Чи матиме Черкащина обласних очільників культури та освіти?

 В Черкаській ОДА сьогодні відбулися конкурсні іспити на вакантні посади керівників обласних структур - начальника Управління культури та керівника Департаменту освіти і науки.
  Іспит проводила конкурсна комісія. Також були присутні представник громадського люстраційного комітету, голова асоціації директорів дитячих шкіл естетичного виховання та я, як голова гуманітарної комісії Громадської ради при Черкаській ОДА. До речі, до конкурсної комісії вперше в історії було включено представників від громадськості.
  Проведення конкурсу на мене справило дещо гнітюче враження. Якщо до питання тестування знань  кандидатів на посаду начальника Департаменту освіти на науки в цілому не викликало принципових запитань - кандидати були підготовані, мали відповідну фахову освіту, досвід роботи, який вимагається  законодавством, то іспит претендентів на посаду начальника Управління культури викликало цілий ряд запитань. Із трьох претендентів відповідної освіти не мав ніхто. Найцікавіще те, що одна претендентка, яка на даний час є очільником управління культури в одній з РДА (районних державних адміністрацій) Черкаської області, відповіла на екзамеційні запитання найгірше.
    Крім того, я не можу бути впевненим, що комісія оцінювала знання кандидатів не упереджено.
   В результаті проведених іспитів комісія прийняла рішення подати Голові ОДА на затвердження наступні кандидатури:
  Керівника Департаменту освіти і науки - Валерія Данилевського;
  Начальника Управління культури    -  Наталію Осипенко.

Праворуч - Наталія Осипенко.

Праворуч - Валерій Данилевський.

Такий вигляд мали екзаменаційні білети.

   По закінченню конкурсів представники від громадськості вирішили, що питання призначення начальника Управління культури матиме продовження. Адже такі призначення мають бути узгодженні з Міністрами відповідних міністерств, як центральних органів виконавчої влади. А впевненості, що міністр культури України Євген Нищук простим помахом пера затвердить і узгодить на посаді сьогоднішню переможицю конкурсу, немає.

Підготовку до 80-річчя від дня народження Василя Симоненка розпочато.

8 січня 2015 року виповнюється 80 років від дня народження українського поета і журналіста,  шістдесятника Василя Симоненка. По закінченню у 1957 р. Київського унверситету ім. Т.Шевченка , працював у редакціях газет "Черкаська правда" (1957 - 1960 рр.), "Молодь Черкащини" (1960 - 1963 pp.), власним кореспондентом "Робітнича газета" у Черкаській області. Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

  Як бачимо, усе свідоме творче життя Василя було пов'язане з Черкасами, Черкащиною.
   Саме з цього приводу сьогодні в редакції газети "Черкаський край" (кол. "Черкаська правда") зібралась ініціативна група, яка утворила організаційний комітет з підготовки й вшанування 80-річного ювілею Василя Симоненка.

   До оргкомітету увійшли науковці, громадські діячі, працівники обласного краєзнавчого музею, представники від місцевих ЗМІ. Це зокрема - товариш В.Симоненка, журналіст Петро Жук, представник від ОДА Микола Суховий, журналіст-краєзнавець Борис Юхно, науковці Володимир Поліщук, Віталій Масненко, літератор, лауреат премії ім. Василя Симоненка Сергій Руднєв. Я увійшов до оргкомітету як голова Гуманітарної комісії Громадської ради при Черкаській ОДА.
    В.Поліщук наголосив, що іще з минулого року є постанова Верховної Ради України про відзначення 80-річного ювілею поета. Було й звернення до тодішнього "нєудобопомінаємого" черкаського губєрнатора Тулуба про підготовку до ювілею, але серед тієї антиукраїнської влади воно підтримки не знайшло.
     В результаті зібрання було вирішено розробити план заходів до ювілею поета. В план увійшли такі питання, як розширення кімнати-музею Симоненка, яка знаходиться в редакції газети, де він працював, видання оновленої редакції спогадів про Симоненка, проведення мистецьких вечорів, бібліотечних заходів, публікації та теле- й радіопередачі присвячені Василеві Симоненку.
   Було постановлено, що оргкомітет реально й з відповідальністю віднесеться до своєї роботи.

Петро Жук працював разом з В.Симоненком.

Робочий стіл Симоненка.

