Вже скоро Новий рік

Вже скоро Новий рік, бажання загадайте.
Що би хотіли Ви в тім році досягти,
А я бажаю Вам ,любіться й пам’ятайте-
З любов’ю легше вам добратись до мети. Щоб добрі люди вам постійно зустрічались,
Щоб заздрість більше вже не турбувала вас,
Про заповіді ви Господні пам’ятали,
Виконували їх усюди й повсякчас.
Щоби не тліли ви в роботі, а згорали,
Щоби своє тепло Вітчизні віддали.
Свободу щоб свою й держави захищали,
Бо бачите , що роблять з нами вороги.
Щоб не хворіли ви , завжди були здорові.
Хвороби хай кудись у нетрі відійдуть.
Вкраїну захищать завжди були готові,
Хай всі , хто поруч є, здоровими будуть.
Щоб не застала вас ніколи одинокість.
Щоби завжди були у вирі всіх подій.
Щоб панував завжди у вас душевний спокій.
Щоб був наступний рік любові та надій.
Щоб Україна вже, як інші розцвітала,
У сферах всіх життя помітним був прогрес,
Щоб нападів вона уже не зазнавала,
Щоб сильною була, така, як весь ЄС…
                                   Нестор Мартинець, Космач.

Що рік прийдешній нам готує?

2014-й завершується. Цікаво, хто зі мною не погодиться в тому, що цей рік був найважчим, найтрагічнішим за останні майже 70 років?
  Почався він з перемоги - ми відстояли свою  гідність в боротьбі з гнилою владною системою.
  А потім...
  Тисячі смертей... Хіба може бути щось страшніш цього? Та й смерті головним чином при захисті своєї рідної землі. Не в Афгані чи Сомалі.
 Тисячі матерів-батьків, сестер-братів, доньок-синів не дочекалися своїх найрідніших. Дядя Толя Лупиніс чверть століття тому назвав пророче наше сьогодення: "Життя триває, точиться війна".
  Але... Як на мене, то саме цей рік, що відлічує свої останні миті, приклав найбільш зусиль, аби українці перетворились на справжню НАЦІЮ. Саме у цьому році, завдяки москвинському народові на чолі з їхнім ханом Хутіним-пуєм, український народ об'єнався так, як не об'єднувався століттями. Так, саме століттями, бо про об'єднання в часи ІІ світової не хочу зараз говорити - це окрема тема для розмови. Адже нині нас не об'єднували ні "заградотряди", ні загроза штрафбатів-гулагів-розстрілів... Лише патріотизм. І цей рік показав світові, що ми - нація патріотів.
  Тож, будемо прощатися з 2014-м. Прощатися в сподіванні на те, що рік прийдешній розташує зорі так, як треба нам, нашим надіям і мріям. Та й не думаю, що українці вкотре в своїй історії свої надії покладуть  лише на Бога, зорі та збіги обставин. Вже навчені гіркими прикладами, що просто так не згинуть наші воріженьки, не запануємо ми у своїй сторонці без своєї безпосередньої участі.
 Лише згуртувавшись в один міцний кулак ми матимемо змогу стати господарями на своїй, Богом даній, землі.
  Бажаю вам, дорогі українці, увійти в рік прийдешній впевненими в своїй правді, в своїй силі, в своєму стремлінні бути вільними! Хай 2015-й принесе нам якомога більше позитиву в усіх сферах життя!
  З Новим Роком, будьте здорові!   

Підступні акценти телеканалу „1+1”

Блог Вівчариків :

