Кроки до декомунізації в Черкасах

 Учора у міському будинку культури ім. Кулика відбулись громадські слухання з приводу топонімічних змін у місті у зв'язку із прийнятими (НАРЕШТІ, на 25-му році!!!) законами про декомунізацію. Хоча, концепцію топонімічної політики Черкаської міської ради було розроблено ще у 2011 році, лише тепер настав час обговорення.
   Якщо на перший такий захід, що був запланований дещо раніш, з'явилась невелика кількість людей, то вчора у залі зареєструвалось 317  осіб (для кворуму потрібно було 300).
  Велика частина присутніх була представлена апологетами лівої ( люксембурго-пролетарської) ідеї. За певний час обговорення, вірні лєнінці зрозуміли, що їхня ідея віджила своє й "канула в Лєту  та покинули зал.  Та на той час вже певні зміни в топоніміці міста були проголосовані.
  Але, по порядку:
   У переліку до перейменування в Черкасах – більші ніж 160 вулиць. Про це на громадських слуханнях, привячених перейменуванню, повідомив член топонімічної комісії, відомий археологі і краєзнавець Михайло Сиволап.



Михайло Сиволап - один з авторів концепції топонімічної політики.

“Серед них є всього 24 назви, які треба відродити. А ще півтора десятки – суто черкаські наймення. Це всього 5-7% назв усіх вулиць, – сказав Сиволап. – Перейменування 46 вулиць на слуханнях – це лише перша порція. І історичні назви, суто черкаські, треба відродити і повернути сьогоднішньому місту. Бо назви інших вулиць, які не мають глибшої історії, можна по-різному перетасовувать”.
  У ході обговорень містяни прийняли декілька замін, зокрема, Петровського на Героїв Майдану; Луначарського  на Генерала Момота; Фрунзе на Верхня Горова; Піонерська на Митницька; Дзержинський узвіз на Білоцерківський узвіз; Островського узвіз на Старособорний узвіз; провулок Герцена на пров. Хижняківський; Леніна на Небесної Сотні та Святомакарівську; Кірова на Святотроїцьку; Ворошилова на Дахнівську Січ; Комунарів на Змагайлівську; Мініна-Пожарського на Соснівську; Клубний узвіз на Остріжний узвіз; пров. Кірова на пров. Ручай; Постишева на Праслов’янська; Котовського узвіз на Грецький узвіз.
  По інших вулицях були жваві та подекуди емоційні дискусії. Містяни пропонували й власні варіанти, відкидаючи ті, які радили члени топонімічної комісії. Так, вул. Вербовецького на слуханнях запропонували назвати вулицею Кобзарською. Хоча топонімічна комісія пропонувала Монастирську.

Ільїна, швидше за все, отримає назву Гайдамацька. Топонімічна комісія пропонувала повернути історичну назву – Надпільна, але містяни цей варіант не підтримали.

Кільком вулицям містяни залишили такі ж назви, як і нині. Це Добровольського (топонімічна комісія радила Сінна), Толстого (топонімічна комісія пропонувала Солом’янська), Орджонікідзе (???!!!).

Були обговорення щодо вулиці Калініна. Її учасники слухань пропонували назвати Калиновою, проте така пропозиція не знайшла підтримки. Тож проголосували за історичну назву Нижня Горова.

Перейменування інших вулиць обговорювати вже не було з ким. Понад дві години слухань втомили людей і половина містян покинули зал.
  

Рішення по результатах слухань прийматиме міська рада.

  В цілому можна робити висновок, що люди активні, але погано, що на цьму засіданні не змогли проголосувати всі назви. І це значно затримує подальший рух. Тому у майбутньому на місто чекають нові слухання з цього питання.

