Юрій Старосольський (* 28 лютого 1907, Львів — † 21 жовтня 1991, Сілвер Спрінґ, США) - правник, громадський і пластовий діяч, член УВО, дійсний член НТШ та УВАН, син адвоката проф. Володимира Старосольського і Дарії з дому Шухевичів.
Призабуті сторінки історії Львова
Юрій Старосольський
Призабуті сторінки історії Львова
Юрій Старосольський
Ми знаємо, що Львів — Лева Город — історична й формальна столиця Галицької Землі. Знаємо також, що Львів був, але не такі певні, чи є й тепер, центром окремих ділянок життя українського населення Галичини, в якому збігались і з якого випромінювали головні статичні й кінетичні, як можна так висловитися, вияви того життя.
У Львові народжувались і формувалися суспільні ідеї в головах провідних одиниць і груп і йшли у Галицьку волость, до міст і містечок, а далі в село. І навпаки, те, що народжувалось у цих містах, містечках і селах країни, як вияв громадського життя, йшло до столиці, там сприймалося, можна сказати — фільтрувалося і звідти ширилося по країні. Це було логічне й конечне: у Львові були центральні організації, від Святрюрської Гори і політичного проводу починаючи; там були в найгустішому скупченні керівні постаті й організатори; там були відповідні заклади, друкарні й засоби комунікації, видавництва тощо.
Саме через Львів пішов у Галицький край Шевченків геній; там, у Духовній семинарії народжуваїпася «Русалка Дністровая» і зійшлася «Руська трійця»; там був осідок і місце народження Головної Руської Ради; там запало історичне рішення Першого листопада 1918 року, і звідти пішов славний наказ у край. А опісля, під Польщею, там були всі головніші центральні установи українського життя.
Подивімося в Енциклопедію Українознавства або, наприклад, в альманах «Наш Львів» у сімсотліття заснування города: там знайдемо потвердження нашої думки. У вступі до «Нашого Львова» Шлемкевич писав (стор. 15): «із сіл ми поверталися до нашого, нашим королем заснованого Львова»... «Ми йшли до Львова, як до неминучости, як до призначення... Мій йшли до нашого міста, як до зосередження волі і сили... І всюди, куди сягало проміння Львова, була Західня Україна».
У тій таки Енциклопедії чи в «Нашому Львові» і в інших джерелах читаємо про ділянки громадського життя, що мали там свої центри, які визначали характер українського Львова: про політичні, економічні, наукові, шкільні централі; про мистецький, музичний, ремісничий, навіть інколи спортовий Львів. Але якось, неначе присипане попелом забуття, а може, тому, що не було воно дуже близьке тим, хто тепер відтворює в літературі історію Львова часів під Польщею, десь губиться одне суспільне явище цього міста, яке, можна сказати, було у великій мірі львівським буднем і напевно надавало йому, тому будневі, певного характеру.
У львівському щоденнику «Діло» відбита його хроніка під багатомовним заголовком: « У безконечній черзі». Що він значив, цей заголовок? «Діло», як зрештою й інший щоденник, «Новий час», — звітувало постійно, так би мовити, з журналістичного обов’язку, про політичні судові процеси проти українців, які відбувалися у Львові й інколи також поза Львовом.
Цих кримінальних політичних процесів стало так багато і були вони такі часті, що справді творили «безконечну чергу». Доповнювана репортажами про арешти, вона стала постійною рубрикою наших газет, яку читала українська громада: читала, переживала, реагувала патріотичним гнівом, почуттям національної кривди від польського окупанта. Адже підсудними в цих процесах були здебільшого молоді українські люди, інтеліґенти, робітники, студенти, селяни, інколи священики... — усі безсумнівні патріоти, завзяті, відважні, що клали життя своє на терези; може, були вони романтики, може, нерозважні. Але були вони дітьми українського народу, що вірили в Україну, прагнули її волі і готові були страждати за неї.
