Посол музею "Бітлз" - черкащанин Сергій Радченко

 "Прочерк" повідомляє:    Черкащанин Сергій Радченко, який є українським послом музею «Бітлз», що знаходиться в Ліверпулі, в межах мистецького фестивалю «Три крапки» провів зустріч із черкаськими шанувальниками легендарної «ліверпульської четвірки».
Захід був присвячений 75-й річниці з Дня народження легендарного музиканта «бітлів» Джона Леннона.

 

Сергій Радченко в деталях розповів про дитинство, юність Джона Леннона, становлення гурту та навіть провів віртуальну екскурсію найвидатнішими місцями Ліверпуля, пов’язаними з музикантами. Зокрема, черкаський посол музею «Бітлз» розповів, що перші свої концерти музиканти почали грати, коли взагалі не володіли інструментами.

Сергій Радченко – один із 25 послів ліверпульського музею «Бітлз» у світі. Розповідає, що співпраця з музеєм почалась після того, як відвідав у Ліверпулі музичний магазин, директор якого дуже зацікавився ставленням українців до творчості «Бітлз». З часом Сергію запропонували пройти відбір для того, щоб отримати офіційний статус посла музею, а через деякий час його директор попросив українця зробити виставку, присвячену відомим музикантам.

– Уявіть, директор музею «Бітлз» просить мене, черкащанина, зробити виставку, присвячену «бітлам» у Ліверпулі! – захоплено розповідає Сергій.

Виставка, за словами черкаського посла, місцевих прихильників «Бітлз» вразила. Вона включала пластинки, на яких у радянські часи, обходячи цензуру, змінювали назву пісень та прізвища виконавців. А також зошит із переписаними вручну текстами пісень гурту, пластинки з рентгенівських знімків та інші цікавинки, до яких вдавались наші співвітчизники, щоб послухати «фірмý».

 

Зараз черкаський посол говорить, що буває у Ліверпулі з періодичністю один раз на два роки. Але цього вистачає, аби виконувати покладені на нього обов’язки.

– Обов’язки посла музею дуже прості – пропагувати надбання «Бітлз». Тобто конкретних завдань, що треба зробити те чи інше, – нема, – зазначає Сергій. – Але, коли йдуть якісь визначні дати, ми організовуємо різні заходи, концерти, долучаємо людей до творчості «Бітлз».

На заході, присвяченому «ліверпульській четвірці», були присутні також і черкаські музиканти. На питання, чи може якийсь із наших сучасних місцевих гуртів бодай наблизитись до легендарних «бітлів», Сергій дипломатично уникає прямої відповіді:

– Розумієте, «Бітлз» – це приклад того, як стати легендарним гуртом. Вони почали з нічого і через працю свого досягли. 10 годин щоденно працювати і працювати, тоді може щось вийде, – говорить Сергій Радченко.

Також Сергій наголошує, що в Черкасах багато прихильників «Бітлз», але для того, аби відкрити якийсь бодай «куточок», присвячений англійським музикантам, потрібно витратити багато зусиль.

Холодний Яр - фестиваль Нескореної нації

З 3 до 5 липня в с. Грушківка Кам’янського району вперше пройде “Холодний Яр – фестиваль нескореної нації”.

3 липня, в день великої перемоги князя-русича, Святослава Ігоровича, над Хозарією розпочнеться фестиваль нескореної Нації! Триватиме він до 5 липня.

“Холодний Яр” – це не просто музична гуртівка. Під час фесту буде сформовано різні змістові майданчики, бо справжнім українським націоналістам потрібно не лише танцювати під музику, а вміти втілити свої мрії, прагнення та зробити власний внесок у добробут української держави та нації. Сьогодні Україна повинна вести війну та оборону на всіх фронтах. Одним із найважливіших рубіконів є душа молодих українців!

Семантично кожен день фестивалю буде присвячено певним умовним історичним періодам:

3 липня – Русь;

4 липня – Козаччина, Холодноярська республіка;

5 липня – УПА та війна на Сході України.

Відповідно до цих періодів кожен день буде насичено тематичними імпровізаціями, музичною програмою, перфомансами, реконструкціями, інтерактивними лекціями, виставками, літературними читаннями, майстер-класами та іншими цікавими подіями.

Крім того:

Перший хедлайнер фестивалю нескореної Нації – гурт “Тінь сонця”! На фестивалі для вас буде в одну з липневих ночей запалювати театр вогню “Сварожичі”!

