“Марусі Богуславці” вже 85 (моя пошта від Романа Коваля)

Народній артистці Україні Галині Яблонській 2 січня 2013 р.

виповниться 85 років

З Галиною Яблонською мене познайомив поет Микола Самійленко у березні 1996 року. Я готував тоді вечір пам’яті Зеновія Красівського і мені потрібні були виконавці сценарного задуму. Пан Микола й запропонував народних артистів України Галину Яблонську, Павла Громовенка та заслужену актрису України Галину Данилову.

Той вечір у Спілці письменників був надзвичайний! Благословив його отець Ігор Онишкевич. Виступали Левко Лук’яненко, Ярослав Дашкевич, Ольга Витвицька, Микола Самійленко, Євген Сверстюк, Анатолій Сопільник, чеченець Максуд Хужбаров, кобзар Віктор Лісовол, бард із Запоріжжя Олександр Черненко… А заступник голови Івано-Франківської обласної адміністрації Микола Кравців привіз із собою велику делегацію земляків із Прикарпаття, серед них і співочі гурти “Галичина” Івано-Франківської філармонії, “Долинські візерунки” та “Байрак”.

Відтоді я часто запрошував Галину Яблонську на вечори Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, яке тоді очолював, зокрема, взяла участь пані Галина у першому вечорі пам’яті холодноярських героїв 11 жовтня у Київському міському будинку вчителя…

На багатьох вечорах Історичного клубу “Холодний Яр” священнодійствувала Галина Яблонська – і в містах, і в селах.

Пригадую поїздку на батьківщину легендарного Пилипа Хмари в село Цвітну з метою його вшанування. Був з нами і кобзар Ярослав Чорногуз.

 Почувши від мене, що у Цвітній поширене прізвище “Сіденко”, Галина Гілярівна без вагань приєдналась, бо сподівалася знайти коріння свого роду, адже ніяка вона Яблонська! Батьківське її прізвище Сіденко… Не довелося їй тоді розшукати рідних, бо Сіденкам “совєтська власть” оголосила боротьбу на знищення і від них мало хто залишився, а якщо й врятувався, то втечею з рідного села…

Завершити оці півслова про Галину Яблонську хочу враженнями від автобіографічної вистави “Самітня леді” на малій сцені Драматичного театру ім. Івана Франка, де вона зіграла головну роль. Диво з див! За 10 днів до 85-ліття Галина Сіденко-Яблонська танцює, співає, геніально декламує та ще й кокетує з юнаком, намагаючись затягнути його у свої – геніально розставлені – сіті. Так і в житті у неї не раз бувало – якщо не помиляюсь…

Нагадаю коротко про здобутки української актриси. Її головні ролі у театрі: Софія (“Безталанна” Івана Карпенка-Карого), Маруся (“Маруся Богуславка” Михайла Старицького), Галя (“Назар Стодоля” Тараса Шевченка), Катря (“Не судилось” Михайла Старицького), Катерина (“Фараони”  Олексія Коломійця), Леді Макдуф (“Макбет” Вільяма Шекспіра). Знялась Галина Яблонська і у фільмах – “Веселка” (1960), “Безталанна” (1966), “Не судилось” (1967), “Поступитися місцем” (1970).

А ще вона – талановита поетеса. Як жаль, що Галина Яблонська не видала жодної поетичної збірки! Це велика втрата для нашої культури!

Надзвичайно плідно виявила себе пані Галина і як організатор українського культурного життя, зокрема на посадах президента Міжнародної ліги “Матері і сестри – воякам України” та художнього керівника Героїчного театру “Пам’ять”. Скільки вона провела українських культурних заходів у Збройних Силах України! Напевно, не злічити…

Подвиг Галини Яблонської було відзначено ор­де­нами кня­гині Оль­ги ІІІ та ІІ сту­пенів (2005, 2008), театральною премією родини Амвросія Бучми “Бронек” (2009). 2012 року їй вручено орден Святої Великомучениці Варвари та визнано “Жінкою року” в номінації “Жінка-митець”.

2 січня 2013 р. Галині Яблонській виповниться 85 років.

