Гоголь і мама. Тема, яку дослідники чомусь не помічають

МАРІЯ ІВАНІВНА ГОГОЛЬ

Навесні 1825 року Микола Гоголь втратив батька, який повинен був стати йому вчителем у літературній творчості. І тоді ж він пообіцяв, що слухатиме порад матері, хоча вона в цьому плані й не могла до ладу допомогти.

За десять років Микола Гоголь увічнить маму в образі Пульхерії Іванівни в «Старосветских помещиках». Все життя мама раділа, що син пішов у люди, а він дуже рано відчув, що не потребує її душевного тепла, і не зізнавався в цьому, щоб не засмучувати її...

ТА, ЯКА ВІРИЛА У ВИНЯТКОВІСТЬ СИНА

Після смерті чоловіка Марія Іванівна вирішила своє життя присвятити своєму старшому синові Миколі, підсвідомо відчувши, що саме її дитина прославить Василівку. Сталося нетипове. Вчорашній випускник Ніжинської гімназії поїхав до Санкт-Петербурга, щоб дослужитися до високого чину, дуже тверезо оцінив ситуацію і почав повчати поміщицю-матір, як управляти Василівкою. Він прагне стати письменником, але не витає в хмарах, тверезо, як ніхто з ровесників, ставиться до життя, і лише завдяки його практицизмові маму і сестер не спіткали розорення та злидні.

Взаємовідносини Миколи Гоголя зі своєю матір’ю — непроста, захоплююча повість про два люблячі серця. Їхнє листування і розмови віч-на-віч — свідчення того, як рано Микола Гоголь подорослішав, як тактовно поводився, щоб не образити маму, бо вона дуже мало розуміла в господарських справах, а в літературних — майже нічого. Лише згодом, коли стосунки між сином і матір’ю переросли на дружні, без зайвого родинного почуття, вони один одному стали взаємно корисними. Адже відразу, коли Микола Гоголь почав робити перші кроки на службі і письменницькому терені, мама понадміру його звеличувала перед сусідами. Сліпа материнська любов виводила Миколу Гоголя з рівноваги, бо він і в юності був спроможний самостійно оцінити себе як належить.

ГОГОЛЬ У СТОЛИЦІ

У грудні 1828 року, коли в Україні стояли люті морози, Микола Гоголь зібрався їхати до Санкт-Петербурга, щоб влаштуватися на службу. Перед від’їздом попрохав свого дядька Петра Косяровського допомагати матері, а сам відписав їй свою частину маєтку. Марія Іванівна була зворушена до сліз.

Понад рік Микола Гоголь шукав місця в Санкт-Петербурзі, бо клопоти Дмитра Трощинського не допомогли. Насправді ж Микола Гоголь служити не поспішав, оскільки йому пропонували не більше 1000 карбованців на рік — доволі маленьке жалування. Мати сподівалася, що син ось-ось влаштується, і — висилала йому гроші, часто останні. У цей час син захоплюється великим містом, прохає надсилати український фольклор, який дуже цінується в столиці...

Микола Гоголь тоді перед матір’ю був дуже потайний, у свої особисті справи її не посвячував, не говорив про свою першу книгу — поему «Ганц Кюхельгартен», випущену під псевдонімом В. Алов. Вже в цьому творі переважає українська життєрадісність автора над байронічним настроєм. Поема виявилася невдалою.

І ось весна, а на службу він так і не влаштувався. Прохає у матері 300 карбованців на життя і — подає надію: «Можливо, ми житимемо коли-небудь разом, що завжди було моїм найбільш полум’яним бажанням, і тоді я постараюся всіма силами виконати священний обов’язок до матері і до друга свого». Цікаво, що вже тоді Микола Гоголь не думав повертатися додому. Дядькові Петру Косяровському він це пояснював небажанням бачити неспокій і муки матері. З цього часу улюблений син Марії Іванівни став іншим: він говорив їй лише те, що вона хотіла почути. Тоді ж у нього все менше й менше залишалося бажання стати чиновником. Може скластися враження, що своєю сліпою вірою в талант сина Марія Іванівна допомогла йому стати великим письменником. Насправді, Микола Гоголь порад матері не слухав. Можливо, тому, що й літературний смак у неї був відсутній, і хотіла вона від сина більше за все одного — щоб він став урядовцем. Тому її слова втіхи не були значущими, йому від матері потрібні були фольклорні матеріали й гроші. В іншому Микола Гоголь був самостійний.

НАБУТТЯ РІВНОВАГИ

Після таємничої мандрівки за кордон влітку 1829 року (про неї ми мало що знаємо) Микола Гоголь набув те, до чого давно прагнув — душевний спокій. На нього зійшла благодать Божа, за допомогою якої він зміг творити. Служити чиновником — він розцінював це як поступку матері, і протримався на посаді якийсь рік. У департаменті уділів Микола Гоголь працював із весни 1830 року. І хоч у «Отечественных Записках» вже було надруковано його повість «Вечера накануне Ивана Купала», матеріальне становище залишалося важким. Йому призначили лише 500 карбованців на рік, а тому юнак прохав, щоб мама щомісяця присилала хоча б 100 карбованців.

Микола Гоголь на ділі доводив, що жити в столиці на чиновницьке жалування — річ немислима. Мати не вірила в це й просила, щоб син не занепадав духом: «Багато хто, приїхавши до Петербурга, спочатку не мали нічого, жили одним жалуванням, набули згодом досить значну маєтність, лише ретельністю і старанністю на службі...». Марії Іванівні було невтямки, що так було колись, але часи змінилися... У той же час, мати не надавала серйозного значення заняттям сина творчістю, вона вважала, що він лише задовольняє свою давню пристрасть. Але Микола Гоголь зробив велику ставку на це захоплення. Незабаром він зміг відіслати матері 500 карбованців, а також 50 карбованців на посаг сестрам.

Влітку 1832 року Микола Гоголь рушив до рідної Василівки, де помітив, як змінилася його мати, а та своєю чергою побачила спокійне, безпристрасне ставлення сина до рідних людей, до рідних місць. І річ була не лише в фінансових проблемах. Микола Гоголь відчував, що так звані малоросійські повісті, матеріал для яких йому присилала Марія Іванівна, — справа, на жаль, вже минула. А у матері тоді були дуже складні справи з управлінням маєтком, оскільки вона мала багато боргів. Так непомітно мати й син опинилися на різних полюсах душевної рівноваги.

Микола мав успіх серед письменників і читачів, йому творилося легко й вільно, спокій зберігала й мати, але до цього себе змушувала. «Я не можу розповісти вам цього смутку, який я відчував, дивлячись на вас. Ця цілковита ваша неуважність у словах і задумливість, ця ваша вічно спрямована кудись увага, але не до предметів, які вас оточують, не до тих, про які йшлося, так що ви здавалися абсолютно такою, яка живе серед нас у якомусь іншому світі, чужою до всього того, що біля вас відбувалося», — признався матері вже письмово Микола Гоголь.

НЕПРАКТИЧНА МАРІЯ ІВАНІВНА

Щоб зміцніти фінансово, 1833 року Марія Іванівна вирішила побудувати шкіряний завод і шевську фабрику. Але задумане закінчилося крахом. За рік замість фантастичних прибутків Марія Іванівна набула борг у 5 тисяч карбованців! Про це її застерігав син, радячи спершу мати маленьке виробництво, а розширювати його поступово. Благо, під час краху Микола Гоголь не бідував і міг без допомоги матері зводити кінці з кінцями. І навіть відмовився перевидавати «Вечера на хуторе близь Диканьки», щоб заробити грошей.

Якою Марію Іванівну пам’ятають її сучасники? Однокашник по Ніжинській гімназії і друг по Санкт-Петербургу А.С. Данилевський говорить так: «В обожнюванні сина Марія Іванівна доходила до Геркулесових стовпів, приписуючи йому всі новітні винаходи (пароплави, залізниці) і, до найбільшої досади сина, розказуючи про це всім при кожній зручній нагоді. Переконати її не могли б ніякі сили». Зазнавши краху в підприємництві, Марія Іванівна приїхала до Воронежа на богомілля. Зміцнівши у вірі, вона з великими зусиллями виплутувалася з боргів. Жила надією на блискучу кар’єру сина, який на той час уже встиг полишити місце викладача історії. Обставини складалися так, що Марія Іванівна поринала у мрії та фантазії. У той же час Микола Гоголь як чиновник не відбувся. Він уже не мислив себе службовцем, більше того — побачив у чиновництві велике зло. Марія Іванівна неймовірно перебільшувала синову славу письменника, що викликало роздратування з боку Миколи Гоголя, особливо, коли вона називала його генієм. Незабаром Микола Гоголь став ще суворішим до матері, заборонивши їй висловлювати власну думку про його літературні твори. Щоб заспокоїти маму, син пообіцяє влітку приїхати до Василівки. Але це, як і в подальші роки, залишалося обіцянкою. Хоча допоможе ділом — прилаштує на навчання в Петербурзі своїх сестер Лізу і Ганну, які на літо їздили відпочивати на рідну Полтавщину. З 1840 року його листи до матері набувають повчального тону, а сам письменник непомітно захоплюється роллю проповідника, наставляючи рідну матір на Божественний шлях. Подібне не сприймалося в світському суспільстві, де про їх взаємовідносини поширювалися неймовірні чутки.