Я добре пригадую т. зв. «Львівський процес Бандери й ін.» і спокійні слова обвинувачених. Бандера: «Я є член ОУН... я дав наказ виконати атентат...» Янів: «Я не хочу боронити свою особисту волю, хоч яка вона для мене цінна... бо я визнав свій світогляд... який знає боротьбу — на шляху до реалізації моєї віри...» Або Отецько: Змістом мого життя є й буде вільна Україна». Вони признавалися, що належать до ОУН, хоч судові докази на це були непевні, і говорили не на патріотичному вічі, де їм не загрожувала небезпека, а перед польським судом, чекаючи певної кари, що могла бути смертю або довгими роками тюрми.
Українська громада відчувала це своїм українським серцем. Вона слідкувала за процесами й арештами та вироками. А було їх так багато, що вони ставали буднем українського Львова: буднем, але ніколи не збуденнілим, завжди живим, хвилюючим.
Так стали вони щоденним типовим явищем українського Львова тих двадцяти років під Польщею. У цих політичних процесах вирішувалася доля української молоді, а в ній же, в цій молоді, була майбутня доля українського народу. На мою думку, історія Галичини, а зокрема Львова, була б далеко не повна без тієї історії, що крилася під заголовком «У безконечній черзі» газетного звітодавця. Емоції, які живуть у народі роками, а то й десятиліттями, лишають свій довгий слід в історії даного народу.
Яка була генеза цього ланцюга політичних процесів у Львові під Польщею? Треба наперед сказати, що вони були органічно пов’язані з діяльністю нелеґальної Української Військової Організації (скорочено УВО) за двадцятих років Галичини під Польщею й Організації Українських Націоналістів (ОУН) — за другої половини того десятиліття. Але саме УВО дала початок усьому. Її організаційний початок припадає на 1920 рік, правдоподібно на липень, хоч не маємо формальних документів на визначення точної дати. «Приказ УВО ч. 1», опублікований у Празі 2 вересня 1920 року, треба вважати першим джерельним доказом, що УВО тоді вже діяла. Але не ця дата тут важлива, а скорше той факт, що УВО була створена колишніми старшинами Січових Стрільців як спадкоємець українських збройних сил для продовження опору, хоч іншими засобами і під чужим режимом. Спочатку УВО мала бути (і була) всеукраїнською, непартійною, можна сказати, національною армією в підпіллі. Так і увійшла вона в історію і в свідомість галицької української громади. Можна сказати, що це було однією з причин позитивного ставлення української громади до УВО, а слідом за тим й уваги до наступних процесів.
Очевидно, ці політичні процеси відбувалися по всій Галичині, по містах в яких були т. зв. окружні суди, тобто суди вищої інстанції (над повітовими й городськими), при яких діяли (до 1934 року) суди присяжних. Але найчастіше й найбільш історично визнані процеси відбувалися таки у Львові. Вони були політичними подіями галицької столиці. Були великі, голосні, а поміж ними численні менші, не сенсаційні, але з підсудними, які були членами української громади, часто батьки, сини, дочки, брати, сестри, друзі мешканців Львова.
А крім самих процесів, у ще більш безконечній черзі тривали арешти українців з різних нагод. Наші часописи «Діло», «Новий час» намагалися вести хроніку й арештів, але в дійсності ледве чи могли вони зафіксувати всі випадки. Зате таким примітивним комунікаційним засобом, як переказ з уст до уст, ширилися вістки про арешти по Львову і створювали відповідний настрій. А по канцеляріях наших адвокатів, цілої групи їх, які постійно боронили наших політичних в’язнів, висиджували сумні, похилені матері, просячи допомоги для своїх дітей. Скільки таких матерів і батьків перейшло через одну тільки канцелярію адвоката Старосольського, з якою я був зв’язаний! Чомусь особливо дві закарбувалися в моїй пам’яті: мати трьох синів Качмарських — Володимира, Романа та Євгена (Ґенка). Вони сиділи в тюрмі, причетні до якоїсь справи або й ні, але майже завжди, коли тільки ставалася якась бойова акція УВО чи ОУН або якась подія, що вимагала від поліції забезпечитися від — як їх звали польські власті — «небезпечних» елементів. Тоді вони, усі три або один чи два з них, опинялися в арешті. їх батько, шевський майстер,що важко працював і був з тих, що не тільки латали, але й шили нові черевики, жив з родиною в кам’яниці (здається на вулиці Вишневецьких), яку польська поліція називала «под копулкон», бо вона мала на даху малу копулю.
