Упівку Віру Борушевську хотіли нагородити орденом Леніна

Журналіст Юрій Стригун підготував та оприлюднив цей матеріал у пресі. Позаяк я й сам долучився до підготовки інтерв'ю та керуючись тим, що героїня є доброю знайомою, з якою досить часто зустрічаємось  і подосі, ділимось думками, враженнями від тих чи інших подій у нашоу суспільстві, гадаю, що не буде зайвим розмістити цей матеріал і тут, на цьому блозі.

 З пані Вірою. 
– Якось у літню спеку ми працювали в полі біля міста Балхаш  у Казахстані. Керував нами бригадир-німець. Прийшов його син із фотоапаратом і сфотографував мене. За кілька днів віддав фото, – згадує колишня упівка та бранка сталінських таборів 84-річна Віра Борушевська.
    Розмовляємо в приймальні екс-кандидата в депутати Леоніда Даценка в Черкасах. Віра Григорівна трохи не дочуває. Лівою рукою наставляє вухо.

 – У рік нам дозволялося слати два листи додому. Щоб відіслати це фото треба було
чекати 5 місяців. Я попросила знайомого з волі і той відіслав. За кілька днів викликав особіст. Відразу почав кричати:

– Как ти посмєла нарушить законность? Хочєш продліть срок? Я тєбє ето устрою!

Відправив на 5 діб до карцеру. Це був кам’яний склеп, де ні сидіти, ні лягти не можна було. Стояти або висіти. Я відразу втратила лік днів і ночей. Губи пересохли. Свідомість паморочилася. Знала, що незадовго до мене тут повісилася дівчина. Я намагалася врятувати себе молитвою. Губи пересохли, ледве ними ворушила. Молитву прошепотіла лише з третього разу. Більше нічого не пам’ятала. Почула тільки, як конвоїр схилився наді мною і кричить щосили: «Встать!» 

Віра Посполита народилася в 1929 році в селі Княже біля Золочева на Львівщині. Ходила до польської школи.

– У нас був факультатив – руська мова. Вчили вірші Франка і Шевченка. Якось моя троюрідна сестра Софія, що мала 11 років, написала на зворотній стороні дошки пародію на польський гімн: «Єще Польська не згінела, але згінуть мусі». Її відправили до спецінтернату в Перемишль. Лише в 1939 році, коли прийшли совіти, батько забрав її звідтам. Після 1920 року на Галичину переселилося багато поляків. Польський уряд виділяв їм землі, платив підйомні. Українці більше покладалися не на школи, а на «Просвіти», що були ледь не в кожному селі. Пам’ятаю, як у вересні 1939 через наше село пройшла російська кіннота. Йшли на Львів, щоб приєднати Галичину до СРСР. За два-три місяці почалися масові арешти. Брали передусім націоналістів, учителів, простих просвітян. У 1941, коли прийшли німці, люди ходили до тюрем Львова й Золочева аби впізнати в замордованих трупах своїх колишніх родичів. Дивувалися, з якою звіриною жорстокістю вони були катовані, а потім убиті. Совіти виколювали їм  очі, стріляли в голови вагітним жінкам, розпинали священиків.

Віра Григорівна зупиняється, витирає сльозу. Кілька разів схлипує.

