четвер, 5 липня 2018 р.

Трагедія українського Берестя

||\]
Зоя ШАЛІВСЬКА, просвітянка, член Київського правозахисного товарис тва “Холмщина” ім. Михайла Грушевського
Сумним та скорботним для моєї родини завжди був весняний день 21 березня. Саме цього дня 1944 року польські бойовики знищили українське село Бересть Грубешівського повіту, що на Холмщині (нині територія Польщі). Того кривавого ранку було жорстоко вбито понад 300 українців, мирних селян, переважно жінок, дітей, стариків. Наша родина втратила одинадцятьох своїх близьких…
“Бересть — одне з найсвідоміших українських сіл Холмщини, що розтягнулося на 3 км. У ньому проживало близько 1000 чоловік, і з них 95 % українців, воно мало: філію товариства “Рідна хата”, з 1928 діяв споживчий кооператив “Єдність”, касу взаємодопомоги “Світ села” і районову молочарню, підпорядковану “Маслосоюзу”. Окрасою села була мурована православна церква з позолоченими хрестами та високою дзвіницею. Про це село писала газета “Наше життя” 1926 р. (Макар Ю., Горний М., Макар В. Від депортації до депортації. Т. 3. — С.784—785): “В с. Бересті на Грубешівщині 13 і 14 червня ц. р. відіграно драму Тобілевича “Наймичка”. Виставу улаштовано в клуні. П’єсу відіграно досить добре. Незважаючи на це, що багатьом нашим хлопцям в буденні дні приходиться тяжко працювати… неділя і свято завсігди шанується яко день освіти. А джерелом освіти у Бересті є філія… Прийде неділя-свято, хлопці і дівчата зберуться, поспівають гарних укр. пісень, бо наша філія може погордитись, що має хор неабиякий, котрий завдяки активній участи молодіжі росте все більше, почитають книжок та часописів, побесідують, як би поправити життя, то на співанку, то на репетицію збираються, і таким чином наша молодь проводить неділю і свято кожного разу. Ні одного гроша, заробленого в поті чола, свідома молодь не стратить на пусте діло…”. Про те, що край з давніх часів був населений українцями, свідчили прізвища корінного населення Берестя та сусідніх сіл: Козак, Романюк, Гаврилюк, Кухарук, Левчук, Антонюк, Козлюк, Процюк, Мельничук”.
Із початком Другої світової війни життя українців у Польщі стало зовсім нестерпним. Удень у села вдирались німці, грабували населення, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину. Та справжній жах починався вночі. Озброєні польські банди чинили проти українців нещадний терор. Із настанням сутінок українські родини ховались у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи. Та то був ненадійний захисток. “Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші”, — так говорили поляки. І знищували…
Зранку за селом пролунали постріли, і сотні озброєних бандитів швидко оточили село, стріляючи запальними кулями по стріхах. Перелякані люди намагались вирватись з палаючих хат, та їх косили кулі. Поранених нелюди кидали у вогонь, багато задушились від диму, сховавшись у льохах. Ті, кому пощастило врятуватись, переховувались у навколишніх селах. Та багатьох замордували польські банди під час повторних кривавих акцій, як це сталося з уцілілими мешканцями Берестя в селах Пересоловичі та Богутичі, які теж були спалені. А з часом, заскочивши у знищений Бересть, бандити знайшли в уцілілій школі стареньких бабусь, жінок з маленькими дітьми. Вигнали нещасних на вули цю і розстріляли, додавши до жертв жорстокого терору ще 18-х.
Розповідь моєї мами Ольги Войтенко (Морокішко) про трагедію села Бересть Грубешівського повіту
Моя старша сестра Євгенія була одружена з Козаком Михайлом Івановичем, який до війни служив капралом у Замісті, був дуже начитаний. Мати Марія співала в церковному хорі. Родина була національно свідома, релігійна. У свята всі вбирались у вишиванки. Того жахливого березневого ранку 1944 р. Михайло з батьком порали худобу, Євгенія збирала 12-річного Зеновія в школу. Почули, що село оточили і підпалили польські бандити. Вирішили ховатись у раніше облаштованому колективному схроні. Там уже було багато людей. Євгенія сказала, щоб Михайло з батьком тікали з села, бо бандити вбивають насамперед чоловіків, а вона з 8-місячною Надійкою та Зеновієм залишаться в схроні з сусідами. Були впевнені, що польські бандити не вбиватимуть жінок і дітей. “Дідусю, я з тобою буду бігти”, — просився хлопчик, та дід Іван сказав, щоб він залишився з матір’ю. Не всім чоловікам вдалося втекти. Багатьох наздогнали кулі. Разом із сельчанами тікав і священик, тримаючи в руках хреста. Йому вдалося врятуватись. А ось сина Володимира, з яким я ходила до школи, коли вони були в нас на парафії, застрелили. Михайлові з батьком дивом вдалося врятуватись, а коли повернулись, застали страшну картину: по селу лежали трупи загиблих. У схроні ж 19 сельчан задушились від диму. Серед них і моя сестра Євгенія з дітьми. Восьмимісячну Надійку тримала на руках. Деякі тіла ще були теплі. На місці хати — згарище, де згоріла живцем прикута до ліжка через хворі ноги мати Михайла Козака Марія. Залишилась тільки купка золи. Михайло викопав яму на цвинтарі і поховав своїх рідних, а далі переховувався у своїх родичів. Ці подробиці загибелі рідних ми дізнались від самого Михайла, якого мій батько розшукав у Замості, де вже в кінці 1944 року чекали на виїзд до СРСР. Михайло був депортований на Волинь, до Луцька. Як пізніше стало відомо, в Бересті загинули і родини батькових племінників.