Світлана Усенко – досить відома українська тележурналістка, яка працює на телеканалі „1+1”. Це зів’яла і досить огрядна жіночка непевного віку зате з великою груддю. У неї невиразні очі і маленький, іронічно скривлений ротик з тонкими домальованими губками. Кажуть, що такі жіночки є справжніми стервами. Чи так це, чи ні, достеменно не знаю, та пані Світлана сама зізналася в інтерв’ю сайту „Вокруг ТВ”, що під час зйомок кричить на свого чоловіка – телеоператора того ж телеканалу „1+1” – Віталія Панасюка. Не дивно, що, знову за її ж зізнаннями, раніше у неї був секс із благовірним щодня, а тепер раз у місяць. Довелося придбати два вібратори…
   Напевне тому вона і вигадала проект „Секс-місія”, який реалізовує зі своїм терплячим чоловіком. Та, як уже знаємо, не все виходить і на знімальному майданчику. Тож Світлана Усенко затягує у своє ліжко інших чоловіків, розпитує у них про довжину члена і навіть залучає до рецензії сценаріїв неповнолітнього сина. Хтось би сказав, що це збочення, та пані Світлана вважає усе це просвітництвом і… творчими пошуками. Ці пошуки привели її аж до Москви. У столиці Расєї-матушки вона теж шукала сексуального щастя. І не тільки там, а й у східних монастирях. Цікавилася древніми практиками розвитку сексуальності, що з огляду на її зовнішність є, напевне, доволі актуальним, вивчала магічні ритуали, розробляла ідеальний сценарій сексу і навіть відкрила людству таємницю жіночого оргазму. Зрозуміло, що такі досягнення в царині злягання не залишили байдужими росіян, котрі готові залюбити всю Україну до смерті. Тож вони й фільм про пошуки дивної підстаркуватої жіночки з Києва (яка чи то недобрала любові, чи перебрала чогось іншого) продають тепер за чималі гроші.Дехто скаже, що я розставив якісь не ті акценти, розповідаючи про таку відому журналістку. Але я рішуче заперечу подібним закидам, бо насправді лише наслідую цю сексуально стурбовану особу. Може б я і не звернув на її збочення уваги, якби після них вона не взялася за українських світочів, котрі є нашими надихаючими символами. Чи то „лаври” Бузини не дають пані Світлані спокою, чи то замовлення від сивого й, схоже, теж стурбованого генерального директора каналу „1+1” Олександра Ткаченка, або і його погоничів, надійшло (адже ми пам’ятаємо як улесливо він Януковичу в рота зазирав). Не знаю, що конкретно вплинуло (Бузина теж після написання порнографічних творів узявся розвінчувати Шевченка), але спеціаліст з довжини чоловічих пенісів і жіночого оргазму Світлана Усенко раптом зрозуміла, що їй треба пізнати Шевченка і Бандеру, як людей, дізнатися про всі їхні слабкості. За звичкою вона почала шукати у них якісь збочення. Тому і я спробував пізнати пані Світлану, як людину, бо ж прославилася!…На відміну від неї мені не потрібно було на це майже рік „титанічної” праці в кав’ярнях Росії, Польщі і Німеччини, де вона шукала компромат на Шевченка і Бандеру. Варто було лише зазирнути в Інтернет, почитати те, про що розповідає сама пані Світлана, і все стало на своє місце. Ця дрібна, але амбітна людина, замахнулася ще й на славу Герострата, несамовитого Віссаріона Бєлінського та ідеологів радянських спецслужб. Щоб збагнути це не потрібно тверджень сумнівних істориків, графологів, психіатрів. Хоча з останніми щодо психіки Усенко можна було б і порадитися. Однак, думаю, що з психікою в неї усе ж більш-менш. Проблеми з совістю і мораллю. І без проблем з чиїмось заступництвом і уседозволеністю. Усе як завжди з нашими обпльовувачами.А щодо Шевченка… Образливо звісно. Але нічого нового новітній інквізитор не сказала. На початку 80-х років минулого століття я навчався в Черкаському педагогічному інституті імені 300-річчя возз’єднання України з Росією. Звичайно ж, нас возили по шевченківських місцях. У Моринцях я, як це зазвичай роблю, постарався розговорити місцевих жителів. Чогось дуже цікавого не почув, але слова одного літнього дядька запам’ятав. Він зауважив, що Шевченко був позашлюбним сином царя. Версія здалася мені настільки дикою, що я навіть розсміявся. „Ага, – відповів дядькові, – не мав бідний цар, де собі коханку вибрати, аж у Моринцях кріпачку знайшов”…Дядько трохи образився. „То чого ж він такий талановитий був? – відповів з викликом. – Ти думаєш, що з грязі можна отак легко стати художником і поетом? Е ні, тут гени потрібні”…– Оце ви такої думки про своїх земляків?! – здивувався я. – Отак низько їх цінити. Розписалися за всіх у нікчемності і бездарності.Дядько трохи знітився і на цьому наша розмова закінчилася. Може б я про неї ніколи і не згадав, та в день смерті нашого Пророка, 10 березня цього року телеканал „1+1” показав, як було анонсовано, сенсаційний фільм „Таємниці генія Шевченка”. І в ньому, Світлана Усенко повторила, по суті, те саме. Ще й зобразила нашого Пророка гультяєм, зрадником друзів і взагалі якоюсь неврівноваженою особою, котра постійно гигикає. Хто мені доведе, що Пушкін чи Роберт Бернс не пили, не гуляли з жінками і не билися? Але про них не знімають фільми з образливими припущеннями, бо не трапилося в росіян чи шотландців Усенків, котрі хочуть пізнати світочів як звичайних людей, копирсаючись у їхній спідній білизні. Кожному своє. Кажуть є такі дебіли, котрі купують вживані жіночі трусики. А Усенко винюхує скандали дано минулих літ. А як їх нема, то вигадує.Та не пізнаєте ви наших геніїв і героїв, не шановна пані Усенко. Після пошуків сексуального щастя у Москві не вам до них лізти. Генії тому й генії, що незбагненні, особливо для людей далеких від традицій і культури їхнього народу! Читайте „Кобзар”, там є усе, що робить українця українцем і гордою людиною. І тоді вам буде зовсім нецікаво, чи пив Шевченко горілку у пісках Мангишлаку чи ні. Читайте історію України і її культури і вам не треба буде шукати зерно геніальності українця в генах чужинців.
                                                                                 Олександр Вівчарик.