І друга: мати Юрка Дачишина, того, що за участь в нападі на поштовий віз під Бібркою 1930 року був засуджений на кару смерти. Володимир Старосольський був його оборонцем і після вироку вніс касаційну скаргу до Найвищого суду в Варшаві. В моїй пам’яті постать Юркової матері, що сиділа в кутку нашої канцелярії, коли ждала на телеграму з Варшави про вислід цієї касації. Я досі бачу її материні очі, що дивилися з болючим запитом у мої, коли я відбирав телеграму. Як можна було сподіватися касацію відкинено, тобто вирок смерти потверджено. Опісля президент держави помилував Юрка, замінивши йому смертну кару на двадцять років тюрми. Сьогодні він живе в Чікаґо.
Годі зупинятися на хронології усіх політичних процесів, які відбувалися у Львові. І це не моє завдання. Воно радше в тому, щоб показати, який вплив мали ці процеси й арешти на українську громаду Львова, й довести тезу, що вони були інтеґральною й органічною частиною українського Львова під Польщею. Хочу тут згадати найбільш голосні і, сказати б, драматичні бойові акції та їх наслідки у судових процесах. Ось перша бойова акція у Львові: в неділю, 25 вересня 1921 року Степан Федак виконав замах на польського воєводу Ґрабовського. З воєводою в авті сидів голова держави Пілсудський, але поранений був тільки Ґрабовський.
Степан Федак, «Смок», чотар УГА, був сином відомого адвоката і громадського діяча, в родині якого активний патріотизм мав велику силу. Може, було в тому якесь логічне пов’язання, що одна з його дочок, Оля, Смокова сестра, була одружена з полк. Коновальцем, головою УВО й ОУН, а друга, Іка, з полковником Мельником, наступником Коновальця. Епілог справи Федака відбувся у Львові від 23 жовтня до 18 листопада 1922 року перед судом присяжних. Підсудними були молоді люди, переважно колишні старшини української армії. Тоді виступили на їх оборону українські адвокати Львова, в тому числі вперше група тих, що впродовж майже двох наступних десятиліть були постійними оборонцями на політичних процесах у Львові. Процес був демонстрацією українського невизнання польської окупації, юрисдикції польських судів і протестом проти різних форм насильства окупанта над українським населенням.
Можна добре уявити собі, що ця демонстрація і пов’язання головного підсудного зі славетною українською родиною Львова, зробили процес тим більше сенсаційним. Степан Федак дістав шість років тюрми, інші по два з половиною роки.
Того ж 1922 року епілог іншої бойової акції струснув Львів. Тут судив польський воєнний суд двох учасників партизанського рейду групи п’ятдесятьох бойовиків під командою колишніх чотарів УГА Мельничука і Шеремети по подільських повітах Галичини. Два підсудні — Крупа й Луцейко — були засуджені на смерть; їх страта була однією з тих подій, що глибоко хвилювали патріотичні почуття Львова й усієї Галицької країни.
1924 року т. зв. «Летюча бригада» УВО виконала два напади на поштові транспорти з грішми під Калушем, а 1925 року на Головну пошту у Львові. Усі три закінчилися судами у Львові; учасники дістали від двох з половиною до вісьмох років тюрми.