Невідомий учитель Василя Симоненка

Хименко Андрій Іванович (літературний псевдонім Андрій Химко; 27 липня 1919, Адамівка (Чигиринський район) — † 18 грудня 1991, Черкаси)

Черкащина… Це моя маленька батьківщина – це земля моїх батьків, дідів і прадідів. Це історія народу, який споконвіків прагнув до волі і кращого життя, який засівав поля і хлібом-сіллю зустрічав гостей, а недругів гнав зі зброєю в руках. Черкащина для мене – це щось тепліше і ближче, це те, що мене оточує, зігріває, додає сил. Лелека на виднокрузі, вишня, розквітла в саду, кущ калини біля хати – це і є моя маленька вітчизна.

Наша Черкащина з її неповторним, бурхливим і яскравим життям, розмаїттям цілої плеяди особистостей, велетнів духу витворила свою культуру. Цей край давав творчу наснагу Т.Шевченку, М.Гулаку, І.Нечуй-Левицькому, І.Котляревському, М.Старицькому, Д.Нарбуту. Отже, любити свій край черкащанам досить легко. Як бачимо, його є за що любити.

Я думаю, що людина про яку хочу написати ще недостатньо розкрита в літературі, ще недостатньо відома загалу і навіть шанувальникам мистецтва.

Багато письменників висловлювали здивування: мовляв, звідки у молодого поета Василя Симоненка, який народився у сільській глибинці, узявся отой завзятий український патріотизм, хто вклав у нього оту несамовиту любов до свого краю? Схоже, всю правду знав наш земляк, письменник Андрій Химко.

За своє життя Андрій Химко побачив надрукованими лише два твори...

Із гітлерівських таборів – у табори сталінські

Народився 27 липня 1919 року в селі Адамівка Чигиринського району тоді Київської, а тепер Черкаської області в селянській родині. Підростав серед двох старших братів та п'ятьох сестер.

З 1928-го по 1935-й рік навчався в Адамівській неповній середній школі. Батьки, брати та чотири сестри загинули під час голодомору 1933 року. Сам вижив, взявши ціпок та торбину і помандрувавши на Джанкой, звідти на Кубань. Побував у Ростові-на-Дону в дитячій колонії. В 1935 році вступив на робітничий факультет при Черкаському педінституті, закінчивши перший курс якого з вересня 1936 року перейшов навчатися в Черкаський медичний технікум і паралельно в Черкаську середню школу робітничої молоді №1. Навчаючись, з 1937-го по 1939-й рік працював вихователем у Черкаському дитячому будинку інвалідів №3.

Андрій Химко був справжнім українським патріотом, а отже – потенційним ворогом радянської влади. Не дивно, що його родина і він сам зазнали багато лиха. Ще малим його разом з батьками виселяли з рідної хати у селі Адамівка Чигиринського району.

В 1939 році, отримавши спеціальність медфельдшера і атестат про закінчення десяти класів середньої школи, вступив на заочне відділення літературного факультету Дніпропетровського університету, два курси якого встиг закінчити. Навчаючись, з 1939-го по 1941-й рік працював помічником державного санітарного інспектора в Соснівському курортному управлінні міста Черкаси.

Під час окупації Химко працював в українських виданнях Черкас, друкувався під псевдонімом Андрій Чорний, гуртував українські сили. Гітлерівці теж не жалували українських самостійників, тож Андрій Іванович зазнав переслідувань і з боку коричневих окупантів. Першого разу йому вдалося втекти з-під арешту. На колії під Черкасами його поранили, але він встиг перебігти залізницю перед потягом. Німці відстали, і Химко зумів дістатися до Сміли, де переховувався в будинку на вулиці Свердлова, що і зараз стоїть майже в центрі міста. Однак з часом його таки схопили і запроторили в табір.

Визволили його радянські війська. Відступаючи, гітлерівці кинули в підвал, де були в’язні, декілька гранат. Та Андрій Іванович волею випадку залишився живий. А коли відбувався мітинг з нагоди визволення, він разом з іншими в’язнями був прикро вражений тим, що в президії зборів в’язнів і радянських офіцерів сидів один з найбільших і найжорстокіших катів табору. Як виявилося, той виконував у ньому "спецзавдання", тобто був ледь не розвідником…

Незабаром червоні "визволителі" теж заарештували Химка і відправили його у табори Далекої Півночі. 12.08.1944 р. за доносом був засуджений військовим трибуналом Київського військового округу по статтях 54-І “а” і 54-ІІ КК УРСР до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав. Перебував у місцях ув'язнення з 01.03.1944 р. по 17.10.1953 р., працюючи з 1944-го по 1949-й рік медфельдшером лікарні комбінату “Печорбуд”, а з 1949-го по 1953-й рік - медфельдшером лікарні комбінату “Інтавугілля”. Після звільнення по закінченні терміну покарання був зісланий на поселення в розпорядження Кожвинського РВМ МВС Комі АРСР.

