середа, 31 січня 2018 р.

ПОМЕР ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОСМОНАВТ

                     Світлина від Сергія Савіська.
31 січня 2018 року Україна втратила одного зі своїх героїв. Леонід Каденюк раптово помер у столиці. Він пішов із життя до приїзду швидкої допомоги.
У період з 19 листопада по 5 грудня 1997 року Леонід Каденюк здійснив космічний політ на американському БТКК «Колумбія» місії STS-87.
Леонід Каденюк народився 28 січня 1951 року в селі Клішківці, Хотинського району, Чернівецької області в сім'ї сільських вчителів.
У 1995 році відібраний в групу космонавтів Національного космічного агентства України. Пройшов підготовку до космічного польоту в NASA на американському космічному кораблі багаторазового використання як спеціаліст з корисного навантаження.
У період з 19 листопада по 5 грудня 1997 року здійснив космічний політ на американському БТКК «Колумбія» місії STS-87.
Під час польоту виконував біологічні експерименти спільного українсько-американського досліду з трьома видами рослин: ріпа, соя і мох.

“Згадаємо”

Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.
На світлинах –Олекса Гасин-“Лицар” і Руслан Бобуров-“Німець”.
31 січня 1938 р. росіяни розстріляли Макара ЗАБУЦЬКОГО, козака отамана Олеся Козир-Зірки, учасника бою під Мотовилівкою під час антигетьманського повстання, брата Василя і Мирона ЗАБУЦЬКИХ, учасників підпільної організації отамана Пилипа ДРАННИКА-“КОСАРЯ”. 
31 січня 1949 р. в бою з москалями загинув полковник Олекса ГАСИН-“ЛИЦАР”, начальник Головного військового штабу УПА.
31 січня 2015 р. в м. Щасті на Луганщині загинув Руслан БОБУРОВ-“НІМЕЦЬ”, кулеметник 24-го Окремого штурмового батальйону “Айдар”. Лицар ордену “За мужність” III ст. (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком “За оборону Луганського аеропорту” (посмертно).
31 січня 2015 р. в м. Щасті на Луганщині загинув Вадим ЖЕРЕБИЛО-“ДІДЖЕЙ”, вояк 24-го Окремого штурмового батальйону “Айдар”. Лицар ордену “За мужність” III ст. (посмертно).
Вічна слава!
“Незборима нація”

вівторок, 30 січня 2018 р.

"Згадаємо"

Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  Світлина від Романа Коваля.  
На світлинах – Володимир Шульгин та Володимир Наумович (загинули в бою під Крутами), Стефан Котиль, Петро Дяченко, Іван Томилко, Анатолій Гаркавенко-“Морячок”, Роман Гульченко, Ярослав Павлюк і Віталій Шамрай.
29 січня 1918 р. під Крутами відбувся бій юнаків 1-ї Юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького, Студентського куреня та вільних козаків із червоним російським військом під проводом полковник Михайла Муравйова.
30 січня 1887 р. народився Стефан КОТИЛЬ, отаман (майор) УГА, командир 30-го полку дивізії “Галичина”. “Зразок українського вояка і патріота”.
30 січня 1895 р. народився Петро ДЯЧЕНКО, командир полку Чорних запорожців, командир 3-ї Окремої кінної бригади Запорозької групи, командир 2-ї Української дивізії УНА, полковник Армії УНР, начальник штабу Поліської Січі УПА (1941), командир Українського легіону самооборони (31-го охоронного батальйону СД), 3-го Українського пішого полку 1-ї дивізії УНА, Окремої української протитанкової бригади “Вільна Україна” (1945), командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-поручник УНР (на еміграції). Лицар Залізного хреста, Хре¬ста Симона Петлюри та Воєнного хреста. Автор спогадів.
30 січня 1955 р. помер Олекса ЛИТВИНЕНКО, хорунжий Армії УНР, член Українського літературно-мистецького клубу в Нью-Йорку, лицар Хреста Симона Петлюри.
30 січня 2015 р. загинув Іван ТОМИЛКО, боєць 1-ї Окремої танкової бригади, командир відділення, молодший сержант. Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
30 січня 2016 р. поблизу шахти “Бутівки” загинув доброволець ДУК “Правий сектор”, батальйону “ОУН”, сапер 93-ї ОМБр Анатолій ГАРКАВЕНКО-“МОРЯЧОК” із смт Делятина Наддвірнянського район Івано-Франківської області.
30 січня 2017 р. поблизу сел. Водяного Ясинуватського р-ну Донецької обл. загинув Роман ГУЛЬЧЕНКО, командир 1-го десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону 79-ї Окремої десантно-штурмової бригади. На війні – із серпня 2014 р. Воював за Донецький аеропорт. У 2015-му в боях за Логвинове дістав поранення у живіт та стегно, але не залишив своїх підлеглих. Лицар ордену “За мужність” III ст. (посмертно).
30 січня 2017 р. в промзоні м. Авдіївки Донецької обл. загинув Ярослав ПАВЛЮК, ветеринарний лікар, викладач Білоцерківського національного аграрного університету, вояк 72-ї Окремої механізованої бригади. Лицар ордену “За мужність” III ст. (посмертно).
30 січня 2017 р. в промзоні м. Авдіївки Донецької обл. загинув Віталій ШАМРАЙ, снайпер взводу снайперів 72-ї Окремої механізованої бригади. Лицар ордену “За мужність” III ст. (посмертно).
Вічна слава!
“Незборима нація”

понеділок, 29 січня 2018 р.