На жаль, ні Драматичний театр ім. Івана Франка, якому вона віддала десятиліття свого життя, ні держава, якій вона вірно служила понад 20 літ, ні громадськість не планують вшанувати корифея української сцени. Жаль! Адже Галина Яблонська – слава і гордість нашої Вітчизни.

Друзі, у нас є ще час подякувати їй за самозречене служіння українському театрові та Україні!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції газети “Незборима нація”

 

Роман КОВАЛЬ

Галина Яблонська під час презентації книжки “Михайло Гаврилко і стеком, і шаблею”. Київ, Національний музей Тараса Шевченка.

Старий рік минає.

2012 рік завершує свій шлях Україною й світом. Який же слід він залишив по собі  на нашій землі? Чим, якими подіями  ми його будемо згадувати? Звісно, що для когось це був рік знайдення своєї долі, свого щастя. Комусь він подарував радість у вигляді діточок, онуків, братиків та сестричок. Комусь - кохання. Комусь - надію.
    По Україні прошумів ЄВРО-2012. Хоча українцям ще й в 2013 році прийдеться за нього платити. У новому держбюджеті закладено  півтора мільярди гривень на оте Євро. І це не помилка - мільйони гривень можновладці вже "забули" сплатити тим, хто готував країну до футбольного чемпіонату. Не дуже вдало намагалися прошуміти горезвісні Хюндаї. Дуже вдало влада "подарувала" українському народові надію на розквіт нашої рідної мови. Чи не повністю зрусифіковане наше ТБ.
   У цьому році ми спостерігали шалене зростання цін на товари й послуги усіх видів. "То лі єщьо будєт!" Країна отримала настільки песимістичний бюджет, що годі й говорити. Знову в загоні охорона здоров'я, освіта, культура, місцеві бюджети...  Цифри наглядно показують, як влада переймається здоров'ям суспільства. Скажімо, на оздоровлення українських дітей  виділено 11,4 млн. грн., тоді як на оздоровлення себе, рідних - депутатського корпусу - 88,5 млн.!
   Потихеньку згасає наша надія колись опинитися у європейському домі: нас вже почали тягнути до Митного союзу, в Азіопу.
   Ухвалений вже після парламентських виборів, 6 листопада, закон про всеукраїнський референдум потенційно може мати найсерйозніші наслідки для України як держави, кажуть спостерігачі. Адже, згідно з цим законом, можна змінити навіть Конституцію. Ухвалене таким чином рішення не обов’язково затверджувати парламентом чи іншими органами влади.
   Результати виборів до Верховної Ради дають сподіватися нам, що не так вже й затишно почуватиметься провладна більшість у своїх депутатських кріслах. Сильною у порівнянні з попереднім парламентом є опозиція, до якої увійшли фракції "Батьківщини", УДАРу та "Свободи". Сила противників влади полягає, зокрема, і в тому, що вони здатні фізично протистояти представникам більшості.
    Європа, яка знаходиться на газовому гачку у Москви, вже повчає українців, кого саме вони повинні обирати. Ображені, що в Україні жидів називають жидами. Хоча, ані пари з вуст стосовно знаходження в нашому Парламенті комуністів, котрі винищили понад 150 млн. населення тодішнього СССР, організації, за вини якої відбулася експансія в Україну комуністичної зарази, яка знищила молоду демократичну УНР, винної в геноциді українського народу.
  Але ж, разом з тим, перспективи побачити в Україні українську владу, уряд виглядають досить туманними.
 Попри заяви урядовців, зокрема прем'єра М.Азарова, невпинно продовжує скорочуватись кількість населення України. За прогнозом ООН, при збереженні динаміки скорочення населення до 2030 р. кількість українців зменшиться до 39 млн. Як зазначалося в демографічному звіті ООН, в Україні найнижчий в світі природний приріст населення.
Нагадаю, що в 2013 р. повинен відбудутися Всеукраїнський перепис населення.
   Але ж кінець прожитого року не повинен нас зробити песимістами, фаталістами. Йдучи до зустрічі з новим, 2013 роком, ми все ж покладаємо на нього наші сподівання на краще. Звісно, не на те "нєудобопомінаємоє" "пакращєння", яке нам сватають. А на справжнє покращення суспільного стану: консолідацію проукраїнських сил в державі, якнайскоріше утворення громадянського суспільства, яке не дозволить знущатися над нашим народом, не допустить зискувань ні над собою, ні над соціально та матеріально незахищеними українцями.
  Новий рік, не зважаючи ні на що, принесе багатьом удачу, щастя, кохання, діточок.
  Дорогі українці! Бажаю вам у новому році лише добра, позитиву, здоров'я, оптимізму! Хай Бог благословляє вас у ваших справах!
   З Новим роком!
  Слава Україні!

