Мішель ТЕРЕЩЕНКО Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко 1886-1956

                                            
Протягом перших poкiв мого перебування в Скандинавii посланник Гулькевич тримав мене в кypci подiй, що вiдбраються в Укpaїні й Pocii, i час од часу передавав мeнi звiстки про членів  мoєї родини, що залишилися там.

В Укpaїні в 1918-1920 роках влада багато разiв переходила з одних рук до iнших. Тiльки в 1918 роцi в Києвi змiнилося щонайменше десять урядiв: спершу більшовики,  якi вперше захопили  Київ у сiчнi 1918 року, потiм сили гетьмана Скоропадського, нiмецька окупацiя до 15 листопада, вiдтак, iз 15 грудня, - анархiст-нацiоналiст Симон Петлюра. I вже з самого початку революцiйного безладдя майно нашоi дуже заможної родини стало об'єктом пильної уваги. Bci нашi будинки були пограбованi.

Ще перебуваючи на посадi мiнicтра, я спромiгся у серпнi 1917 року спецiальним потягом вивезти велику кiлькiсть творів мистецтва з нашого маєтку Олександрівський парк до Петрограда. У лютому 1918 року, коли я був  в'язнем Петропавлiвської фортецi, моя мати зважилася  вiдправитися до Києва, щоб спробувати врятувати нашi колекцiї в Укpaїнi. Вона знала, що нашi будинки вже пограбовано пiд час першоi навали червоногвардiйцiв у сiчнi. Moi власнi будинки, розташованi на Бiбiковському бульварi за номером 72 (будинок мого дiда Нiколи) i номером 34 (будинок мого батька Івана), пiсля мого арешту охоронялись абияк, а будинок Федора, брата мого дiда, на Терещенкiвськiй, 9 взагалi стояв спустiлим пiсля вiд'iзду мoїx  тіток Надiї Володимирiвни (мати мoix кузенiв) i Ольги Нiколiвни до Англiї в березнi 1917 року. I тільки мoi тiтоньки Варвара, вдова Богдана Ханенка, який помер 26 травня 1917 року, i Єлизавета Терещенко, вдова Олександра Терещенка, який помер у 1911 роцi, вирiшили залишитися, попри весь той жах, який панував навкруги. Будинок Варвари Ханенко добре охоронявся, оскiльки там розмiщувалися вci її чудовi колекцiї. Плекаючи надiю зберегти найцiннiшi шедеври, моя мати наказала перевезти їx до дому Варвари. Однак багато цiнних речей все ж таки загинуло в безоднi цих бурхливих подiй.

Теодор Ернст, iсторик-мистецтвознавець, що приїхав до Киева у лютому 1918 року, описує у своїй книжцi "Скарби мистецтва Києва, що постраждали в 1918 роцi" катастрофiчну сиryацiю, яку він спостерiгав:

<Під час пам’ятних сiчневих днiв, коли бiльшовики захопили Київ, загинула значна частина колекцiї Михайла Iвановича Терещенка, що зберiгалася в домi його покiйного батька Iвaнa Нiколовича Терещенка на Бiбiковському бульварi. Той, хто не навiдувався до цього будинку в буремнi днi радянськоi окупацii Києва, не може нaвiть приблизно уявити собi масштаб учиненого там розгрому. Найбiльш тяжке враження справляли рештки величних картин вiдомих художникiв, розiрваних на клаптики чи порубаних шаблею, не зрозуміло для чого. Деякi картини були вирiзанi з рам ножами чи шаблями, так само була порiзана обшивка стiльцiв i крiсел.

Було викрадено сорок картин рiзних художникiв росiйської школи, а також сто вiсiмдесят вiciм етюдiв i начеркiв Верещагiна, одна гравюра Крамського, три бронзовi cтaтyї й сорок чотири художнiх альбоми. 3-помiж знiвечених чи викрадених картин фiгурують: "Дiвчинка на тлi перського килима" Врубеля, двi картини Репiна ("Самiтниця" i "Петрушка"), три картини Маковського, а також твори Бодаревського ("Велика вода"), Риццонi, Щедрiна, Сведомського, Волкова, Святославського (вiciм картин), Верещагiна ("Кремль", "Індiйський палац"), Кузнєцова, Мурашка ("Спокуса Святого Антонiя").  Iз художнiх альбомiв грабiжникiв зацiкавили передусiм папки з гравюрами, цiннi публiкацii Ровiнського, серед яких "Малюнки Рембрандта", гравюри й офорти Шишкiна, видання "Старожитностi Росiйської iмперiї" i т.п.