– Тоді ж у Львові проголосили незалежну Україну. Пам’ятаю, як ми з батьками йшли із церкви, а діти бігали вулицями мого села й роздавали жовто-блакитні прапорці та значки. Однак німці швидко це заборонили. У 1943 в 14 років я прийняла присягу члена ОУН. Отримала псевдо «Трава». Рятували після Бродів наших вояків із дивізії «Галичина». Вони бігли до лісу, що був за нашим селом. А там уже стояли червоні. Від їхнього стрілу загорілася наша клуня. Потім із поверненням совітів я пішла працювати секретаркою в сільраду. Коли почали приставати з комсомолом, попросилася на вчительські курси. За сім місяців закінчила. Трохи боялася, бо у Львові був випадок, коли директорові школи на виборчій дільниці діти непомітно причепили на спину листівку із закликом бойкотувати вибори комуністів. Зчинився справжній переполох. Не знаю, чи той директор уцілів.  Часто, як учителька їздила в Золочів. Попутно закуповувала нашим хлопцям бинт і ліки в аптеці. Дорогою в обумовленому місці все забирали. Кілька разів наша підвода натрапляла на обшук росіян. Згодом до села приїхала вчителька-росіянка. Вона мене дуже любила. Не знаю чому, але до неї прийшли дві дівчини-упівки. Одна з них була моєю тезкою, носила прізвище Посполита. Дістали пістолет і вистрелили просто в груди. За кілька годин вчителька опритомніла. Доповзла до сусідів, ті викликали працівників МГБ із Золочева. Дорогою просила гебешників: «Не чіпайте Вірочку Посполиту. Вона ні в чому не винна». Однак затримані на допиті нападниці зізналися, що бачили серед бандерівців і мене. Арештували відразу, повезли до Львова в тюрму на Лонцького. Тримали в забитій людьми камері. Жахливо сперте повітря. Ні лягти, ні сісти. Лише стояти. Навіть стоячи спати не давали. Тільки заплющиш очі, конвоїр кричить: «Не спать». Поруч зі мною – камера, де тримали архієпископа Йосипа Сліпого. Я навіть почала із хліба ліпити йому вервечки. Думала при нагоді передати. Але його забрали на етап. На допитах слідчий вимагав зізнань. Якось у камеру вкинули жахливо побиту дівчину.  Ми кинулися біля неї упадати. А вона розпитувала нас про підпілля. Згодом із сусідньої камери постукали. Азбукою Морзе передали, що до нас у камеру вкинуто провокаторку, що вже здала кількох підпільників. Ледве охорона встигла її прибрати від розправи.

Через кілька місяців Посполиту перевели в іншу львівську в’язницю – Бригідки. Там дали нари й могла відіспатися. За рік слідства оголосили вирок – 10 років таборів.

– За чотири тижні їзди в столипінському вагоні в мене відкрилася кровотеча. Ліків не дають, бо поїзд ради мене ніхто не затримає. Поки доїхала до Казахстану – перестала бачити. Потім довго лікувалася. Працювала в реєстратурі лікарні, бо знала латину. Якось серед літа нас три дні не пускали до табору. Ночували в полі. Потім узнали, що саме в ці дні було українське повстання в сусідньому Кенгірі. Згодом у середині 50-х режим ослаб. Нам дозволили бачитися з в’язнями-чоловіками. Я познайомилася з Василем Борушевським із Волині. Його взяли в криївці. Коли гебісти оточили криївку, старший наказав хлопцям ні в якому разі не стрілятися: «Виходьте, здавайтеся, ви ще знадобитеся Україні». Коли хлопці повиходили –пролунав постріл. Старший їх уберіг, а сам застрелився.

Я звільнилася раніше й ще рік чекала Василя. Одружилися, поїхали працювати в Росію: спочатку в Рязань потім у Мценськ. Вчителькою робити не дозволяли. Потім перебралися до Черкас. На Західній Україні колишніх упівців не прописували. У Росії нас жодного разу бандерівцями не назвали. Зате в Черкасах постійно шпигали.

У 1963 році родилася донька. Теж назвали Вірою. Зараз працює в Одесі. Якийсь начальник на «Телекомі». Маю двох онуків. Виховувала їх в бандерівському дусі. Чоловік все життя працював монтажником. Умер в 1993 – біля шлунку розірвалася судина. Перед тим відняли ногу, бо почала гнити.

Я очолюю братство вояків ОУН-УПА на Черкащині. Раз у кілька місяців їжджу на зібрання Головної Булави до Львова. Отримую 1600 гривень пенсії. З них 140 приплачують за орден княгині Ольги. 9 гривень дають як учаснику війни і ще 9  – як колишньому політв’язню. У радянські часи подавали представлення як передову робітницю оліфоварки до нагородження орденом Леніна. Потім подивилися номер і серію паспорта й відкликали. Пішла звідтам, бо таких, як я, орденами не нагороджували. 

Юрій СТРИГУН