ГОГОЛЬ, ЯКИЙ ВИХОВУЄ МАТІР

Легко обуритися, коли син, навіть великий письменник, виховує матір. Набагато важче зрозуміти все це. Згодом близькі знайомі й друзі письменника дивувалися, чому Микола Гоголь не посилає матері грошей, на що він відповідав, що розумна порада їй, поганій господині, корисніша за самі гроші. «Надавши не один раз допомогу грошима, я побачив ясніше, що не в грошах сила і що їх кидатимуть як у посудину, в якій немає дна і якої вічно не наповниш», — зізнався Микола Гоголь Олександрі Смирновій-Россет, жінці, якій ніколи не говорив неправди, яку обожнював і кохав неземним коханням.

Навесні 1845 року небачене хвилювання в матері викликав стан сина, який спалив (уперше) другий том «Мертвых душ». Ще за рік Микола Гоголь написав заповіт на випадок смерті. Марія Іванівна дуже стурбувалася вчинком сина. Той зберігає олімпійський спокій і говорить, що не думати про смерть і життя — дуже погано. Одним пунктом заповіту записано: «Щоб усюди навколо поширювалася навіть чутка про привітне пригощання всякого гостя господинями села Василівки і щоб усі знали, що є дійсно таке місце, де всякий гість є брат і якнайближча серцю людина, не дивлячись на те, якого б він стану і звання не був». Постійні думки про смерть не засмучували Миколу Гоголя. Цей факт він розглядав як само собою зрозумілий для істинного християнина. Але його не розуміла матір, яка вірила в Бога лише, як заведено було в українських селах — дотримуючись формального боку православ’я. Любити любов’ю у Христі — закликав Микола Гоголь рідну матір, а вона, на жаль не розуміла його слів...

1847 року, перед від’їздом до Єрусалима, Микола Гоголь по-новому побачив і сестер, на яких мама справляла релігійний вплив. Вони були «мало християнки» — «майстрині лише виконувати зовнішні обряди». Наступного року письменник повернувся з Гробу Господнього і заїхав до Василівки, де гостював майже місяць. Це був уже не той Микола, синочок Марії Іванівни. Він перетворився духовно, став твердий і впевнений, як всякий, хто робить справедливу справу.

НЕПОВЕРНЕННЯ ГОГОЛЯ

Прийшов час, коли між Миколою Гоголем і його матір’ю збільшилася відстань. Марія Іванівна і надалі продовжувала турбуватися про сина, як про маленького. Але Микола Гоголь був уже іншим. «Людина так спроможна оскотинитися, що навіть страшно бажати їй бути без злиднів і в достатку. Краще бажати йому спасти свою душу. Це головніше за все», — писав він до Василівки в квітні 1851 року.

Під кінець свого життя Микола Гоголь уже «пережив» практичність, і гроші для нього нічого не значили. Зібравши 5 тисяч карбованців, він віддав їх на допомогу талановитим студентам, а вже за півроку сам заліз у борги. Як відомо, Микола Гоголь відмовився від повістей «Миргород», хоча Пульхерія Іванівна зі «Старосветских помещиков» — саме його мама. Він знав, що шлях додому, до Василівки, для нього закритий, обіцяв повернутися лише для того, щоб заспокоїти маму. Зачарованість минулим у Миколи Гоголя зникла. Він уже усвідомлював, що сутність людини не в душевності, а в духовності, не в наївності і простоті, яка, як говорить прислів’я, гірше за крадіжку, а в глибині людини, її шляху від гріховності до чистоти й відродження, чому він і присвятив «Мертвые души». Коли Микола Гоголь працював над другим томом цього твору, не було поруч людини, яка могла б йому допомогти. Не могла цього зробити й мама. До неї в письменника було лише одне прохання, яке часто він повторював під кінець свого земного життя: «Моліться про мене, найдобріша моя матінко! Важко, важко буває мені!» Марія Іванівна молилася. Може, тому й на той раз у нього вистачило сил дожити до весни. У цю пору року Микола Гоголь і занедужував, і воскресав...

Сергій ГУПАЛО, м. Ківерці, Волинська обл.

Генрі МАРШ: «Я боюся цього майбутнього»

Леґендарний британський нейрохірург і письменник Генрі Марш на цьогорічному Форумі видавців знову відвідав Львів. Він тут персона вельми популярна — його лекції вже традиційно збирають аншлаґи. Та мало хто знає, що Генрі Марш ще й командор ордену Британської імперії і, крім своєї медичної практики, ще й фахово аналізує світову політику, адже студіював політологію в Оксфордському університеті.

Тож ця розмова з Генрі Маршем — власне, про міжнародну ситуацію, в якій опинилась Україна.

- Перед нами тепер безліч різних викликів: Борис Джонсон очолив Міністерство закордонних справ Британії, Трамп кандидує в Штатах, в Європі посилився вплив націоналістів, Brexit… Таке відчуття, що світ міняється і міняється дуже стрімко, зокрема міняється наша Європа...

- Єдине, що може бути певне про майбутнє, це те, що ми не можемо бути певні в цьому майбутньому. Але я боюся цього майбутнього. Я думаю, що Brexit міг стати великою катастрофою для Європи. А також це може бути катастрофою для англійської економіки. В цей момент ми не можемо бути впевнені ні в чому. Все розпадається на маленькі частини в нас на очах. І, як на мене, ідея, що націоналізм повертається до Європи, — це неймовірно неприємна і жахлива новина. І фактично Трамп і жахливий чоловік Фарадж із Партії Незалежності Сполученого Королівства... Той факт, що вони обоє підтримують президента Путіна, каже, що ми фактично спостерігаємо за поверненням фашизму.

- Є відчуття, що ми зараз перебуваємо в 30-х роках минулого століття?

- Ні. Я думаю, що проблема 30-х — це незавершені проблеми з Першої світової війни, які тягнулися до того часу, а також велика економічна депресія. Тому я не був би таким певним і не казав би, що ми проживаємо такі апокаліптичні часи, як у 30-і роки.

Моє особисте бачення проблеми в тому, що, наприклад, ґлобальне потепління є більшою загрозою для людської цивілізації. Але, знову ж таки, це все непевно. Ми не можемо бути певні ні в чому. І, власне, ми живемо в епоху великої нестабільності й непевності. Навіть десять років тому світ виглядав стабільнішим.

- Наскільки зараз ситуація нестабільна? Ми в Україні постійно переживаємо за нестабільність на Європейському континенті, бо знаємо, що післязавтра з цього скористається Путін і Кремль. Європейські націоналісти вирішуватимуть суто свої власні партикулярні проблеми, а Україна може опинитися в ролі Югославії…

- Я думаю, що історичні паралелі про Югославію не можуть бути такими лінійними і не дуже пасують до нашої ситуації. Тому що ті кровопролитні війни, які відбувалися у Югославії, тривали століттями, вони мають довгу історію. І я сподіваюся, що в Україні не дійде до такої ситуації, як в Югославії.

Але ми знову бачимо, як Європа розпадається на маленькі частини. І ця еміґрація також є проблемою. Зокрема, в Англії дослідження науковців стверджують протилежне — що еміґрація є сприятливою для економіки. Іронія є в тому, що внаслідок Brexit англійська економіка може зазнати спаду й еміґранти тоді не захочуть приїжджати в Англію. І це замкнуте коло. І це дуже іронічно. І проблема вирішиться сама собою. І я навіть більше хвилююся про вплив Brexit на Європу, аніж вплив Brexit на саму Британію.

І зокрема я хвилююся про Україну, тому що люди в Європі отримують свій газ в Росії, вони близькі до Росії та Німеччини. Я дуже сподіваюся, що до цього не дійде, але я бачу, що про Україну забувають на політичній арені Європи, її відсувають на другий план. І якщо Трамп виграє вибори — невідомо, що може трапитися у майбутньому, тому що цей чоловік говорить будь-що, що спадає йому на думку, і неможливо передбачити, що трапиться. Ми знаємо історію цього хаосу, наприклад вторгнення в Ірак та війну в Середній Азії. Америка поводиться дуже дивно, тому ми не можемо передбачити наступного кроку.

Беручи до уваги Китай та Росію, ми ще можемо стверджувати, що вони мають свої власні інтереси і вступають на арену як старіші гравці. Два тижні тому я читав аналітику в журналі The Economist, а також про підтримку Трампа і прогнози підтримки Трампа. І перше найвагоміше питання — це расизм. Першим питанням було: «Чи Ви почуваєтеся вищим за решту суспільства?». Отже, ми бачимо, що це дуже фашистські, расистські рухи в суспільстві, які мені не до вподоби.

