Майже забуте ім'я: Петро Омельченко, мистець-графік
(3 жовтня 1894, Хорол Полтавскої губ. – 21 лютого 1952, Вільжюїф, під Парижем)
(3 жовтня 1894, Хорол Полтавскої губ. – 21 лютого 1952, Вільжюїф, під Парижем)
Про постать Петра Омельченка доводиться згадувати між тими мистцями-еміґрантами, які опинилися в Парижі і яким несприятливі матеріяльні умови не тільки гальмували їхню творчість, але часто й уривали її, і то тоді, коли саме перед ними могли відкритися нові можливості. Навіть Софія Левицька, відома малярка і графік, що здобула собі неписане громадянство між мешканцями Монмартру, не могла подолати життєвих труднощів і як людина зникла, не залишаючи майже жодного сліду, а її дочка обрала собі життя поміж злидарями. Але коли монмартрські малярі за всіма традиціями свого життя помирали у великій нужді, їх «відкривали» по смерті, і багата література про їх творчість впроваджувала їхні постаті в історію мистецтва. Нічого подібного не сталося з українськими мистцями. Так по смерті Софії Левицької не лишилося нічого, крім невеликої кількости її графічних праць, розпорошених у приватних руках. Конечним було б розшукати і скаталогувати їх. Але це окрема тема. На жаль, дуже скромна спадщина лишилася й по смерті Петра Омельченка — талановитого мистця-графіка, від дня смерти якого саме тепер минуло десять років. Але ця скромна спадщина збереглася тільки завдяки його дружині, теж відомій малярці — Софії Зарицькій-Омельченко https://uk.wikipedia.org/…/%D0%97%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D…, що проживає під Парижем у місцевості Шенев’єр, яку обоє вони обрали місцем свого постійного осідку. У мистецькій течці П. Омельченка збереглися переважно проекти і шкіци віньєток, стінних декорацій та подібного, але жодного більшого твору, який свідчив би про всесторонність таланту мистця, а на самперед про вміле володіння різноманітною технікою в ділянці графіки. А саме ж у ній мистець здобув кілька відзначень. Його участь в Сальоні Незалежних також звернула на нього увагу фахової критики, яка відзначила його окремою згадкою, називаючи «вродженим декоратором». А кілька років тому в тому ж сальоні йому була при свячена скромна посмертна виставка. Нам не вдалося бачити ні його лакових пано, ні тарілок, які були наслідком дуже вдалого опанування ґраверської техніки на склі. Але навіть з репродукцій тарілок, з шкіців та невеликих праць видно велику любов мистця до ліній, уміння сполучати їх у гармонійні композиції в дусі українського графічного мистецтва. Маємо свідчення й про здібності його як портретиста (дереворитний портрет матері, сцени з життя паризьких бродяг тощо).
Завдяки ласкавій допомозі пані Софії Зарицької-Омельченко маємо не тільки точні біографічні дані про мистця, а й докладні пояснення стосовно його праці, технічних засобів у різних ділянках ґраверства, тематичні зацікавлення тощо. Пані Зарицька-Омельченко, товаришка студій покійного в Академії мистецтв у Празі, а відтак подруга його життя, близько стояла до його творчости, а дещо з його ґраверської техніки стосувала і у власній праці. Народився Петро Омельченко 3 жовтня 1894 року в Хоролі на Полтавщині. По закінченні реальної гімназії в Києві там же почав студіювати архітектуру. У Києві захопили його воєнні заворушення, і він узяв участь в українській визвольній війні, здобувши в армії ранґу сотника. Разом з іншими вояками Омельченко опинився на еміґрації, спочатку в Каліші, а після звільнення з табору полонених — у Варшаві, де почав навчання в Академії мистецтв, яке продовжив у Празі, куди виїхав 1923 року на запрошення сестри, вивчаючи графіку під проводом професора Шетеліка. Одночасно навчався у славнозвісній Українській студії пластичного мистецтваhttps://uk.wikipedia.org/…/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D…. Тоді ж мистець виконав ряд замовлень на обкладинки, екслібриси тощо. Брав участь у виставках у Празі. 1928 року подружжя Омельченків переїхало до Парижу. Париж з його можливостями й життєвими труднощами дав змогу мистцеві розвинутися в книжковій графіці. Рівночасно Омельченко зацікавився життям паризьких бродяг — кльошарів. З невеликих шкіців, виконаних олівцем або вуглем, вийшов ряд дуже цікавих композицій, розвинутих пізніше в модерній на той час у Парижі техніці пушуар. Збірні сцени з життя робітників і кльошарів здобули Омельченкові визнання знавців мистецтва і критиків. Навіть з нечисленних і невеликих рисунків, які збереглися, можна побачити тонко схоплені типи, риси обличчя, в яких висловлені глибокі людські переживання, часто перейняті сумом. Від 1928 року Омельченко був постійним учасником виставок Сальону Незалежних. Тоді ж таки почав цікавитися особливою технікою гравюри на склі. У 1929-36 роках він працював у ательє ґравером по склу. Це давало йому добрий заробіток і уможливило набути невелику посілість у Шенев’єр, про яку вже була згадка. Брав участь у виставках Паризької групи українських художників в Парижі (1932) та Львові (1933), у Виставці сучасної української графіки у Львові (1932). У 1933 виставлявся в Берліні.
