Загибель двох поліцейських від рук бандита в Дніпрі сколихнула всю державу й досі залишається серед тем, які найбільше хвилюють українців. У травні 1914 року однією з найбільш обговорюваних подій було вбивство бандитами трьох поліцейських у Черкасах. Ховати героїв вийшло все місто. Ніні їхні імена забуто, а могила на Троїцькому цвинтарі заросла бур’яном.
Але героїзм не має терміну давнини. Мусимо пам’ятати події минулого, тим більше, що завдяки журналістам тодішньої місцевої газети «Черкасские отклики» ми знаємо, як усе було.
...У середині травня 1914 року невідомі особи здійснили розбійницький наліт на Лебединський монастир. Нахабно забрали монастирські коштовності, в тому числі дорогі хрести. Подія відразу потрапила на сторінки київських видань. Як з’ясувалося згодом, наліт здійснили двоє – 28-річний професійний злодій із Городища Григорій Погрібний і трохи дивакуватий 25-річний черкаський візник Матвій Зайвенко. Обоє злочинців перед цим уже «відзначилися» на Чигиринщині кількома крадіжками зі зломом. Бандити, зумівши вийти сухими з води під час нападу на монастир, подалися в Черкаси пиячити й шукали нових жертв...
Перший напад злочинці здійснили на будинок лісопромисловця Гінзбурга на Митниці. Близько 1 години ночі проти 18 травня вони підійшли до парадного входу й гучно постукали.
– Чого бажаєте? – запитав господар із вікна.
– Відчиніть, свої! – відказали двоє з вулиці.
Гінзбург здогадався, що гості можуть бути небезпечними, й удався до хитрощів, крикнувши, що, мовляв, вхід через інші двері. Поки бандити обходили будинок, господарі підняли крик знадвору.
Галас почув поліцейський Харитон Тацько. Він обережно підійшов до місця події, але наган із кобури не витягнув. Ця помилка стала для нього фатальною. У відповідь на запитання городового «Що вам треба? Хто такі?» бандити двічі вистрілили в нього й, забравши револьвер пораненого, втекли.
На вистріли з довколишніх будинків повибігали люди. Вони кинулися до поліцейського й заходилися, за тодішньою практикою першої допомоги, обливати його водою. Але рани були смертельні, й через 20 хвилин 29-річний Харитон Гнатович пішов із життя, залишивши в рідній Руській Поляні безутішну вдову й двох діток – чотирьох і п’яти років.
Тим часом, бандити прямували в напрямку Старобазарного (тепер – Замкового) узвозу. Але на вулиці Красній (тепер – Гагаріна), на своє лихо, їм трапився м’ясник-єврей Борух Березняков, котрий у темну пору проводжав додому двох дівчат – 16-річних близнят Розу і Женю Улицьких, які гостювали в нього й засиділися допізна. Бандити підійшли й зажадали грошей. Дівчата з криком розбіглися. Березняков запропонував замість грошей годинник, але бандитам хотілося ще крові. Тому вони кілька разів ударили Березнякова в голову, а потім застрелили, забравши і гроші, й годинник. У 26-річного хлопця залишилася вагітна жінка і 3-річна донечка.
– Нехай більше не спіткає вас скорбота! – увечері цього ж дня, після похорону, бажали його родичам знайомі.
– Світ сповнений скорботи згори до низу, – відказував сивочолий батько...
Вистріл, яким було вбито Березнякова, почув досвідчений поліцейський (15 років стажу) Омелян Байчик, за офіційними документами – Байчиков, котрий як раз був унизу Старобазарного узвозу. Охоронець порядку побіг у бік пострілу, але бандити в нічній тиші почули його кроки й, дочекавшись, поки він потрапить під світло вуличного ліхтаря, вистрілом у живіт поклали його на місці.
49-річний Омелян Микитович залишив по собі хвору дружину й трьох дітей. 8-річний Павлик, дізнавшись про смерть батька, не повірив, а, побувавши в морзі, зробив висновок, що «тата там оживляють».
– Сьогодні обідати прийде, – радісно казав малий одноліткам...
Забравши револьвер у вбитого поліцейського, бандити пішли шукати нових пригод. Повештавшись Казбетом (тоді цей район називався Кавказом), убивці згадали про будинок розпусти подружжя Рабиновичів, який тоді стояв на вулиці Лісовій (нині – Університетська).
У будинку, крім самих Рабиновичів і повій, було п’ятеро відвідувачів. Четверо розважалися «в номерах», а п’ятий, 18-річний Арон Базилянський, ще роздумував, обираючи з двох дівчат. Річ у тім, що хлопець зібрався одружуватися й вирішив перед цим «набратися досвіду» у жриць кохання. В цей час один із бандитів постукав у парадний вхід, інший – зайшов з чорного.