- Ми також в Україні відчуваємо оцю зверхність і, можливо, певний расизм до країн так званого другого світу, йдеться про Східну Європу. Ми лишаємось білими неграми для Західної Європи. І ми розуміємо, що наше єдине багатство, подібно до африканського золота, — це українська територія, українська земля. Я пам'ятаю, як ставилися до ефіопських дітей, які помирали. Їм висилали якісь медикаменти, і їх було дуже мало. Чи в Лондоні, в Парижі, в Берліні почують голоси українських дітей, якщо Путін почне серйозно нас вбивати?

- Боюся, що ні. Зокрема, в Європі, яка є розділеною, в Європі, яка не є цілісною, отримати допомогу для України буде ще складніше. І ми це бачили у випадку з Кримом та Донбасом. Власне, це був акт переступання міжнародних законів, і ніхто не зреагував на це. І я дуже боюся, що наміри продовжувати санкції проти Росії в Європі триватимуть недовго і скоро зникнуть. Я звичайно сподіваюся на краще, але маю таку точку зору. Всі європейські країни будуть більше хвилюватися про свої власні проблеми, про еміґрацію, і в них не буде часу переживати й перейматися проблемами України. Це мої побоювання.

ДЛЯ ДОВІДКИ

Генрі Марш народився у Лондоні 5 березня 1950 року. Отримав відзнаку Королівської медичної школи. Крім медичних студій, вивчав політологію та філософію в університеті Оксфорда. У 2004 році канал ВВС зняв стрічку про Генрі Марша «Ваше життя у ваших руках». У 2007-му він став героєм фільму «Англійський хірург», музику до якого створив Нік Кейв. У 2014 році видав книжку «Історії про життя, смерть і нейрохірургію»

Розмовляв Антон БОРКОВСЬКИЙ, Еспресо-ТV «Студія-Захід»

Прем'єр Малайзії заявив, що уряд РФ треба негайно під трибунал за збитий МН-17

Малайзія ініціювала зустріч з представниками Австралії та Нідерландів, чиї громадяни також загинули під час аварії МН17, і визнає перші офіційні результати розслідувань Міжнародної слідчої групи.

Позицію Куала-Лумпур озвучив ремьер-міністр Малайзії Наджіб Разак, передає Freemalaysiatoday.

«Об'єднана слідча група прийшла до висновку, що MH17 був збитий ракетою російського виробництва, яку випустили з контрольованих повстанцями територій (в Україні). На підставі цих двох результатів Малайзія вживатиме рішучих заходів », - заявив прем'єр Разак.

За підсумками проміжного розслідування Малайзія хоче рішучих заходів, які необхідно вжити для залучення до відповідальності винних. 

«Ми обіцяли, що російський уряд буде притягнуто до відповідальності», - заявив прем'єр Малайзії 28 вересня.

«Ми зобов'язані зробити це заради родичів (загиблих). Сім'ї хочуть справедливості. Таким чином, ми будемо домагатися цього поки російський уряд не потрапить під військовий трибунал », - підсумував він.

Для координації дій з Австралією і Нідерландами (країнами, чиї громадяни були серед загиблих) Малайзія обговорить подальші дії, які допоможуть в залученні винних до відповідальності.

Сьогодні - день пам'яті святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії: Історія, прикмети, традиції

Цей день символізує головні християнські чесноти - віру, надію і любов.

Сьогодні, 30 вересня, важлива дата для православних християн - наголошується свято Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.
  Для православних віруючих цей день символізує головні християнські чесноти - віру, надію і любов. Незважаючи на трагічну долю цих святих великомучениць, свято це дуже світлий і радісний.
  Історія престольного свята пам'яті мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії корінням сягає в II століття від Різдва Христового, відзначає протоієрей Георгій Коваленко.
   Згідно з легендою, в другому столітті в Римі жила вдова Софія і виховувала трьох дочок - Пістіс, Елпіс і Агапе - в християнській вірі. Римський імператор Адріан, отримавши донос про Софію і її дочок, наказав звернути їх в язичницьку віру. Однак ні Софія, ні її дочки не відреклися від віри в Христа. За це імператор наказав стратити дочок на очах у матері. Дочку Софію, чиї імена перевели на російську мову, як Віра, Надія і Любов, були обезголовлені, а через три дні на їх могилах померла і їх матір Софія. Соратники по вірі поховали тіло Софії поруч з її дочками, і свята Софія удостоїлася бути прославляється як великомучениця. Тепер ці святі мучениці моляться на небі за нас, і особливо за жінок з іменами Віра, Надія, Любов і Софія.
  За словами протоієрея Георгія Коваленка, свято святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії - один з найулюбленіших свят нашої церкви. За його словами, дуже символічно, що ці жіночі імена є відображенням головних християнських чеснот. Ці імена гарні самі по собі і дуже поширені в нашій країні.
  Священнослужитель пояснює, що ім'я «Віра» означає для нас те, що кожній людині потрібно зберігати віру в Бога, «Надія» - сподіватися на милість Божу і спасіння безсмертної душі, «Любов», найголовніша чеснота, - любити, згідно заповіді Христа, і Бога, і ближнього свого. Любов в християнському розумінні - це любов без причини, без користі, здатна пробачити будь-які недоліки. І над усіма цими чеснотами - мати Софія, що означає премудрість, іншими словами, по-справжньому мудрим може бути той, хто виховає в собі віру, надію і любов.
  Святкувати цей день, на думку отця Георгія, потрібно в колі сім'ї, з давніх-давен існує традиція пригощати в цей день пирогами жінок з іменами Віра, Надія, Любов і Софія.

   Праздник имеет свои необычные традиции. Возможно, они кому-то покажутся устаревшими, но от этого суть их не поменяется. 30 сентября раньше называли "бабьим праздником", который начинали с плача. Тогда верили, что утро этого дня все женщины должны начинать с громкого плача, который служит своеобразным оберегом. Слезы в народной традиции – это не только выражение естественного горя или печали, но и форма ритуального поведения. И так почитали мать девочек Софию, которая умерла в трагическом агонии за дочками. Если 30 сентября оплакать всех своих близких и свою собственную долю, то в течение года ничего плохого не случится.

Также ранее на праздник Веры, Надежды, Любови и матери Софии в селах устраивались "деревенские святцы", когда молодежь собиралась, чтобы на других посмотреть и себя показать. Замужние женщины в этот день наоборот, чтобы обеспечить спокойную атмосферу в доме, покупали в церкви три свечи, из которых две ставили там же, в храме, перед ликом Христа, а одну приберегали для дома. В полночь ее надо было установить в середине хлебного каравая, специально для этого выставленного на стол, зажечь и произнести целых 40 раз подряд заветные слова о том, чтобы всякое зло исчезало, а покой в семье прибывал. Поутру же накормить тем хлебом домочадцев (только их и никого из посторонних, даже гостей) и ни в коем случае не выбрасывать ни крошки.
   В День Веры, Надежды и Любови издавна люди замечали приметы, чтобы судить о ближайшем будущем. Вера, Надежда, Любовь и мать их София всегда много рассказывали славянам. Поэтому рекомендуем ознакомиться со следующими приметами.
   30 сентября считается опасным и несчастливым днем.

В этот день женщина должна выплакаться с утра о себе, о своей женской доле, о родных и близких, о своем доме для облегчения души.

Венчание, помолвку и свадьбу 30 сентября не проводят - плохая примета.
Женщинам не следует сегодня заниматься домашними делами.

Народные приметы говорят, что этот день всегда холодно и дождливо.

После Веры, Надежды, Любви начинаются первые заморозки.

Если полетят журавли в этот день, то на Покров будет мороз, а нет, то зима будет позднее. Обычно вслед журавлям кричали : "колесом дорога", для того, чтобы весной они снова возвратились в родные места.

Если в этот день пошел дождь, будет ранняя весна.

На Веру, Надежду, Любовь сватаются, а на Покрова свадьбу играют.

Икона Вера, Надежда, Любовь и мать София

Принято считать, что икона Вера, Надежда, Любовь во многом помогает, если к ней обратиться с искренней молитвой. Через эту икону обращаются к святым с просьбой о создании и сохранении семьи. Она помогает тем, кто хочет иметь детей. Замужние женщины с детьми молятся перед иконой о здоровье всех членов семьи, о выздоровлении ребенка, об избавлении от женских болезней и заболеваний суставов. Икона поможет пережить тяжелую утрату, по молитве перед ней избавитесь от скорби и печали.

Дмитро Герчанівський

                                              

Дмитро Герчанівський – січовий стрілець, один з організаторів УВО, соратник Є. Коновальця, Р. Сушка, В. Кучабського. Інженер, публіцист.