Нарештi, серед того розбитого й порваного були мармyрове погруддя, чотири етюди Верещагiна та ще двадцять чотири картини, зокрема: "Портрет Катерини II" Лампи Старшого, кiлька робiт Васнєцова ("Свята дiва" i "Варяги"), Шишкiн, Суриков ("На баштанi"), Полєнов ("Христос на Генiсаретському озерi"), Кузнєцов, "Козак" Соколова i "Натурщик" Врубеля. Те, що вдалося врятувати, зараз (тобто влiтку 1918 року. - Прuм. авm.) зберiгається частково в Академii мистецтв на Підвальнiй, а частково - у Micькoмy музеї старожитностей i мистецтва.

Є надiя, що деякi з украдених полотен удасться повернути  власникам».

Моя мати Єлизавета зробила все можливе, щоб зберегти те, що ще можна було врятувати, i передала твори на збереження до Мiського музею старожитностей i мистецтва. Її особливо засмутило й схвилювало  те, з якою неймовiрною люттю була пошматована величезна картина Полєнова «Христос на Генiсаретському озерi». Це була остання картина, куплена мною в 191З роцi, напередоднi вiйни. Мене вразили ті спокiй i безтурботнiсть, що випромiнювала постать Христа, який іде берегом чистого й прозорого озера. Тож я вирiшив повiсити ii на cтіні мого кабiнету в Киевi. Червоногвардiйцi досхочу поглумилися над цим посланцем миру й добра. Та хiба можна було чекати хоч би чогось людського вiд прийдешнього панування варварів, яке насаджувалося нашiй спантеличенiй кpaїнi? (Багато poків потому це полотно Полєнова, дещо вiдреставроване, вилікуване від отриманих у 1918 роцi калiцтв, стане одним з основних шедеврiв у колекцii Київського нацiонального музею росiйського мистецтва.)

14 грудня 1918 року вiйська «нацiоналiстiв» отамана-поета Симона Петлюри знову захопили Київ. Моя тітонька Варвара Ханенко, чоловiк якоi Богдан помер роком ранiше (а я був призначений виконавцем його заповiту), прийняла рiшення передати для кращоi cxopoнності вci cвoї чудовi колекцiї на збереження до Академiї наук України, куратора якої вона вельми поважала. Вiдчуваючи наближення небезпеки, вона надiслала тyди вiдповiдного листа. Але до Академiї цей лист не дiйшов, оскiльки тiєї ж ночi iї будiвля эгорiла.

Мiсяцем ранiше, 15 листопада 1918 роки нiмцi, залишаючи Київ пiсля пiдписання мирноi угоди, видiлили в розпорядження Варвари Ханенко бронепоїзд, що мiг би доставити її та колекцiї до Берлiна, де вони були б у безпецi. Але тітонька вiдмовилася і вiд свого iмeнi, i від iмeнi свого покiйного чоловiка, тому що вони завжди мрiяли, щоб цi твори мистецтва, якi збирали все життя, назавжди залишилися в Києвi з освiтньою метою й на радiсть усім  украiнцям. Kpiм того, вci цi колекцiї пiсля її cмepтi мали перейти за заповiтом іі племіннику Михайлу (тобто мeнi), а він завжди дуже негативно ставився до нiмцiв i боровся з ними. Тiточцi йшов тодi шiстдесят шостий piк. Вона дуже любила подорожувати, але нiзащо не хотіла  назавжди полишити Київ, як багато наших родичiв, i жити у вигнаннi. Вона розуміла, що наражається на велику небезпеку, але вирiшила зустрiти іі лице в лице й була налаштована радше померти, анiж  кинути cвoї колекцiї чи виїхати разом iз ними на чужину, залишивши мicтo, яке i іі чоловiк, i вона так любили i для якого так багато зробили.

У 1919-1920 роках Київ багато разiв переходив з одних рук до iнших. Пiсля запеклих боїв білі змiнювали червоних, червoнi - чорних... І за цих умов Варвара взялася захищати cвoї колекцiї, як могла. Вона знову вступила у володiння та змогла переглянути шедеври, коли генерал Денікін у серпнi 1919 року захопив мicтo. Але в груднi 1919 року в Києвi була встановлена радянська влада. Лише 27 лютого 1921 року був створений Музей мистецтв i археологiї Ханенка (Від Ред. – Сьогоднi:  Нацiональнiй музей мистецтв iмeнi Богдана i Варвари Xaнeнкiв, попередня назва - Київський музей західного i схiдного мистецтва).. Очолив його М.Макаренко, помiчник хранителя Відiлення Середнiх вiкiв i епохи Відродження Iмператорського Ермiтажу.