Захоплююча та містична традиція посвяти у характерники чекає на вас на фесті! Це дійство – опанування вогню, сихії воїна та джерела очищення! (ходіння по вугіллю).

На фестивалі можна буде побачити чудові фільми про українські визвольні змагання. Перший фільм: “Холодний Яр. Воля України або смерть” про черкаських героїв визвольної боротьби на початку ХХ ст. “Холодний Яр – фестиваль нескореної Нації” вражатиме виставкою Анни Сенік.

На території фестивалю буде облаштовано наметове місечко, в якому можна буде безкоштовно проживати! Умовою є лише наявність намету. Якщо власного у вас немає, а також спальника чи каремата, то ви зможете його орендувати в партнерів фестивалю.

Наметове містечко буде забезпечено дровами, колодами для ватри, водою та біотуалетами.

Також воно буде охоронятися.

На фестивалі заборонено вживання алкоголю.

Місце проведення: село Грушківка, Кам’янського району (урочище Холодний Яр).
         

Про нереалізовані архітектурні проекти Черкас

Борисові Юхну я заздрю. Білою заздрістю. Він, молодший за мене на цілих 11 років, про Черкаси знає на порядки й порядки більше за мене. Не довелось мені, який народився в Черкасах, завжди цікавився історією мого рідного міста, більш серйозно віднестись до цього питання. А от Борисові це вдалось. І гідно вдалось! За що йому й подяка від таких, як я...
  Дуже багато цікавих матеріалів про рідне місто міститься в його книзі "Черкаські місторії". На жаль, книга видана накладом всього 1 000 примірників. Сподіваюсь, небагато часу знадобиться для перевидання. Адже впевнений, що тих, хто бажає мати цей тепер вже рарирет, достатньо.