Колись під час ожеледиці лід біля “супермаркетів” посипали … тирсою

Заходжу вчора до супермаркета, – невеличкого такого “супер” на три квартали оточеного хатами, – і на першій же плитці виконую блискавичний танцювальний рух з елементами степа й гопака. За мить було слово, і слово це починалося на “б”. А за дві миті пригададалося, що коли цей магазин був просто гастрономом, в ожеледицю чи брудну сльоту його підлогу завжди вкривав товстий шар крупнофракційної тирси. Кілька разів на день стружку змітали та насипали нову… Розпочав історію про черкаські великі магазини краєзнавець Борис Юхно.
А що ще не так у продуктових, як колись? І в цьому, і в інших? Та за великим рахунком – майже все. Хоча як покупцеві в сандалях і тіпа шортах, але завжди при пістолєті та 20 копійках на хліб, конкретно цей магазин мені відомий якихось років сорок з хвостиком, не більше.
Було дві черги. Спершу треба було відстояти на касу. Каса – це така маленька трибуна, але зі стільцем для продавця і поличкою для сумки. Сам апарат то живився від електрики, то треба було крутнути ручку. Не знаю чому, але наша монументальна тьотя Валя спочатку клацала рахівницею, а потім бралася за агрегат. І, нарешті, видавала тобі цидлик з фіолетовими цифрами. Вже з ним – в чергу по товар. Власне, їх могло бути й більше – дві чи три: по хліб, до ковбасної вітрини, в бакалію. Все залежало від години і скільки тьоть в даний момент готові відпускати. А, забув. На касі майже ніколи не знаходилося здачі менше п’яти копійок. Тому тьотя Валя з ничок трибуни видавала канхвету або кричала в хлібний, щоб до чеку дали булочку. Після того як Карась запалив тюль на чужій веранді, здачні сірники для нашого брата скінчилися.
Тепер чек видають на руки, а з нього ти навіть можеш дізнатися, що сьогодні тебе чекає приємний вечір. Тоді – ніфіга такого: документ сурової звітності нанизувався на шпичку біля вагів. Ну ясно, вони були стрілочні, тепер такі може на критому ринку в когось збереглися. Да, ще не пригадую, аби хтось із продавщиць був не в білому халаті з фартухом, не в чепчику або міні-кокошніку. Тут вже все залежало від віку і форми ліца індивідуально кожної гастрономші.
Це тепер в одному чеку можуть бути і прєзіки, і картопля. Тоді ж по “виріб №2” – до аптеки, по городину – до овочевого. Їх тепер окремо взагалі немає, загнулися разом з колгоспами. Але хто овочеві пам’ятає – ніколи не забуде. І запах… Землі, яблук, кваснини, сухофруктів і чуть-чуть підгнилої капусти… Одним словом – мікс ароматів не для всіх, бо якось – але то вже набагато пізніше, – молода жіночка з помітним животиком попросила мене щось там купити: в “Овочевий” вона просто не змогла зайти. Але пацанами ми цей магазин цінували. За сушені фініки, арахіс і сємки.
Такий товарний штрих. Ні, не штрих-код, тоді й слова такого не знали. Штрих як нюанс. Ясно, що в гастрономах вільного доступу до продуктів не було, хіба до хліба та молочки, і то не скрізь. І більшості популярних нині продуктів теж не спостерігалося. Тому подача наявних вимагала від персоналу справжнього геометричного мистецтва. Трапеції з консерв і сухих киселів, півкола трилітрових банок із соками, строгі прямокутні вертикалі пачок з вермішеллю і рожками, бездоганні спіралі шоколадок… А решта, що купується часто, – те на столах під руками продавців або на вітрині.
Вітрини теж були інакшими. Високими, широкими в основі і завуженими до гори. Маргарин, сир, масло, ковбаса, подекуди – напівфабрикати (бо вже торгували спеціалізовані “Кулінарії”), – там все, що вимагало спеціального температурного режиму. Його також потребувало молоко та “варіації на тему молока”: ряжанка, кефір, вершки, аерін (ви не знаєте, що таке “аерін”?))), ще щось під різнокольоровими і смугастими кришечками з фольги, але все це діло розкуповувалося швидко, тому його не охолоджували – металева тара з молоком стояла прямо в залі. І пластмасова з трикутними пакетами – так само, але в таких ящичках завжди була біла калюжка.
Фішка великих гастрономів – кафетерії. Забуті нині ужиткове слово, гастрономічне поняття, соціальне явище. Забута радість малого і старого. З іспанської ніби як “закусочна”, а в нас то більше нагадувало перекусочну, адже закусувати там не практикувалося. Принаймні – у 1970-ті, для цього були інші місця. Кілька вертикальних столиків навпроти відділу з пиріжками, тістечками, какао, теплим молоком, “кофе” у гранчаках. Кафетерії підгледів Хрущов у США під час свого офіційного туди візиту в 1959 році. Як, до речі, і концепцію “магазинів без продавців”, тобто супермаркетів (хоча ще у середині 1950-х щось подібне намагалися впровадити у Києві, Харкові, Сімферополі, та що найцікавіше – найбільшим експерементальним “прасупермаркетом” став житомирський “Темп” з площею 1000 квадратів). Шо ж це виходить? Америка загниває, а на увесь великий магазин – один продавець-касир біля виходу. А СРСР на порозі комунізму – і нічого подібного. Непорядок!
Там же Микита Сергійович запав на торгівельні автомати. Прижилися лише з газводою і пивом, але то значно раніше, і без Штатів. А от з новаціями – автоматами з олівцями, лезами, сигаретами, сірниками і навіть такими, які за 15 копійок розпилювали порцію одеколону, діло не пішло. Не склалося так само тоді і з супермаркетами, їх згорнули з воцарінням Брежнєва.
А кафетерії прижилися надовго, останнє “щось таке” я пам’ятаю ще й на початку 2000-х в “Україні”. Потім вони зникли або деградували до наливайок, зате повернулися супермаркети. Завжди нове, одвічно старе…