Проте ательє, де він працював, закрилося, мистець лишився без заробітку, і розпочатого власними силами будинку не вдалося добудувати. Для подружжя Омельченків почалися важкі роки, особливо під час другої світової війни. Омельченко був мобілізований німецькими окупаційними військами до трудового табору, працював на дорожніх роботах. Відтак довелося жити з випадково продаваних за безцінь дереворитів і ліноритів. В цих обставинах приключилася важка хвороба, від якої Омельченко помер у лютому 1952 року.
Крім уже згаданого, Омельченко стосував різноманітну техніку у графіці й ґраверстві, не в одному зробивши власні відкриття. На жаль, як уже згадано, майже все з його творчої спадщини розгубилося. Десять років, що відділяють нас від смерти мистця, відсунули його по стать у тінь. З нагоди цієї дати хочемо звернути увагу на те, що багато чого можна було б зібрати ще й тепер, бо багато праць Омельченка є в посіданні навколишніх мешканців містечка Шенев’єр.
Марта Калитовська
"Сучасність", 1962
Завдяки ласкавій допомозі пані Софії Зарицької-Омельченко маємо не тільки точні біографічні дані про мистця, а й докладні пояснення стосовно його праці, технічних засобів у різних ділянках ґраверства, тематичні зацікавлення тощо. Пані Зарицька-Омельченко, товаришка студій покійного в Академії мистецтв у Празі, а відтак подруга його життя, близько стояла до його творчости, а дещо з його ґраверської техніки стосувала і у власній праці. Народився Петро Омельченко 3 жовтня 1894 року в Хоролі на Полтавщині. По закінченні реальної гімназії в Києві там же почав студіювати архітектуру. У Києві захопили його воєнні заворушення, і він узяв участь в українській визвольній війні, здобувши в армії ранґу сотника. Разом з іншими вояками Омельченко опинився на еміґрації, спочатку в Каліші, а після звільнення з табору полонених — у Варшаві, де почав навчання в Академії мистецтв, яке продовжив у Празі, куди виїхав 1923 року на запрошення сестри, вивчаючи графіку під проводом професора Шетеліка. Одночасно навчався у славнозвісній Українській студії пластичного мистецтваhttps://uk.wikipedia.org/…/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D…. Тоді ж мистець виконав ряд замовлень на обкладинки, екслібриси тощо. Брав участь у виставках у Празі. 1928 року подружжя Омельченків переїхало до Парижу. Париж з його можливостями й життєвими труднощами дав змогу мистцеві розвинутися в книжковій графіці. Рівночасно Омельченко зацікавився життям паризьких бродяг — кльошарів. З невеликих шкіців, виконаних олівцем або вуглем, вийшов ряд дуже цікавих композицій, розвинутих пізніше в модерній на той час у Парижі техніці пушуар. Збірні сцени з життя робітників і кльошарів здобули Омельченкові визнання знавців мистецтва і критиків. Навіть з нечисленних і невеликих рисунків, які збереглися, можна побачити тонко схоплені типи, риси обличчя, в яких висловлені глибокі людські переживання, часто перейняті сумом. Від 1928 року Омельченко був постійним учасником виставок Сальону Незалежних. Тоді ж таки почав цікавитися особливою технікою гравюри на склі. У 1929-36 роках він працював у ательє ґравером по склу. Це давало йому добрий заробіток і уможливило набути невелику посілість у Шенев’єр, про яку вже була згадка. Брав участь у виставках Паризької групи українських художників в Парижі (1932) та Львові (1933), у Виставці сучасної української графіки у Львові (1932). У 1933 виставлявся в Берліні.
Проте ательє, де він працював, закрилося, мистець лишився без заробітку, і розпочатого власними силами будинку не вдалося добудувати. Для подружжя Омельченків почалися важкі роки, особливо під час другої світової війни. Омельченко був мобілізований німецькими окупаційними військами до трудового табору, працював на дорожніх роботах. Відтак довелося жити з випадково продаваних за безцінь дереворитів і ліноритів. В цих обставинах приключилася важка хвороба, від якої Омельченко помер у лютому 1952 року.
Крім уже згаданого, Омельченко стосував різноманітну техніку у графіці й ґраверстві, не в одному зробивши власні відкриття. На жаль, як уже згадано, майже все з його творчої спадщини розгубилося. Десять років, що відділяють нас від смерти мистця, відсунули його по стать у тінь. З нагоди цієї дати хочемо звернути увагу на те, що багато чого можна було б зібрати ще й тепер, бо багато праць Омельченка є в посіданні навколишніх мешканців містечка Шенев’єр.
Марта Калитовська
"Сучасність", 1962
Немає коментарів:
Дописати коментар