздумами, які сам пережив, передумав, якими сам „перехворів”. Тільки той, хто сам пізнав кохання, може так сказати:
„Ви можете забуть за мене, любий,
І жити, як жили до того дня...
Але в ночах боліть вам квіти будуть,
Що наспівала ніжно пензлем я”.
Тільки той, хто нерозривно пов”язаний найміцнішими узами із своєю нацією, кому болить байдужість сьогоднішніх манкуртів, має право звернутися до нас такими словами:
„Назло безрідним зайдам – не заплачу,
Як мама вчила, привітаюсь чемно.
„Добридень, соплемінниці мої!
Я – Україна! Я – у себе вдома!
Де ВИ?! Що мови рідної зреклися.
Яка земля вас народила?
Який вас батюшка хрестив?
І хто із нас ВОРОНА БІЛА?”
У своїх віршах поетеса ділиться з нами своїми почуттями, своїми радощами і печалями, своїм коханням у всій його амплітуді.
Вражає нерозривність поетики майстрині з автентичною українською творчістю
„Розвилося те дерево,
Що ми посадили,
Розгорнуло зелен-листя
Світові на диво.
----------------------------
Тільки шкода, що круг нього
Вітер не гуляє,
Ой же шкода, що в дерева
Коріння немає...”.

Поряд зі справжніми народними мотивами ми бачимо, що авторка живе у нашому з вами „телекомунізованому” світі й сміливо використовує термінологію нашого сьогодення:
„Не скаржуся... Долаю нездоланне
Хоч інколи комп”ютер зависа...
Як і колись – благоговійно манить
Блаженна неземна й земна КРАСА.

До збірки увійшли вірші, у яких авторка без вагань та остраху направляє злі стріли на осіб, наділених найвищими посадами, та які не стали від тих посад державниками. Вона, почувши із чергових ЗМІ про те як Президент нагородив чергового українофоба, звертається до нього з проханням:
„Нагороди – і мене, Президенте.
.....................................................
За те, що не вмерла, живу ще на світі
.....................................................
Й тому, - що є гідність у мого народу, -
Я – НЕ ВІЗЬМУ з твоїх рук нагороду
Нема нагороди вищої в світі,
Як страдницю рідну Вкраїну любити!”
Усіх, хто закоханий у поетичне слово, українське слово, після відвідин цієї Світлиці нашого культурного життя, хто скуштує джерельного Слова Валентини Кузьменко, залишиться у стані справжньої естетичної насолоди, не пожалкує за витраченим часом, доторкнеться до Нашого, вічного, так зараз необхідного.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ НА СУЧАСНОМУ ІСТОРИЧНОМУ ЗРІЗІ.