Чи знаєте ви, що драматичний театр спочатку хотіли звести у сквері Богдана Хмельницького, між Пастерівською і Рози Люксембург міг повстати величний Палац науки й техніки, а на намитих біля Панського островах мали з’явитися „Черкаси-2“? Про архітектурні проекти, які в той чи інший час збиралися реалізовувати в Черкасах та які так і не судилося втілити в життя на сторінках газети “Акцент” розповів черкаський журналіст Борис Юхно.
Кожне місто має низку нереалізованих архітектурних проектів. Так було завжди. Тепер ще більше, адже призначення відведеної ділянки під забудову може змінитися не після тривалих нарад фахівців у високих кабінетах, а десь у ресторані чи сауні. А вирішуватимуть що будувати не авторитетні зодчі, а особи, які на запитання що таке ватман, кульман чи вімперг скажуть, що напевне, то єврейські прізвища. Щоб коротенько переповісти, що збиралися будувати у Черкасах, але так і не побудували, пригадаймо об’єкти, поява яких у різні часи анонсувалася на шпальтах місцевої періодики.
Як театр став рестораном
1960-ті — час злету науки й стрімкого культурного будівництва. Всі хочуть вивчитися на інженерів, фізики сперечаються з ліриками, а посеред ночі в чергах на виставки студенти декламують Рождественського та Євтушенка.
Нині це видається дивним, але „окультурення“ нового обласного центру Черкаси мало розпочатися з нічим непримітного у наші дні скверу імені Богдана Хмельницького на Замковій горі. Це терер він спокійний та статечний, як і більшість його відвідувачів. А коли був молодим — ще Пролетарським садом, а по війні парком Ленінського комсомолу, славився на все місто як найяскравіше міське „вогнище культури“. З танцмайданчиком, відкритою естрадою, буфетом і навіть більярдною. Тож відповідні традиції існували. І, мабуть, спираючись на них, 1956 року у парку вирішили споруджувати обласний муздрамтеатр на 850 місць (а там, де він відкрився значно пізніше, початково планували будувати міський Палац культури).
Театр у комплексі мав би починатися з камерної площі в оздобі ліхтарів та фонтанів, а закінчуватися каскадними сходами до набережної. Вже за рік плани круто змінили: театр — на бульвар, а сюди — картинну галерею. Минув ще один, і „Черкаська правда“ повідомила, що з образотворчим мистецтвом тут теж виникають недоречності, адже соцреалізм бажано показувати поближче до середмістя, тож на горі буде… цирк. Кінець кінцем, збудували ресторан „Чайка“, до якого запрошував путівник „Пам’ятні місця Черкас“ 1971 року видання. Можливо, найстаріший тепер з безперервно діючих з початковою назвою.
Полишаючи ті часи й території, слід нагадати, що головний обласний універмаг, яким 1979-го став „Будинок торгівлі“, за 15 літ до цього бачився архітекторам на місці бібліотеки ім. Тараса Шевченка.
Від великого до малого
Здавалося б, тільки-но звикли черкащани до чудового кінотеатру „Дніпро“, як на тобі — „сміливий проект молодого архітектора Миколи Кириленка його реконструкції і розширення“. За цим, на середину 1969-го вже затвердженим архітектурним документом, діючий кінотеатр на 600 місць ставав лише часткою велетенського кінокомплексу, в якому, окрім нього, були передбачені мега-зала на 1000 глядачів з екраном 24х12 метрів, а також мала — для перегляду кінохроніки та документалістики на 200 місць. Також у новій секції мали збудувати окрему концертну залу, два кафе та оранжерею. Прикметно, що архітектурні форми цієї грандіозної конструкції разюче контрастували із вже втіленими. Умовно, вже існуючий „Дніпро“, — це арки, колони, ліпнина. Проектний — з’єднані між собою куби й прямокутники просто таки колосальних розмірів, оздоблені металом та фотовітражами з кадрами прокатних фільмів. Цікаво, що найдовшою суцільною стіною новий кінозал виходив на до цього „неокультурену“ вулицю Гоголя.
Останнім з масштабних тогочасних архітектурних проектів, не втілених у життя, став Палац науки й техніки, який на початку 1970-х мали звести на бульварі Шевченка між Пастерівською і Рози Люксембург. „Габарити“ ті самі, на межі будівельних можливостей: 20, 16 та 10 поверхів, на яких розташувалися конференц-зали, лекційні аудиторії, телецентр, технічна бібліотека, готель для учасників представницьких форумів, „профільний“ кінотеатр, планетарій, Музей науки. Повноправним господарем ПНТ, спроектованого у київському „Діпроцивільпромбуді“ у вигляді трьох шестигранних інженерних олівців, що нижньою частиною ховаються у трохи ширшій „коробці“, мало стати товариство „Знання“. Що там вже не склалося цього разу — невідомо, та згодом ідея таки частково реалізувалася в іншому місці та значно скромніших масштабах: 1974-го відкрився Черкаський міжгалузевий територіальний центр науково-технічної інформації Держплану УРСР, згодом — ЦНТІ, а нині ЦНІІ. Однак, оригінальних „олівців“ цим не замінити.
Загублені острови
