Місто.
Листопад. Через пасма ТЕЦівського диму пробивається червоний диск сонця. Холодно. Асфальтований тротуар, тріщини якого я пам’ятаю ще з початку 90-тих, плавно переходить у тротуарну плитку, яка також вже почала вищерблюватися. Старий обдертий тролейбус плавно набирає швидкість, звуком наслідуючи падаючий «Боїнг». Обрізані торік дерева на центральному бульварі: деякі лише у цьому році спромоглися стати схожими на дерева. Інші просто померли… Плакат над проїжджою частиною із написом: «Вас вітає вільне козацьке місто Черкаси!». Що це – забутий рудимент минулої епохи чи привітання нового, голубого з білим козацтва? З них такі козаки, як із гівна – куля. Отже, просто забули зняти. Сміттєві контейнери,у яких порпається молодий бомж, конкуруючи із завмерлою поряд собакою. Чому конкурує, адже собака не претендує на обривки картону та на порожні пляшки? Вибоїни на дорозі, яку ремонтували торік перед виборами. На колишньому палісаднику біля перейменованого у будинок гуртожитку свіжими барвами майорить скромний дитячий майданчик. На засипаній піском долівці серед зламаних стебел знищеного врожаю – порожні пляшки та шприці з кров’ю. Автоцистерна зі спиртом гуркотить, пробиваючись вибоїнами на дамбу. Там порятунок – Київ…Навколо Центрального ринку – кинуті піддони, картонні коробки та скелети палаток. Блискучі будівлі «Торгових центрів» диссонують з навколобазарними приватними будиночками, у яких вже давно не живуть люди.
Кам’яні фігури у парку сиротливо щуляться, пильно вдивляючись у засмічені хащі, які вже давно відвикли боятися сокири. Гнилими артеріями розбитих доріжок парку можна дістатися до благенького атракціону із зазначеною на клапті паперу європейською ціною або до пари іменних лавочок з табличками містечкових «лєніних і троцьких». Залізне «Дерево кохання» ще раз нагадує, що кохання може уявляти собі кожен по різному. Один – спостерігаючи схід сонця над Дніпром. Інший – пестячи іржаві замки… Сосни, красу яких не затьмарить ні оптимізація, ні політична кон'юнктура. Промені сонця, які усе ж таки пробилися через вічнозелені гілки, грають на барвистому листі.
Люди.
Зграйка пенсіонерів на зупинці. Чекають «правильного пільгового» тролейбуса. Усі розмови точаться навколо «мера», його «реформ» та хто за кого голосував. Нагадують один одному вибори минулого року. Клянуться, що ніхто не взяв ні копійки грошей. Серед сперечальників – два керівника ДВК на місцевих виборах, які досі оббивають коридори «мерії», оформляючи документи на земельну ділянку. Вони й не брешуть – земля ж не гроші? До маршрутки ввалюється групка з десятка ПТУ-шників. Вони ще не помічають навколо нічого, крім посинілої від холоду гомілки сусідки по гуртожитку. Приязно посміхаються, голосно говорять та сміються. Пахне потом, цигарками та дешевими парфумами. Біля проїжджої частини прибирає сміття двірник у шкіряних перчатках. Знайоме лице. Колись бачив його у краватці серед депутатів. Життя…Байдужі обличчя людей, які поспішають на роботу у облдержадміністрацію. Панщину нібито скасували 150 років тому. Може, вони про це не знають? Вздовж бордюру по тротуару крадеться у напрямку улюбленого губернатора секретар містечкової ради. Ні, не у кубанському козачому однострої, а переодягнений у діловий чоловічий костюм, який пасує йому, як римська тога кубанському мерину. Люди кажуть, що він носить штани ширінкою назад… Жаль, не встиг роздивитися.
