Туга й надія пані Віри.

Про посестру Віру Носенко я  тут вже писав. Пані Віра і надалі надсилає свої свіжі вірші. Вони завжди злободенні.
   Не можу не поділитися з вами, друзі, самоцвітиками її творчості.

          Вишитий рушник



Виший мені, Нене, доленьки рушник,

Щоби дотик в серці був глибокий,

Щоб по ньому вився барвами квітник

І стелився щастям в світ широкий.



Виший мені, Нене, простір голубий,

Без хмаринок мирне чисте небо:

Щоб у нім літали в парі голуби –

Посланцями доленьки від Тебе.



Виший мені, Нене, шовкову траву,

Викупане зілля в росах чистих,

Хай на полотнині в спогадах живуть

Пишні чорнобривці бархатисті.



Виший мені, Нене, чисте джерело,

Щоб у спрагу завжди напувало,

Щоби був достаток за моїм столом,

А краса зіниці милувала.



Виший мені, Нене, щастя голубе

Ніжними й красивими нитками…

Як же я кохаю, Ненечко, Тебе!

Угортаюсь в теплий подих Мами.



Серцем пригортаю вишитий рушник,

Що руками Неня гаптувала…

У моєму серці – Мама і квітник,

Голуби, що в парі воркували.

                      *   *   *
    
Сини України


Поліг боєць за Україну…

Сутужний біль в душі пече,

Із побратимом  домовину

Вкладають друзі на плече.



В останню путь…Останнім шляхом

Під стягом рідної країни…

Син оборонцем був, солдатом,

Поліг за долю Батьківщини.



Біжить сльоза у побратима,

Скорбота в’їлася в серця…

А Мати… Чорную хустину

Не відрізнити від лиця.    



З очей, що мов пекучі рани,

Течуть уже не сльози – кров…

За що ж ти, кате окаянний,

Накинув траурний покров?



Сини! Синочки! Соколята!

А вам би  довгі роки жить,

У мирнім небі ще б літати

І рідним краєм дорожить.



Топтати б ряст в лісах, на луках,

Любить, кохать, дітей ростить,

З літами – бавить ще й онуків,

Під мирним небом вічним жить…



Ви понеслись в краї далекі,

У неземний, а Божий рай…

Можливо душами лелеків

Прилинете у рідний край…



Сини…Синочки України,

Ви боронили рідний край,

Віддали серце Батьківщині…

Земля вам пухом, вічний рай…

              *   *   *

Поради дай нам, Батьку Тарасе





Поради дай нам, Батечку Тарасе,

Як ката злого нам перемогти?

Невже ми варті шали, злоби часу

Випробуваннями війни путі пройти?



Чому криваві злії московіти

Ґвалтують і плюндрують наший край?

Мабуть ще не сконали всі «совіти»,

Що реверсують комуняцький рай?



Ми вже пізнали їхньої манери,

Вже знаємо Гулаги й Соловки:

Кремлівські «путлики» – заразніші холери,

Людське життя для них – дешеві мідяки.



Тарасе, Батьку, хочуть нашу мову

В кацапське ґноття з гряззю втолочить,

До свого цвеннякання облуди  та
полови

Навіки українців приручить?



Та не такі ми з племені і роду,

Щоб вражій силі тихо покоритись!

Ми доньки і сини свого народу :

За Україну – на смерть йдемо битись!



Ми не дамо імперському «царату»

Топтати землю нашої країни,

З агресорами – будем воювати,

Хоча в боях чимало нас загине.



Благослови нас, Батечку Пророче!

Ти указав нам праведну дорогу:

Для України волі й миру хочем,

Не звернемо з путі – до перемоги!



Ось прийде час! – карателі всі згинуть!

Земля відверне ката-супостата,

Заб’єм  навіки вражу домовину,

Щоб з успіхом додому нам вертати.



Ми вірні нашій рідній Батьківщині,

Із Кобзаревим словом – йшли у бій…

Нас породила Ненька-Україна –

Ми вірні до загину лише їй!