Нехай збудуться наші мрії!
  
   

Від його прізвища віє силою

Роман Коваль
 

29 грудня 2012 р. кобзареві Тарасові Силенку виповнюється 40 років

На світлині Тарас Силенко. Світлина Віктора Співака.

Свої витоки рід Силенків веде із древнього села Мисайлівка, що на Богуславщині. Тут народилася й Тарасова мати Леся. Крізь ліс, через річку Рось щодня ходила до школи в с. Дибинці. Уроки любила вчити в лісі. Кохалася у квітах. Коли не знала назв, – вигадувала сама. Зростаючи у традиційній українській родині, дівчина перейняла від батьків загострене почуття справедливості.

Стан своєї душі прагнула передати в пісні, малюнку, поезії.

А вітер хмари в скирти звозить,

По небу гуркотять вози.

Це тільки лемент передгроззя,

Земля чекає ще грози…

29 грудня 1972 р. Леся у шлюбі народила сина...

З дитинства Тарасова душа всотувала любов до пісні, до краси оспіваної матір’ю квітучої Богуславщини.

Де ростуть чорнобривці посеред двору,

Де пахне любисток за тином під хатою,

Де пахне мелісою, де пахне м’ятою.

І Тарасик співав – удома, в полі, в лісі…

Мама працювала літредактором у видавництві “Музична Україна”, відтак хлопчик зростав у колі творчих людей, спілкування з якими допомогло йому сформуватися українським патріотом. Відіграла важливу роль і хвиля українського національного піднесення на у 1989 – 1991-х роках.

Хлопець ріс без батька. Саме мама його викохала, виняньчила, поставила на тверду стежку.

Вражений “Думою про Марусю Богуславку” у виконанні Миколи Будника Тарас вирішив пов’язати свою долю з бандурою. Спілкування з кобзарями Миколою Будником, Володимиром Горбатюком, Володимиром Кушпетом дало йому надійний орієнтир. Потім була студія при Національній капелі бандуристів.

1991 року Тарас став сиротою. Було йому тоді 18 років.

Цього ж року він вступив до Київського університету культури. Щоб вижити, працював охоронцем. Потім викладав академічну бандуру у Стрітівській кобзарській школі, був артистом у театрі “Берегиня”. Закінчивши університет, Тарас здобув фах фольклориста і викладача народної художньої творчості. Став дійсним членом Всеукраїнської кобзарської спілки, а згодом ще й Історичного клубу “Холодний Яр“.

Кобзарював у містах і селах, виступав на концертах і фестивалях, вшановував полеглих за волю України та їхні могили. Концертував майже в усіх областях України, а також в Австрії, Білорусії, Латвії, Литві, Німеччині, Північній Кореї, Польщі, Румунії, Росії, Словаччині, Франції, Чехії.

Грав роль кобзаря у художніх фільмах, зокрема в “Чорній Раді”, “Богданові Хмельницькому”, документальних стрічках “Кобзар” і “Вільне козацтво”. За його участю поставлено ювілейну виставу Ніни Матвієнко “Золотий камінь посіємо” та виставу “Обніміться, брати мої”, присвячену Тарасові Шевченку, і створену Володимиром Вовкуном композицію “Чорна рілля ізорана” до річниці Голодомору 1933 року.