У другій половині 1970-х Черкаси стали одним із обласних центрів країни з найвищими темпами зростання кількості населення. Саме тоді вперше окреслилася перспектива будівництва найбільшого з міських мікрорайонів з робочою назвою „Черкаси-2“ на двох намивних островах біля Панського. Власне, у випадку реалізації проекту, про який ні-ні, та й згадають як перспективу далекого майбутнього, це було б ціле місто-супутник з орієнтовною чисельністю мешканців 100-120 тисяч. Усе було настільки серйозно, що „Черкаси-2“ вже фігурували у Генплані розвитку міста 1984 року. А дістатися туди з праміста можна було б новим мостом довжиною 1847 метрів та 25 завшир. Хоч пішохідною частиною, хоч лініями громадського транспорту.
Починався він з вулиці Котовського, виходив на перший, менший острів, а далі ще через три мостопереходи можна було потрапити, власне, у нові Черкаси, територія яких обме-жувалася вже дамбою.
Фантазії Міленіуму
Упродовж двох з лишком десятиліть містобудівні плани вкрай рідко розходилися з їх втіленням. Практично все, передбачене соціальною інфраструктурою великого міста в той чи інший спосіб реалізувалося, потім настали часи нових форм господарювання, з ними — крах планової економіки загалом та будівництва зокрема. У „вільному козацькому місті“ почалося нове життя.
Адаптація архітектури до нього тривала доволі довго і лише зі стартом ХХІ століття, коли в місті головного будматеріалу, тобто національних грошей, вже ніхто не сумнівався, розпочалася епоха ренесансу ідей.
І найперші з них справді вражали несподіваністю. Чомусь дуже закортіло освоювати підземелля, хоча в місцевій традиції до цього вони були задіяні лише в якості простих бомбосховищ при заводах чи комфортних бункерів при обкомі та міськкомі партії.
2003-го взялися будувати об’єкт, відомий нині як „Хрещатик-Сіті“, але його масштаби значно поступалися іншому, що планували звести (тобто викопати) від Будинку торгівлі під Смілянською аж до Гоголя. Влітку 2004-го ТОВ „Українська екологія“ провела геологорозвідувальні роботи, а у вересні тодішній міський голова Анатолій Волошин презентував концепцію майбутнього „Метрограду“. Мега-комплекс мав поглинути всі базарчики біля ЦДЮТ, зробити безпечним рух пішоходів, а з цим взагалі започаткувати кардинальне оновлення центру міста. Фахівці „Черкасцивільпроекту“ вже навіть взялися за робочий проект, та на загал повідомили, що хоч черкаський комплекс є найскладнішим серед аналогів, результат буде вражаючим: підземне місто повністю звільнить наземну частину від характерної провінційності, притаманної місцям неподалік ринків. Але „Метроград“ — це не весь сумнівний креатив зазначеного періоду. Ще один величезний торгівельний комплекс з бізнес-центром включно та підземним паркінгом малося звести на більшій частині скверу „Юність“. До речі, загроза реалізації цього задуму не зникла.
Принаймні, на рівні неофіційної інформації авторові таке відомо. А всі погані чутки про перспективу забудови зон відпочинку у нас рано чи пізно підтверджуються.
На аренах мрій
А зараз про окреслені, але незбудовані спортивні арени. Отже.
2003 рік: спорткомплекс на Митниці в районі перетину вулиць Гагаріна та Хмельницького. Найцікавіше, що він мав би там бути ще за Генпланом 1986 року, але незроблене вчасно найчастіше не робиться ніколи. В реаліях все закінчилося „жорстким спарингом“ двох організацій, які претендували на ділянку — „Вулкана“ та „Інтербуда“. А в результаті з супермаркетом переміг „Бізнес Гранд“.
2007 рік: найбільший в Україні спорткомплекс на 32 га (2/3 площі парку „Ювілейний“) по вулиці Смілянській в районі нового автовокзалу. Ініціатор будівництва — ТОВ „Черкаси-Баскет“ в особі Михайла Бродського за усілякого сприяння новообраного міського голови Сергія Одарича. Це й справді мало би бути грандіозне спортмісто. До переліку його об’єктів входили великий критий стадіон на 8 тисяч глядачів (наш „Центральний“ вміщує 10300), плавальний басейн, кілька окремих спортзалів, кемпінговий готель для спортсменів, адмінкорпус та навіть іподром, що органічно б поєднався з зоопарком. Натхненникам ідеї бачилося, що ії вдасться втілити до 2010 року.
2008 рік: мала льодова арена на 800 глядачів на 3,5 га десь у центральній частині міста. Ініціатор — нардеп Павло Костенко. Утім, до кінця не зрозуміло, „що воно було“ — констатація якихось домовленостей чи оптимістичне марення.
2011 рік: на Митниці в районі вулиці Жужоми (або в парку Хіміків, як ще один варіант) збираються будувати справжній Палац спорту з хокейним пріоритетом на 3 тисячі глядачів. Загальна вартість проекту — 125 млн грн, 40 з яких тут сподівалися отримати за держпрограмою „Хокей України“. Дійшли так далеко, що в Черкаси навіть приїздили фінни з будівельної компанії, що спеціалізується на таких комплексах. Цікаво, що паралельно з „загальнодержавною“ ареною тоді ж взялися за проект місцевої на Центральному стадіоні. Це мала б бути всесезонна ковзанка під дахом на 440 глядачів зі стандартним хокейним майданчиком.
Масштаби й напрямки різні, підсумок один: не склалося. І Черкаси, за винятком фітнес-центрів, змушені послуговуватися спортивною інфраструктурою ненависного тоталітарного минулого.
                                                                                                                       Джерело: "Про все".

