"На задушки пішов Ясько зі своєю дівчиною на Личаківський цвинтар. Я - казав він, - волів би, щоб мене наглий сніг спалив. Я гадав, що вискочу із шкіри. Вона потягнула мене на "Оброньцуф". Я ніколи туди не ходив, але дівчина була побожна - ходи та й ходи, то я пішов. Чоловік був любовно замотиличений, світу поза нею не бачив. Пішли ми на тих "Оброньцуф". Поміж гроби, поміж лямпи, нарід, квіти, всі співають, моляться. Чую, десь там наші співають, мабуть на могилі Любовича, чи іншого оунівця, а моя Франя була полька, то я з нею пішов на "оброньцуф". Було навіть весело, оркестра грала смутні кавалки, якийсь лисий катабас гатив проповідь. Щось там говорив про "богатеруф", про "орлента", що свою кров за Львів віддали, що Львів боронили від руської банди... мене в тім місці шляґ трафив. Мій старий був русин. Я добре пам'ятаю, як він до мене говорив: "ти дурню тримайсі свого і ходи до своєї церкви, своїм богам молися, а не тикай у хвіст чуже пір'я." Старий лазив на бесіду аж на Руську вулицю, хоч ми тоді мешкали на Вульці. А врешті, як братерство з цвинтаря розлізлося, я тягну дівчину в тінь, хочу поцілувати, а вона не дається. Не можна, каже, тут герої лежать замуровані і замкнені, як черевики в пуделках у Берти Штарк. На одній такій стіні Мілька вичитала напис: "Панько Ґрех, греко-католик, русін, згинув за польський Львів". Вона каже: як то гарно, він згинув за Львів. А я кажу: що нічого тут гарного немає, бо то напевно якийсь перекинчик. Їй блиснули сліпаки, і вона каже: - а ти думаєш, що ти не такий будеш, як зі мнов ожениш? Ти думаєш, що я позволю, щоб наші діти говорили по-хінськи... Гальт, гальт, сестро, кажу, тримай бики, ми ще не жонаті і ще не маємо дітей і ще не знати, чи будемо мати. Ціле щастя, каже вона, що вже тепер вилізло з тебе шило. Як ти сі се не подобає, то гибай, кажу до неї. Бо мене вже трохи кров почала заливати. Вона зблідла й пішла. Поміж гроби, поміж дерева пішла. Я не пішов за нею. Щось мене тримало на тім місці під стіною із замурованими. "Панько Ґрех", сучий син... Така зараза, перекинчик. Я знав, що з Мількою вже нічого не вийде. Вона мене не перепросить, і мені не хотілося перепрошувати її. Ніби звідки. Наговорила мені цілу купу і ще перепрошувати! Ні. А ті перекинчики, що лежать там замуровані, чи там між деревами, чи снуються по місті, то мусіли не одно життя зруйнувати. Думаю, копну цю заразу, плюну і затру ногою. Але що тому лепехові по смерти зробиш? З гробу викинеш, чи що? Міркую на всі способи, мені вже навіть Мілька з голови вилетіла, як би її ніколи не було. Тільки та зараза - Панько Ґрех. Я полетів між гроби, а вони до мене руки простягають і кричать: Панько Ґрех! І вітер у деревах свище: Панько Ґрех, перекинчик! І снігом почало мести, і сніг платками сипав і укладався на стежках у слова: Панько Ґрех. А жи би тебе шляк наглий трафив! Я тебе ще випростую! Я летів з цвинтаря, як варіят. Летів додому, а залетів до кнайпи. Залився в дрібний мак. А потіv всю справу спокійно пережував. Треба все перевірити, Як то було в час боїв за Львів. ...Я поліз до читальні, до бібліотеки одної, другої, до Громницького, прочитав усе, що було за ті часи надруковане. А потім, потім, то я вже дома. Цим короченням, що він вже тут, Ясько хотів перервати дальшу розмову на тему свого повернення на дорогу, яку йому колись вказував його небіжчик батько, щоб тримався свого і не пхав чужого пір'я у свій хвіст."
Зенон Тарнавський, "Дорога на Високий Замок"
Немає коментарів:
Дописати коментар