У Радянському Союзі всі критикували М. Грушевського, називаючи його «буржуазним націоналістом», «фашистом», але ніхто з цих критиканів зазвичай не читав його десятитомної «Історії України-Руси». Всі його твори було заборонено і відправлено в спецфонди, де вони пролежали до кінця 80-х років ХХ століття. І лише українська діаспора робила все для того, щоб зберегти його наукову спадщину.
Михайло Грушевський був ученим широкого діапазону і не тільки вченим, а й письменником, поетом, публіцистом, архівознавцем та громадсько-політичним діячем, зрештою, був він головою Центральної Ради – найвищого органу влади в часі національно-визвольних змагань. Саме за свої заслуги в науці він став загальноукраїнським лідером.
На жаль, перебуваючи у вирі тодішніх політичних подій, М. Грушевський не зумів консолідувати українську націю на захист революції від зовнішніх та внутрішніх ворогів. М. Грушевський був лівим за своїми поглядами і не зміг піднятися до розуміння бодай демократичного націоналізму. Він ненавидів українських націоналістів і був на початку 1918 р. рішучим противником проголошення незалежності України, маючи за собою рішучість народу, передусім військовиків, що нараховували на цей час понад мільйон штиків. Це була грізна сила.
Ліва за своїм духом Центральна Рада, яку очолював М. Грушевський, не виконала своєї історичної місії. І саме на ньому, Винниченкові та інших лідерах ЦР лежить велика частина відповідальності за загибель незалежної України. М. Грушевський був амбітною людиною, але дуже слабким політиком, що боявся зробити рішучі кроки на захист України від Москви. Навіть його політична сила, де він відігравав не останню роль, маємо на увазі Українську партію соціалістів-революціонерів, була точною копією аналогічної партії Росії. Його політична нерішучість призвела до втрати часу, і лише ІV Універсалом проголошено незалежність України, а не першим.
Михайло Грушевський мав би діяти в такий складний період для України твердо й рішуче. Цього не сталося. Він ненавидів М. Міхновського та його прибічників за вимогу негайного проголошення незалежності України й називав спочатку галичан «буржуазними націоналістами», особливо Є. Коновальця, А. Мельника, Р. Сушка та інших керівників галицьких Січових стрільців, які створили в Києві найбоєздатнішу військову формацію. І саме УССи двічі врятували життя Грушевському та його родині.
Навіть до прийняття державних символів Грушевський ставився з пролетарських позицій, виступаючи проти тризуба і пропонуючи якусь химеру у вигляді «звізд на синьому полі» чи золотого плуга на такому ж тлі.
Ні Грушевський, ні Винниченко не спромоглися організувати велику армію та відбити всіх ворогів, які насідали на Україну. Особливо проти численної бойової армії виступав В. Винниченко. Сильний лідер у цей складний час, опираючись на Січових стрільців, гайдамаків, вільне козацтво, мав би розігнати заражену лівизною і любов’ю до Росії ЦР і почати розбудову держави. Щось аналогічне мали ми і в нинішній період нашої державності.
Ідея Грушевського про автономію України шокувала киян і принесла розчарування патріотичним силам України. В політичній, як і в науковій діяльності, Михайло Грушевський висував дві концептуальні ідеї – примат соціальних інтересів над інтересами національними та ідею федералізації, яку називав «провідною ідеєю нашого національно-політичного життя». Зазначимо, що обидві ідеї були шкідливими для розбудови національної України, як і шкідливі нині.
У багатьох своїх висловлюваннях Грушевський наближався до позицій більшовиків, критикуючи українців за їхнє бажання мати індивідуальну власність. Він ратував за колективістські форми господарювання, що були притаманні російському суспільству. Зрештою, йому була близька ідея-фікс про світову революцію, яку плекали Ленін, Сталін та їхнє оточення. За погром «буржуазії» М. Грушевський закликав «схилити голову перед більшовиками». В майбутньому вони йому цього не зарахували.
Михайло Грушевський не визнав влади ні гетьмана П. Скоропадського, ні Директорії і в березні 1919 р. виїхав за кордон, де зупинився, разом з родиною, в Празі. І навіть тут він робив не потрібні нікому реверанси в бік більшовицької влади на Україні.
Очевидно, немаловажну роль у певних негаціях відіграв характер М. Грушевського. Пригадаймо його ставлення до І. Франка ще у Львові, до лідерів галицьких УССів, до колег в АН УСРР, які платили йому тим же. Зокрема А. Кримський, що писав доноси на Грушевського у високі більшовицькі інстанції.
Заява Грушевського про повернення в Україну шокувала українську еміграцію. Українські політичні середовища та діячі радили Грушевському під будь-яким приводом не повертатися до Києва. Зрештою, він сам знав про звірства більшовиків у Києві та їхнє ставлення до українців. Не допомогло нічого. Повірив більшовикам.
З переїздом у 1924 р. до Києва, тобто в УСРР, почалася його особиста трагедія, як і його сім’ї. Без сумніву, Грушевський несе пряму відповідальність за загибель своєї родини. Він міг би, бодай на нетривалий час, осісти в Галичині чи на Волині, а не повертатися в саме більшовицьке пекло.
Мені з дитячих літ близька родина М. Грушевського. Його дочка Катерина Грушевська народилася у Львові, а дружина Марія Сильвестрівна була тіткою відомого галицького церковного діяча о. Миколи Вояковського, який був парохом у моєму рідному селі Великому Полі, що неподалік Львова, і добре знався з нашою родиною.
М. Грушевського доконали більшовики. Смерть його є загадковою. 24 листопада 1934 р. великого вченого не стало. Як пише харківський історик і дослідник В. Семененко, «з тих 17 чекістів, які вели справу М. С. Грушевського, 12 були розстріляні, троє звільнені до запасу, один застрелився, ще один помер своєю смертю». Більшовицькі лідери в Москві та Києві надійно замітали сліди.
Більшовики знищили і дочку М. Грушевського, талановиту вчену-історика Катерину Грушевську, що загинула в магаданських таборах смерті. Страдницьким було життя і дружини вченого Марії Сильвестрівни, яка постійно оберігала свого чоловіка. Від рук чекістів загинув рідний брат Михайла – професор-історик Олександр Грушевський, як і вся його родина.
Улюблений племінник М. Грушевського Сергій Шамрай, теж талановитий історик, прожив лише сорок років. У січні 1939 р. його життя обірвалося в казематах НКВС. Розстріляли чекісти й відомих українських громадсько-політичних діячів: Олександра Черняхівського, що був троюрідним братом М. Грушевського, його дружину Людмилу Черняхівську-Старицьку, дочку відомого театрального діяча і письменника Михайла Старицького, її сестру та юну доньку-красуню Вероніку Черняхівську.
М. Грушевського та його родину не зміг урятувати і його двоюрідний брат, соратник Леніна, член ЦК, нарком юстиції, член ЦВК Георгій Іпполітович Ломов-Оппоков. У 1938 р. його теж прибрали опричники Сталіна. До речі, по матері Грушевський мав російське коріння.
Україна, в особі М. Грушевського, його брата Олександра, дочки Катерини, племінника Сергія Шамрая та інших членів родини, втратила від рук здичавілих московських опричників цілу когорту талановитих учених-істориків.
Чимало помилок допустив Михайло Грушевський у своєму активному суспільно-політичному житті, але не судімо його строго. Занадто дорогу ціну заплатив він за свої утопічні мрії.
Ігор ФЕДИК
Немає коментарів:
Дописати коментар