16 жовтня 1926 року члени УВО, на знак протесту проти польонізаційної політики, вбили у Львові куратора шкіл Собінського. Треба сказати, що ця акція викликала в українській громаді складну реакцію: розуміння мотивів, але й обурення, якщо мова про моральний бік вчинку. Але коли дійшло до процесу і на лаві підсудних опинилося 17 молодих людей, утому числі й дівчата (зокрема два брати і сестра Вербицькі), до того ж було очевидне, що доказів вини справді не було (особливо щодо обвинувачених Атаманчука й Івана Вербицького), процес став громадською подією з патріотичним підґрунтям. Цей процес відбувався двома наворотами: у 1928 і 1929 роках, бо перший вирок був скасований Найвищим судом у висліді відклику оборонців.
Обох головних обвинувачених засуджено в першому процесі на кару смерти; за другим разом страту змінено п’ятнадцятьма роками ув’язнення Вербицькому і десятьма Атаманчукові. Довготривалість і повторення процесу, постійна численна участь між публікою громадян, особливо молоді, зробили його, може, найбільш «громадським» в історії українського Львова під Польщею. В ім’я історичної правди треба додати, що вбивство куратора Собінського було ділом двох зовсім інших осіб (один з них загинув пізніше в бою з КҐБ в Галичині, а другий помер недавно в Канаді).
Хочу згадати два процеси як епілог акцій 1929 року. Перший, не надто поважний і навіть подекуди компромітуючий організацію, — це напад на листоношу з метою відібрати йому готівку (т. зв. «екс», тобто експропріяція). На мою думку, акція була заплянована невдало і виконана по-аматорськи. Загинув бойовик Любович, а поліція зловила в утечі Романа Мицика (тепер поважаного громадянина в Чікаґо). Але особливість процесу, який був наслідком цієї бойової акції, полягала в тому, що це був перший процес у Львові в т. зв. новому наглому справуванні, в якому передбачувано кару смерти за всі вчинки, карані нормально за кодексом тюрмою від 6 місяців угору. Мицикові загрожувала кара смерти, проти якої не було відклику і яку виконувано негайно. Романа Мицика міг врятувати тільки документовий доказ, що йому не було ще 21 року життя, а такого документу — метрики, не мав він можливости дістати протягом наглого суду. Я добре пригадую нервове шукання метрики, аж пригадали ми, що ходив він до гімназії («Головної») у Львові, і там ми знайшли виказ його дати народження. Він дістав сім років тюрми і відбув кару повністю.
Другим голосним процесом того часу був т. зв. «Східніх торгів» проти Рома Біди й ін. Йшлося про бомбовий напад на урядові польські міжнародні «Торги» у Львові, які мали на меті пропагувати зростання польської індустрії, зокрема в східніх областях, тобто в Галичині. Проти такого пляну виступила УВО. Сьомого вересня 1929 року вибухнули підкладені бойовиками бомби: одна в будинку дирекції «Торгів», друга, запальна, на головному двірці, а третя недалеко від площі торгів у т. зв. Стрийському парку.
У висліді, очевидно, не передбаченому організаторами, 17 молодих людей, у тому числі двоє дівчат, стало перед Львівським окружним судом. Процес тривав три тижні (травень-червень 1930 року). Романа Біду засуджено на кару смерти, яку президент замінив на досмертне ув’язнення; учасників засуджено на 4, 3 і 2 роки, кількох виправдано.
Ледве пролунав цей процес у Львівській громаді, як прийшла вістка про напад боївки ОУН на поштовий віз під Бібркою 30 липня 1930 року. Загинув там Гриць Пісецький.Томущо він мав на собі під цивільним убранням пластовий однострій (він мав їхати до табору на Соколі), поляки взяли це за безпосередню причину, щоб ще тієї ж осени заборонити Пласт. Карний процес відбувся наступного року у Львові, т. зв. справа Богдана Кравцева й ін. (судові справи звичайно називано формально по першому, головному підсудному). Учасника нападу Юрка Дачишина засуджено на страту. Президент замінив її на 20 літ тюрми. Кравців, відомий уже поет, пластовий і студентський та політичний діяч, Зіновій Книш, Юрко Дачишин й інші, були відомі і популярні між львівською молодою громадою. Тому й їх справа відбилася голосним відгомоном у краю, особливо у Львові.