...Доля занесла Дмитра Герчанівського на деякий час до Крилоса, де він обіймав посаду управителя митрополичих дібр і був активним у громадському житті села. Саме він у «Альманасі Станіславіської землі» опублікував статтю «Крилос і його княжий двір» і став одним із перших популяризаторів його славної минувшини.
Походив Дмитро Герчанівський із села Ваневичі Самбірського повіту на Львівщині, у якому народився 30 вересня 1894 року. У 1914 році при формування Леґіону Українських січових стрільців був зарахований до Другої сотні поручника Романа Сушка. Під час одного із боїв Д. Герчанівський був захоплений у полон російськими солдатами.
Разом із иншими січовиками він був відправлений на Волгу, до табору військовополонених у Дубовці під Царицином.
Полонені українці збиралися в Царицині у домі на вулиці Челюканова, №1. Тут часто бували Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Дмитро Герчанівський, Іван Андрух, Михайло Матчак, Микола Загаєвич та багато инших. Душею усіх зібрань був стрілецький старшина Євген Коновалець з табору на Даргорі. Саме ці військові після повернення в Київ створили у цьому місті загони січових стрільців, яких очолив Є. Коновалець. Дмитро Герчанівський тоді перебував у запасному курені, яким командував В. Кучабський і виконував у ньому обов’язки помічника. У цей час Д. Герчанвіський дослужився у рангах від вістуна до хорунжого. У листопаді 1918 перед повстанням проти Гетьмана Дмитро Герчанівський уже очолював булавну сотню, в яку входили обозники і майстри всіх стрілецьких майстерень.
У ході Другого Зимового походу Герчанівський стає ад’ютантом начальна штабу в командира Юрія Отмарштайна. Тоді Дмитро Герчанівський писав багато стрілецьких листівок та матеріялів і підписував їх псевдонімом Дмитро Стрілець.
На початку лютого 1919 січові стрільці уступили Київ большевикам. Останнім зі столиці України вийшов курінь під командуванням сотника Герчанівського з групи полковника Івана Чмоли. Січовики відступили до Проскурова (тепер Хмельницький).
З половини 1920 року Герчанівський із своєю сотнею уже воював у Другому пішому полку січових стрільців, який складався в основному із білоцерківських селян та галицьких новобранців.
З 1921 року входив до Начальної команди УВО, яка після реорганізаційних дій Коновальця замінила Начальну колегію. Ініціаторами створення УВО бачимо Є. Коновальця, І. Андруха, В. Кучабського, М. Матчака, Р. Сушка та Д. Герчанівського.
Дружні стосунки пов’язували Д. Герчанівського не лишень із Р. Сушком чи В. Кучабським, але і з Є. Коновальцем. Коли провідника УВО переслідувала польська поліція, було вирішено переправити його за кордон. Це завдання було поручено саме Герчанівському. Коновалець деякий час перебував на конспіративних квартирах. Потім для нього були вироблені фіктивні документи і він мав виїхати зі Львова. Із головного двірця столиці Галичини Є.Коновальця було вирішено відправити у товаристві В. Целевича та двох жінок - п. Терлецької та п. Майковської. Жінки були потрібні, щоб відвернути увагу поліції. Група молодих людей (удаючи поляків) розмовляла між собою по-польськи. Це було поза всякою підозрою. Сам Д. Герчанівський, що був серед проводжаючих, завів полковника Коновальця до зарезервованого вагону, що направлявся до Варшави, і за кілька днів отримав вістку, про щасливий перетин кордону.
Про подальшу долю Д. Герчанівського достеменно невідомо нічого. Можна тільки припустити, що через деякий час він теж виїхав за кордон і навчався в одному із закордонних університетів. Судячи із того, що в 30-х роках Герчанівський обіймав посаду інженера, він закінчив технічний факультет. Як було сказано вище, деякий час Д. Герчанівськй був управителем митрополичих дібр. Маєтність Крилоса-Галича, якою він опікувався, становила у 20-х роках 131 га ріллі та 550 га лісу.
Перед першою совєтською окупацією Галичини Д. Герчанівський еміґрує за кордон і згодом поселяється у США. Про його активну громадську і публіцистичну діяльність можна судити за публікаціями у часописі «Вісті комбатанта» та інших виданнях. Це статті на стрілецьку тематику «Початки січових стрільців», «Прикметні риси січових стрільців», «В російському полоні» та ин. У 1963 році в Мюнхені вийшла друком книжка на 154 сторінки «Вигнати окупанта», яка була перевидана у Детройті 1969 року накладом автора. Написана вона на основі документів і спогадів самого автора, оскільки він був учасником багатьох історичних подій. Її в якійсь мірі можна вважати автобіографічною, хоча автор про себе на її сторінках згадує не так вже й часто.
В Америці Дмитро Герчанівський прожив довге життя і помер 1 жовтня 1984 року.
У Нью-Йорку в Архіві імені Дмитра Антоновича Української вільної Академії наук є фонд 34, що зберігає документи, пов’язані з діяльністю Д. Герчанівського.

Дмитро Герчанівський. ПОЧАТКИ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВhttp://archive.ec/gE8Hk#selection-544.1-555.21

Олесь Бабій, Роман Завадович, Володимир Зарицький, Дмитро Герчанівський, Богдан Білинський. КОРПУС СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ. ВОЄННО-ІСТОРИЧНИЙ НАРИС.
До видання ввійшли спогади січових стрільців, серед яких Є. Коновалець, В. Кучабський, М. Безручко та інші, а також документи та матеріали до бібліографії Січового стрілецтва Наддніпрянської України.
Передісторію Січових Стрільців опрацював і написав один із найвизначніших їхніх співорганізаторів і старшин — Василь Кучабський, під наголовком: "Від первопочинів до Проскурівського періоду", а про військові дії — "Від Проскурова до Чарторії" написав начальник штабу Корпусу СС ген. шт. генерал Марко Безручко.
http://chtyvo.org.ua/…/Korpus_sichovykh_striltsiv_Voienno-…/

Юліан Головінський

                                                       

Як писав історик Української Військової Організації Зиновій Книш,
бойовики вважали Юліана Головінського «леґендарним героєм, напівбогом. Багато його не знали, ніколи не бачили на очі, не знали навіть його назвища. Але його рука, його відважний і підприємливий дух давався відчувати на кожному кроці, повітря, здавалося, насичене було його волею і кожен уважав собі за честь працювати під його командою…». Членство УВО та ОУН називало його просто Юльком і додавало, що «є Бог на небі і Юлько на землі».

Юліан Головінський, видатний діяч національно-визвольної боротьби, командант VI Равської бригади Галицької Армії, член УВО і ОУН з часу їх заснування, крайовий командант УВО, крайовий провідник ОУН.
Народився 1 грудня 1894 року в містечку Радимно біля Перемишля. Навчався в українській гімназії у Львові. Під час Першої світової війни мобілізований до австрійської армії, воював на італійському фронті. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19 рр. З лютого 1919 командував Равською (шостою) бригадою УГА, яка відзначилась у серпні 1919 в боях з большевицькими військами під час спільного походу українських армій на Київ. На початку 1920, намагаючись зберегти боєздатність галицьких частин після боїв з денікінцями та епідемії тифу, виступив одним з організаторів ЧУГА, у складі якої очолював 2-гу бригаду. У квітні 1920 Ю.Головінський разом з А.Ерлє і О.Луцівим, виконуючи наказ командувача армією УНР ген. М.Омеляновича-Павленка, став ініціатором переходу ЧУГА на бік українських республіканських військ. Потрапивши в кінці квітня у польський полон, через кілька тижнів утік і перебрався до Праги. Тут у серпні 1920 Ю.Головінський став співзасновником Української військової організації. 1922-24 рр. – бойовий референт, 1924-26 і 1930рр. – Крайовий командант УВО. 1924-26 рр. керував “Летючою бригадою” яка здійснила ряд збройних акцій проти польських державних установ у відповідь на антиукраїнські заходи польського уряду. В жовтні 1926 заарештований польською поліцією, більше року провів у польських слідчих тюрмах. У червні 1930 на Празькій конференції ОУН-УВО призначений Крайовим провідником ОУН на Західноукраїнських землях і Начальним командантом УВО. Життя та діяльність Ю.Головінського були тісно пов'язані з Любачівщиною ще з дитячих років та з часів організації в кінці 1918 – на початку 1919 років Шостої Равської бригади УГА. Другий період життя та діяльності Ю.Головінського, тісно пов'язаний з Любачівщиною – це після його звільнення навесні 1928 з ув'язнення за виправдальним вироком суду присяжних. У цей час Ю.Головінський одружився з вдовою свого друга по визвольних змаганнях Яреми Милославою, переїхав жити до містечка Чесанова неподалік від Любачева, організував автобусне сполучення Чесанів – Любачів – Львів, яке було добрим прикриттям його підпільної діяльності аж до арешту у вересні 1930 року. З 1926 і до смерті у 1928 в Любачеві у своєї родички Катерини Мороз (з дому Лятошинської) жила мати Ю.Головінського, яка переїхала сюди зі Львова після його арешту в жовтні 1926. Тут вона була похована на місцевому цвинтарі, на могилі був пам'ятник з рожевого каменю, але до сьогодні могила не збереглася. 20 вересня 1930 Ю.Головінський був заарештований польською поліцією за доносом провокатора Р.Барановського* у львівській штаб-квартирі УНДО під час переговорів із Л.Макарушкою про тактику українських політичних організацій під час майбутніх виборів до польського парламенту. Після десятиденних жахливих тортур 29 вересня 1930 Ю.Головінського було вивезено залізницею через станцію Великі Глібовичі до м. Бібрки біля Львова на “слідчий експеримент”. Тут 30 вересня на зворотній дорозі з Бібрки до Великих Глібович, прив'язаного до дерева Ю.Головінського холоднокровно розстріляв аґент польської поліції. За офіційною версією польських властей Ю.Головінський був убитий “при спробі втечі”. Поховано Ю.Головінського на цвинтарі Великих Глібович.
В некролозі в часописі «Сурма», що сповідатиме про смерть Головінського згадуватиметься: «Боєвики! Сотник Головінський вів Вас на смерть, але все був у Ваших перших рядах. Ви знаєте це. Ви знаєте, що Він був з Вами рам’я в рам’я в бою; Він із Вами зносив всі злидні; Він із Вами валявся по тюрмах; він ділив з Вами Ваші радощі й смуток; Він був Вашим Командантом і другом…».
Через кілька років після смерті Головінського в тій околиці по справах опинився адвокат Степан Шухевич: «По мене виїхав до залізничної стації якийсь старенький дядько. Коли ми переїжджали коло місця, де був напад на поштовий амбулянс, дядько зняв шапку і побожно три рази перехристився, опісля надів знов шапку на голову, обернувся до мене й, показуючи батогом на те місце на гостинці, сказав:
- От тут замордували нашого Юлька Головінського. Ет!»