Тарас уникає пісень широкого вжитку. В його репертуарі понад півтори сотні історичних пісень, дум, балад, романсів на історичну, козацьку, гайдамацьку та обрядову тематику, від Древньої Русі починаючи. Чільне місце посідають пісні про Іллю Муромця, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Івана Сірка, Івана Богуна, Івана Ґонту, Данила Нечая та інші. Ось, наприклад, пісні, музику до яких створив Тарас Силенко: “Слово о полку Ігоревім”, козацька похідна “Обріс мохом сірий камінь” (сл. Левка Боровиковського), “Пісня про Северина Наливайка” (текст історичний під назвою “Ой в городі Могилеві”), пісні на слова Михайла Старицького “Непевність” та Олега Ольжича “Піхотинець”, “Романс” на слова Спиридона Черкасенка, “На межі” Руслана Морозовського, “Вітер хвилею” Наталки Кобзи. Виконує Тарас і пісні про Визвольні змагання 1917 – 1920-х років, музику до яких створив, а саме: “Пам’яті Василя Чучупака” (з авторською обробкою слів), про вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного (сл. Василя Бойка), “Роковини” на слова гайсинського отамана Ананія Волинця, “Козацьку колискову” на слова члена ОУН Володимира Косовського. А ще в репертуарі Тараса – “Пісня про отамана Зеленого” на слова Миколи Щербака (музика Тараса Силенка), “Пісня про Марусю Соколовську”, пісня “Як рушали козаченьки” (слова і музика Бориса Списаренка, літературна обробка Тараса Силенка)…

В Україні є чимало бандуристів, які оспівують подвиг Українських січових стрільців та УПА, але лише Тарас Силенко і Тарас Компаніченко активно пропагують пісні про Визвольну війну на Великій Україні в 1917 – 1920-х роках.

Бути кобзарем – це ексклюзивний привілей і велике щастя.  І це щастя постійно з Тарасом! Дружіть, друже, з бандурою довіку, нехай вона буде вашою вірною дружиною. Пишіть пісні на славу Україні! Плекайте майбутніх кобзарів – нехай буде кому продовжувати нашу справу!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”

і редакції газети “Незборима нація”  

Роман КОВАЛЬ

Як "утверждали в малороссиянах развратное мнение"