Черкаси вшанували жертв комуністичних репресій

В неділю, 17 травня в Україні відзначався День пам'яти жертв комуністичних репресій. Ця дата тим важливіша у світлі того, що Президентом напередодні був підписаний закон про декомунізацію. Тож сподіваймося, що такі маразами більше нам на очі не попадуть.


 А мітинг вшанування відбувся біля пам'ятного Хреста жертвам комуністичних репресій, що був близько 20 років тому встановлений настоятелем Храму Пресвятої Богородиці о. Назарієм (Кучерявим).
   Прийшли священники від УПЦ (КП), УАПЦ. Прийшли представники обласної влади на чолі з головою Валентиною Коваленко. Прийшли представники Товариства політичних в'язнів і репресованих та учасники Всеукраїнської організації ветеранів.
  

  

За Бориса Нємцова помолилися в Черкасах

Учора на Соборній площі Черкас помолилися за упокій душі російського опозиціонера Бориса Нємцова. Про це повідомляє "Прочерк".

Разом із тим, черкащани помолилися за Україну, її народ, військових і перемогу над Росією, інформують у прес-службі Черкаської ОДА.

Загиблого Бориса Нємцова присутні називали великим другом України. Тому тут неабияк сумують через його втрату. У поминальній акції взяв участь і голова Черкаської облдержадміністрації Юрій Ткаченко. За його словами, він на площу прийшов не як посадовець, а як громадянин.

– Президент України Петро Порошенко нагородив орденом Свободи Бориса Нємцова, – зауважив голова Черкаської ОДА. – І це важливо для демократичного світу. Для нас, українців, він залишиться патріотом Росії та другом України. Борис Нємцов своїм життям довів, що це можна поєднати. Варто лише захотіти. Є інша Росія, інші росіяни, які теж прагнуть демократії та свободи. Це на противагу тим росіянам, які їдуть до нас зі зброєю.

Борис Нємцов був убитий у Москві 27 лютого. Цей російський політик підтримував Україну в боротьбі за її суверенітет – і під час Помаранчевої революції, і під час Євромайдану, й нині. Він публічно засуджував анексію Криму Росією, а також її дії на сході країни.

Як починалась Революція Гідності у Черкасах. Продовження.

Як вже писалося у попередній публікації про витоки черкаської Революції Гідності, 24 березня цього року черкаській Об’єднаній опозиції, яка згуртувалась у єдиний кулак у боротьбі із режимом Януковича – Тулуба, виповнилося б чотири роки. Після перших зіткнень із владою і правоохоронцями у 2012 році протистояння стає більш жорстким і кривавим. Нагадаємо, як це було.

Черкаська опозиція переходить в режим повної «бойової» готовності і відтепер буде працювати у форматі революційних штабів. Про це на мітингу на підтримку лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко, що відбувся 8 серпня 2011 року на Театральній площі Черкас, заявив голова координаційної ради опозиційних сил Леонід Даценко.

Незважаючи на судову заборону за позовом Черкаської міськради, опозиційні сили Черкащини все одно вийшли на центральний майдан міста 23 серпня у День Прапора з гаслами «Ні політичним репресіям» та «З Україною у серці». Гурт опозиціонерів прилаштувався поряд із вишикуваними владою чиновниками мерії та облдержадміністрації. На щастя, підневільне чиновництво в душі схвалювало опозиційний протест, тому обійшлося без сутичок.

На День незалежності у Черкасах об`єднана опозиція області провела спільні заходи на Театральному майдані міста. У рядівці наметів «Батьківщини», УНП, НРУ, «Свободи», «За Україну», «Фронту змін», Партії пенсіонерів та «Нашої України», прикрашених гаслами «Ні політичним репресіям» та «З Україною у серці», активісти партій зібрали понад півтисячі підписів на підтримку лідера БЮТ Юлії Тимошенко.Також організатори виставили на імпровізований аукціон портрет черкаського губернатора Сергія Тулуба у мантії члена Ордену Святого Станіслава.  Учасники акції назвали цей витвір мистецтва «Ганьбою Черкащини», але купувати відмовились. Найвища запропонована ціна: 52 копійки.

На Покрову попри чергову судову заборону черкаська опозиція провела ще один велелюдний мітинг у центрі Черкас. «Чужим» владцям опозиція на мітингу презентувала подарунки: міському голові Сергію Одаричу, губернатору Сергію Тулубу і нардепу-регіоналу Володимиру Олійнику – ордени «Му-му» у вигляді камінців з мотузкою, «щоб вони пішли на Дніпро і втопились або щоб втопили там свої дурні реформи і управлінську бездарність».  Сергію Тулубу на додачу заочно вручили ще й собачу будку, пригадавши, як він закидав, що попередня влада не збудувала навіть подібної малої архітектурної форми. Як сказав координатор Ради опозиційних сил Леонід Даценко, такими закидами влада ображає не помаранчевих попередників, а простих черкащан, які в усі часи будували підприємства, вчили дітей, збирали врожаї.