Більше - тут: "ЮЛЬКО" http://incognita.day.kiev.ua/yulko.html

__________________
* Злочин Барановського поповнений на Ю.Головінськім.
Роман Барановський поповнив однак у часі своєї спів­праці з поліцією один злочин, який у кожного чоловіка, як би він і не дивився на роботу й політику ОУН, викликати мусить почуття глибокої відрази як до особи Барановського, так і для тих евентуально, які його на цей злочин поштовхнули. Цим злочином була видача в руки поліції Юліяна Головінського, Краєвого Командира ОУН. Злочин цей є не тільки гідний по­горди тому, що зістав підло зраджений Краєвий Командир ОУН, але ще більше тому, що Барановський і Головінський були щирими й сердечними приятелями, і що між ними ні­коли не було ніяких ані особистих, ані службових непорозу­мінь, ані прихованої ненависти чи зависти, а тільки приязнь, яка виглядала бути догробовою. Початок цієї великої приязні Романа Барановського до Головінського розпочався в 1928 році по звільненню Головінського з тюрми, судженого за спів­участь у вбивстві шкільного куратора Субінського у Львові. Краєвим Командиром УВО був тоді полковник Сушко, а боє­вим референтом і співробітником Романа Сушка був Роман Барановський, звільнений з тюрми у 1929 році, в якій перебу­вав за напад на поштову касу. Чомусь групі давніх молодих співробітників Головінського, які з ним працювали перед йо­го арештованням до 19-го жовтня 1926 року не подобався Романові. Сушко (Кіндрат Сич), як краєвий командир УВО. Йому закидали, що він занадто обережний в своїх діях, що він особисто не бере участи в боєвих акціях, що він нездара, трус і т. п. Сушко в дійсності був одним із найбільш визначних військових старшин у визвольній українській війні в роках 1917-1921. Він, як полковник Січових Стрільців, брав участь у кривавих боях з большевиками, які велися на Східній Укра­їні й керував найславнішими боями нашої найновішої історії. Він був відданий УВО душею й тілом, не шукав ні почестей, ні слави, належав до найбільше довірених людей Коновальця, був завжди готовий перебрати найбільше експоновний пост, що зв’язаний був завжди із втратою життя або довголіт­ньою тюрмою. Походив родом із Ременова коло Львова. Так Сушка характеризував В.Мартинець у своїх споминах “Від УВО до ОУН” (стор. 220), який довгі літа знав його особи­сто й бачив його працю.
Цього воїна без скази група молодиків забажала усу­нути зі становища Краєвого Командира УВО, а на його місце посадити сотника Головінського. Дехто з незадоволених “під­шептував” тихенько, що хто знає, чи Сушко не має зв’язків з польською поліцією ... Це очевидно був нонсенс. Групою незадоволених керував Роман Барановський, боєвий референт Організації, приятель сотника Головінського. Зиновій Книш, добрий знайомий Р.

Барановського, пише про цей заговір у своїх споминах “Дух, що тіло рве до бою” (стор. 108-109), що слідує: “Одного разу, зіткнувшись із Романом Баранов­ським, я довідався від нього речей, від яких волосся могло стати мені дубом на голові. В основному інформація зводила­ся до того, що теперішній Краєвий Комендант Сушко-Сич особа негодяща, не хоче ступитися зі свого місця й пустити туди Юлька, що є даним думати, що він діє в порозумінні з польською поліцією. Сича треба так чи сяк здемаскувати в той спосіб, щоб пірвати його на вулиці й вивезти за місто, там “взяти його на маґель” (віддати тортурам) і видобути від нього признання. На те призначена хата на відлюдді за містом у напрямі на Жовкву, шофер “свій хлоп” з автом го­товий. Пірвати мусимо його, як буде виходити з будинку “Дністра”, куди майже кожного дня заходив він на побачен­ня з д-ром Іваном Рудницьким, тодішнім скарбником у Кра­євій Команді. Запитав, чи я готовий занятися переведенням того діла? На мене Сич не має підозріння і мені це найлегше було б зробити. Хоч був я в першій хвилі ошоломлений тими ревеляціями, одначе двох думок у мене не могло бути. Як же ж не повірити “Рибакові”-Барановському, якого я знав від давна і з яким неодно перебув. А ще до того якийсь там Сич, будь він собі й полковник Сушко, важиться стояти на переш­коді Юлькові? Ясно, що схоплю Сича і такі дам йому “фацки” (побої), що рідну маму забуде і виспіває все”.

Так описав цю несамовиту історію, намірену Романом Барановським, Зиновій Книш, потенціяльний учасник підлого заговору проти власної Краєвої Команди. На щастя, цей замах на особу полковника Сушка не зістав зреалізований. Са­ме тоді відбувався в Данціґу з’їзд Начальної Команди УВО, на який виїхав Роман Барановський зі своїм братом. Тому, що Коновалець мав повне довір’я до полковника Сушка, то спра­ва з бунтом зістала занехана. Мимо того Барановський і його товариші дальше збирали “матеріял” проти Сушка. Остаточ­но Сушко перебув на своїм становищі Краєвого Коменданта ще один рік. З нагоди об’єднання УВО з ОУН Коновалець по­кликав сотника Головінського на Краєвого Команданта УВО, зглядно ОУН, а в 1929 році Роман Барановський вступив у зв’язок з польською поліцією, як платний конфідент. Дня 20-го вересня 1930 року видав Роман Барановський сотника Го­ловінського польській поліції, яка його вивезла до Бібрки, ні­бито на конфронтацію в справі нападу на поштовий амбу­лянс, а по невдалій кофронтації під час повороту на залізнич­ну станцію Бібрка вночі його підступно вбила 30-го вересня 1930 року. Головінський похоронений на кладовищі в Глібо­вичах.
http://zbruc.eu/node/12646

ЯК ЖИДИ ЖИДЕНЯТ ВБИВАЛИ

Крім німецьких євреїв, які були в вермахті, були і ті євреї, які охороняли єврейські гетто, а потім разом з німцями, литовцями і латишами знищували своїх же побратимів.

Причому, вислужуючи перед німцями, проявляли до євреїв ще більшу жорстокість, ніж самі ...

... Відморожений прибалти. Окупувавши Польщу, Прибалтику, Україну і Білорусію - традіціоннийареал розселення євреїв, німці створили в великих містах гетто, в які переміщали євреїв з метою ізоляції їх від неєврейського населення.
На відміну від звичайних поліцаїв, поліцаї-євреї не отримували ні пайка, ні платні, і тому єдиними способами прогодуватися були грабіж і здирство.
Це як в тому анекдоті - дали пістолет, крутись як хочеш. Правда, пістолети рядовим поліцаям не видавали - їх мали лише начальники загонів і коменданти. Гвинтівки ж поліцейським видавали лише на час розстрілів.

Загони єврейської поліції були досить великими. У Варшавському гетто єврейська поліція налічувала близько 2500 чоловік; в гетто міста Лодзь - 1200; у Львові до 500 осіб; у Вільнюсі до 250 чоловік.