Про кобзаря з Північної Кароліни

Цікаву новину поширив у соцмережах  очільник Історичного клубу "Холодний Яр"  Роман Коваль: У цій новині йдеться про американця українського походження, засновника музичного фестивалю "Древо кобзарського роду".
13 років тому він покинув усе та переїхав зі штату Північна Кароліна до маленького села під Пирятином у Полтавській області.
Свій вчинок пояснює просто - тягнуло коріння. Зі справжнім українським патріотом спілкувалася Ольга Сас.
Напів українець, напів ірландець - він ніколи не вважав себе американцем. Пізнавати своє коріння почав ще змалку у спілкуванні з бабусею та дідусем. І саме вони допомогли опанувати українську мову.
"Я був настільки впертий, що я хочу це. Я дуже зрадів, коли український алфавіт вчив, і потім до школи приніс і показав - ось український алфавіт. Я взяв словник, підкреслював кожне слово, вчив той лексикон, що я хотів володіти", - розповів кобзар Юрій Фединський.
Іще ближчим до України маленького Юрка зробило захоплення музикою. У 16 років вперше до рук взяв бандуру. Це сталося в штаті Пенсильванія - там діаспора щорічно організовує табір бандуристів.
"Два тижні на рік кожен рік я йшов туди. Це було фантастично, на ті два тижні я чекав цілий рік. Це була перша зустріч з діаспорою. Бо ми не жили серед українців, ми жили серед звичайних американців", - розповідає кобзар Юрій Фединський.
А в 98 році Юрій прийняв рішення переїхати до України. Тепер навчає місцевих гри на національних українських інструментах. А також сам майструє - кобзи, ліри, бандури. І вже навіть не думає полишати село, яке давно стало йому рідним.
"Зараз я нікуди не хочу. Я навіть до сусідніх сіл не хочу, я навіть до Києва не хочу. І до Європи мені не потрібно.
Я вже мав закордонні гастролі, я вже жив в Нью-йорку, мегаполіс і знаю той світ. Ми стільки поклали енергії, щоб тут стало вдома, що це вдома і не хочеться нікуди іти", - розповідає кобзар Юрій Фединський.
Своїми силами, без жодної державної чи спонсорської допомоги Юрій уже п’ять років проводить кобзарський фестиваль у своєму селі - саме такий, як в його дитинстві організовувала діаспора у США.
"Чекай, я живу на селі, де кобзарі ходили. Я починаю думати - тут має бути кобзарський табір. Без компромісів. і програма продовжується 5 років, аж до теперішній вигляд. Наша інституція завдання є, щоб відновити кобзарство, щоб виховати наступне покоління кобзарів", - розповідає кобзар Юрій Фединський.

  Юрко в підземному переході київської станції метро.






Все починалося з кількох однодумців. Цього ж року захід відвідало більше ста учасників з усієї України, а також Канади, США та Угорщини.

Учітеся!

До вашої уваги -  гімназійний підручник з географії 1873 р. Область розселення українців включає частину Курської та Воронезької губерній. Кубанські та азовські козаки вважалися українцями. А тепер зверніть увагу - як сказано про місцезнаходження міста Харкова. "У серці України"! Навіть не Малоросії - України! Абсолютно українська Харківська губернія не була прикордонною з Росією територією. Її оточували інші українські землі, в тому числі з півночі і сходу - значні частини Курської та Воронезької губерній.
Так що, панове гімназисти, на відміну від наших неписьменних сучасників знали, де насправді знаходиться серце України...

Артефакти дивізії "Галичина" - копії чи оригінали?

Сенсаційний лот виставили на зльоті колекціонерів в США. Прапор першої стрілецької дивізії.  Виявилось, що в США вигулькнув прапор відомої дивізії “Галичина”! Деталі поки що невідомі. Прапор виготовили в останні місяці війни, коли дивізію перейменували.
  

А чотири роки тому в США, анонімний продавець виставив, як стверджується, оригінальну печатку дивізії «Галичина».

Святійший Патріарх Філарет освятив Храм у Холодному Яру

У суботу 25 липня 2015 року о 9.00 Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет освятив Храм на честь Святого праведного Петра (Калнишевського) - останнього кошового отамана Запорізької Січи на хуторі Буда у Холодному Яру.
Храм на честь святого Петра Калнишевського кілька років будували з ініціативи козацтва Холодного Яру - активної громадської організації, яка займається відновленням традицій та пам'яті повстанського краю.
При зведенні Храму відбулось закладення в фундамент часточки землі з того місця, де душа Калнишевського полинула до Небес - а саме, з Соловків, куди 2012-го року здійснили подорож отаман Холодного Яру Олег Островський та нинішній настоятель Храму о. Василь Цирільз друзями-побратимами.
  – Ми сьогодні освятили новозбудований храм Петра Багатостраждального Калнишевського. Освятили у важливому місці, у Холодному Яру, бо тут українці боролись до останнього за свою державність і за свою свободу. І прикладом для таких українців служить Петро Калнишевський, – сказав після закінчення церемонії Філарет.
   Андрій Кравець, який також здійснив зі своїми друзями подорож до Соловків, дописав на ФБ: "На освяченні церкви Петра Калнишевського найвеселішими обличчя Патріарха Філарета та інших священиків були тоді, коли будівничий храму, отаман Островський проголосив, які новітні козацьке гасла й відповідь на нього стали традиційними у Холодному Яру..."