  Юрій Винничук
Не тільки мовознавців, письменників та перекладачів репресували, але й окремі слова.Мали право на життя лише ті слова, які тісно прилягали до російських, усі синоніми підпали під заборону. Тобто, якщо є "білка", то геть "вивірку". Якби це повідомлення з'явилося 1 квітня, усе було б нормально. Але воно з'явилося восени. Йдеться про новий проект концепції держпрограми розвитку і функціонування української мови. Чого тільки там не заплановано! І новий правопис, і центри та регулярні курси вивчення української мови для держслужбовців, військових та інших громадян. Ба навіть адміністративна відповідальність держчиновників, які в своїй роботі не використовують українську мову як державну. Можна собі уявити цю картину – як штрафують чиновника на якусь там суму? Якщо ця сума буде узалежнена від його платні, то він тільки посміється, бо ж не на саму платню живе. Мудріше було б взагалі не приймати на роботу без знання мови. А щодо нового правопису, то його давно вже треба прийняти, а не повідомляти. Правопис приймають без дискусій, інакше домогосподарки, комбайнери, спортсмени і окремі депутати почнуть дискутувати, вставляти свої "п'ять копійок", аж поки не поховають добру ідею і добрий намір. Зрештою, не вперше вже ховають. У 1990-тих намагалися пропхати новий правопис, який взяв за основу правопис, затверджений Миколою Скрипником у 1928 р. Цей правопис був найдосконалішим з усіх і усував русифікаційні впливи з української мови. Жодної участі у цьому правописі не приймала ані діаспора, ані кляті галичани. Однак і досі окремі "специ" від усього, і від мови теж, галасують про те, що галичани зіпсували українську мову. Насправді зіпсували її комуністи. Не минуло й двох років, як на новий правопис посипалися нагінки, його почали критикувати у партійній пресі, приписуючи буржуазний націоналізм, штучне відривання від великої російської мови, а коли відбувається розрив із мовою старшого брата, то хтозна, чи не мріють творці правопису відірвати й Україну від сім'ї братніх народів. А незабаром доля українських мовознавців була вирішена. На зміну сивочолим професорам приходить молодий, енергійний мовознавець Нухим Аронович Каганович (1903, м. Бердичів — 1938, м. Київ). На відміну від багатьох совєтських функціонерів, які не мали освіти, наш Нухим закінчив Харківський Інститут Народної Освіти, очолював Інституту мовознавства ВУАН, редагував журналу "Мовознавство" і т. д. Одне слово, для мовознавства не був людиною збоку, хоча жодних наукових праць, окрім публіцистичних доносів, по собі не залишив. От йому й доручили виправити націоналістичний правопис Скрипника. Не встиг Микола Скрипник застрелитися, як Нухим уже зібрав компанію таких самих мовознавців, як і сам, і почали крутити українською мовою, як чорт колесом. Раптом з'ясувалося, що не тільки правопис і лексика націоналістичні, але й словотвір та синтаксиси. Найбільше дісталося на горіхи перекладачам. Мову українських перекладів творів Леніна Каганович кваліфікував як "спотворену і перекручену націоналістами, внаслідок чого зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально перекручений". І почалося. Не тільки мовознавців, письменників та перекладачів репресували, але й окремі слова. Такого не знала жодна історія жодного народу. Мали право на життя лише ті слова, які тісно прилягали до російських, усі синоніми підпали під заборону. Тобто, якщо є "білка", то геть "вивірку". Упорядники книжки "Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду" пишуть: "сплановане владою втручання в лексичний склад і внутрішню структуру української мови, спрямовування її в бік максимального зближення з російською мовою мали на меті перервати досягнуту в 20-х роках цілісність української лігатурної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів... Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства. У програмовій статті Андрія Хвилі було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю: 1. припинити негайно видання всіх словників; 2. переглянути словники і всю термінологію; 3. провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні; 4. переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи; 5. переглянути український правопис тощо". Російська мова в партійних постановах 1933 року була оголошена "братньою", а мовознавці змушені були добирати в словниках слова "однозвучні" і "рівнозначні" з російськими, а все самобутнє кваліфікувалося як штучно створене і позичене з польської мови. Тому не "капелюшництво" а "шляпне виробництво", не "обчикрижити", а "обкарнати", не "передати куті меду", а "не перегнути палку" (усі приклади з творів Леніна). А хіба не про польсько-австрійські впливи застерігали світлі світочі Табачнік і Калєснічєнко? Та боротьба з українською мовою не завершилася у 1930-тих роках, вона велася і по війні і пізніше. Реформа освіти у 1958 році, яка затвердила вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої іноземної мови у російських школах, закріпила панівне становище російської мови. Навіть у 1970-тих почалася нова хвиля нагінки на перекладачів, які вживають "застарілу" (насправді питомо українську) лексику. Один із сталінських динозаврів академік І. Білодід писав, що перекладачі "зовсім ігнорували освячені багатовіковою історією інтеграційні процеси між російською і українською мовами... намагаючись підірвати братні відносити, соціалістичну дружбу між російським і українським народами". Або як писала Єкатєріна ІІ "утверждая в малороссиянах развратное мнение, по коему представляют себя народом от здешняго совсем отличным". Що ж такого в правописі Скрипника роз'єднувало народи? Невже звук "ґ" і кличний відмінок? Але ж останній є у всіх словянських мовах, окрім болгарської і російської. В результаті, якщо хтось із моїх читачів хоче пізнати краще українську мову, то окрім читання класики дуже рекомендую українські переклади, зроблені у 1920-тих та у 1960-тих роках. Зокрема 12-титомник Джека Лондона, 8-митомник Мопассана, Д. Дідро у перекладі В. Підмогильного (видало "Фоліо"), переклади М. Лукаша (геніальний переклад "Декамерона" і "Дон-Кіхота"), А. Перепаді (переклад "Гаргантюа і Пантаґрюеля" та М. Пруста), Р. Доценка (переклад О. Вайлда, В. Фолкнера). Боротьба за українську мову продовжується. Реакція Калєснічєнка на вищезгаданий проект була прогнозована. Він назвав його "гидотою" і звинуватив членів комітету в тому, що там самі "українофіли". А на що він сподівався? Що проект розвитку української мови будуть готувати такі ж українофоби, як він? На завершення зазначу, що великі заслуги Нухима Кагановича у нищенні українського націоналізму були оцінені гідно: його розстріляли.
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/yak-utverzhdali-v-malorossiyanah-razvratnoe-mnenie.html