[...]
“Сучасність”, 1983, ч. 9
У Львові народжувались і формувалися суспільні ідеї в головах провідних одиниць і груп і йшли у Галицьку волость, до міст і містечок, а далі в село. І навпаки, те, що народжувалось у цих містах, містечках і селах країни, як вияв громадського життя, йшло до столиці, там сприймалося, можна сказати — фільтрувалося і звідти ширилося по країні. Це було логічне й конечне: у Львові були центральні організації, від Святрюрської Гори і політичного проводу починаючи; там були в найгустішому скупченні керівні постаті й організатори; там були відповідні заклади, друкарні й засоби комунікації, видавництва тощо.
Саме через Львів пішов у Галицький край Шевченків геній; там, у Духовній семинарії народжуваїпася «Русалка Дністровая» і зійшлася «Руська трійця»; там був осідок і місце народження Головної Руської Ради; там запало історичне рішення Першого листопада 1918 року, і звідти пішов славний наказ у край. А опісля, під Польщею, там були всі головніші центральні установи українського життя.
Подивімося в Енциклопедію Українознавства або, наприклад, в альманах «Наш Львів» у сімсотліття заснування города: там знайдемо потвердження нашої думки. У вступі до «Нашого Львова» Шлемкевич писав (стор. 15): «із сіл ми поверталися до нашого, нашим королем заснованого Львова»... «Ми йшли до Львова, як до неминучости, як до призначення... Мій йшли до нашого міста, як до зосередження волі і сили... І всюди, куди сягало проміння Львова, була Західня Україна».
У тій таки Енциклопедії чи в «Нашому Львові» і в інших джерелах читаємо про ділянки громадського життя, що мали там свої центри, які визначали характер українського Львова: про політичні, економічні, наукові, шкільні централі; про мистецький, музичний, ремісничий, навіть інколи спортовий Львів. Але якось, неначе присипане попелом забуття, а може, тому, що не було воно дуже близьке тим, хто тепер відтворює в літературі історію Львова часів під Польщею, десь губиться одне суспільне явище цього міста, яке, можна сказати, було у великій мірі львівським буднем і напевно надавало йому, тому будневі, певного характеру.
У львівському щоденнику «Діло» відбита його хроніка під багатомовним заголовком: « У безконечній черзі». Що він значив, цей заголовок? «Діло», як зрештою й інший щоденник, «Новий час», — звітувало постійно, так би мовити, з журналістичного обов’язку, про політичні судові процеси проти українців, які відбувалися у Львові й інколи також поза Львовом.
Цих кримінальних політичних процесів стало так багато і були вони такі часті, що справді творили «безконечну чергу». Доповнювана репортажами про арешти, вона стала постійною рубрикою наших газет, яку читала українська громада: читала, переживала, реагувала патріотичним гнівом, почуттям національної кривди від польського окупанта. Адже підсудними в цих процесах були здебільшого молоді українські люди, інтеліґенти, робітники, студенти, селяни, інколи священики... — усі безсумнівні патріоти, завзяті, відважні, що клали життя своє на терези; може, були вони романтики, може, нерозважні. Але були вони дітьми українського народу, що вірили в Україну, прагнули її волі і готові були страждати за неї.
Я добре пригадую т. зв. «Львівський процес Бандери й ін.» і спокійні слова обвинувачених. Бандера: «Я є член ОУН... я дав наказ виконати атентат...» Янів: «Я не хочу боронити свою особисту волю, хоч яка вона для мене цінна... бо я визнав свій світогляд... який знає боротьбу — на шляху до реалізації моєї віри...» Або Отецько: Змістом мого життя є й буде вільна Україна». Вони признавалися, що належать до ОУН, хоч судові докази на це були непевні, і говорили не на патріотичному вічі, де їм не загрожувала небезпека, а перед польським судом, чекаючи певної кари, що могла бути смертю або довгими роками тюрми.