20 жовтня перед сесією Черкаської міської ради перед  приміщенням Черкаської облдержадміністрації, де вона проходила, зібралося близько тридцяти пенсіонерів, які протестували проти рішення міськвиконкому відмінити в міських тролейбусах безоплатний проїзд  для пільговиків. На дверях чергувало два десятки чоловіків у шкірянках та чорних шапочках – переодягнені у форму «ті тушок» міліціонери, оскільки на той час Тулуб ще не встиг мобілізувати спортсменів. Невідомі пропускали всередину лише обраних, до яких не потрапив депутат міськради із фракції «Батьківщина» Микола Булатецький та координатор об`єднаної опозиції Черкащини Леонід Даценко. Молодики, зчепившись ліктями, спробували відкинути їх від дверей,  буквально скинувши  зі сходів літню жіночку, яка впала на асфальт і розбила голову.

1 грудня центр Черкас спалахнув десятками смолоскипів і здригнувся від гнівного «Банду геть!» – то об`єднана опозиція провела свою акцію, приурочену 20-ій  річниці референдуму за незалежність України. Велелюдна колона із прапорами «Батьківщини», «Свободи», «Нашої України», УНП пройшла бульваром Шевченка від палацу «Дружба народів» до Театральної площі, де відбувся невеликий мітинг. Гасла «Зека на нари!», «Свободу політв’язням» виявились надзвичайно близькими пересічним черкащанкам, бо вони підтримували їх сигналами автомобілів та схвальними вигуками.

Вагітним черкащанкам довелось написати на ватмані образливе «Одарич – гірше стафілокока!» і прийти з цим плакатом на чергову сесію Черкаської міської ради 8 грудня. Обурення жінок викликало рішення мерії ліквідувати пологовий будинок №2 і переселити його в тісне приміщення пологового будинку №1, остаточно прийняте депутатами на минулому засіданні.

15 грудня Об’єднана опозиція провела мітинг під оптимістичним гаслом „Звільнили Черкаси від фашистів – звільнимо і від окупації регіоналів!”, оскільки 14 грудня – День визволення Черкас від німецько-фашистських загарбників. „Окупанта” зіграв молодий опозиціонер Ігор Сичов, одягнувши німецьку каску, взявши в руки бейсбольну битку і напустивши на себе бундючно-грізного вигляду. Він пихато походжав площею і підганяв вигуками: „Шнель! Шнель!” невеселих найманців Партії регіонів, які традиційно вже зводили між опозицією і входом в облраду хитку барикаду з неоново-синіх партійних наметів ПР.

Традиційний вечір пам`яті Василя Симоненка у Черкасах наприкінці січня 2012 року мав особливий бунтівний присмак: головною родзинкою програми стало вручення Симоненківської премії черкаському поету і за сумісництвом лідеру Об`єднаної опозиції області Леоніду Даценку за його жорстко-національну збірку «І янгол з автоматом на плечі». Присудження цієї високої літературної нагороди головному політичному воргові  для керівництва області стало справжнім шоком, і спочатку  в облдержадміністрації та облраді, які є засновниками премії, навіть робились спроби «відмотати все назад», але справа набула розголосу, і рішення конкурсної комісії не посміли переглядать. Утім, ані голова Черкаської облдержадміністрації, ані голова обласної ради, які повинні були вручати нагороду, на захід не прийшли…

 23 лютого кілька сотень чорнобильців, афганців, ошуканих вкладників, представників об’єднаної опозиції Черкащини та просто небайдужих черкащан під вікнами робочого кабінету губернатора Сергія Тулуба демонстративно пробарабанили бойовий «гімн Майдану» на металевій діжці, як у 2004 році нагадуючи, що у народу вже уривається терпець. Всі вони зібрались на мітинг протесту «Ні – соціальному Чорнобилю!», який ініціювали чорнобильські організації, однак підтримали всі «принижені і зневажені» з Черкас і найвіддаленіших куточків області. Вперше на площі поряд стояли партійні намети УНП, «Батьківщини», «Фронту змін» та стенди з вимогами чорнобильців та афганців. Після цього у Черкасах відбулася низка акцій під загальною назвою – Чорнобильський Майдан.