У жорстоких акціях в українських селах брали участь і односельці-поляки. Від них в селі стало відомо, що в с. Берестя загинули і наші рідні. В розпачі я вирішила сама йти ховати сестру, ніхто не міг переконати, що це небезпечно — скрізь по дорогах стояли вартові з польських банд.
Біля села Жуків зустріла двох чоловіків, які відвідували свої господарства, з яких їх виселили німці в село Грабовець. Разом дійшли до села Рогів, де був фольварок, в якому вже давно базувались польські націоналістичні формування. За селом нас зупинили двоє озброєних гранатами та револьверами вартових у німецькій формі: “ґальт!”. Стали допитувати, звідки йдемо. Сказала, що повертаюсь з роботи у німців. Наказали показати документи і підняти руки за голову. Коли побачили наші українські паспорти, кинули їх на сніг і стали топтати ногами, люто лаючись польською. Потім відійшли, довго радились і наказали нам бігти. Я щосили бігла, а в спині пекло: чекала пострілу. Чоловіки ж з переляку не могли рушити з місця. Тоді бандити зняли з них шкіряні пояси і почали ними бити. Пробігши десь з півкілометра, за Солтисами зустріла жінку з мого села Славентин, що була одружена в Мєнчині, яка теж намагалася дійти до Берестя, де жив її брат. Жінка сказала, що польська варта оточила палаюче село і нікого туди не пускала. Вирішила ночувати в с. Грабовець у родині знайомого коваля. Всю ніч за селом було видно заграви — палали українські села.
Вранці, порадившись із господарем, поверталась додому вже іншою дорогою — через село Воліцу. Далі покинуте людьми село Чешин — не було навіть собак і котів. Ледь дійшла додому, бо дуже боліло серце. З того часу хворію на стенокардію.
Хочу додати, що польські збройні загони формувались і проходили вишкіл задовго до масового терору проти українців. Згадую, як вирішили з сестричкою піти в ліс по полуниці, раніше ж ходили до лісу як до садка. Та назбирати ягід не вдалось — у лісі побачили озброєних чоловіків. Швидко побігли додому. А вже коли перебігали через поле в садок, побачили з карабіном меншого з двох сусідських братів поляків, що, озираючись, повертався з лісу. До речі, наступного після спалення Берестя дня мій брат Володимир зайшов до сусідів-поляків, що жили через дорогу. З їхніми синами він товаришував. Побачив, як колишній військовий санітар Магула Стах робив перев’язку на пораненій нозі меншому брату.
Жорстокий конфлікт на мішаних українсько-польських землях свідомо провокували німці. Українців виганяли з своїх сіл і примусово поселяли на польських господарствах. Так сталося з родинами трьох моїх дядьків Бігунців Миколи Михайловича, Миколи Кириловича та Володимира Кириловича, яких потім жорстоко вбили поляки в селі Броніславка Грубешівського повіту.
Список рідних моєї мами Ольги Іванівни Войтенко (Морокішко), які загинули від рук польських бандитів у 1943—44 рр.
Козак Євгенія Іванівна, 28 років, рідна сестра Ольги Морокішко, — моя рідна тітка — с. Бересть, Грубешівський повіт. Козак Зеновій Михайлович, 9 років (її син), племінник Ольги, мій двоюрідний брат — там само. Козак Надія Михайлівна, 8 міс. (її дочка), племінниця Ольги Морокішко, — моя двоюрідна сестра — там само. Козак Марія, 58 років, свекруха Козак Євгенії — там само. Родини племінників батька Ольги, Морокішків Володимира та Степана — 6 осіб — там само. Бігунець Михайло, рідний дід Ольги — мій прадід. Бігунець Микола Михайлович, рідний брат матері Ольги Іванівни Морокішко, її дядько — мій дід, с. Броніславка Грубешівського повіту. Бігунець Володимир Кирилович, син дідо вого брата Ольги, її дядько — мій дід, с. Броніславка.
Радянські військові не захистили українців від безчинства польських бандитів, а лише наполягали на їхньому переїзді до СРСР. Загалом примусово виселили з Польщі понад 480 тисяч українців, ще близько 150 тисяч розселені по Польщі. Депортація супроводжувалася вбивствами, пограбуваннями. На людей, які не хотіли покидати рідну землю, полювали, як на звірів.
Після того, як село Бересть покинули останні його мешканці, поляки знищили сліди проживання тут етнічних українців. У 1946—47 роках розібрали православну церкву, варвари знищили навіть фундамент та вирубали віковічні дерева, розрівняли і засіяли це місце. Знищені були і два православних кладовища, а надгробками з українськими іменами вистелили дорогу на болотистій греблі. Таку ж трагічну долю мали багато десятків українських сіл, в яких було вбито тисячі мирних людей. Перед вбивством вони зазнавали жорстоких катувань.
Так була знищена прадавня етнічна гілка українства. Адже саме ці землі входили до Галицько-Волинського князівства, потужного державного утворення. Його успішний володар, князь Данило Галицький, збудував нові міста, зокрема Львів, Холм. Польща як демократична держава мусить шанувати пам’ять своїх мирних громадян українців, закатованих польськими бойовиками. Адже їх предки віками жили на тій землі, працювали задля Польщі, служили в її війську. Історична правда та справедливість мусять перемогти заради остаточного порозуміння між українським та польським народами та їх спільної участі у розбудові об’єднаної Європи.

Немає коментарів:

Дописати коментар