Українська громада відчувала це своїм українським серцем. Вона слідкувала за процесами й арештами та вироками. А було їх так багато, що вони ставали буднем українського Львова: буднем, але ніколи не збуденнілим, завжди живим, хвилюючим.
Так стали вони щоденним типовим явищем українського Львова тих двадцяти років під Польщею. У цих політичних процесах вирішувалася доля української молоді, а в ній же, в цій молоді, була майбутня доля українського народу. На мою думку, історія Галичини, а зокрема Львова, була б далеко не повна без тієї історії, що крилася під заголовком «У безконечній черзі» газетного звітодавця. Емоції, які живуть у народі роками, а то й десятиліттями, лишають свій довгий слід в історії даного народу.
Яка була генеза цього ланцюга політичних процесів у Львові під Польщею? Треба наперед сказати, що вони були органічно пов’язані з діяльністю нелеґальної Української Військової Організації (скорочено УВО) за двадцятих років Галичини під Польщею й Організації Українських Націоналістів (ОУН) — за другої половини того десятиліття. Але саме УВО дала початок усьому. Її організаційний початок припадає на 1920 рік, правдоподібно на липень, хоч не маємо формальних документів на визначення точної дати. «Приказ УВО ч. 1», опублікований у Празі 2 вересня 1920 року, треба вважати першим джерельним доказом, що УВО тоді вже діяла. Але не ця дата тут важлива, а скорше той факт, що УВО була створена колишніми старшинами Січових Стрільців як спадкоємець українських збройних сил для продовження опору, хоч іншими засобами і під чужим режимом. Спочатку УВО мала бути (і була) всеукраїнською, непартійною, можна сказати, національною армією в підпіллі. Так і увійшла вона в історію і в свідомість галицької української громади. Можна сказати, що це було однією з причин позитивного ставлення української громади до УВО, а слідом за тим й уваги до наступних процесів.
Очевидно, ці політичні процеси відбувалися по всій Галичині, по містах в яких були т. зв. окружні суди, тобто суди вищої інстанції (над повітовими й городськими), при яких діяли (до 1934 року) суди присяжних. Але найчастіше й найбільш історично визнані процеси відбувалися таки у Львові. Вони були політичними подіями галицької столиці. Були великі, голосні, а поміж ними численні менші, не сенсаційні, але з підсудними, які були членами української громади, часто батьки, сини, дочки, брати, сестри, друзі мешканців Львова.
А крім самих процесів, у ще більш безконечній черзі тривали арешти українців з різних нагод. Наші часописи «Діло», «Новий час» намагалися вести хроніку й арештів, але в дійсності ледве чи могли вони зафіксувати всі випадки. Зате таким примітивним комунікаційним засобом, як переказ з уст до уст, ширилися вістки про арешти по Львову і створювали відповідний настрій. А по канцеляріях наших адвокатів, цілої групи їх, які постійно боронили наших політичних в’язнів, висиджували сумні, похилені матері, просячи допомоги для своїх дітей. Скільки таких матерів і батьків перейшло через одну тільки канцелярію адвоката Старосольського, з якою я був зв’язаний! Чомусь особливо дві закарбувалися в моїй пам’яті: мати трьох синів Качмарських — Володимира, Романа та Євгена (Ґенка). Вони сиділи в тюрмі, причетні до якоїсь справи або й ні, але майже завжди, коли тільки ставалася якась бойова акція УВО чи ОУН або якась подія, що вимагала від поліції забезпечитися від — як їх звали польські власті — «небезпечних» елементів. Тоді вони, усі три або один чи два з них, опинялися в арешті. їх батько, шевський майстер,що важко працював і був з тих, що не тільки латали, але й шили нові черевики, жив з родиною в кам’яниці (здається на вулиці Вишневецьких), яку польська поліція називала «под копулкон», бо вона мала на даху малу копулю.