Від подальшого перебування на засланні був звільнений 24.04.1956 р. на підставі наказу Генерального Прокурора МВС і КДБ при Раді Міністрів СРСР від 19.03.1956 р. Судимість і позбавлення прав були зняті згідно зі ст.6 Указу Президії ВР СРСР від 17.09.1955 р. “Про амністію”, про що Головна Військова Прокуратура повідомила письмово 25.10.1956 р. за № 51-24925-47, хоча тінь минулого продовжувала нависати над ним і надалі.

З вересня 1953-го по квітень 1963-го року працював послідовно старшим бухгалтером, головним бухгалтером, директором їдалень і ресторанів відділу робітничого постачання в місті Інта Комі АРСР. З квітня 1963-го по липень 1964-го року – начальником відділу матеріально-технічного постачання управління комбінату “Інтавугілля”.

Під час перебування на Півночі близько познайомився і підтримував надалі тісні стосунки з Г.Кочуром, Д.Паламарчуком, І.Савичем, Ю.Шкрумеляком, І.Гришиним-Грищуком, Л.Рябченком, М.Василенком та ін.

Влітку 1964-го року повернувся в місто Черкаси, де працював з вересня 1964-го по травень 1975-го року головним бухгалтером послідовно комбінату комунальних підприємств облкомунгоспу, реммехзаводу облпобутуправління, спеціального ремонтно-будівельного управління облпобутуправління, з квітня 1978-го по січень 1979-го року – начальником виробничо-планового відділу фабрики хімчистки одягу, а з січня 1979-го по січень 1981-го року – головним бухгалтером облрембудуправління зеленого господарства. Часті вимушені зміни місця роботи та складності при влаштуванні на нові місця роботи були пов'язані з постійним переслідуванням та “опікою” з боку органів КДБ. На пенсію за віком вийшов з 01.11.1979 року.

Співкамерниками Андрія Івановича були в різні часи навіть іранський принц і відомий російський письменник Андрій Солженіцин. Про свої зустрічі в таборах, про життя в них Химко розповів у книзі "У пазурах вампіра". Вона ще чекає свого видавця. Як на мене, це явище в нашій літературі, однак на такі книжки в Україні і зараз немає грошей…

Андрій Іванович написав величезну кількість віршів, поему "Анти", низку інших творів. За життя він побачив надрукованими лише два твори з трилогії про Івана Сірка "Засвіти". Цю справді цікаву книгу він писав не одне десятиріччя.

"Небагата в мене хата – навіть вбога,

Все життя моє – то труднощі,

Не тужи за незабутим, не треба,

Та багата й пелехата в ній тривога,

Без пуття…

По покійницях з мрій не квили,

Втіхи, й радощі, й достатки – геть нечасті,

Брів і долі злої гру трощив –

Їх найкращих – мільйони – в ганебі 

В ній роками всі ждуть лиха і нещастів!..

Все життя!..

Зремигали роки, як воли.

Не зміню її на пишну і багату,

І не мав у тому спочину

Але й рук не складай у відчаї:

Бо волію свою власну мати хату,

Наглядач – 

Йди, твори, і змагай, і трудись,

Бо в ній краще мені жити і тому ще,

Слав дорогу, мною збочену,

Бо життя нам лиш праця вінчає,

Що тут рідність, честь і совість – звік живущі!..

Тлом невдач!.. 

І вона лиш вершить йому вись!

"З біографії"   "Вислід"  "Порада"

(вірші з неопублікованої збірки "Інтими")

Бесіди на Дніпровських кручах

Не менш цікавою була б книга і про життя Андрія Химка. Писати про нього можна і треба багато. Бо, як не прикро, він ще досі невідомий більшості українців. Газетна публікація цієї прогалини не заповнить. Та все ж не можу не згадати ще один цікавий факт: Андрій Химко був добре знайомий з Василем Симоненком і, схоже, мав на нього великий вплив.

Не один день вони провели в бесідах над кручами Дніпра (з огляду на конспірацію). Обоє були затятими курцями. Тож, димлячи цигарками, ділилися планами, думками. Саме Андрій Іванович розповів молодому поетові правду про страшний голодомор українців 1932-1933 року, розкрив йому очі на жахливе нищення української культури, національної свідомості тоталітарним режимом, виплеканим КПРС. Він і перший пам’ятник на могилі поета поставив, бо працював на той час у бухгалтерії відповідного відомства.