“Права справа” про “квазіперемир’я”

Повідомляє Дм.Снєгірьов, "Права справа":

Незважаючи на перемир’я, бойовики здійснюють серйозну передислокацію і накопичення сил в районі м.Щастя, конкретно – біля села Старий Айдар, яке знаходиться від міста на відстані 17 км по об”їздній і 5 км по прямій.
До того ж, тепер НВФ для того, щоб завдати удару по Щастю, не треба
долати водну перешкоду, річку С.Донець, яка була природною перешкодою на шляху просування бойовиків. Тепер вони здатні дійти до міста Щастя суходолом і загнати угрупування українських військ в котел, вдаривши на с.Бахмутівку , таким чином відрізавши від основним сил  підрозділи, які дислокуються у Щасті. Наразі,бойовики перекидають туди важку техніку – не тільки ствольну артилерію, але й САУ і танки. НВФ користуються перемир’ям, т.зв. ” режимом тиші”, створюючи свй укріпрайон в небезпечній близькості від м.Щастя та українських блокпостів.
Про ситуацію навколо с.Старий Айдар аналітичний відділ ГІ ” Права Справа” повідомляв керівництво АТО ще в жовтні місяці.
Аналогічна ситуація з 31-й блокпостом , навколо якого бойовики  проводять фортифікаційні роботи та перекидають важку техніку і живу силу .Чи не готують йому долю 32-го? І чи “мирна” картинка для телебачення, яка так потрібна Порошенку, не перетвориться на трагедію і нові втрати для України.

ТЕЦ у Щасті охороняють черкащани з підрозділу “Холодний Яр”