І друга: мати Юрка Дачишина, того, що за участь в нападі на поштовий віз під Бібркою 1930 року був засуджений на кару смерти. Володимир Старосольський був його оборонцем і після вироку вніс касаційну скаргу до Найвищого суду в Варшаві. В моїй пам’яті постать Юркової матері, що сиділа в кутку нашої канцелярії, коли ждала на телеграму з Варшави про вислід цієї касації. Я досі бачу її материні очі, що дивилися з болючим запитом у мої, коли я відбирав телеграму. Як можна було сподіватися касацію відкинено, тобто вирок смерти потверджено. Опісля президент держави помилував Юрка, замінивши йому смертну кару на двадцять років тюрми. Сьогодні він живе в Чікаґо.
Годі зупинятися на хронології усіх політичних процесів, які відбувалися у Львові. І це не моє завдання. Воно радше в тому, щоб показати, який вплив мали ці процеси й арешти на українську громаду Львова, й довести тезу, що вони були інтеґральною й органічною частиною українського Львова під Польщею. Хочу тут згадати найбільш голосні і, сказати б, драматичні бойові акції та їх наслідки у судових процесах. Ось перша бойова акція у Львові: в неділю, 25 вересня 1921 року Степан Федак виконав замах на польського воєводу Ґрабовського. З воєводою в авті сидів голова держави Пілсудський, але поранений був тільки Ґрабовський.
Степан Федак, «Смок», чотар УГА, був сином відомого адвоката і громадського діяча, в родині якого активний патріотизм мав велику силу. Може, було в тому якесь логічне пов’язання, що одна з його дочок, Оля, Смокова сестра, була одружена з полк. Коновальцем, головою УВО й ОУН, а друга, Іка, з полковником Мельником, наступником Коновальця. Епілог справи Федака відбувся у Львові від 23 жовтня до 18 листопада 1922 року перед судом присяжних. Підсудними були молоді люди, переважно колишні старшини української армії. Тоді виступили на їх оборону українські адвокати Львова, в тому числі вперше група тих, що впродовж майже двох наступних десятиліть були постійними оборонцями на політичних процесах у Львові. Процес був демонстрацією українського невизнання польської окупації, юрисдикції польських судів і протестом проти різних форм насильства окупанта над українським населенням.
Можна добре уявити собі, що ця демонстрація і пов’язання головного підсудного зі славетною українською родиною Львова, зробили процес тим більше сенсаційним. Степан Федак дістав шість років тюрми, інші по два з половиною роки.
Того ж 1922 року епілог іншої бойової акції струснув Львів. Тут судив польський воєнний суд двох учасників партизанського рейду групи п’ятдесятьох бойовиків під командою колишніх чотарів УГА Мельничука і Шеремети по подільських повітах Галичини. Два підсудні — Крупа й Луцейко — були засуджені на смерть; їх страта була однією з тих подій, що глибоко хвилювали патріотичні почуття Львова й усієї Галицької країни.
1924 року т. зв. «Летюча бригада» УВО виконала два напади на поштові транспорти з грішми під Калушем, а 1925 року на Головну пошту у Львові. Усі три закінчилися судами у Львові; учасники дістали від двох з половиною до вісьмох років тюрми.
16 жовтня 1926 року члени УВО, на знак протесту проти польонізаційної політики, вбили у Львові куратора шкіл Собінського. Треба сказати, що ця акція викликала в українській громаді складну реакцію: розуміння мотивів, але й обурення, якщо мова про моральний бік вчинку. Але коли дійшло до процесу і на лаві підсудних опинилося 17 молодих людей, утому числі й дівчата (зокрема два брати і сестра Вербицькі), до того ж було очевидне, що доказів вини справді не було (особливо щодо обвинувачених Атаманчука й Івана Вербицького), процес став громадською подією з патріотичним підґрунтям. Цей процес відбувався двома наворотами: у 1928 і 1929 роках, бо перший вирок був скасований Найвищим судом у висліді відклику оборонців.