Портрет роботи Олексія Татарова, 1993 р

Літературна творчість

Писати вірші та дописи почав ще в юності. До війни друкувався в Черкаській періодиці: “Прапор комуни”, “Черкаська правда”, “Піонер”. Під час заслання активно писав і перекладав, але більшість накидок новел, романів, поем, віршів та повістей, в тому числі і повість “Іван Сірко”, були вилучені і прикладені до слідства в 1949 році в таборі.

Історичний роман про уславленого кошового і полководця Запорозької Січі Івана Сірка, що писався вдруге, дві поеми, автобіографічна трилогія і біля тисячі віршів збереглися завдяки переховуванню у родичів та знайомих “у закОпах”. Такий захід виявився не зайвим. Останній трус відбувся вдома у 1983 році. Тоді органами КДБ інкримінувалася антиконституційна діяльність і за протоколом обшуку, крім різних нотаток, паперів тощо, були вилучені машинописні чернетки збірок віршів “Ключі й кличі”, “На перепуттях”, “Пісні та романси” і поема “Анти”, які були повернуті авторові лише у 1990 році.

Перша друкована книга Андрія Хименка “Засвіти” – перша книга трилогії про Івана Сірка – побачила світ у видавництві “Український письменник” в кінці 1990 року, друга - “Між орлами і півмісяцем” – у 1992 році, третя – “Під Савур-Могилою” – у 1993 році. Окремі вірші друкувалися у місцевій періодиці.

Ще за життя автора перша книга “Шляхами до прийднів” автобіографічної трилогії “У пазурах вампіра” була здана у видавництво “Український письменник” для опрацювання, а поема “Анти” - у видавництва “Веселка” та “Молодь”.

Епічну поему “Анти” коштом сім’ї автора вдалося надрукувати у Черкаському видавництві “Відлуння-Плюс” у 2002-му році накладом 1 тис. примірників. У часописі Черкаської організації Спілки письменників України “Холодний Яр”, що виходить раз на квартал, протягом 2004-2007 рр. друкувалася перша частина “Шляхами до прийднів” автобіографічної трилогії “У пазурах вампіра”, яка побачила світ окремою книгою у другій половині 2008-го року (видана коштом Головного управління внутрішньої політики Черкаської облдержадміністрації накладом 1000 примірників у місцевій друкарні ПП Ю.А.Чабаненка).

Вибрані поезії були надруковані у серії «Незабутні» часопису "Холодний Яр" Черкаської організації Національної спілки письменників України (№2, 2008 р.).

1 грудня 1991 року Андрій Хименко проголосував за незалежність на Всеукраїнському референдумі, перебуваючи в Черкаській міській лікарні №1, будучи тяжко хворим. 18 грудня його не стало…

У залі Черкаського обласного краєзнавчого музею, присвяченій видатним землякам, вихідцям із Черкащини або відомим особам, чия діяльність пов'язана з Шевченковим краєм. Поряд із поетом Василем Симоненком (1999-2009 рр.) були представлені матеріали про життя і творчість Хименка Андрія Івановича.

У 1993 р. на могилі А.І.Хименка встановлено гранітний обеліск, на якому викарбовано напис «Хименко Андрій Іванович (Андрій Химко). 27.07.1919 - 18.12.1991». На гранітній надмогильній плиті - тризуб і напис:

«І гасла й стяг дідів

я ніс, як міг, роки,

і їхні звичаї мені святі,

що тризна!

Та чільними були завжди

лиш два таки:

мій люд на всій землі

і рідна материзна.

Сповідь"

Світлий образ цього Великого Українця продовжує сяяти у пам’яті тих, хто його добре знав і глибоко шанував за щиру любов до України, багатюща історія якої надихала його на творчість, а він, відповідно, надихав на творчість інших.

Бочковська Катерина с. Кримки, Черкаська обл.

Предстоятель УПЦ КП звернувся до церков Московського патріархату, аби об’єднати церкви

ЕспресоTV повідомляє:

Філарет, предстоятель Української православної церкви Київського патріархату, закликав церкви Московського патріархату до єднання

Аби встановити церковну єдність перед проведенням Собору і не маючи можливості донести свою точку зору, Філарет  та ще десять єпископів, митрополитів та архієпископів вирішили написати це звернення, яке розміщене на сайті УПЦ КП.

"Ми виходимо з того очевидного, доведеного і неодноразового засвідченого факту, що Київська Митрополія Константинопольського Патріархату була у 1685-86 рр. незаконно і не за приписами канонічних правил взята під свою владу Московським Патріархом. Не маючи ніякого права ставити митрополита в чужій церковній області, Московський Патріарх у 1685 р. без відома і згоди Константинопольського Патріархату поставив на Київську кафедру Гедеона (Святополк-Четвертинського). Наступного року під тиском турецької влади, шляхом підкупу і шантажу посли з Москви добилися від Константинопольського Патріарха Діонісія видання грамоти, якою він передавав Московському Патріарху управління Київською Митрополією, – але не повну канонічну владу над нею. Умови, викладені в грамоті, Московським Патріархом не були виконані. Невдовзі і сам Патріарх Діонісій за підписання незаконної грамоти був Синодом Константинопольського Патріархату позбавлений Патріаршого престолу", - пишуть церковні діячі УПЦ КП.