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

Насправді легендарний бій відбувся не 29, а 30 січня. "Шкодувати київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".
Мало яка інша подія в історії України є настільки ж відомою, як бій під Крутами. Він посідає чільне місце в національній історичній пам’яті, проте в історіографії досі немає цілісного опису крутянських подій.
Дослідники часто плутаються в деталях і обставинах бою під Крутами. Навіть дата бою визначена невірно. Спираючись на спогади учасників подій і документи, автор статті спробував відтворити перебіг цієї героїчної й трагічної сторінки в історії українських визвольних змагань.
В середині січня 1918 р. петроградський Раднарком розгорнув повномасштабний військовий наступ проти Української Народної Республіки. Зайнявши Полтаву, на захід просувалися радянські загони під командуванням М. Муравйова, а з Гомеля наступав на Бахмач "революційний" відділ Р. Берзіна. Нечисленні війська Центральної Ради чинили слабкий опір агресорові.
28 січня обидві радянські колони з’єдналися на вузловій залізничній станції Бахмач. Українські частини без бою відступили до ст. Крути. Муравйов розпочав підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач – Ніжин – Дарниця.
Радянські загони, які наступали з Полтави, отримали назву 1-ї Революційної армії (командувач – П. Єгоров). Основні сили цієї армії знаходилися в Бахмачі: відділи петроградських, московських і тверських червоногвардійців (разом 1 500 бійців), а також бронепотяг № 2.
Загін Р. Берзіна став називатися 2-ю Революційною армією, загальна чисельність якої досягала 3 500 вояків, 400 моряків, 12 гармат. Частина цих сил залишалася в Гомелі, а безпосередньо у Бахмачі перебували 436-й Ново-Ладозький і 534-й Ново-Київський полки, відділ балтійських моряків та бронепотяг ім. В. Леніна.
Загальне командування операціями проти Центральної Ради залишилося в руках М. Муравйова. На мітингу в Бахмачі він закликав своїх бійців: "Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".
Військовими силами Центральної Ради, які ввечері 28 січня відступили з Бахмачу до ст. Крути, командував сотник Ф. Тимченко.
Тривалий час найбільш боєздатною частиною під його командою був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи під командою сотника А. Гончаренка. Але кількатижневе перебування на позиції й відсутність підкріплень негативно вплинули на бойовий дух юнаків і 23 січня школа самочинно повернулася на відпочинок до Києва (саме це й змусило Ф. Тимченка без бою залишити Бахмач).
Відтак, під командою сотника Ф. Тимченка залишилося не більше 300 бійців: жменька глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті й 13-го Січового полку, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.
Ввечері 28 січня невеличкий відділ петроградських червоногвардійців виїхав із Бахмача слідом за українськими частинами, але на станції Плиски наштовхнувся на бойовий потяг С. Лощенка і підрозділ куреня Смерті.
Коротка розмова між представниками обох сторін скінчилася перестрілкою. Червоні поспішили від’їхати до Бахмача, кинувши напризволяще кількох своїх людей.
Коли пізно ввечері до Плисок прибув радянський бронепотяг, українських вояків на станції вже не було. В околицях червоногвардійці знайшли лише тіло свого взводного командира, який був в числі тих, хто не встиг залишити Плиски кількома годинами раніше. Захисники Центральної Ради на цей час відступили до ст. Крути.
Начальник зв’язку при військах М. Муравйова, не зорієнтувавшись у географії залізничних станцій, поспішив повідомити до штабу В. Антонова-Овсієнка про зайняття ст. Крути. В дійсності, цю станцію все ще займали українські війська.
Це не востаннє у радянському штабі плутали географічні назви. За кілька днів червоне командування, повідомляючи про запеклий бій з українськими частинами за переправи через річку Супій на Полтавщині, помилково вказало місцем подій річку Трубіж.
Відтоді історики, слідом за авторами цього донесення, згадують у своїх працях про бої на річці Трубіж, яких в дійсності там в січні 1918 р. не було...
Не маючи надії успішно протистояти переважаючим силам ворога, Ф. Тимченко готувався відвести свої сили зі ст. Крути до Ніжина. Лише звістка про підхід підкріплень з Києва стримала його від відступу.
Хоча переважна більшість вояків київської залоги дотримувалася нейтралітету в українсько-радянській війні, командувач Київського військового округу М. Шинкар зміг відправити на фронт кілька підрозділів, готових битися з більшовиками.
Але при цьому українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. В той час, як М. Муравйов зосереджував сили для наступу на бахмацькому напрямку, у штабі Київського військового округу очікували головного удару з боку Полтави.
Завдяки цьому, на полтавський напрямок було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку (разом 500 бійців).
Натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи, які після докорів М. Шинкаря погодилися повернутися на позиції. Разом із юнаками зголосився їхати на фронт Помічний курінь Січових стрільців (116 чоловік).
Призначений для несення охоронної служби у Києві, Помічний курінь було створено в середині січня 1918 р. з ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.
Курінь мав у своєму складі лише одну сотню, що налічувала 120 чоловік – студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Отаманом куреня був студент С. Король, 1-ю сотнею командував студент Українського народного університету Т. Омельченко.
Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. "Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від’їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили", – свідчив сучасник.
Незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти не вагались вирушити на порятунок батьківщини. Як згадував інший мемуарист, "треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави".
Ввечері 28 січня бойовий відділ 1-ї Української військової школи і Помічний курінь Січових стрільців виїхали на фронт. Разом з ними їхав начальник 1-ї Української військової школи сотник Д. Носенко, який мав перебрати командування військами на бахмацькому напрямку.
Один із січовиків так описував від’їзд добровольців:
"Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-ї кляси, який "нелегально" вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно.
Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, хрестила брата і всіх від’їжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів "Ще не вмерла Україна" ешелон рушив на північ".
З надзвичайним піднесенням чекали оборонці ст. Крути на прибуття підкріплень. Та коли о 4 год. ранку 29 січня ешелон з 1-ю Українською юнацькою школою й студентською сотнею прибув до ст. Крути, на Ф. Тимченка і його бійців чекало розчарування.
Боєздатність стомлених і виснажених юнаків 1-ї Української військової школи залишала бажати кращого, а "Січові стрільці" виявились невишколеними й зле екіпірованими студентами й гімназистами, які заледве надавались до участі в бойових діях.
Сотник А. Гончаренко відразу ж відправив юних січовиків (серед яких був і його молодший брат) подалі від залізниці, на крайню ліву ділянку позицій. "Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми з попередженням, аби поводились обережно, бо ж багато було таких, що стріляти не вміли," – згадував один з січовиків.