Вже, здається, ні для кого не є відкриттям те, що ХХ століття у світі пройшло під знаком націоналізму. На політичній мапі світу на усіх континентах постали нові національні держави. Кінець століття став для світу часом тріумфу націоналізму – національні рухи досягли чималих успіхів у Східній та Південній Європі, Центральній і Східній Азії, Африці, на Британських островах та у Океанії. Дослідники вважають, що ХХІ сторіччя стане сторіччям націоналізму. Доречі, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Галі, у світі нараховується „близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”. Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, „у найближчі 30 - 40 pp. на планеті утвориться ще близько 100 - 110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних утворень , які є перехідними «варіаціями» від імперій до самостійних національних держав”.
Ще донедавна пропагандисти-історики з марксистсько-лєнінським уклоном навчали нас, що то, мовляв, перемога «всеперемагаючого» комуністичного вчення у національно-визвольній боротьбі народів колоніальних країн» - і сором”язливо замовчували, що саме це і є метою націоналістів – здобуття незалежности, звільнення від поневолення.
Разом з вищевикладеним ми повинні зазначити, що націоналізм сьогодні займає якісно нову площину у політично-соціальній царині.
В результаті довготривалої національно-визвольної боротьби нашого народу, багаторічної стагнації Московської імперії, Україна отримала Незалежність.Створена незалежна Українська держава. Але наразі сказати, що ця держава наповнена українським змістом, не можна. Неозброєне око бачить, що у ході такого розвитку, до якого підштовхують її демо-ліберали, Україна не те що не отримає національного змісту, а й втратить ті українські прикмети, які ще зосталися для ідентифікації її у світі.
Націоналізм як теорія і практика змінюється разом зі змінами у світі. Практика міждержавних, міжнаціональних стосунків переконливо свідчить – світ обирає сучасний націоналізм як ідеологію здорового і разом з тим гранично жорсткого відстоювання інтересів держави і суспільства. Загострення світової конкуренції за енергоносії, продукти споживання, проблеми глобалізму – достатні причини для трансформації націоналізму з класично національно-визвольного руху в сучасний спосіб життя і ведення конкурентного бізнесу. Націоналізм давно є неафішованою ідеологією успіху сильних держав, а слабші народи він оберігає від економічного занепаду, тотальної уніфікації і втрати власної ідентичності. За законами конкуренції націоналізм сильних світу намагається накласти табу на націоналізм слабших народів. На вселенському цькуванні націоналізму слабших націй побудована вся сучасна глобальна політика, хоч слово «націоналізм» у вищих колах світової політики згадувати не заведено ні в доброму , ні в поганому контексті. Як вийняток, така собі позитивна характеристика свого наступника Д.Мєдвєдєва президентом РФ В.Путіним: „Настоящій русскій націоналіст...”
Стосовно позицій, які посідає націоналізм в Україні, популярності політичних сил України, які мають за свою ідеологію націоналізм, варто сміливо зазначити: що б не намагалися нам доводити зараз апологети усіляких лівих та ліберально-демократичних ідеологій, число прихильників націоналізму серед українців неухильно зростає. «Велику допомогу» в цьому надає стан, у якому перебуває наша держава два останні десятиріччя. Суспільсво, спостерігаючи за жалюгідними потугами можновладців у державотворенні, робить висновки. І висновки не на користь отих «державників». Більшість українців відверто дратує факт перетворення України на політичний балаган. Українське суспільство свідомо й підсвідомо шукає захисту від свавілля кримінально-олігархічної влади, шукає виходу з глухого кута, у якому опинилася велика країна. Велика і слабка… Шукає і, здається, починає знаходити. На жаль, не так швидко й масово, як би того хотілося. Але вже тепер чимала кількість наших співвітчизників задається питанням: «А чи не в тім наша біда, що нами керують ті, кому ми не потрібні?» Майже за Грушевським… Українець запитує себе: «Чому в переважній більшості успішних країн при владі знаходяться патріоти тих країн? Чому моєю державою з часу здобуття її Незалежності керують то ідеолог КПУ, то секретар компартійної організації заводу, то банкір з претензією на звання патріота? А нині - й взагалі колишній кримінальний злочинець!» І, якщо один з них спочатку запитував, що треба будувати, потім намагався йти «багатовекторним шляхом» , після чого, вирішивши, що «національна ідея не спрацювала», зробив для себе відкриття, що таки Україна – не Росія, то інший, обгорнувшися в тогу патріота, ставши Президентом завдяки багатомільйонному всеукраїнському Майдану, пообіцявши тим, хто його підтримував, що «бандити сидітимуть в тюрмах», проголосивши пресловуті «10 кроків назустріч людям», відразу ж після інавгурації почав впевнено задкувати від задекларованих чеснот. Я вже не кажу про першого, котрий зробив усе для того, щоб від України зі здобуттям Незалежности залишилося якомога менше.
Тож справді, хіба гірше буде країні, коли її очолять державники-націоналісти?
Сьогодні все більше й більше наших громадян розуміють, що Україні потрібен здоровий націоналізм . Націоналізм – це патріотизм, але на відміну від декларативного патріотизму - це патріотизм діючий. Тому і націоналіст є не якоюсь надзвичайною людиною – він просто діє як патріот.
Для того, щоб якомога більший пласт нашого суспільства зрозумів хибність ліберально-демократичного чи лівого шляху розвитку України, постала необхідність формування націоналізму як політичного руху, правого політичного крила, щоб шляхом здобуття влади швидше досягнути зрозумілої і бажаної для всіх мети – сильної , багатої, соціально справедливої Держави. Цей шлях вигідний для всіх громадян, тому поширення чіткої і зрозумілої ідеології українського націоналізму в суспільстві є умовою успіху такої політики. Великою справою для досягнення цієї мети є, між іншим, реабілітація серед великого прошарку населення самого поняття націоналізму. Адже у масовій свідомості “націоналіст” дорівнює нацисту, ксенофобу, антисеміту, расисту, нарешті - лютому бандерівцю, що вбиває москалів за те, що вони на пиво кажуть “піво”. Це – результат багаторічного облудного оббріхування марксистсько-лєнінськими збоченцями-ідеологами „буржуазних націоналістів”, як „ворогів усього прогресивного людства”, зокрема ворогів усіх чесних українців, результат спотворення нашого минулого у світі „Краткого курса історіі ВКП (б)”...
Крім того, слід зауважити, що націоналізм 90-х відходить у минуле разом з старшими генераціями патріотів, що виборювали Україну у радянських таборах, дисидентстві, лісах західної України. Їм бракувало знань про сучасний світ, їхні погляди на економіку, м’яко кажучи, були не адекватними. Але вони були, принаймні, розумними і щирими патріотами. Сучасний націоналіст це вже не сивий дідусь-просвітянин чи рухівець з полум”яними очима, що цілодобово про біленькі хатинки, вишневі садочки співає та побивається над „Великим Горем України”. Сучасний молодий націоналіст – це, насамперед, інтелектуал. До націоналістичного руху мають приєднатись сучасні люди, з сучасним баченням світу, з сучасними діловими навичками, сучасними культурним смаком. І, хоча, національний інтелектуалізм ми вже маємо, але наразі він не має того рішучого впливу на політичну сферу, коли український загал побачить користь, практичність, нарешті – необхідність його присутності у великій національній політиці й управлінні державою.
Тож, окреслимо цілі, яких необхідно досягнути у своїй роботі націоналістам на шляху до влади в країні та після здобуття її: Перша ціль – єдність нації у сприйнятті і захисті національних інтересів України. Друга – забезпечення найвищого рівня якости життя громадян і власне захист національних інтересів. Проблема ж модернізації та подальшого розвитку українського націоналізму і патріотизму - це виклик передусім для молоді, народженої вже у Незалежній, а не в поневоленій Україні, виклик ровесникам Незалежности. Це не простий і не короткий шлях. Але мета варта зусиль. І націоналізм на цьому шляху і на історичному шляху України є запорукою розквіту й постання потужної, сильної, справедливої у всіх відношеннях Держави.
Самі українці вже сьогодні готові сприйняти сучасний націоналізм як спосіб переможної реакції на загрози і спокуси світу. А, реалізуючи вищевикладене, вони сприймуть націоналізм і як єдиний спосіб досягнення Великої мети.