Крім того, вони наголошують, що Константинопольський Патріархат ніколи не визнавав законним і канонічно правильним акт анексії Московським Патріархом Київської Митрополії. Про невідповідність канонам анексії Київської Митрополії свідчить і Томос Православній Автокефальній Церкві у Польщі (1924 р.).

"Сподіваємося, що за волею Божою, а не за попущенням, ви оберете першим серед вас того, хто поведе вас, ваше духовенство і паству справді канонічним шляхом до відновлення церковної єдності, до звільнення від незаконної влади над вами Російських Патріархів та до утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви", - наголосив Філарет.

Переселенців-сепаратистів можуть депортувати. По слідах опублікованого.

Переселенців із проросійськими настроями, які підбурюють місцевих, обіцяють депортовувати, заявив голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко.
– Якщо є такий факт, то будемо діяти так, як діють країни, де порушується закон інших іноземних громадян. Ми будемо займатися депортацією таких переселенців, які мають сепаратистські, проросійські настрої, і є підбурювачами, поводять себе неадекватно, – заявив Юрій Олегович на прес-конференції.
Так він прокоментував ситуацію, яка нещодавно трапилася в місті.  Переселенці, які нині перебувають в Черкасах, у нетверезому стані лякали дітей,  погрожуючи їм, що прийдуть росіяни і повідрізають їм чуби.
У цьому очільник ОДА доручив розібратися обласній міліції та пообіцяв обговорити це питання сьогодні на нараді.

Громадська рада при Черкаській ОДА дійшла згоди з головою Облдержадміністрації.

28 липня на засіданні громадської ради при Черкаській ОДА та облради громадська рада переконала голову ОДА, що процедура її створення була легітимною. В результаті керівник обладміністрації, Юрій Ткаченко, пообіцяв затвердити склад та положення про громадську раду в той же день. Загальновідомо, що до ції зустрічі протягом півтора місяця склад ради не затверджувався через підозру юристами ОДА у нелегітимності проведення установчих зборів з обрання члені ради.

    Також членам цього консультативно-дорадчого органу вдалося досягти згоди з очільником адміністрації про спростування неправдивої інформації на офіційному сайті держустанови про громраду. Нагадаємо, що на веб-порталі ОДА з’явилася публікація про нібито розкол у громадській раді. Після офіційного звернення громради цю статтю просто видалили з сайту ОДА без будь яких пояснень. При цьому передрукована неправдива інформація з посиланням на першоджерело лишилася без спростування.

В ході перемовин Юрій Олегович дав згоду щодо виділення сервісу на офіційному сайті ОДА для публікацій матеріалів про громаду, які будуть погоджені з громадою та керівництвом ОДА. З цього приводу найближчим часом буде надане офіційне доручення відповідному структурному підрозділу держоргану про загальне напрацювання механізмів такої співпраці.

     Окрім того, на засіданні громрада обрала голів постійних комісій ради та визначилася з термінами напрацювання їх планів та напрямків діяльності до кінця року.
  До речі, мені довірили очолити гуманітарну комісію (Н.О.)
  На наступному засіданні 11 серпня громада має прийняти відповідні рішення і нарешті розпочати свою пряму консультативно-дорадчу функцію.
                                                                                    Інформацію підготовано Сергієм Слиньком.

Тест для ватників. Із соцмереж...

 - Де Янукович? - В Росії.
- Де колишній міністр МВС? - В Росії.
- Де колишній Глава СБУ? - В Росії.
- Де колишній міністр оборони? - В Росії.
- Де колишній міністр юстиції Лукаш? - В Росії.
- Хто їх інструктував? - Росія.
- Хто окупував Крим? - Росія.
- Хто проводив цинічний брехливий "референдум" у Криму? - Росія.
- Хто поставляє терористів і зброю? - Росія.
- Хто розпускає брехливу пропаганду про "захисників"?  - Росія.
- Хто, маніпулюючи дітьми і фотографіями різних нещасних випадків і підступність, видає за події в Донеччині? - Росія.
- Хто тримає стотисячні угруповання військ на наших кордонах? - Росія.
- Хто втручається в наші внутрішні справи, вказуючи, який устрій у нас повинен бути, яка конституція, яка мова і т.п.? - Росія.
- А хто у всьому винен?
- Амммее-е-ерика! Піндо-о-о-о-си!!!