Глава еврейской полиции Кракова Шапиро

Глава єврейської поліції Варшавського гетто Юзеф Шерінскій приймає доповідь начальника одного із загонів Якуба Лейкина. Шерінского німі потім зловили на крадіжці, і Лейкін зайняв його місце.
Багато єврейських поліцаї нажили на цьому до кінця війни досить пристойні статки, але найбільші статки нажили члени і голови юденратів - створених німцями органів єврейського самоврядування, головами яких найчастіше ставали кагальние старости. По-перше, вони брали хабарі за право вступу в поліцію, а по-друге, поліцаї приносили їм частку з награбованого. Брали вони хабарі і з звичайних євреїв за право відстрочки відправки в концтабір. Таким чином, найбагатші євреї, як правило, виживали, а керівництво юденратів не тільки вижило, але по підсумком війни стало ще багатшими. Крали вони всюди, де можна. Навіть 229 грам пайка, встановленого німцями для євреїв, вони примудрилися скоротити до 184.

Нарукавна пов'язка єврейської поліції
Створюючи юденрати, німці, як правило, спиралися на верхівку кагалу. Справа в тому, що з давніх часів в кожній єврейській громаді був свій кагал - орган самоврядування, який виступав посередником між евреямя і владою тієї держави, на території якої ця громада проживала. На чолі кагалу стояли четверо старост (роши); за ними йшли «почесні особи» (Туви). У підпорядкуванні у кагалу завжди знаходився загін кагальной страшний на чолі з щамешем. Загнавши євреїв в гетто, німці просто перейменували кагали в юденрати, а шамеші стали начальниками поліції.
Частина колишніх членів єврейської поліції Вільнюса, Каунаса і Шяуляя влітку 1944 року були заарештовані НКВС і засуджені за співпрацю з німцями. Ті ж поліцаї і члени юденратів, що в руки НКВД не потрапили, благополучно репатріювалися в Ізраїль, і користувалися там пошаною і повагою. Їх «подвигам» знайшлося виправдання навіть в Талмуді, що закликає будь-якими способами зберегти хоча б краплю єврейської крові. Євреї розсудили так: якби поліцаї не пішли до служіння німцям, то німці б убили їх разом з іншими євреями, а вбиваючи своїх одноплемінників, яких все одно вбили б німці, вони врятували від знищення хоча б частину євреїв - самих себе.

Велосипедный отряд еврейской полиции в Варшавском гетто


У числі 4 мільйонів 126 тисяч 964 взятих нами полонених різних національностей було і 10 тисяч 137 євреїв.
Невже знайшлися такі євреї, які воювали на боці Гітлера.
Уявіть собі, таких євреїв було чимало.
Заборона прийому євреїв на військову службу був вперше введений в Німеччини 11 листопада 1935 року. Однак ще з 1933 року почалося звільнення євреїв, які одягали офіцерські звання. Правда, багато офіцерів-ветерани єврейського походження отримали тоді дозвіл залишитися в армії за особистим клопотанням Гінденбурга, але після його смерті їх поступово випроваджували на пенсію. До кінця 1938 року через Вермахту випровадили 238 таких офіцерів. 20 січня 1939 Гітлер наказав звільнити всіх офіцерів-євреїв, а також всіх офіцерів, які перебували в шлюбі з єврейками.
Однак всі ці накази не були беззаперечними, і євреям дозволялось служити в вермахті за спеціальними дозволами. Крім того, звільнення відбувалися зі скрипом - кожен начальник якого звільняють єврея завзято доводив, що його підлеглий єврей незамінний, на якій він місці. Особливо міцно трималися за свої місця євреї-інтенданти. Станом на 10 серпня 1940 року лише в VII військовому окрузі (Мюнхен) значилося 2269 офіцерів-євреїв, які були в вермахті на підставі спеціального дозволу. У всіх же 17 округах кількість євреїв-офіцерів склало близько 16 тисяч чоловік.
За подвиги на ниві війни євреїв могли аріізіровать, тобто привласнити німецьку національність. За 1942 рік було аріізіровано 328 євреїв-офіцерів.
Перевірка на приналежність до євреїв передбачалася тільки для офіцерів. Для нижнього чину передбачалося лише його власне завірення, що ні він, ні його дружина не є євреями. В цьому випадку можна було дорости до штабсфельдфебеля, але якщо хтось рвався в офіцери, то його походження ретельно перевіряли. Були й такі, хто під час вступу до армії визнавав єврейське походження, але вони не могли отримати звання вище старшого стрільця.
Виявляється, євреї прагнули в армію в масовому порядку, вважаючи її найбезпечнішим для себе місцем в умовах Третього Рейху. Приховати єврейське походження було неважко - більшість німецьких євреїв носило німецькі імена та прізвища, а національність у паспорті не писали.
Перевірки рядового і унтер-офіцерського складу на приналежність до єврейства стали проводитися лише після замаху на Гітлера. Такі перевірки охопили не тільки Вермахт, але також Люфтваффе, Крігсмаріне, і навіть СС. До кінця 1944 року було виявлено 65 солдатів і матросів, 5 солдатів військ СС, 4 унтер-офіцера, 13 лейтенантів,
один унтерштурмфюрер, один оберштурмфюрер військ СС, три капітана, два майори, один підполковник - командир батальйону в 213-ї піхотної дивізії Ернст Блох, один полковник і один контр-адмірал - Карл Кюленталь. Останній служив військово-морським аташе в Мадриді і виконував доручення Абверу. Один з виявлених євреїв був тут же аріізірован за бойові заслуги. Про долю решти документи замовчують. Відомо тільки про те, що Кюленталю, завдяки заступництву Деніца, було дозволено вийти у відставку з правом носіння форми.
Є дані, що євреєм виявився і грос-адмірал Еріх Йоханн Альберт Редер. Його батьком був шкільний учитель, який прийняв в молодості лютеранство. За цим самим даними саме виявлене єврейство і стало справжньою причиною відставки Редера 3 січня 1943 року.
Багато євреїв називали свою національність тільки в полоні. Так, майор вермахту Роберт Борхардт, який отримав Лицарський хрест за танковий прорив російського фронту в серпні 1941 року, потрапив під Ель-Аламейном в полон до англійців, після чого з'ясувалося, що його батько-єврей живе в Лондоні. У 1944 році Борхардта відпустили до батька, але в 1946 році він повернувся до Німеччини. У 1983 році, незадовго до смерті, Борхардт говорив німецькою школярам: «Багато євреїв і напівєвреїв, воювали за Німеччину в Другу світову, вважали, що вони повинні чесно захищати свій фатерланд, служачи в армії».
Іншим євреєм-героєм виявився полковник Вальтер Холландер. За роки війни він був нагороджений Залізними хрестами обох ступенів і рідкісним знаком відмінності - Золотим Німецьким хрестом. У жовтні 1944 року Холландер потрапив до нас в полон, де і заявив про своє єврейство. У полоні він пробув до 1955 року, після чого повернувся в ФРН і помер в 1972 році.
Відомий також і вельми курйозний випадок, коли довгий час нацистська преса розміщувала на своїх обкладинках фотографію блакитноокого блондина в сталевому шоломі як еталон представника арійської раси. Проте одного разу з'ясувалося, що поміщений на цих фото Вернер Гольдберг виявився не тільки блакитнооким, а й голубозадим.
Подальше з'ясування особистості Гольдберга виявило і те, що він був ще й євреєм. Гольдберга звільнили з армії, і він влаштувався прикажчиком в компанію, що займається пошиттям військової форми. У 1959-79 Гольдберг був депутатом в палаті депутатів Західного Берліна.
Найбільш високопоставленим євреєм-нацистом вважається Заступник Герінга генеральний інспектор люфтваффе генерал-фельдмаршал Ерхард Мільх. Щоб не дискредитувати Мильха в очах пересічних нацистів, керівництво партії заявило, що мати Мильха не вела статевого життя зі своїм чоловіком-євреєм, а справжній батько Ерхарда - барон фон Бір. Герінг довго сміявся з цього приводу: «Так, ми зробили Мильха ублюдком, але ублюдком аристократичним».
4 травня 1945 року Мільх був спійманий англійцями в замку Зіхерхаген на узбережжі Балтійського моря і був засуджений військовим судом до довічного ув'язнення. У 1951 році термін скоротили до 15 років, а до 1955 року - достроково звільнили.
Деякі з полонених євреїв померли в радянському полоні і, згідно з офіційною позиції ізраїльського Національного меморіалу Голокосту і героїзму «Яд ва-Шем», вважаються жертвами Голокосту

Чорти неросійські, або Брати-Татьяна

Найогидніше в історії з малайзійським Боїнгом то, що його збили випадково, як і визнається Алмаз-Антей. Немає в цьому нуарной краси навмисного зла. Чорного розрахунку, диавольского задуму. Клітемнестри з ЛАБРІС, Сальєрі з отрутою, Принципу з пістолетом. Є алкаші, які переїхали на переході КамАЗом дитячу коляску. Спочатку вони тупо дивляться на результат, розмазаний по асфальту, потім кажуть: «Не, це не ми». Потім: «А воно так уже було, коли ми приїхали». Потім починають штовхати один одного в грудки: «Навіщо ти це зробив? - Хто я? - Ну а хто, не я ж? »

І кожен з них з тугою думає: «Краще б я свою дитину переїхав. Мені-то дружина ще народить, справа нехитра. А цей сучонок в колясці, виявляється, синку обласного прокурора! Був. Це ж треба було маленькому гадениш так мені життя зламати! »

Жодна тварина так не сприймає світ - «краще б мій здох, а не чужий» - тільки кацапи. Навіть богомоли, відкушуючи голову партнеру, зберігають гени. Але для московита свій завжди дешевше чужого.