Тим часом, бронепотяг М. Ярцева і бойовий потяг С. Лощенка здійснили наскок на ст. Плиски, зайняту авангардом червоних. Свідок подій так описував цей бій:
"Ярців маневрував зі своїм броневиком Крути – Плиски, які були зайняті уже більшовиками, котрих забажали покропити вогнем гармат Лощенко і Ярців. Вони, згасивши світла, рушили на Плиски о годині 5-й ранку, саме тоді, коли вивантажувалися прибулі з Києва юнаки з військової школи та Студентського куреня СС.
Більшовицька артилерія з-поза Плисок вже обстрілювала Крути. Бахмач був у руках московських військ. Лощенко і Ярців, влетівши з броневиками на станцію, відкрили шалений вогонь по москвинах. Які були втрати – тяжко сказати, бо, "погравши на бандурі" яких з 20 хвилин, наші бронепотяги вийшли зі станції".
Сотник Д. Носенко, який перебрав командування бойовим відтинком під Крутами, вважав свої сили недостатніми для успішної оборони проти більшовиків. Він негайно наказав підготувати на схід від залізничної станції позиції для оборони. Виконуючи наказ, бійці взялися копати шанці по обидва боки від високого залізничного насипу.
 Cхема бою під Крутами. Праве крило прикривав насип вузькоколійки "Чернігів-Ічня", з лівого ж флангу окопувалися прямо в полі. Джерело: vijsko.milua.org
"Жваво почали строїти примітивні окопи по залізниці Чернігів-Ічня, що перетинає біля Крут колію Київ-Бахмач, – згадував один з юнаків. – Ніяких саперних приладь не було, тому під залізничним насипом відкидали сніг, трошки відрубали замерзлої землі, наложили якогось дерева і вийшли окопи, які могли захищати від куль лежачого".
Споруджена таким чином лінія оборони простягалася на кілька кілометрів, забезпечуючи позицію від флангового обходу.
 Супутникова карта місцевості довкола станції Крути. Червона крапка - меморіал Героям Крут, жовта - залізнична станція, синім позначена лінія окопів. Складів-магазинів уже нема, замість вузькоколійки з Чернігова в Ічню - автомобільні дороги
Як свідчив мемуарист, дислокація і чисельність противника не лишилися таємницею для захисників ст. Крути:
"Наші розвідчі стежі, вислані навколо, виявили, що в селах ворога немає, а на ст. Бахмач і Плиски до 3 000 москалів, з них до 1500 матросів, які мають доброї конструкції панцирки, військом керує Муравйов".
Щоб ускладнити червоним просування на захід, було пошкоджено залізницю на ділянці між станціями Плиски і Крути. Довідавшись, що на ст. Плиски знаходиться ворожий бронепотяг, Д. Носенко надвечір 29 січня вислав кінний відділ куреня Смерті в обхід цієї станції з завданням пошкодити колію. Але червоногвардійці відбили напад, не давши відрізати себе від сполучення з Бахмачем. 
Зневірившись у можливості протистояти більшовикам, 13-й Січовий полк від’їхав у запілля для демобілізації. Під командою сотника Д. Носенка лишились 100 вільних козаків й вояків куреня Смерті, 300 юнаків 1-ї Української військової школи й 116 січовиків Помічного куреня.
Як стверджував у спогадах А. Гончаренко, разом сили оборонців ст. Крути налічували 20 старшин і 500 бійців. Носенко був упевнений, що не зможе втримати позицію без підкріплень. Сотник Ф. Тимченко від’їхав до Ніжина, щоб спробувати переконати розташований там курінь ім. Т. Шевченка приєднатися до оборони ст. Крути.
Шевченківський курінь налічував 800 вояків, але був налаштований вороже до Центральної Ради. Наразі шевченківці не чинили перешкод пересуванню військових ешелонів через Ніжин, однак варто було куреню захопити залізничну станцію, щоб українські війська на ст. Крути виявилися відрізаними від запілля.
30 січня загальні збори ніжинської залоги вирішили не чинити червоним жодного опору й "прийняти революційний загін з належною пошаною і вітати його як борців за трудовий народ і надавати йому всіляку підтримку".
Збори також зажадали передати всю владу в країні Радам, оголосили протест проти "братовбивчої війни з великоруським пролетаріатом" й повідомили, що "вояки ніжинської залоги ніколи не битимуться збройною силою з пролетаріатом як українським, так і великоруським".
Таким чином, ніжинська залога відкрито заявила про підтримку радянської влади й будь-якої миті могла виступити проти уряду УНР.    
У цей час стало відомо, що на бахмацький відтинок фронту відправлено підкріплення з Києва – курінь гайдамаків на чолі з С. Петлюрою (300 вояків). Щоправда, через саботаж залізничників гайдамацький ешелон значно затримався на ст. Дарниця. Після цього, не встигли гайдамаки від'їхати від Києва, як отримали звістки про більшовицьке повстання у столиці.
Не маючи докладних відомостей про становище, С. Петлюра зупинив свій ешелон на ст. Бобрик, готовий за потреби повернути гайдамаків до Києва. Тим часом, під Крутами сталися події, які й визначили долю лівобережного фронту.
Сутичка біля ст. Плиски переконала М. Муравйова в тому, що українські частини готуються до оборони. Звістка про відправку з Києва на фронт підкріплень на чолі з С. Петлюрою лише підтвердила цю думку. У телеграмі до штабу В. Антонова-Овсієнка Муравйов відзначив:
"Шлях на Київ, здавалося б, відкрито, але противник, відступаючи, висаджує в повітря мости і шляхи, що створює нам величезні труднощі. В даний момент я стою перед Крутами, які не взяв лише з вище означених причин. Противник, відступаючи ближче до Києва, починає чинити запеклий опір".
Закінчивши в Бахмачі реорганізацію своїх загонів, М. Муравйов планував 30 січня відновити просування на захід.
Для натиску на ст. Крути він вирішив використати найбільш надійні свої сили – петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії П. Єгорова, а також загін матросів-балтійців з 2-ї армії Р. Берзіна. Наступ піхоти мали підтримати гарматним і кулеметним вогнем бронепотяги № 2 та ім. В. Леніна.
Таким чином, всього на ст. Крути мали наступати близько 1 000 бійців і 2 панцерні потяги. За потреби ці сили могли втричі зрости за рахунок менш боєздатних "революційних" загонів, зосереджених у Бахмачі. 
Похмурого ранку 30 січня захисники ст. Крути все ще чекали підкріплень, коли з Києва прибув потяг роззброєних вояків, що прямували з фронту Першої світової війни додому.
Вартовий старшина пропустив на схід ешелон фронтовиків, які пообіцяли не чіпати пошкоджену залізничну лінію й перейти до Плисок пішки. Але доїхавши до місця пошкодження, солдати полагодили колію і продовжили свій шлях залізницею.
Відділ юнаків, який виїхав слідом на бойовому бронепотязі С. Лощенка не встиг перешкодити ремонтній команді, зате потрапив під вогонь радянського бронепотягу. В ході короткої перестрілки чимало юнаків отримали поранення, після чого потяг повернувся до ст. Крути.
Війська УНР. Реконструкція бою під Крутами
Тепер було зрозуміло, що ворожий наступ не забариться. Готуючись до появи противника, юнаки залягли в імпровізованих шанцях по обидва боки від залізничного насипу.
Ліворуч розташувалися 2-га юнацька і студентська сотні, праворуч – 3-тя і 4-та юнацькі сотня. 1-ша сотня залишалася у резерві правого крила. Бронепотяг Ярцева і бойовий потяг Лощенка мали відбивати ворожий натиск вздовж залізничної лінії.
Вислана на схід українська розвідка спостерігала, як на обрії з’явилися ешелони противника. За кілька кілометрів від лінії оборони червоні зупинилися; з вагонів поспіхом вивантажилися озброєні бійці. Як згадував один з червоногвардійців, "бійці наших загонів здебільшого зовсім не знали військової справи, навіть вишикуватися не могли без штовханини".