 "Козацький край", очолюваний побратимом Олегом Островським, пише: Останнім часом багато «нечистих на руку » псевдо-патріотів  маніпулюють  назвою "Холодний Яр".
Неодноразово у Смілянському, Шполянському, Кам’янському та інших суміжних районах Черкаської та Кіровоградської областей зафіксовано збір гуманітарної допомоги для бійців-козаків, які воюють в зоні АТО.  З одного боку, допомога для бійців на війні дуже потрібна, особливо, якщо вона «доходить» до адресата. Але з іншого, якщо її збирають для неіснуючого добровольчого батальйону «Холодний  Яр» – це ЗЛОЧИН.  Жоден вантаж не доїхав.«Чому ?»- всі запитають. Бо немає в Україні такого батальйону! Це – МІФ, просто брехня, яка паплюжить героїчну історію боротьби козаків-гайдамаків 20-х років минулого сторіччя проти московитів.  Постає питання: а де ж поділися «ряжені генерали» зі своїми сотнями «козачків»?! Впевнений, що малий відсоток справжніх козаків давно вже на війні. Є вони і в добровольчих батальйонах, і в підрозділах Збройних Сил.
На початку літа на Луганщині в складі добровольчого батальйону «Айдар» постав козацький загін «Холодний Яр». На чорному шевроні – гасло холодноярців «ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ». Підрозділ був створений на початку червня післязвільнення відсепаратистів міста Щастя, при комендатурі.  Першим командиром «Холодного Яру став легендарний «Чех» – Євген Войцехівський. Основу загону склали козаки «Вільного Козацтва Холодного Яру» та бійці «Самооборони  Майдану» м.Черкаси. Всі пішли добровольцями, ніхто не чекав повісток з військкомату. Завдання загону – зачистка міста від «сепарів»,  патрулювання вулиць та охорона об’єктів,  доставка на «передок» всьогонеобхідного (харчі, вода та ін.),  але основна – це глибока розвідка і диверсійна робота в тилу у ворога.  На превеликий жаль, 7 липня, о 5-тій годині ранку  під час збройного нападу на комендатуру загинув командир «Холодного Яру» Євген Войцехівський (псевдо – «Чех»). Він не дожив 6 днів до свого 35-річчя. Після цієї трагічної події загін «Холодний Яр»  увійшов до основного складу батальйону «Айдар».
В складі «Айдару» в 20-х числах липня загін підкомандуванням «Золи» виконував спецоперацію– відбивши  у сепаратистів село Георгіївка,  прорвали оточення  і забезпечили проїзд колони в Луганський аеропорт. Туди завезли паливо і боєприпаси, а вивезли вбитих та поранених.  Після чогомайже тиждень разом із десантниками із 80-ї бригади,перебуваючи в оточенні, утримували с.Георгіївку.  Тоді загинув кулеметник  20-ти річний Володимир Муха (псевдо – «Муха»), студент із м. Гайсин Вінницької області. Всі інші отримали поранення  і контузії різних ступенів. Після виходу із оточення більша частина бійців, отримавши відпустки, поїхали на лікування.  А ті, хтозалишився приймали участь у боях за міста Лутугіно  та Хрящевате.  26 серпня на передовій в районі селища Металіст від вибуху міни отримав тяжкі поранення Ілля Ідель (псевдо – «РПГ»). Один із кращих мінометників – бійцю було 26 років, родом він з Черкащини. 31 серпня Ілля Ідель від отриманих поранень помер у госпіталі.
   На даний час під чорним прапором «ВОЛЯ  УКРАЇНИ АБО СМЕРТЬ» козацький загін «Холодний Яр» утримує бойові позиції на Луганській ТЕЦ. На козацькому колі  одноголосно за давнім звичаєм було обрано «похідного отамана». Ним став  Микола Нагорний (псевдо – «Добрий»). Бойові завдання підрозділу – охорона ТЕЦ та розвідка. Живуть козаки на території ТЕЦ, в одному із цехів.  «Благ цивилізації»- немає ніяких, навіть душу. Зате  є тут Дух  Волі. Все по похідно-бойовому. Приходиться спати в одязі по три години  на добу – майже постійно під обстрілами  «Градів». На День Святого Миколая із 6.00 і  майже до 11.00 год. сепаратисти  присилали «подарунки». Кухня – козацька, все готується в казані. Є тут і маленький «вихованець» – песик… Вдень він всіх забавляє, нагадуючи про рідний дім, а вночі – охороняє.  Закон тут  один – як скаже «батько отаман».  До Нового року вже готові, навіть ялинка стоїть…
     Можливо, в 2015 році загін збільшиться і таки стане козацьким батальйоном «Холодний Яр» – чому б і ні?..
  

Друг Олег - посередині.