Обох головних обвинувачених засуджено в першому процесі на кару смерти; за другим разом страту змінено п’ятнадцятьма роками ув’язнення Вербицькому і десятьма Атаманчукові. Довготривалість і повторення процесу, постійна численна участь між публікою громадян, особливо молоді, зробили його, може, найбільш «громадським» в історії українського Львова під Польщею. В ім’я історичної правди треба додати, що вбивство куратора Собінського було ділом двох зовсім інших осіб (один з них загинув пізніше в бою з КҐБ в Галичині, а другий помер недавно в Канаді).
Хочу згадати два процеси як епілог акцій 1929 року. Перший, не надто поважний і навіть подекуди компромітуючий організацію, — це напад на листоношу з метою відібрати йому готівку (т. зв. «екс», тобто експропріяція). На мою думку, акція була заплянована невдало і виконана по-аматорськи. Загинув бойовик Любович, а поліція зловила в утечі Романа Мицика (тепер поважаного громадянина в Чікаґо). Але особливість процесу, який був наслідком цієї бойової акції, полягала в тому, що це був перший процес у Львові в т. зв. новому наглому справуванні, в якому передбачувано кару смерти за всі вчинки, карані нормально за кодексом тюрмою від 6 місяців угору. Мицикові загрожувала кара смерти, проти якої не було відклику і яку виконувано негайно. Романа Мицика міг врятувати тільки документовий доказ, що йому не було ще 21 року життя, а такого документу — метрики, не мав він можливости дістати протягом наглого суду. Я добре пригадую нервове шукання метрики, аж пригадали ми, що ходив він до гімназії («Головної») у Львові, і там ми знайшли виказ його дати народження. Він дістав сім років тюрми і відбув кару повністю.
Другим голосним процесом того часу був т. зв. «Східніх торгів» проти Рома Біди й ін. Йшлося про бомбовий напад на урядові польські міжнародні «Торги» у Львові, які мали на меті пропагувати зростання польської індустрії, зокрема в східніх областях, тобто в Галичині. Проти такого пляну виступила УВО. Сьомого вересня 1929 року вибухнули підкладені бойовиками бомби: одна в будинку дирекції «Торгів», друга, запальна, на головному двірці, а третя недалеко від площі торгів у т. зв. Стрийському парку.
У висліді, очевидно, не передбаченому організаторами, 17 молодих людей, у тому числі двоє дівчат, стало перед Львівським окружним судом. Процес тривав три тижні (травень-червень 1930 року). Романа Біду засуджено на кару смерти, яку президент замінив на досмертне ув’язнення; учасників засуджено на 4, 3 і 2 роки, кількох виправдано.
Ледве пролунав цей процес у Львівській громаді, як прийшла вістка про напад боївки ОУН на поштовий віз під Бібркою 30 липня 1930 року. Загинув там Гриць Пісецький.Томущо він мав на собі під цивільним убранням пластовий однострій (він мав їхати до табору на Соколі), поляки взяли це за безпосередню причину, щоб ще тієї ж осени заборонити Пласт. Карний процес відбувся наступного року у Львові, т. зв. справа Богдана Кравцева й ін. (судові справи звичайно називано формально по першому, головному підсудному). Учасника нападу Юрка Дачишина засуджено на страту. Президент замінив її на 20 літ тюрми. Кравців, відомий уже поет, пластовий і студентський та політичний діяч, Зіновій Книш, Юрко Дачишин й інші, були відомі і популярні між львівською молодою громадою. Тому й їх справа відбилася голосним відгомоном у краю, особливо у Львові.
[...]
“Сучасність”, 1983, ч. 9
Немає коментарів:
Дописати коментар