На північ від залізничного насипу до наступу готувався загін московської червоної гвардії, південний відтинок зайняли петроградські червоногвардійці. Загін матросів-балтійців, ймовірно, знаходився у резерві. Бронепотяги мали просуватися вперед залізницею.
Петроградці пішли в наступ першими. Червоногвардійці впевнено простували в бік ст. Крути, не відразу помітивши попереду імпровізовану лінію оборони. Сотник А. Гончаренко згадував:
"Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки... Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав.
Тільки-но червоні зблизились на відстань стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок".
Опинившись під кулеметним вогнем, червоногвардійці швидко збагнули складність свого становища.
"Поле, пашня, багнюка, важко йти, окопів жодних немає, а з боку противника були окопи і, крім того, противник мав чималу кількість кулеметів, – згадував один з учасників атаки. – Ведемо з поля наступ розсипною лавою, команда подається „Вогонь!", відкривається стрілянина.
Фронт широкий, з флангами зв’язок тримати важко… Ми напирали, противник відстрілювався з кулеметів, у нас були поранені й вбиті. Червоний хрест знаходився тут же, але перев’язки не було коли робити, треба було йти вперед".
"Підступаючи до станції, кожен з нас явно чув стогони товаришів, які падали від вогню противника", – згадував інший червоногвардієць.
Реконструкція бою
Командир 1-го батальйону петроградської червоної гвардії Ліфанов, отримавши поранення, вибув з лави; командування атакою перебрав командир 2-го батальйону Воробйов. Гарматний обстріл українських позицій був не надто ефективним. Крім того, частина червоногвардійців виявила, що їхні рушниці не стріляють: в отриманих напередодні наступу набоях був пісок замість пороху.
Але значна чисельна перевага дозволяла червоногвардійцям не послаблювати натиск. "Сірі і чорні лави ворогів посувалися все ближче і ближче, – свідчив один з юнаків. – На білім лоні поля, вкритого снігом, падали чорні постаті матросів. Лави лягали, схоплювались, бігли, падали, знову бігли і все ближче і ближче.
Дві ворожі панцери і гаубична батарея засипали спереду наші окопи і станцію. З нашого боку стріляло до 40 скорострілів, що були при школі, і кілька при студентськім курені. Наші потяги, що разом служили і помешканням, а при них і база з набоями, лишили станцію і від’їхали на дві версти в тил. На станції лишилися лише два бронепотяги і два вагони набоїв до них".
За свідченням кількох учасників бою, штабний потяг разом із сотником Д. Носенком також від’їхав у запілля. Безпосереднє керівництво обороною за цих умов перейшло до сотника Гончаренка. 
У цей час один з радянських бронепотягів своїм гарматним вогнем вивів з ладу панцерний потяг сотника М. Ярцева. "Бронепотяг Ярцева ушкоджений, сам Ярцев поранений, він дістав наказ від Лощенка від'їхати до лічниці в Ніжині – поранення голови було поважне," – згадував учасник оборони.
Після від’їзду бронепотягу єдиною артилерійською підтримкою для юнаків залишилася гармата на бойовому потязі С. Лощенка. "Наша одинока чинна гармата, що відповідала ворогові, була високо на залізничному насипу, та її добре бачили як ми в шанцях, так і ворог, – згадував один з захисників ст. Крути. – Була вона під сильним обстрілом ворога, але звинно порушувалась то вперед, то вертаючись на станцію. Шмигаючи то вперед, то взад, вона додавала нам відваги та настрою".
Наступ московських червоногвардійців на північ від залізничного насипу був менш енергійним. "Бійці спритно спускалися з високого залізничного насипу, направляючись в лощину, яка тяглася паралельно лінії ворожих шанців, що перегороджували шлях до станції Крути. Ми пересувались перебіжками: лягали і знову кидалися вперед, – свідчив учасник атаки. – Ворог вів гарматний і рушнично-кулеметний вогонь. Червоногвардійці, як і було домовлено, не відкривали вогню з далекої відстані..."
Та щойно потрапивши під перехресний вогонь, москвичі відступили. До цього їх змусила й поява на залізничній колії Чернігів-Крути юнацької чети М. Семирозума, яка прикривала ліве крило від обходу. Перші ж години бою виявили всю недостатність військової підготовки юних січовиків:
"З’являються невеликі групи "вояків" Студентського куреня – їх відіслано з окопів, бо... вони не вміють навіть стріляти. Їм наказано охороняти станцію. Юнаки Військової школи тут же вчать їх стріляти..."
Влучний гарматний вогонь з бойового потягу С. Лощенка надзвичайно дошкуляв червоним. Та все ж, гармата на потязі С. Лощенка не могла самотужки змагатися з двома бронепотягами.
Коли під вогнем противника потяг був змушений від'їхати до ст. Крути, сталий зв’язок між двома ділянками оборони зник: залізничний насип був настільки високим, що на правому крилі не знали, що відбувається на лівому. Сотник А. Гончаренко негайно вивів на позицію резервну 1-шу юнацьку сотню, але боєзапас до кулеметів почав закінчуватися.
Юнаків рятувало лише те, що на цей час темп ворожого наступу на обох бойових відтинках значно сповільнився. Зазнавши значних втрат і не бажаючи більше потрапити під кулеметний вогонь, червоногвардійці залягли за кількасот метрів від позицій противника. Перестрілка не вщухала, але навіть з настанням вечірніх сутінок червоні не поспішали переходити до вирішальної атаки.
"Бій під Крутами" художника-баталіста Леоніда Перфецького
Та водночас, українське командування отримало тривожні вісті з запілля: курінь ім. Т. Шевченка у Ніжині заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало оборонцям ст. Крути ударом в запілля. Не зволікаючи, А. Гончаренко наказав усім підрозділам відступати. Першою мала відходити до ешелонів студентська сотня, слідом – 2-га, 3-тя і 4-та юнацькі сотні. 1-ша сотня отримала наказ прикривати відступ.
Відступ розпочався у вечірній темряві, коли на правому крилі противник знову перейшов до наступу. Командирам петроградської червоної гвардії нарешті вдалось підняти своїх бійців до атаки.
"Наш розлючений командир т. Воробйов кидається з боку на бік з револьвером в руках, командує: "Перебіжка!" і ми перебігаємо, незважаючи на сильний вогонь противника, – свідчив один з червоногвардійців. – Потім чуємо крик: „В атаку!", – і кидаємось вперед, схоплюючись з гайдамаками врукопашну і, нарешті, вибиваючи їх з окопів та зі станції".
На багатьох відтинках імпровізованої лінії оборони відступ був безладним і хаотичним. Лише настання темряви дозволило юнакам відірватися від противника.  
Московські червоногвардійці перейшли до атаки лише тоді, коли помітили рух у ворожому таборі. "З боку станції залунав гуркіт вагонів, яких зчіплюють, і негайно в небі розчинився дим паротягу, який відходив.
Червоногвардійці зрозуміли, що ворог рятується втечею. Без усякої команди бійці кинулися вперед, – згадував учасник атаки. – Все перемішалося, районні підрозділи переплутались: вперемішку з замоскворецькими бійцями кинулися вперед краснопресненці й рогожці.
Червоногвардійців охопив могутній порив. Люди самі стихійно обрали головний напрямок: центр ворожих шанців і залізничну станцію...
Якби у ворога збереглася рішучість до боротьби, то в степу перед Крутами на місці червоногвардійських загонів залишилася б кривава мішанина. Але, на щастя для нас, юнкерський заслон, залишений в шанцях, був цілковито деморалізований нашим штурмом. Юнкери припинили вогонь і, висипавши сірою масою з шанців, щодуху кинулися до станції".