***
Ах, як чудово було збивати неповороткі пузаті українські транспортники! Як в тирі по тарілочках! І, головне, попиту ніякого - вони ж безпілотні, на них людей немає, тільки сведомие хахли. І совість чиста, і суду не буде, і похвалитися перед тьолочками можна. Багато ти знаєш людей, які збивали шірокофюзеляжнікі? Деякі мокшане навіть курей своїми руками не різали, хоча виросли на американській курятині - і тут таке сафарі! Спробуй у великому світі летак збити - тобі неминуча пизда чоловічого роду, навіть якщо ти самодержець типу Каддафі. Уявляєте, як хтиво облізиваліь іхтамнетскіе ракетники, засікаючи на радарі чергову мітку, з якої можна робити все, що завгодно? Ракетою, ціною в чверть мільйона доларів за казенний рахунок? Соні, сука, плейстейшен, фул реаліті.

Я чо-то впевнений, що навіть Пореченков соромливо цікавився у приймаючої сторони: «А скільки коштує хохляцький« Ан »збити? Ну, мінус вартість ракети плюс Селфі на тлі уламків? »

А ті знизували плечима, і говорили, що потрібно на розклад дивитися, тому що «Ан» - не качка, літає не по днях, а по годинах, тут як пощастить. І набирали номер блядіна, інформує терористів про виліт транспортників - Вася, шо там у нас сьогодні, є шото? - Нихуя. - Від бля ... (втрата сигналу) - Вибачте, Михайло Євгенович, сьогодні не вийде. Чи можемо просто по живій силі постріляти.

І тут підвернувся цей Блядский «Боїнг», чорт його приніс ...

Так що не шукайте злого умислу і чорної справи. Це ні разу не Локербі. Це не вбивство Кеннеді. Це п'яна полювання з депутатом Кушнарьовим, де хотіли завалити одного звіра, а завалили іншого. За російським звичаєм - напилися і вчаділи в лазні з Манько.

Це не чорний план, а чорний менталітет.

***
Міжнародна комісія повідомила неймовірну новину - пасажирський лайнер був збитий російським зенітним комплексом, заведеним москалями на захоплену Росією територію України. Попутно комісія визначила точне значення числа «пі», гравітаційну постійну і кількість ніг у мухи.

І шо, хтось цього не знав раніше? Так чому паніка? Тому що про це вголос заявили іноземці? Так хто вони такі, ці іноземці?

Навпаки, треба радіти, що гримнули планер з голландськими гейропейцамі, які в мереживних трусах курять Марію-Хуан, мляво поебивая один одного. І з якимись цурками - чи то малайцами, то чи нанайцами, всі вони на одне обличчя. А якщо будуть ще шото піздеть, то за два дні дійдемо на танках до Амстердама, а за три дні до Малої Азії, або Малайзії, або де там у цих косорилих будинок, всі вони на одне обличчя.

Добре б взагалі з американцями грохнути, ось це було б саме заебись - вони ж воюють з Россіюшкой в ​​Україні! Дітей, звичайно, було б трохи шкода, але все одно - з них же потім виростуть американці. Так що хуярят, Ємеля, твоя неделя!

Але.

***
Кацапи завжди побоювалися іноземців, одночасно намагаючись їм догодити і напаскудити. Цей «синдром інтуриста» прекрасно описаний Булгаковим в «МіМ», коли навіть дияволу довелося прикидатися іноземцем в Москві - бо іноземець лякає москаля більше диявола. У всьому світі люди первинно діляться на чоловіків і жінок, товстих і тонких, блондинок і брюнеток, чорних і білих. І тільки в Росії після визначення людини як іноземця будь-яка додаткова класифікація втрачає сенс. Це страшна людина.

Московитсько боязкість перед чужинцем, що зародилася з появою ординського баскака, і еволюціонувала до інфаркту голови колгоспу від вести «Михалич, до нас іноземці їдуть!» Готовність відсмоктати за жевачку на фестивалі і за югославську клейонку на стіл. Похмурий бурчання на кухні і радісний коровай в аеропорту.

Це свого можна безкарно побити і пограбувати. А у чужого є свій пан і Баскак - і на цьому закінчується сила і нахабство рассеюшкі. Жопу через тин чужінцу показувати можна, а ось курей красти у нього вже небезпечно.


Кацапи напали на нас тому, що вважали «своїми». Маленька Естонія, має символічну армію, більше захищена від московської агресії, сорокамільйонним Україна. Тому що на естах чітко лежить марка «іноземець», а іноземних московити ссут, і обходять, як п'яні петровські стрільці Кукуевскую слободу. Вони йдуть палити по п'яні свої ж передмістя, тому що їм за це нічого не буде. А до німців залупаться страшно. Вони ж «чорти неросійські». Ненормальні, в загальному.

Такшо бий своїх, щоб чужі боялися. Російське народне прислів'я.

І це не я придумав, що кацапи нелюди. Вони самі ж так і вважають - чим далі ти від кацапа, тим більше маєш людських прав. Раки самі розуміють на якому місці еволюції вони стоять. Німця вони сильно бояться, Лабуса поменше, а на хохла можна взагалі не звертати уваги. Поразка як при ядерному вибуху - чим ближче до епіцентру. «Ми одннарот» і «братні країни» - чіткий сигнал, що тебе зібралися вбивати і роздягати труп.

Якщо хто ще не зрозумів.

***
Версійні конвульсії Росії по «Боїнгу» цілком укладаються в логіку бійця Лізи Бричкиной, що потрапила в болото. Поки загрузла в рясці по піхву - то краще не смикатися зайвий раз, а коли по пахви - то втрачати вже нічого. Але підсумок один - дно болота.

Пора вже і нам вже ставати іноземцями для росіян, і питати з ракоцапов за наші збиті транспорти. За наших співвітчизників - екіпажі і пасажирів, які впали з синього неба в жовте жито. У своїй країні, на власних літаках, збитих росіянами.

Тому що якось ніяково цінувати себе дешевше малазійця.

А то росіян будуть і далі вважати нас братами. А це поганий прогноз для тих, хто хоче жити.
                                                                                                   Look Gorky

Про нації і людей

                                
Щоб не відкладати в довгий ящик і не розвозити білу кашу по чистій тарілці.

Вбиваєте без нації, вбивають люди.

Євреїв охоче громили і вбивали по всій Європі. І, хай вибачать мене французи, таких антисемітів, як у них водилися, треба ще пошукати. Голландцям теж є від чого заплющити очі.

Всім є від чого.

І євреям є від чого. Не хочу поширюватися зараз, щоб не провокувати срач, але, повірте, є!

А вже англійці своєю політикою в Палестині побічно прийняли участь у Голокості, хоч і сором'язливо відвертаються при згадці.

Давайте згадаємо, що поняття нації з'явилося порівняно недавно і навіть перепис робили за віросповіданням.

І кордони країн змінювалися і перекроювалися до 45 року із завидною регулярністю.

Чи не про це мова.

Мова про те, що не важливо, хто ти за національністю, важливо, яка ти людина.

В кожному народі (якщо можна виділити чистий народ в нашому коктейлі) є і святі, і сволочі. Це люди, а не похідна від гапло-групи. Люди.

Не можна повторювати підлості, жорстокості і гидоту, якої в історії взаємин між людьми завжди було в достатку. Треба пам'ятати, що бути вбивцею не можна при будь-якому розкладі. Вбити, захищаючи Батьківщину, можна. А вбити, захищаючи незрозумілу чистоту незрозумілу націю - не можна. Це "косяк" про який мусять знати і діти, і внуки, і правнуки. Пам'ятати, щоб не повторити.

Тому важливо визнавати "косяки", навіть якщо ти до них не маєш відношення. Це було. Ми пам'ятаємо. Більше цього не допустимо. Усе. Питання знято.

Без покаяння усвідомити провину неможливо.

Для мене 2450 Праведників Світу серед Українців значать більше, ніж десятки тисяч антисемітів, котрі розмовляли українською мове. Тому що ці 2450 чоловік - моральні орієнтири. А моральні орієнтири - це позанаціональне, це загальнолюдське. А погромники, расстрельщіков і гопники - це косяк, за який має бути соромно навіть рідним мамам.

Тому закінчуйте голосити, що президент Ізраїлю вас тяжко образив. Так, за кулеметами в Бабиному Яру стояли колаборанти, радянські громадяни, в тому числі і українці. Так Так! Українці! Або ви думали, що українець - це вже індульгенція за будь-які гріхи і святість від природи?