Партійні намети сині, білі, зелені, малинові та синьо-жовті. Агітатори схожі, як брати і сестри. У найближчому магазині секунд-хенду пристойно вдягнена жіночка, опустивши обличчя, зничів’я перебирає кофти. Впізнає. Опускає очі. У аптечній черзі пенсіонери розповідають одне одному про дорожнечу та ліки. У кожного рецепт – на 150-200 гривень. Беруть, відраховуючи зім’яті купюри. У хлібному павільйоні юнаку не продають пляшку пива без паспорту. Бурчить, матюкається… Але тихо.
Влада.
Сесія міської ради. Перед входом – декілька десятків пенсіонерів з червоними прапорами. У виступах комуністичних лідерів – жодної згадки про Партію регіонів. Винний у скасуванні тролейбусів лише «мер» та його вільні демократи. «Мер», не ризикуючи знову бути обпльованим вдячними черкащанами, тікає за спини мєнтів. Щільно наповнені депутатські місця провладної коаліції та п’ять-шість опозиціонерів. Інші просто не ходять на сесії. Піднімати руку не так як «мер» або «секретар» - можна втратити роботу або бізнес. Піднімати так як «мер» або «секретар» - можна втратити партійний квиток. А якщо часи зміняться і «донецькі» спішно почнуть перепливати Дніпро ще цієї зими? «Мер» у запотілих від креативних думок окулярах у темно-синьому костюмі у стилі «донів». Краватка, очевидно, суттєво заважає йому дихати, але без неї «губернатор» може протримати декілька годин у приймальні. А так може порадить щось розумне у побудові «Міста успіху»? А може розкаже, як «регіонали» з досвідом навіть у літню спеку можуть годинами сидіти на «курултаях» у краватках та темних костюмах. З незворушними виразами обличчя та відчуттям бронежилету під білою сорочкою.
Прес-конференція «губернатора». Костюм як у банкіра, жаргон як у секретаря райкому кінця 80-тих, манери як у «розводящого». Придворні журналісти та перелякані працівники та помічники. Слухаємо: усе добудуємо, усім заплатимо, усіх врятуємо, усіх ощасливимо, багатьох посадимо. За словами порожнеча, в очах вікова печаль і туга. Повітря переповнює жага пошвидче «злиняти» звідси. І щоб не бачити з вікна кам’яних яєць та середньої течії Дніпра. Краще вже кризова Іспанія, шаріатське Абу-Дабе, осоружний Київ або голіцинські підвали Криму. І щоб надійна охорона від вдячного народу, який цю певну категорію жителів Донбасу ніколи не забуде.
Епілог.
Сонце піднялося вище. Туман розсіявся. Блакитне небо сліпить очі. Не хочеться згадувати ні про сміттєві контейнери, ні про кинуті шприці, ні про розбиті дороги, ні про «фантомні» тролейбуси, ні про «мерів» з запотілими окулярами, ні про «губернатора» з розведеними пальцями, ні про ціни у магазинах.
А може, усе це нам лише сниться? Може, це все – страшний сон і наслідок поганої екології? А, може, варто лише розкрити очі і усе це зникне? І зграйка життєрадісних підлітків буде у бінокль спостерігати з черкаського Пагорбу Слави, як у імлистій далечині Дніпра пливуть у східному напрямку два косячка плавців, тягнучи за собою синьо-білі валізи з награбованим у пенсіонерів та багатодітних крамом. Попереду з найбільшими валізами – два лідера у темно-синіх костюмах та дорогих окулярах. У цілеспрямованих поглядах – досвід, сила духу та впевненість у завтрашньому дні. Вони пливуть і не бачать того, що у бінокль бачать хлопчаки із Пагорба Слави – на тому березі іх чекають два міліцейські «бобіки» і опери з наручниками. Чекають, щоб за надійними стінами СІЗО врятувати цих вибачте на слові «патріотів» від вдячності ощасливленого народу.
Але то вже буде тема для «Реального погляду» на лівому березі Дніпра.
P.S. Усі персонажі узяті з буденного життя. У випадку, коли у когось із громадян складається враження схожості персонажів із собою або своїми близькими – звертатися за адресою: м.Черкаси, вул..Кавказька, б.229. При собі мати паспорт та військовий квиток.
Немає коментарів:
Дописати коментар