Біженці – черкащанам: “Россия уже близко! Она вам чубы повыстригает!”

Громадський активіст та спортсмен із Черкас Олександр Проценко розповів  про конфлікт, який стався між ним і його вихованцями з одного боку та переселенцями – з іншого.
 

“Учора на центральному пляжі “Рів’єра” (м. Черкаси), де проходять наші тренування з веслування, ми з групою дітей зустрілися з агресивно налаштованими, нетверезими чоловіками, які розклали свої речі на нашому човні і заважали проводити тренування.

Після проведення обрядової частини привітання, молитви та пісні , чоловіки налетіли на нашу групу із закликами:

- Что вы учите молиться! Секту развели какую-то с вашим богом!

На що, наш вихованець Іван зауважив: - Зате вашим богом від вас тхне здалеку!

Чоловіки були в шоці на зауваження дитини, але не здавалися: - Ну ничего, Россия уже близко! Она вам чубы повыстригает!”.

“Варто зазначити, що думки щодо переселенців розділилися. Частина мешканців міста вважає, що співвітчизникам потрібно всіляко допомагати і забезпечити їм гідний рівень життя. Інша половина дотримується думки, що переселенці – “тикающая бомба”, яка несе в собі нестабільність в регіоні і становить небезпеку. Адже саме місцеві жителі регіону, де проходить АТО, блокували солдатів ЗСУ на початкових етапах операції, в той час, коли терористи готували захоплення будівель та атаки. Отже, і кров наших солдатів на руках переселенців”, – зауважив Проценко у своєму Facebook.

Пані Віра вірить в перемогу!

У Каневі мешкає моя добра знайома. Це - справжня українська патріотка. Та ще й має від Бога поетичний талант. Підкреслю - не просто вміння римувати, а творити.
     Час від часу я отримую від пані Віри плоди її творчості - а це головним чином вірші, наповнені змістом - суттю української національної ідеї, власною біллю-переживаннями за страждання рідної землі. І, що немаловажливо - твори завжди актуальні.

Віра Носенко, поетеса, патріотка.

   Раніше я розміщав ці поезії на сайті нашої ГО "Воля ХХІ" (volya.ck.ua), де містяться розділи "Історія", "Культура", "Моя бібліотека" тощо. Але ось вже майже півроку, як сайт наш ліг. Віримо, що він відновиться. Принаймні так обіцяє наш комп'ютерних справ майстер.
   Тож, останні декілька творів пані Віри пропоную вам на своєму блозі. Прошу!



                                          

Ми не будемо більше братами
  Присвячую подіям, які відбуваються в Східних регіонах України. Росія
разом із терористами та сепаратистами ведуть неоголошену війну проти мирного
населення, шматують мою рідну Україну. Вірю
у перемогу!



Називав мене другом і братом,

Кликав також своєю сестрою,

А тепер йдеш ордою вбивати,

Начиняєш смертельні набої.



Найсучаснішу грізную зброю

Пропихаєш крізь наші кордони,

Кличеш військо вороже до бою

Та карательні тягнеш загони.



Цілиш в серце вкраїнського роду: –

(Так слугуєш кремлівському кату)

Сієш розбрат і горе народу,

Що не хтів із людьми воювати.



Вас просили й молили забрати

Зброю й найманців з Неньки-Землі.

Ви ж з братами прийшли воювати,

Ви не браття тепер – москалі!



Лижеш п’яти своєму вампіру,

Що впивається людською кров'ю!

Він «заплатить» тобі в повну міру

І розчавить тебе із «любов'ю».



Ми не будемо більше братами, –

Розбратали нас «карлики» злі.

Ми не будем ніколи «хохлами»!

Ви – імперія зла! Москалі!



Віра Носенко

20.07.2014

             




     Стогін землі



Як тяжко бачить танки у полях,

Як гірко чуть тривожний стогін-голос:

Вже покалічена свята моя земля

І стоптаний дозрілий хлібний колос.



Її ворожий чобіт розтоптав…

На полі бою патріотів вбито…

Де впали краплі крові – мак зквітав

Між колосками наливного жита.



На смерть ідуть бійці…За Україну!

Проти розкольників і банд сепаратистів,

За неподільну в єдності країну

Від ворога і злющих терористів.



А посіпак які батьки родили,

Яких пісень в колисочках співали?

Та скільки ж горя нелюди зробили:

Народ вкраїнський підло й зло вбивали?...