Як згадував один з бійців студентської сотні, кілька кілометрів відступу здавалися січовикам справжньою вічністю.
"Коли ми були біля нашого потягу, який чекав на недобитків десь далеко в полі, мало у кого лишилось по три-п’ять куль, – свідчив інший мемуарист. – Небагато було тих, яким вдалося відступити з нашого відтинку: кількадесят ранених та стільки ж зі зброєю в руках".
Командир студентської сотні, сотник Т. Омельченко, отримав смертельне поранення. За свідченням одного з юнаків, чимало його товаришів було поранено:
"Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, що чекали і що кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для ранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перев’язували ранених... Уже в вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна не долічувала 5-10 юнаків, Студентський курінь до 50 студентів".
Як стверджував у спогадах А. Гончаренко, загальні втрати захисників ст. Крути складали 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи. Крім того, безвісти зникла чета зі складу студентської сотні, в числі бійців якої був і молодший брат А. Гончаренка.
Командир юнаків згадував: "При докладнім особистім перегляді довідався, що не оказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон – та все було даремно".
Червоногвардійці наближалися і ешелон був змушений рушити, не дочікуючись решти своїх бійців. З вікон вагонів юнаки встигли обстріляти ворожу лаву, перш ніж потяг віддалився на захід, а виснажені й пригнічені бійці нарешті отримали змогу перепочити. "Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім’я державності, взивали до помсти".
Доля студентської чети, яка не встигла приєднатися до свого підрозділу, склалася трагічно. Заблукавши у темряві, січовики вийшли до залізничної станції в той час, коли її вже зайняли московські червоногвардійці. Оскільки у намоклих від снігу валянках, які носили юні бійці, втекти виявилося неможливо, усі вони потрапили до полону.
Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Є. Лапідус свідчив, що єдиного серед полонених офіцера москвичі відразу ж застрелили. Ледь вдалося умовити червоногвардійців не поспішати з розправою над іншими бранцями. Полонених студентів і гімназистів було розміщено під вартою в одному з військових ешелонів червоних.
День 31 січня став для полонених фатальним. "Наступного дня, коли ми від’їздили зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями", – свідчив Є. Лапідус.
Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили й інші полонені.
"Одного гайдамака, який утік від червоногвардійців до села за 4 версти і по дорозі скинув з себе одяг, червоногвардійці витягли з-під печі в одній хаті, куди він втік, побили і, привівши до місця, де були розстріляні інші, розстріляли, не з першого разу, не поціливши в нього відразу смертельною кулею... – згадував Є. Лапідус. – Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і запитав, чому їх розстріляли. Єгоров, затягуючись папіроскою і посміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони наполягали на цьому".
Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що всього було страчено 28 полонених. За твердженням кількох сучасників, сімох бранців, які так чи інакше уникнули розстрілу, червоні відправили в запілля.
Незважаючи на втрати, Муравйов був задоволений результатом бою. Радянський командувач вважав, що завдав поразки самому Петлюрі (якого в дійсності під Крутами не було). 30 січня він надіслав Раднаркому і В. Антонову-Овсієнку повідомлення про те, що "після дводенного бою, Перша революційна армія Єгорова при підтримці Другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради..." Муравйов не мав сумнівів, що долю української столиці вже вирішено.
Бій під Крутами назавжди увійшов до історії як символ жертовності й ідеалізму. Та водночас, це ще й символ невмілого стратегічного планування.
Якби назустріч головним силам Муравйова, зосередженим у Бахмачі, вирушили відправлені напередодні з Києва свіжі підрозділи, а не виснажені кількатижневими боями юнаки 1-ї Української військової школи й невишколена молодь, перебіг або й результат бою могли бути іншими.
Замість післямови
В радянській історичній літературі бій під Крутами всіляко намагалися замовчати. У тритомній "Українській РСР в період громадянської війни" (1967 р.) про бій під Крутами згадано лише одним коротким реченням.
Схожим чином автори енциклопедичного видання „Великий Жовтень і громадянська війна на Україні" (1987 р.) роз’яснили читачам, що в січні 1918 р. біля ст. Крути "точилися запеклі бої між радянськими частинами і військами української буржуазно-націоналістичної контрреволюції". Дбаючи лише про чистоту "марксистсько-ленінської концепції", радянські дослідники менше всього піклувалися про дослідження історичної дійсності.
На жаль, в українській історичній літературі також не обійшлося без "міфотворчості" на тему Крут. Після поразки визвольних змагань чимало українських публіцистів прагнули "героїзувати" сторінки історії 1917-1921 рр., не намагаючись розібратися в тому, що ж власне тоді сталося. За аналогією з 300 загиблими спартанцями під Фермопілами, стали писати про "300 полеглих" під Крутами.
 Гравюра на честь Крут, 1935 рік
Згадуючи про подвиг студентів і гімназистів Помічного куреня, чимало сучасників геть забули про подвиг юнаків 1-ї Української військової школи, які винесли на своїх плечах основний тягар бою.
Аби додати героїки до крутянських подій, почали писати про багнетну атаку студентської сотні проти наступаючих сил червоних – хоча в дійсності така атака могла стати лише смертним вироком для невишколених і погано екіпірованих юних січовиків.  
Але найбільша плутанина в історії крутянських подій пов’язана з датою самого бою. Коли в березні 1918 р. уряд УНР вирішив вшанувати пам’ять загиблих під Крутами, виявилось, що в штабі українського командування немає  докладних відомостей про час, місце і перебіг бою.
Наприкінці січня 1918 р. у Києві палахкотіло більшовицьке повстання, централізоване управління військами припинилося, зв’язок між столицею і фронтом був відсутній. Бійці, які відступили з-під Крут до Києва, потрапили у вир кількаденних вуличних боїв. Далі був опір наступові червоних загонів на столицю і відступ на Волинь...
Більшість документів українських частин в ході цих боїв було знищено. Визначити дату крутянського бою зі слів його учасників виявилось непросто, оскільки для багатьох з них це був лише епізод безнастанних бойових дій.
Зате у радянській пресі вказувалася точна дата зайняття "переможцями" станції "Крути" – 29 січня. В дійсності, це було хибне повідомлення зі штабу Муравйова, яке насправді стосувалося станції "Плиски". Та оскільки інших достеменних свідчень у розпорядженні представників української влади не було, цю дату вирішили вважати правильною.
У наступні десятиліття саме день 29 січня став для українців "днем Крут". На жаль, історики ніколи не намагалися пояснити, чому в спогадах деяких учасників бою, в тому числі й написаних безпосередньо після тих подій, днем крутянського подвигу все ж таки названо 30 січня...
Лише нові архівні знахідки дозволили виявити неточності й детально реконструювати перебіг бою під Крутами та збройної боротьби в Україні на початку 1918 р.
Автор: Михайло КОВАЛЬЧУК, кандидат історичних наук (Київ), старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ

