Валерій Марченко

                                                  
Валерій Марченко (* 16 вересня 1947 — † 7 жовтня 1984) — літературознавець, перекладач, дисидент, політв'язень.

...Серед інкрімінованих Марченкові творів був його
’’Лист до діда” . Його покійний дід Михайло Іванович Марченко,
професор, доктор історичних наук, перший радянський ректор
Львівського університету, пройшов стежками ҐУЛаґу в 1941-1944
pp. Як сказав на суді Валерій Марченко,’’мій дід, на жаль, а може,
на його щастя, покійний, бо зараз міг би сидіти отут поруч зі
мною. Його справу періоду перебування в’язнем залучено до
моєї”.
Діялог між прокурором і Марченком про той або інший так
званий ’’документ” проходив приблизно так:
Прокурор: 3 якою метою був виготовлений антирадянський
ворожий за змістом документ...?
Марченко: 3 метою сказати людям правду.
П.: Ви твердите, що все, написане вами, правда?.
М.: Чистісінька.
П.: Яким чином цей документ потрапив за межі ВТК?'
М.: Не скажу.
П.: Чому?
М.: Бо ви людей садите. Вам істина не потрібна, вам потрібно
людину до в’язниці посадити.
П.: Яким чином вказаний (називає) документ потрапив за
кордон?
М.: Цього я не знаю... Не скажу... одному Господу відомо... не
відповім.
П.: Марченко, уявіть собі, що було б, якби кожна людина у
нашій країні почала писати, що їй заманеться, та ще й закордон
передавати?
М.: Було б так, як у справжній демократичній країні.
СУД НАД ВАЛЕРІЄМ MAPЧEHKOМ. 13 БЕРЕЗНЯ 1984 РОКУ

"Валерій виріс у теплому та дружньому сімейному гнізді Марченків. Життя в родині тяжіло до постаті Михайла Марченка, Валерієвого діда. Визнаному історику, авторові «Української історіографії», «Історії української культури» й на певний час забутому вченому (він сповна відчув на собі страхіття сталінських катівень) довелося відіграти чи не центральну роль у формуванні світогляду онука: «Твоя кандидатська дисертація «Боротьба Росії і Польщі за Україну» навчила багатьох любити Батьківщину. Я, наприклад, один із них», — пише у відкритому листі до діда Валерій. Та, на жаль, життя Михайла Марченка — це приклад того, як система безжально поїдала своїх будівничих. Беззахисного пенсіонера у віці 77 років було жорстоко побито «заплічних справ майстрами» на одній із темних вулиць Києва, а невдовзі, 21 січня 1983 року, через важкі ушкодження його не стало. Прагнення продовжити поступ діда спонукало онука змінити прізвище по закінченні університету із батьківського (Умрілов) на дідове (Марченко)."
Зі статті Дмитра Джулая «Боюся, я ще не все сказав»http://litukraina.kiev.ua/boiusya-ya-sche-ne-vse-skazav