Як можна хліба кусень в руки брати –

(Гаряча кров людська по них біжить)?

Це  не людина вже – вона страшніше
ката!

Чи ж має право вбивця в світі жить?



Приходить край усім страшним навалам.

І цій війні прийде скоро кінець.

Усім Героям, що в боях упали,

Сплететься в людській пам'яті вінець.



Заколосяться ниви золотисті,

Цвістимуть маки в луках і полях…

Небо Вкраїни буде мирним, чистим,

Ніколи не стогнатиме свята моя земля.



            Віра Носенко

            19.07.2014
 
                             А в доказ широти виднокругу авторки - її ліричні рядки:


                                        Сінокіс


Лоскочуть душу ніжні аромати

У свіжості ранкової краси:

Чебрець рожевий, пишна рута-м’ята

Впиваються від срібної роси.



Дух різнотрав’я – пахощі розносить,

Пахтить земля, гайочок, древній ліс…

Дзвенить коса – складає у покоси

Цілющий і духмяний сінокіс.



Лежу горілиць в трунковій травиці,

Вгортаючись в казкові чудеса.

Збираю сіно в купочки-копиці

Під спів перепелиці в небесах.



Звабливий чепчик, подих материнки,

Гіркий цикорій, терпкий звіробій:

Моє дитинство й росяні стежинки

На сіножаті… в пам'яті моїй.

                                            Прошепочи мені


Прошепочи мені моє ім'я,

Вплітаючи у запахи діброви,

Щоб мила й ніжна усмішка твоя

Вустами цілувала очі й брови.



Прошепочи і сердечком своїм

Про вічне і палке своє кохання,

Щоб в унісон співало із моїм,

Впиваючись нектаром до світання.



Прошепочи під вітром у гаях,

Під шумом проливної дощовиці,

Під чистим небом, в пісні солов'я,

Під дзюркіт кришталевої водиці.



Прошепочи над ставом голубим,

Під віттям, що сховало нас з тобою,

Під хмарами кудлатими, мов дим,

Де місяць пасе зорі чередою.



Прошепочи тихенько, коли сплю,

Я й уві сні тебе щораз почую:

«Дружинонько, я так тебе люблю»…

Я почуття твої й мої віншую.

Художник Андрій Більжо: "Кривава брехня".

Завжди реготав з карикатур цього російського художника-карикатуриста. Тільки нещодавно дізнався, що за фахом він лікар-психіатр, фахівець з проблем шизофренії, кандидат медичних наук.
  Про свою громадянську позицію Більжо сказав сам: "Я одного разу отримав чудовий лист, яким пишаюся. Де був написаний один рядок: "Бережися, поганий рисувальник". Чим це не мірило саме громадянської позиції? СВОЄЇ, без підлаштовувань під когось, хто стоїть вище...
  І от позавчора на блозі художника на сайті "Ехо Москви" з'явився ось такий матеріал. Я вирішив його викласти тут.
                                                     Кривава брехня.
    Ніщо не проходить безслідно. Непокарана хуліганська витівка може перетворитися на справжнісінький злочин. Поступово брехня спотворює реальність. Підміняє її. Все почалося з брехні. І кримського хуліганства. З боротьбою з нібито-фашистами і нібито-бандерівцями. Які зараз кудись розчинилися. З боротьбою за російську мову. Цікаво, що боролися за російську мову ті, хто її або не дуже добре знає, або говорить взагалі суржиком.
   В основі всього лежала тотальна брехня. Емоційна брехня. Брехня, сама себе розпалююча. Невпинна брехня. Брехня переконана.
   Не важливо, чия це була ракета. Важливо, хто затіяв цю війну. Не Україна - точно. Вже не зрозуміло, за що йде ця війна. Заради чого? Безглузда війна божевільних. Фанатиків і брехунів. Так завзято і з такою любов'ю підтримувана Росією, яка забрехалася. Подивіться, з якою повагою до Стрєлкова звертається Максим Шевченко. Просить у нього за щось пробачення.      Журналіст Ігор Свинаренко, що знає Донеччину не з чуток, і корінням звідтіля, правильно написав, що, мовляв, вояки, що мріють про Радянський Союз в Радянському Союзі давно перебували б у божевільні. Точно підмічено! Зауважте, навіть не в таборах. А, за словами Свинаренка, «в дурдомі».
   Плювати на геополітику. Плювати на те, наскільки полярним буде світ. Плювати на імперію. Плювати, коли навколо з'являються смерть і кров. Не розміром і гаслами цінна країна. Не тим, який у неї прапор. Якого кольору і в яку смужку. Двома днями раніше депутат від ЛДПР запропонував поміняти прапор на імперський - мовляв, він більше підходить сьогоднішньому настрою народу. Не за прапори і всілякі цяцьки люблять і поважають країну з боку і зсередини. Розміром своїх членів хваляться тільки ідіоти. Розміром грудей - ідіотки. Головним, навіть у сексі, все одно залишається голова.
   Це вже не патріотизм. Це вже називається «манія величі». А це, між іншим, психоз. Манія величі не буває продуктивною. Вона завжди одурнює. Хіба на підйомі патріотизму в нашій країні стали краще працювати, менше красти? Ставитися уважнішими один до одного? До дітей і старих? Хіба підняли медицину на світовий рівень? Хіба покращилася освіта? Може бути, я не помітив і це сталося? Я ось знаю, що дипломи лікарів продавали тим, хто зовсім не навчався в медичному інституті. Можливо, це називається патріотизмом? Весь патріотизм сьогодні - у георгіївських стрічках, прив'язаних де попало.
   Нас називали «бандерівцями», коли ми йшли на «марш миру» - тоді ще ніхто не загинув, і брехня була просто брехнею. Це потім стало називатися «інформаційною війною». Все - на совісті тих, хто бреше. Від подій в Одесі до сьогоднішнього літака. Брешіть панове, брешіть. І коли-небудь брехня прийде до вас. Але ви приймете її за правду. Бо не зможете вже відрізнити білого від чорного.
    Я сьогодні не бажаю вам бути здоровими і тримати себе в руках. Ви все одно не слухаєтеся і брешете.
                                                   