Останнiй piк на цiй землі мoєї тiтоньки Варвари, яка здатна була перетворювати на рай усе, до чого доторкалася, став справжнiм пеклом. Епегантне вохрове палаццо на Терещенкiвськiй вулицi, 15, де вона зберiгала cвoї скарби, реквiзували, а їй залишили невеличку кiмнaткy під дахом, де вона тулилася зi своєю колишньою служницею Дусею. З єзуїтською жорстокiстю цiй жiнцi, що була справжнiм втiленням доброти, заборонили хоча б одним оком глянути на шедеври її величезноi колекцiї, тaкoї улюбленої, так добре знайомої, адже вона сама створювала це зiбрання з неймовiрними терпiнням i любов'ю.

Вона муси.тlа перебувати в ув'язненнi безпосередньо над своiми скарбами й знати, що вони зовсiм близько, але для нeї вiдтепер недоступнi.

Отже, Варвара Ханенко cтала бранкою у своїй комiрчинi, втратила родину та друзiв пiсля того, як зрештою Єлизавета, вдова Олександра Терещенка, що мешккала поруч, останньою  виїхала до Парижа. Bapвapi мало виповнитися сiмдесят poкiв, i вона розумйа, що ii становище майже безнадiйне. Тож тiтoнька жадала лише cмepтi, щоб з'єднатися зi cвoiм коханим чоловiком. I ось одного разу вона вирiшила що, попри заборони, має востаннє побачити cвoї обожнюванi шедеври! 3нехтувавши категоричними наказами, холодної квiтнeвoї ночi 1922 року вона зважилася ризикнути й таємно побачитися зi своею колекцiєю.

Вона почувала себе заслабкою, булла  такою засмученою, що пiдтримати її мiг лише прощальний погляд на цi скарби - у них мiстилося все її життя. Пiсля цього по нeї прийде смерть. Вона це точно знала,  але не вiдчувала страху.

3а допомогою Дyci Варвара потай ввiйшла до «свого» музею, тримаючи в руцi свiчку. Вона не обмежувалася квапливо кинутим поглядом, а довго розглядала твори мистецтва, якi так любила, aлe якими не могла милуватися протягом багатьох мiсяцiв. Вона знала - це востанне. Почуття, що охопило її, було таким потужним, що вона не могла стримати слiз. Але це були сльози радостi. Хоч би яким дивним це здавалося, але до самого cвітaнкy нixтo не звернув уваги на загадковий вогник, що неквапливо перемiщався з кiмнати до кiмнати. Уранцi   Варвара без жодного опору дала червоним охоронцям себе заарештувати. Її переповювала радiсть: їй поталанило востаннє зустрiтися зi cвoїм щасливим минулим. Пiсля цього її тримали в повнiй iзоляцiї в мансардi, де вона й померла кілька днiв потому, 7 травня 1922року.

Офiцiйний похорон заборонили, тож вірна Дуся перевезла тiло Варвари Ханенко до Видубицького монастиря, давнього козацького монастиря-шпиталю на схилах Днiпра, який на той час ще дiяв i де спочивав її чоловiк Богдан. Священик погодився поховати Варвару, але на віддалі, у скромнiй могилi, виритiй на схилi пагорба, що височiє над Днiпром. Незабаром навколо цiєї caмої могили забуяв справжнiй бузковий сад.

Сьогоднi алeї над парком Видубицького монастиря стали улюбленим мiсцем для прогулянок киян. Подейкують, що безлiч бузкових кущiв розцвiтає саме до 7 травня, нагадуючи вciм про життя щирої та вепикодушної Варвари Ханенко, уродженoї Терещенко, яка залишила спiввiтчизникам таку прекрасну пам'ять по собi. Люди, а радше нелюди не дозволили їй вiльно та спокiйно жити й бути гiдно похованою, але Господь своєю милiстю пiдготував iй найчудовiше мiсце поховання. І в нашi днi пам'ятъ про нeї жива й шанована вciмa українцями.

Пiзнiше її останки перепоховали поряд iз чоловiком. Їхня спiльна могила поблизу cтiн чудовоi маленькоi церкви Святого Михайла з унiкальними фресками XV столiття сьогоднi вiдновлена. Цiкаво, що на початку  ХХI столiття пiд час реставрацiї фрески зi сценою Страшного суду поруч iз могилою Варвари вiдкралася голова ангела, що наrлежить, найiмовiрнiше, до нижнього, древнiшого, шару настiнного розпису. Осяянi цим шедевром, який, поза cyмнiвoм, був дарований Богом, оповитi ароматом бузку, великi колекцiонери й меценати Богдан i Варвара Ханенки з'єдналися навiки. I я цiлковито впевнений у тому, що Варвара, перебуваючи на небесах, анiтрошки не шкодує про те, що обрала таку мученицьку долю, але вмерла, як i хотiла, у власному будинку, а не провела ocтaннi роки свого життя спокiйно, але у вигнаннi, удалинi вiд усього, що було їй дорого.

Такою була доля тих членiв родини Терещенкiв, якi визнали за краще залишитися на батькiвщинi. ….