Так, панове євреї! Був такий косяк. Непростимий косяк. Ми його визнаємо. І у вас був косяк. І не один. І в нас. Так, Гонта, він звичайно, герой і козак, тільки ось була ж Уманська різня? Була. І Хмельницький, знаєте, теж ... Було, було ... Але якщо ми згадаємо скільки більшовиків ... Що? Ви говорите, що більшовики пообіцяли рівність і відсутність смуги осілості? Так ... Ми знаємо.

Що поробиш? Було ...

А, давайте-ка, сядемо за загальний стіл, махнемо по сотці горілки і закусимо форшмаком на чорній краюшке. І пробачимо один одного за все, що було поганого. І обіймемося, за все що було хорошого. Його було більше, тільки пам'ятається воно менше, так уже влаштовано.

Попереду майбутнє, в якому не повинні повторитися темні сторінки. Ніколи і ні за яких обставин. І давайте запросимо за стіл литовців, голландців, німців, французів ... І англійців запросимо, незважаючи на "Ексодус" і "Цар Давид". І російських давайте запросимо ... Так-так! Росіян! Тому, що підораси рано чи пізно йдуть, а люди залишаються. А ми все - люди.

У нашій спільній історії були різні сторінки - і прекрасні, і криваві, і сороміцькі - ми пам'ятаємо про них, але залишили позаду, тому що пишемо нові. Кожен день. Тому, що те, що було - важливо, але те, що буде у багато разів важливіше.
                                                                                          Ян Валетов

СБУ довела непричетність ОУН до єврейських погромів у Львові

                                  
СБУ розсекретила документи, які мають довести непричетність Організації українських націоналістів до так званих "жидівських погромів" у Львові в 1941 році.

Унікальні документи продемонстрував сьогодні, 6 лютого, в Києві представник Галузевого державного архіву СБУ, кандидат історичних наук Олександр Іщук, повідомляє УНІАН.

За словами Іщука, СБУ має певний архівний документ під назвою "До книги фактів", котрий охоплює події з 22 червня по вересень 1941 року.

- Батальйон "Нахтігаль" до єврейських погромів стосунку не має

- ОУН: довідка

Цей матеріал, зазначив історик, "дивом зберігся в підбірці архівних матеріалів ОУН, які були вилучені співробітниками органів держбезпеки УРСР у вбитих та заарештованих підпільників". Він, як виявилось, був ушитий в середину справи, і в описі називався просто як "документ українською мовою".

У цьому документі вказується таке: 4-7 липня 1941 року представники відділів гестапо, які прибули до Львова у великій кількості, звернулися до українських прошарків, "щоб українці влаштували триденний погром жидів".

"Керівництво ОУН, дізнавшись про це, довело до відома членів, що це німецька провокація, щоб скомпрометувати українців погромами".

Тому, пояснив Іщук, другий Великий збір ОУН висловився рішуче проти будь-яких "жидівських погромів", "засуджуючи такі тенденції, як спробу окупантів відвернути увагу народу від корінних проблем визвольної боротьби".

"Документи ГДА СБУ підтверджують те, що учасники ОУН намагалися уникнути участі в акціях проти єврейського населення в Львові, і жодних офіційних розпоряджень щодо його винищування або проведення погромів не було", - підкреслив науковець.

Учасники громадських слухань звернули увагу, що завдяки розсекреченню даної інформації, відтепер дослідники можуть вивчати документи, які підтверджують те, що керівництво ОУН відмовилося брати участь в акціях проти євреїв в липні 1941 року у Львові.

Нагадаємо, в листопаді 2007 року президент України Віктор Ющенко відвідав з офіційним візитом державу Ізраїль. Під час візиту йому довелося вислухати жорстку критику на адресу України у зв'язку з "проявами антисемітизму і неонацизму".

Більше того, спікер Кнесета Далія Іцик висловила обурення ізраїльських депутатів з приводу привласнення звання Героя України керівникові Української повстанської армії Роману Шухевичу. В Ізраїлі вважають, що УПА і особисто Шухевич були посібниками нацистів і брали участь в масових вбивствах євреїв.

"Нас також турбує увічнення пам'яті тих, хто займався вбивством євреїв, і ми просимо з глибоким розумінням зважувати прояв почестей тим, хто брав участь у знищенні нашого народу", - заявила спікер.

Ющенко, даючи інтерв'ю ізраїльським ЗМІ і відповідаючи на провокаційне питання, заявив:

"Український повстанський рух ніколи - підкреслюю, ніколи - не провів жодної операції щодо євреїв. Більше того, в українській повстанській армії було немало євреїв, і я знаю десятки свідоцтв того, як УПА рятували євреїв, зокрема в своєму штабі. На жаль, були і події, під час яких в УПА не було можливостей захистити євреїв від німецьких каральних операцій. Були і такі обставини", - погодився український президент.

Батальйон "Нахтігаль" до єврейських погромів стосунку не має

Члени робочої групи, створеної при Службі безпеки України для вивчення архівних документів, заявляють про неправдивість звинувачень у репресіях проти євреїв Львова в липні 1941 року створеного того ж року під егідою Організації українських націоналістів (ОУН) батальйону "Нахтігаль".

Іщук повідомив, що в архіві СБУ зберігаються архівні кримінальні справи на учасників батальйону, які потім перебували в лавах Української повстанської армії (УПА) і які в 1944-1946 роках були засуджені до тривалих термінів за участь у боротьбі УПА проти радянської влади, повідомляє Інтерфакс-Україна.

"В жодній з указаних кримінальних справ ніяких згадок про знищення батальйоном "Нахтігаль" мирного населення немає, хоча радянські слідчі мали б у першу чергу з'ясувати саме про такі злочини підсудних", - зазначив він.

Радник глави СБУ, кандидат історичних наук Володимир Вятрович підкреслив, що твердження про участь бійців "Нахтігалю" в знищенні мирного населення Львова були поширені 1959 року, коли уряди СРСР та НДР намагалися скомпрометувати одного з керівників батальйону Геодора Оберлендера, який тоді обіймав посаду міністра у ФРН.

За словами історика, в архіві СБУ збереглися матеріали про участь у підготовці цієї компрометації 1959 року радянських органів державної безпеки, які свідчать про початок активної роботи щодо збирання матеріалів та свідоцтв, за допомогою яких можна було б обгрунтувати причетність "Нахтігалю" та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові.

Доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук Іван Патриляк указав на те, що наявні німецькі документи дозволяють стверджувати, що масові розстріли євреїв (було знищено близько 1 400 осіб) у ніч з 4 на 5 липня 1941 року у Львові здійснювалися німецькою поліцією безпеки.

Він нагадав, що про створення українського військового формування представники ОУН і німецьке командування домовилися в лютому 1941 року. Після завершення переговорів революційний провід ОУН (б) (частина ОУН на чолі зі Степаном Бандерою) створив мобілізаційний відділ для комплектації майбутнього батальйону.

Мобілізованих поділили на дві частини. В українських документах два новостворені батальйони фігурують під назвами "Дружини українських націоналістів" (групи "Північ" і "Південь", а в документах абверу вони отримали кодові назви "Спеціальне відділення "Нахтігаль" та "Організація Роланд". Від ОУН (б) командиром "Нахтігаля" було призначено сотника Романа Шухевича (майбутній головнокомандувач УПА). На початку літа 1941 року "Нахтігаль" налічував 330 бійців.

22 червня 1941 року "Нахтігаль" переправився через кордон, в прикордонних боях участі не брав. 24 червня 1941 року батальйон отримав наказ форсованим маршем попрямувати у напрямі Львова. За словами історика, 29 червня 1941 року після отримання від розвідки ОУН інформації про масові страти радянськими спецслужбами ув'язнених львівських в'язниць і про вихід військ Червоної армії та НКВС з міста, командувач батальйону самостійно ухвалив рішення про зайняття Львова, не чекаючи підходу основних сил німецької армії.

Патриляк зазначив, що 30 червня 1941 року бійці "Нахтігалю" займалися пошуками у в'язницях замучених родичів і знайомих, взяли участь у проголошенні Акту відновлення незалежності України цього дня. За його словами, німецьке командування, стурбоване політичною активністю бійців "Нахтігалю", 1 липня 1941 року віддало наказ батальйону звільнити всі стратегічні пункти Львова і передати їх під охорону частин німецької поліції. 7 липня 1941 року командування вермахту віддало наказ "Нахтігалю" залишити Львів.

ОУН: довідка

Структурно український повстанський рух складався з таких основних компонентів: ОУН (Організація Українських Націоналістів) як політична організація, УПА (Українська Повстанська Армія) як військові формування, Головне командування УПА як центр військового контролю та УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) як координаційний національний орган.

ОУН виникла шляхом об'єднання Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок - Групи Української Національної Молоді, Ліги Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді.

Після вбивства Євгена Коновальця у 1938 р. в ОУН відбувся розкол, і з того часу ОУН (б) - бандерівці і ОУН (м) - мельниківці діють як окремі політичні сили, що переслідують спільну політичну мету.

Цілі ОУН були визначені у статуті: "Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СССР. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Європи".