А ось ще позиція Андрія Більжо стосовно деяких подій, які нам дещо нагадують:
   Відповіді практично на всі питання, як ми знаємо тепер, так, власне, в цьому ніхто і не сумнівався, знає наш президент Володимир Володимирович. А от у мене - купа питань. Звичайно: я ж не Путін... Якби, наприклад, буряти захотіли б провести референдум в Бурятії. Мовляв, хочете ви, мешканці Бурятії, щоб Бурятія стала самостійною державою і, в подальшому, приєдналася до Монголії? Адже у нас один народ, одна культура, одна релігія. А боротьба за бурятську мову і його державний статус йде так довго, що ми вже від цього втомилися. А з монголами у нас мова практично одна. А до цього референдуму буряти б вивісили всюди прапори Монголії. Вони б захопили місцеву будівлю МВС, ФСБ і будівлі інших державних структур.
   Питання. Російська влада вітала б це волевиявлення бурятського народу? Вітали б вони втрату землі з частиною Байкалу? Чи не в'їхала б туди і не влетіла б туди російська армія? І чи  не назвали б бурятів сепаратистами і зрадниками народу?
  ...А якби в Калінінграді група німців роздавала б громадянам Росії паспорти з німецьким громадянством. А німецький уряд пообіцяв би жителям Калінінградської землі великі пенсії, одне з кращих в світі медичне обслуговування та інше. І більшість калінінградців та прилеглих земель проголосували б за приєднання до Німеччини на референдумі. А до цього б вивісили  всюди німецькі прапори.
     Чи не вважали б їх зрадниками батьківщини, терористами і сепаратистами? І не в'їхала б туди, і не влетіла б туди російська армія?
    А якби китайці вздовж кордону з Росією сконцентрували б свої війська, а жителі російської території вздовж кордонів з Китаєм висловилися б за приєднання до Китаю. А китайці б стали говорити про те, що хочуть в цих місцях зробити китайську мову другою державною мовою в зв'язку з тим, що там багато китайців. І скрізь б висіли китайські прапори, і народ почали б  готувати до референдуму.
   Не вважала б російська влада ці регіони сепаратистськими і зрадницькими?
   Можна продовжити цей ряд. Курили і Японія, Татарстан, Чечня і мусульманський світ, і т. д. і т. п.
   Чому росіяни, що живуть на сході України, народжені там, які вчилися там, так не люблять свою батьківщину Україну? Що заважало їм зробити життя там краще? Не українська чи і місцева влада? Чому вони раніше її не поміняли? Адже вона їх обкрадала? І чому вони не виїхали раніше звідти, і не їдуть звідти зараз куди-небудь. Їм що, забороняли там говорити російською? І вони всі вільно володіють українською? Чому саме зараз таке бажання увійти до Росії? А до лютого цього року схід України жив краще? Пенсії що, були більше? І всі були всім задоволені при Януковичі?
    Загалом, у мене багато запитань, на які я не можу знайти відповіді. І виникає якесь відчуття, що мене чомусь обманюють.