Де народився український націоналізм.

   

 Чомусь серед української громади існує думка, що націоналізм – це породження західної частини нашої країни. Мовляв, то „західняки-бандерівці”... Та чи насправді це відповідає істині?

      Почнемо з того, що націоналізм за означенням -  це „світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави”. Тож і розглянемо, які терени нашої з вами Батьківщини дали батьків саме українського націоналізму. Пригадаємо, чи не з Чигиринщини у середині ХVІІ ст. Гетьман Богдан-Зиновій підняв наш народ до Визвольної боротьби? Чи не на тій же Чигиринщині у холодноярському Мотронинському монастирі ігумен Мельхіседек посвятив гайдамакам ножі для святої боротьби за право українського народу бути ним -  справжнім, вільним народом? Вдумаймося, чи не пророчі звернення Батька Тараса до „мертвих і живих, і ненароджених земляків” були чи не найпершим засівом до єднання українців у потужну спільноту для боротьби за створення власної держави, своєї хати, де „своя  правда, і сила,  і воля”? Але ці приклади, скажете ви, не є прикладами ідеологічної, наукової націоналістичної думки. Гаразд. Розглянемо, звідки родом батьки, так би мовити, наукового українського націоналізму. Загальновизнано, що найпершим друкованим матеріалом, який декларував і виголосив головну мету українців – побудову незалежної суверенної української держави є праця Миколи Міхновського „Самостійна Україна”. Саме в цій праці закладено й обгрунтовано концепцію і принципи створення незалежної Української держави – основної засади націоналізму. А народився М.І.Міхновський, нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з 17 століття ,  у сім'ї сільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер — Згурівський район Київської області), тобто,  – у самісінькій Центральній Україні.

    Інший теоретик і апологет українського націоналізму, автор праць „Нацоналізм”, „Демократичні фарисеї і націоналізм”, „Церква і націоналізм” та багатох інших, Дмитро Донцов – уродженець Мелітополя, що знаходиться у південно-східному реґіоні України. Йдемо далі. Микола Сціборський, публіцист і теоретик українського націоналізму, автор „Націократії”, а також численних статей у націоналістичних журналах «Державна Нація», «Розбудова Нації», родом з Житомира, котрий ще далеко не є містом Західної України.

    Вище ми перелічили найбільших представників українського націоналізму. А тепер перейдемо до історії самого визвольного руху. Початки його, як ми вже згадували, відбулися ще в середині ХVІІ ст., коли український народ під проводом гетьмана Хмельницького став на боротьбу з польськими колонізаторами. І виник він на території сучасної Черкащини, у серці України – Наддніпрянщині. Звідси ж розпочалася і розвинулася чи не на всю територію України – аж до Поділля й Лівобережжя -  боротьба повстанців-гайдамаків. Саме звідси, з Чигиринщини „повіяв огонь новий Холодного Яру” у буремні роки большевистської експансії. Тут славні брати Чучупаки згуртували навколо себе нащадків славних запорожців на боротьбу з червоним катом. Саме звідси й прийшло до нас привітання „Слава Україні!” – „Слава навіки!”. А вже пізніш, у 30-40 р.р. ХХ ст. повстанці  ОУН-УПА продовжили героїчні традиції українського народу у боротьбі проти поневолювачів.  В УПА змінилася відповідь на це привітання: „Героям слава!”

        Тож скажімо собі відверто й з гордістю: славне наше Подніпров”я та земля

 наших степів – Матірна Україна є батьківщиною героїчної історії визвольної

 боротьби українців, батьківщиною Пророка українського націоналізму Т.Г.Шевченка,

батьківщиною засновників наукового підґрунтя націоналістичної ідеології в Україні.

    Звідси і має продовжитися втілення у життя віковічної мети нашого народу –

 побудова Української Соборної Суверенної, національно й соціально справедливої

 Держави, Держави, де буде гідно й гордо почувати себе господар цієї землі –

 Українець. Усі підстави для цього є. Справа за єдиним: нація повинна цього хотіти.

Подорож до Вереміївки на хутір Тараса Бульби.