– Панове бажають дівчат? – ввічливо запитав господар.
– Нам жінок не треба! Руки вгору! – відрізали нічні гості.
Моторний Рабинович устиг відскочити й замкнутися в кімнаті своєї «мадам», коли йому навздогін пролунали два постріли. Господар і господиня, поранена крізь двері в руку, врятувалися через вікно.
Тим часом, Базилянський закляк у залі. Коли про нього згадали, тікати було вже запізно. Зайвенко навів на нього два револьвери і вистрілив з обох. Хлопець зойкнув і впав мертвим. Тим часом, Погрібний хотів перестріляти повій, але Зайвенко його зупинив: «Жінок не чіпай».
У цей час біля вітряних млинів, на перетині Олександрівської (бульвару Шевченка) й Лісової (Університетської) стояв на посту поліцейський Никанор Тимошенко. Почувши вистріли й збагнувши, що лунають вони з будинку розпусти, він поспішив туди. Забігши через парадний вхід у будинок, Тимошенко побачив убитого Базилянського, але вдіяти нічого не встиг – бандити, які заховалися в проході до «номерів», відкрили по ньому вогонь. Важко поранений, поліцейський знайшов у собі сили, хитаючись, вийти надвір і почав обливати себе водою.
Як тільки бандити пішли, повії, напівоголені, вимазані в крові загиблих, почали вискакувати з будинку.
– Кличте поліцію! – сказав їм Тимошенко і впав бездиханний. Вдова 51-річного городового і двоє малих дітей залишилися без жодних засобів для існування. Важко уявити, що б з нею сталося, якби не грошова пожертва одного з гласних (депутатів) міської думи Сергія Куліша.
...Вискочивши з будинку, з криком «Стріляють! Убили! Рятуйте нас!» повії почали тікати. Але на поліцію жінки натрапили аж на розі Хрещатика і Суворівської (нині Байди Вишневецького).
Уже незабаром усе місто піднялося по тривозі. На робочі місця прибули представники прокуратури, адміністрації, слідчі. З попередженнями зателефонували до Сміли, Городища, Мошен та інших довколишніх сіл і містечок. До вокзалу й пристаней відправили посилені поліцейські наряди. Загін повітової поліції – так звані стражники – обстежили дороги до Дахнівки та Руської Поляни. Як з’ясувалося згодом, саме в цьому напрямку тікали бандити – вдершись у Геронимівці до селянської хати, вони змусили господаря везти їх у Білозір’я, де поснідали, а відтак пішли пішки у бік Сміли.
Черкаська поліція не знайшла втікачів, зате на них натрапили смілянські стражники. Один із загонів, який прямував у напрямку Яблунівки, раптом побачив у кущах двох підозрілих людей, які намагалися сховатися. Охоронці порядку почали оточувати бандитів, і ті підняли руки. Але поліцейські вже знали, з ким мають справу й були готові до несподіванок. Справді, Погрібний раптом вихопив револьвер. Його було вбито вистрілами відразу кількох гвинтівок. Зайвенко здався.
Слідство оперативно провів слідчий у особливо важливих справах Квітницький. Всі свідки впізнали Зайвенка й мертвого Погрібного. Міський лікар Альберт Гоппен провів розтин тіл загиблих. Євреїв поховали того ж дня, поліцейських – відспівали у Свято-Троїцькій церкві.
Тисячний натовп супроводжував домовини від моргу до храму, а звідти, 20 травня – на кладовище. Усі довколишні вулиці були заповнені народом. Проповідь виголосив отець Кирило Шараєвський – священик нагадав, що той, хто поклав душу свою за друзів своїх, отримає нагороду від Бога... Звучали й інші промови. Поховали загиблих у братській могилі.
Минуло 102 роки. Могила загиблих поліцейських дивом зберіглася. Але... «Наразі пам’ятник (гранітний обеліск) нахилений, хитається його верхня частина, – написав кілька місяців тому черкаський журналіст Борис Юхно. – Окрім цього, якісь виродки знову намагалися "докопатися" до нагород... У Черкасах знову є поліція. Можливо, її керівники взяли б шефство над могилою колег, які загинули понад 100 років тому?».
На жаль, цього наразі не відбулося. Буквально просяться на язик слова відомого черкаського археолога Михайла Сиволапа: «"А що, з нинішніми нашими героями теж колись так буде?" Адже немає різниці між героєм, що загинув 1 рік тому чи 1000 років тому. Вони всі вмерли, щоб ми жили...»
Максим Степанов, журналіст «Прочерку», кандидат історичних наук
Немає коментарів:
Дописати коментар