Не нам, бл@дям

                               
Ми ще довго будемо вихаркувати з себе русскій мір разом із совком. Можливо, доти, доки не мине сорок біблійних років від часу неволі, а може, на років десять довше, бо все десятиліття 90-тих – це була суцільна стагнація як культурна, так і економічна. Буйним цвітом розквітав олігархат, але не було українських книжок, українських фільмів, українського телебачення.

Кучма, який, будучи депутатом, писався в паспорті «русскім», уже йдучи на президента, різко поміняв національність. Але при цьому не перестав бути кондовим русскім мужичком з усіма атрибутами середньостатичного жителя Клязьми чи Рязані – з оцими усіченими кінцівками слів, з сентиментальними підспівками у Кобзона і Яна Табачніка, з томним умілєнієм на адресу Євтушенка.

Авжеж, совок був його молодістю. Що тут дивуватися? І я навіть не дивуюся тому шквалу негативу, який вихлюпнувся на адресу В. В'ятровича, аж до намагання поставити йому діагноз і вжитого в пориві пристрасті істеричного вигуку «нє ім, блядям, учіть нас родіну любіть» (Боря Філатов).

Про яку саме родіну мова йшла, важко здогадатися.

Я це розумію так, що не нам, блядям, дозволено вказувати їм, русскім людям (не має тут значення справжнє етнічне походження), що слухати і ким захоплюватися!

Та з цим ніхто й не сперечається. Бо ж Богу-душу-винний В'ятрович навіть не намагався щось вказувати чи боронити і не закликав до якихось дій. Всього тільки й сказано було про мацаки «русского міра». Які пролазять нам в душу, незважаючи на всі війни, на пам'ять про Голодомор і Сандармох. Ми з цими совковими присосками живем і ще будемо якийсь час жити. Доки останній з вас, нє-блядєй, не помре.

Бо вже ні наші, ні ваші діти, а понадто онуки не розділяють усіх цих совкових захоплень. Сьогоднішні підлітки вже навіть не хочуть читати Майн Ріда, Купера, Жуля Верна, Веллса та інших кумирів нашого дитинства, за якими ми полювали. У них інші вподобання.

І тут не йдеться про те, що Висоцький поганий. Що ж, я теж його слухав свого часу, але вже давно не слухаю, як тільки з'явилася в мене антена на Польщу, і я побачив інший світ. Чому мені російський шансоньє мав би бути ближчим за польського чи французького? Тим, що співав про наші болячки?

Звісно, ви собі можете скільки завгодно пишатися своїми кумирами. Бо ви, вважаючи себе українцями, не перестали бути росіянами. Ви щасливі, бо у вас були Висоцький, Окуджава, Ґаліч і т. д. А от наших співаків та композиторів ви повбивали, починаючи з М. Леонтовича і закінчуючи Ігорем Білозором.

Ви можете скільки завгодно боготворити Булгакова, який ненавидів нас, аборигенів цієї землі. Бо в той час, як він собі міг вільно творити, писати те, що йому хотілося, українські письменники його рівня вже лежали у вічній мерзлоті.

За Пєрєстройки російські письменники пачками почали витягати з легендарних шухляд написані ними твори. Шухляди українських письменників, за окремими винятками (Борис Антоненко-Давидович), були порожніми. Бо та свобода, яка височайше була дозволена в Москві, не була дозволена в Києві чи Львові. Лише шухляди тих, хто так і не пробився за совка зі своїми творами і не належав до Спілки письменників, були повними.

Великий дисидент Висоцький їздив собі по світах, харчувався з партійних розподільників, жив від пуза. Самі кагебісти й партійні бонзи ним захоплювалися. Це був їхній кумир, якого вони дозволили плебеям. Наші барди в той час могли збиратися лише по хатах і в дуже вузькому колі щось подібне співати.

А які країни відвідав Володимир Івасюк?

Не нам, блядям, звісно, про це говорити.

Вам начхати на те, що Булгаков зневажав українців. І в жодній країні, яка себе поважає, ніхто б не дозволив ставити пам'ятник чи відкривати музей своєму ворогові.

Але не нам, блядям, учити вас «родіну любіть».

Бо вона, очевидно, в нас різна.

Я ніколи Булгаковим не захоплювався з тієї простої причини, що мав значно ширші читацькі обрії, аніж ті, хто читали лише українською та російською. Я ж і такі, як я (Микола Рябчук, Олег Лишега, Грицько Чубай), читали ще й польською, чеською і словацькою, нам були відкриті модерні письменники всього світу. Ще заки окремі з них з'явилися російською, ми вже їх прочитали.

То що для мене Булгаков?