На дніпровому лівобережжі, близько 90 км від Черкас, лежить старовинне село, колись козацьке містечко, Вереміївка. Це - колишня Полтавщина. Перша згадка про це село відноситься до 1608 року.
  До початку 17 ст.  поселення носило назву Вишня. У той час землі, де лежить це село, належали Польській короні. Тоді король Сиґизмунд подарував Вишню овручському старості М.Корибуту, який після цього подарунку став називатись Вишневецьким (від назви села), а саме село переназвав на Ієреміївку, на честь свого сина Ієремії, ставшого відомим одіозним військовим та державним діячем Речі Посполитої.
 У цьому ж селі у 1955 році народився відомий нині в Україні історик, видавець, художник, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка Володимир Недяк. 

   За покликанням Володимир Недяк – художник та історик-дослідник, збирач українських старожитностей, засновник приватного історико-етнографічного музею "Козацькі землі України".





Друга назва цього дива під відкритим небом (тепер це називається скансен) - "Хутір Тараса Бульби". Цей музей Володимир Володимирович почав зводити у 2004 році. За основу було взято відомий твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба» і вирішено відтворити батьківщину його головного героя. Автор проекту впевнений, що з часом  всі будуть знати, що на цій території, у Вереміївці, народився козацький полковник Тарас Бульба.      Неподалік хутору вже розбудували садибу старого козацького полковника -  комори, криницю, льохи... Поряд – стайня, вівчарня та хлів для волів. В проекті - липовий гай, водойми тощо... 
     Перебуваючи у Вереміївці, складається враження, що потрапляєш у минуле – у кінець вісімнадцятого століття. Тихо, спокійно і жодних проявів звичної нам цивілізації. А яке ж тут чисте повітря!
   Нині (учора) ми з друзями відвідали Вереміївку. Для мене поїздка сюди відбулася вдруге. Уперше я тут побував у 2011 році.
У 2011 році ми попали під дощ і рятувались від нього з разом козенятами...   Учора ж нас по приїзду зустріла директор скансену Алла Сергіївна Журба.  І, знаєте, як лише ми почали слухати цю справжню подвижницю, відкрили роти й закрили їх години за 3. Саме стільки часу продовжувалась наша експромтова екскурсія. Ми почули стільки цікавого подекуди нового для нас!
   По-перше, ми дізналися, що на території хутора зберігається експонатів десь на три музея першої категорії. По-друге, -третє, -четверте... Та що там перераховування усього почутого. Це цікаві й корисні відомості  з історії, етнографії, традицій різних реґіонів України. А експонатів! Від кайнозоя до першої половини ХХ століття.
  

Гостинно зустріла нас пані Алла.

Було тут двійко волів. Зараз лише буйволиця Нюра.

Ця коза, завидівши людей, біжить до них, ластиться... Мабуть в очікуванні пригощання...

Цей песик допомагає пастушкам у випасанні кіз, овець.

 

Пані Алла розповідає, що коні, коли їх приводять поїти, від тих, сучасних, поїлок, перебігають до таких, котрим сотні років.

Сотні жорен...

Десятки скіфських, половецьких баб...

Величезну кількість експонатів для майбутнього музею зіскладовано в не цілком пристосованих приміщеннях колишніх підприємств Вереміївки, які знаходяться поряд з хутором-скансеном. найперший недолік - відсутність опалення. Неможливо дотимуватись певних температурних режімів, вологості тощо.
 Лише подивіться на частину того, що тут зберігається:

У скирнях. Автентичних!

Кінський реманент.

Старовинні вулики.

Рало.

Різдв'яний вертеп

Алла Журба вміє читати вишиті рушники, де б вони не були вишиті!

Як вам мережка на жіночій сорочці?!!

Ковальські міхи.

Куди нинішнім Філіпсам, Ровентам та Бошам!

Бюст В.Недяка - власноруч зроблений подарунок від студентства до його 55-річчя.

Зводиться замок полковника Бульби. Тут розміститься музей. Але для усього зібрання експонатів тут місця не вистачить.






    З Володимиром Недяком я бачився лише одного разу - навесні цього року у Холодному Яру на хуторі Буда. Після - декілька разів спілкувався по телефону. У недалекому майбутньому сподіваюся зустрітися з ним і поспілкуватися наживо. Та і в телефонній розмові почув багато: про проблеми розвитку свого дітища, про те, що усю Шевченківську премію, здобуту ним 2006 року, він вклав у будівництво музею, про те, що ще й у нього в Києві зберігається вагома частина експонатів для музею.
   Взагалі, хутір-музей, хоч і у незакінченому вигляді, справляє гарне враження. Віриться,що  будівництво в Вереміївці буде завершене і експозиція запрацює.
  На прощання ми залишили свої вдячності й побажання у Книзі гостей музею.