Низький уклін українській матері.

"Рідна мати моя...", "Сорочку мати вишила мені...", "Як на ті чорнобривці погляну, бачу матір стареньку...", "А матері вечерять ждуть".
Не знаю, чи є ще на світі народи, які так шанують матір, материнство. В яких мовах є ще такі лагідні звернення: "матусю", "матінко", "нене". Щоправда, є й лайка: "Трясця твоїй мамі!" Та хіба таку лайку можна порівняти з прокльонами деяких народів, що живуть по сусідству з нами?!!
Тож, хочу я звернутися з привітанням до усіх наших мам, мам наших дітей, а особливо, до тих, хто в наш нелегкий час зважився на такий подвиг - стати мамою. Ми, чоловіки, в неоплатному боргу перед вами. Завжди, здається, ми щось для вас не доробили, десь не догляділи, може, й недокохуємо. Ви ж любите вухами, а ми у більшості - мовчуни. Вас би поластити, зайвий раз приголубити, а ми все кудись біжимо у якихось (як вам здається) пустих справах. Повірте, ми все-одно любимо тільки вас, кохані наші!
Тож, прийміть найщиріщі вітання у цей квітучо-травневий день! Прийміть щирі побажання вам - тепла, сонця, щастя! Хай все буде добре у ваших дітей! Ви будете гордими ними. Низький вам уклін.
Слава українській Мамі! Шана українській Неньці!

Для кого майорять георгіївські стрічки

8 травня виповнюється 66 років від дня підписання капітуляції Німеччини у ІІ світовій війні. У цей день європейська спільнота святкує День Європи. Хоча, до закінчення тієї кривавої м"ясорубки ще залишалось три з половиною місяці.
Свого часу влада однієї з країн-ініціаторів початку війни, а саме СССР, постановила святкувати перемогу над нацизмом (вони чомусь той режим називали фашизмом (?!)) 9-го травня. А встановили вони це свято лише через 20 років по тій даті.
Сьогодні ж, у той час, відколи такої держави, як СССР, не існує, ідучи на угоду з силами, які не можуть вважатися українськими, певні діячі-"державники" закликають у день 9 травня підняти у знак незрозумілої "перемоги" червоні стяги. І підняти їх у державі Україна. Звичайно, ми розуміємо, що такі дії дуже добре стимулюються з північного сходу. І, як наслідок, ми спостерігаємо вже не перший рік у цей день чималу кількість "святкувальників перемоги", увінчаних самими собою такими собі "георгіївськими стрічками". Не перший рік вони, живучи в незалежній державі Україна, йдуть, розмахуючи прапорами неіснуючої держави, прикрашені тими незрозумілими стрічками.
Я вже не кажу про те, що, згідно нашого законодавства, усі державні свята повинні святкуватися під прапором державним. А, окрім того, варто знати, що "прапор перемоги", затверджений для святкування Дня Перемоги у цьому році, геть не відповідає історичній правді. Принаймні, для України. Справа в тім, що той прапор однієї з військових частин І Білоруського фронту, належав військовому з"єднанню, яке до звільнення України від нацистів не має жодного відношення.
Але, все ж я повернусь до жовто-чорних стрічок. Невже ми, українці, повинні мавпувати з Північного Сходу їхні символи? Невже у нас своїх немає? Адже ми живемо у своїй державі, яку віками плекали наші попередники. Є у нас свої кольори боротьби. Є кольори нашого державного прапора, є - червоно-чорні прапори визвольної боротьби. Навіть у нашій благословенній Черкащині є історично справедливі прапори Холодного Яру. Тож, чи варто продовжувати бути малоросами, хохлуями якогось надуманого "старшого брата"? Чи не краще відзначити день здолання нацистського звіра, з яким вели непримирену боротьбу українці, під знаком української державності? Чи й справді ми якісь меншоварті підмосковські недолугі людці?
Тож, закликаю: почепіть на груди символи боротьби українців за свою волю, за свою державність, за свою Незалежність. Не будьте підспівувачами у чужого диригента. Ми також внесли чималий внесок у справу подолання нацистської зарази.