Колись Інна Богословська, яка має свою думку про все на світі, на шоу Шустера розповіла, що Україна перед світом може гордитися двома іменами: Булгаковим і Малевичем. Правда, з більшим успіхом можна було назвати Джозефа Конрада та Шмуеля Агнона (нобелівського лауреата), куди відоміших на Заході, ніж Булгаков, якого ніхто там не має за першорядного письменника. Причина та, що людина, начитана у світовій літературі, легко побачить усю вторинність роману «Майстер і Маргарита».

Чому француз має захоплюватися Булгаковим, якщо багато образів і сюжетних ходів той запозичив із роману П'єра Мак Орлана «Нічна Маргарита», виданого у Москві в 1927 р.? Головні герої тут професор Георг Фауст, що продав душу дияволу (таємничому Леону, який, звісна річ, накульгує) і завдяки цьому перетворився на молодика, та руда красуня Маргарита. Спаде на думку французові й роман Александра Дюма «Жозеф Бальзамо».

Американець, читаючи Булгакова, відразу згадає «Таємничого незнайомця» (1898) Марка Твена, особливо бал і спільні філософські ідеї. Німецькомовний читач помітить безліч ремінісценцій з роману Густава Майрінка «Ангел Західного вікна», а хтось іще начитаніший буде просто ошелешений дивовижними збігами з «Пригодами авантюриста Гуго фон Габеніхта» класика угорської літератури Мора Йокаї (1825-1904). Тут маємо і теологічні дискусії, схожі на ті, що велись на Патріарших, і версію про те, що Ісус був містифікатором, а справжнє його ім’я Йошуа Бен Ганоцрі, тут і бал у Сатани, і відрізані задля розваги голови, і зникаючі гроші, і жінка на кабані, і польоти відьом.

Одне слово, з Булгаковим проблема. Зрештою, як і з Пушкіним, якого французи не сприймають, вважаючи звичайним епігоном французької поезії. Чимало класичних віршів Пушкіна, у тому числі «Письмо Татьяны» – це переспіви з французької.

Але що нам заграниця? Наші дітки й так не будуть вивчати Еваріста Парні чи Андре Шеньє, яких переспівував Пушкін. Вони будуть вивчати вірші, де Анна Керн – ах! «мимолетное виденье», «гений чистой красоты», але ніколи не дізнаються про лист, в якому поет згадує мадам Керн, «которую с помощию Божьей я на днях поёб».

Бо не нам, блядям.

Століття після бою: як у Крутах вшанували пам’ять Героїв

                                                      
Неподалік залізничної станції “Крути”, що на Чернігівщині, неспокійно, як і 100 років тому. У ці дні там вшановують пам’ять загиблих студентів у нерівному бою з більшовиками, який стався 29 січня 1918 року.
Кореспондент “Українського інтересу” побував на Чернігівщині та побачив, як там згадують патріотів, котрі загинули за незалежність України.
Від самого ранку на історичному місці чатують правоохоронці, рятувальники та медики. Вони очікують на прибуття “Потягу єднання”, який вирушив з Києва. Як і сто років тому, сюди приїдуть студенти. Однак цього разу не на вірну смерть, а задля збереження пам’яті про Героїв. У столичному потязі – курсанти Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Вони і стануть головними учасниками урочистостей біля Меморіалу пам’яті Героїв Крут.
“Надзвичайно зворушливо було бачити сьогодні вранці на столичному вокзалі у Києві на табло маршрут “Київ – Крути”. Заходили у потяг близько 600 молодих майбутніх воїнів. Ми їхали у цьому потязі, сповнені великого романтизму і віри у те, що ми все маємо подолати… Їхні романтизм здатен повірити у майбутнє, бо юнаки не будуть зараз думати про політичні інтриги, про зради і все інше. Кожен із цих хлопців думає про світле, бо попереду – велике життя. Їм по 15-17 років”, – розповість про свої враження від поїздки дещо згодом міністр культури Євген Нищук.
А поки ж гості, які вже приїхали до Крут, сновигають поміж вагонів, що стоять на станції. Саме ці вагони слугували прихистком для студентів, які протистояли більшовицькій навалі 100 років тому. Сьогодні у них розташована експозиція невеличкого музею, який працює щоденно з 10-ї до 17-ї години.
Попри вісім градусів морозу на вулиці, холоднеча не відчувається. На місці бою працюють п’ять мобільних пунктів обігріву: тут можна зігрітися та випити гарячого чаю. Тож, замерзнути важко.
“Потяг єднання” прибуває до Крут за розкладом. Курсантів після дороги годують, а потім вони готуються до урочистостей.
Чекають на Президента. Однак, у останню мить з’ясовується, що через погодні умови Глава держави не зможе прилетіти на Чернігівщину. Тож захід проводять за участі віце-прем’єр-міністра Павла Розенка (який і передає вітання від Президента), міністра культури Євгена Нищука та директора інституту нацпам’яті Володимира В’ятровича.
“Безумовно, станція Крути, з одного боку- це невелика станція на карті України, одна маленька точка на карті залізничних сполучень, один з численних боїв українського народу за свою незалежність, боїв з Російською імперією. Водночас, Крути – одне з найважливіших місць, адже саме тут відважні юнаки, хлопці-герої дали бій набагато чисельнішим силам ворога”, – починає Розенко.
Говорять тут і про історію, і про сучасність. Крутянців порівнюють з українськими кіборгами у Донецькому аеропорту та згадують захисників України, які зараз воюють проти того ж ворога, що і 100 років тому.
Завершують урочистості церемонією вручення Державних прапорів України з пам’ятними стрічками. Їх віддають студентам військових навчальних закладів країни, де завжди пам’ятатимуть про самовідданість та віру в Україну їхніх однолітків у далекому 1918 році.

Бій під Крутами

У грудні 1917 року більшовицький російський уряд Леніна-Троцького оголосив війну УНР. А вже наприкінці місяця радянську владу встановили у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Туди наступали 6 тисяч військових з кулеметами та артилерією.
Війська вели двома напрямками: Харків – Полтава – Київ та Курськ – Бахмач – Київ. 25-27 січня відбулись бої у Бахмачі, а 29 – неподалік залізничної станції Крути. Там проти війська більшовиків виставили близько 300 студентів з добровольчого Студентського Куреня, до якого входили  студентів Університету імені Святого Володимира, новоствореного Українського народного університету та київські гімназисти.
Бій тривав лише п’ять годин, і завершився поразкою для України. Однак, ціною свого життя юні герої зупинили наступ ворога на кілька днів, знищивши залізницю.
Інна Собора