Кілька сотень афганців 14 березня силоміць увійшли до приміщення мерії під час проведення мітингу, де зібралися кілька тисяч колишніх воїнів-інтернаціоналістів, що з’їхалися з усієї України, та чимало обурених поведінкою міського голови Сергія Одарича пересічних мешканців Черкас. Приводом стало те, що на сесії міської ради 23 лютого Сергій Одарич дозволив собі заявити, що не вважає воїнів, які виконували свій інтернаціональний обов’язок у Афганістані, захисниками Вітчизни.

Як і обіцяли, представники Ради опозиційних сил Черкащини взялися переіменовувати вулицю Енгельса у Черкасах на вулицю Чорновола самотужки. За дві години активісти переклеїли таблички на всій вулиці.

У Черкасах 30 березня активісти опозиційних сил провели акцію “Готуй намет навесні!”. Представники “Свободи”, “Фронту Змін” і Народного руху України на центральній площі змагалися на швидкість встановлення наметів.

26 червня під приміщенням Черкаської обласної ради депутатів, які прибули на чергову сесію, зустрічав пікет Об’єднаної опозиції. Координатор Ради опозиційних сил Черкащини Леонід Даценко у гучномовець закликав усіх, хто вважає себе українцями, підтримати звернення до Президента і Верховної Ради про невідкладне зняття з розгляду у парламенті законопроекту «Про засади державної мовної політики», який, по суті, нищить підвалини української національної держави. Це звернення мали зачитати опозиційні депутати обласної ради і поставити, якщо вдасться, на голосування. Однак Валентині Коваленко зачитати звернення так і не дали, а молодих активістів, які розгорнули у сесійній залі плакати на захист мови, вивели попід руки.

4 липня Черкаська об’єднана опозиція розпочала безстрокову акцію на захист української мови. На Соборній площі перед вікнами облдержадміністрації представники «Батьківщини», «Фронту змін», , «Свободи», НРУ, УНП, «Громадянської позиції», «УДАРу» та інших політичних сил та громадських організацій розбили наметове містечко, яке залишиться на майдані доти, доки народ не змете злочинний режим Януковичів-Азарових. Біля партійних наметів зібралось близько двох сотень небайдужих черкащан, представників творчої інтелігенції та студентство, приєднались до акції протесту і деякі чиновники черкаської мерії. Попри те, що захід заздалегідь ніхто не планував, частина присутніх устигла перевдягнутись у вишиванки. Близько двадцяти молодих українських патріотів залишились ночувати на Соборному майдані у центрі Черкас.

6 липня черкаська міліція за вказівкою Сергія Тулуба жорстоко розігнала мирний протест на Соборній площі, і ці кадри облетіли всю країну, ставши передвісниками майбутніх кривавих подій під час Революції Гідності. На площу раптово нагрянули близько 50 бійців спецпідрозділу міліції в бронежелетах і зі зброєю, вони почали відтісняти молодь від наметів, бити тих, хто намагався опиратись. У цей час  спортивної статури молодики у жилетах комунальної служби хапали намети, трощили їх, несли через вулицю і кидали там. Саме тому у опозиціонерів виникла підозра, що це не комунальники, адже ті мали б демонтувати майно і відвезти його в спеціально відведене місце, тим більше, що намети є власністю народних депутатів України Миколи Томенка, Ігора Єреська та Івана Зайця. Підозрілими комунальниками керував начальник Управління молоді та спорту ОДА Вадим Береза.  «Беркут» жорстоко побив та повантажив у багажники патрульних машин депутатів Черкаської міської ради від «Батьківщини» Максима та Миколу Булатецьких, прихильника «Свободи» Ярослава Нищика. Під час нападу постраждав голова обласної організації Партії пенсіонерів Володимир Матюша, координатору наметового містечка Ігору Сичову зламали руку, його забрала швидка допомога, кілька хлопців отримали легкі  травми.

Однак ближче до вечора затриманих відпустили, і вони повернулись на майдан, де разом із сотнею молодих патріотів заспівали гімн України. Вже в 7 липня наметове містечко на Соборній площі було відновлене.

З Цього дня у Черкасах розпочалась найбільш напружена боротьба із режимом, яка, по суті, і була початком Революції Гідності. Опозиціонерам доведеться пережити шантаж, залякування, тюрми, але це тільки зміцнить їхню рішучість…

Тетяна Воронцова

Далі буде

В Черкасах вшанували героїв "Небесної сотні"

        Фото: Олександр Костирко.