Молодий Народний Рух Черкащини: Черкащани підтримали воїна АТО провівши флешмоб

Черкащани, рідні, кохана, друзі, члени ГО «Молодий Народний Рух» провели флешмоб зі словами підтримки Павлові Прибішу, який вже більше 70 днів перебуває в зоні АТО. Близькі люди хлопця сфотографувалися із конкретною фразою. Згодом фото із фразами скомпонували у наступне послання: «Привіт сину, друже, коханий наш Павло! Ми знаєм, що ти далеко що сумуєш, не спиш. Ми знаєм про кулі, мороз, залпи із гроз, про тугу по дому. Ми вірим в відвагу, силу, мужність. Ти справжній герой і син України! Знай, що в наших серцях ти щодня й щохвилини! Бережи себе! Пишаємось тобою! Повертайся живим!» – Ми хочемо висловити слова підтримки Павлові та сказати як пишаємось ним, любимо його, сумуємо та чекаємо додому, – розповіла Алла Цимбал, кохана українського воїна. Флешмоб має стати приємною несподіванкою для Павла, який за кілька днів має прийти у відпустку. На фронт хлопець пішов добровольцем.

Павло з Аллою...

Нащадки Горліса-Горського - Роман Коваль. Програє "Холодний Яр"?

Те, що я розміщу нижче, по правді кажучи, вже декілька років для мене не є секретом. Не можу й не хочу ставати на чиюсь сторону. Особисто знайомий з "обома сторонами конфлікту", пару разів починав обережну розмову з цього приводу, але висновки залишу при собі. А вас, шановні, прошу ознайомитись з матеріалом "Прочерку". Вважаю його досить об'єктивним.

Члени родини письменника та старшини Армії УНР Юрія Горліс-Горського обурені діями краєзнавця, президента історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля. Основні претензії родини Горліс-Горського такі: мовляв, Коваль порушив авторські права та видав твір Горліс-Горського з правками, а також привласнив сімейні фото та документи. Про це йдеться в листі доньки письменника Лесі (Лариси Городянин-Лісовської Янг) до редакції «Прочерку».

Нині пані Леся живе у Львові. Переїхала туди з Америки назавжди. Нагадаємо, сам Горліс-Горський, гнаний комуністичним режимом, потрапив свого часу в еміграцію. Частково його рідня живе за кордоном. І ось нещодавно пані Леся (після тяжкої недуги, пов’язаної з хворобою печінки, яку, завдяки лікарям (і безпосередньо доньці Лялі, яка віддала мамі більшу половину своєї печінки - Н.О.), вона переборола) приїхала з донькою Лялею (до речі, учасницею Майдану в Києві) жити у Львів.

«Що я роблю в цій прекрасній, але неспокійній країні? – пише донька Горліс-Горського, пані Леся. – Моя мама розпочала переписку з чоловіком, який прагнув відновити пам’ять про події в Холодному Яру і хотів отримати дозвіл, щоб видати цю книжку. Моя мама втішено погодилася... Ця людина почала редагувати і видавати книжку «Холодний Яр». Він попросив мою маму надіслати всі фотографії та документи, які належали Юрію, отже, він зміг опублікувати їх у книзі. Моя мама на той час була вже старенька. Її другий чоловік помер, я працювала в Кореї і мама почувалася самотньою. Вона послала йому все, що могла, і не залишила для себе жодних копій цих документів. Вона довірилась йому і була впевнена, що він віддасть їх в архіви, бо вважала, що я не зацікавлена справами свого батька… Коли я відвідала маму 2006 року, вона якраз отримала опубліковану книжку і була дуже нею розчарована. «Це не є книга Юрія, це лише щось подібне!... Вона цікава лише для незнаючих і недосвідчених людей, які не почують справжніх Юрієвих слів», – казала мати. Я ніколи їй не казала, що наші цінні сімейні фото і документи були привласнені цим чоловіком, який казав, що це все належить йому - він навіть не схотів дати мені копій, коли я його про це попросила».

Мова йде про краєзнавця і редактора-упорядника книги «Холодний Яр» Романа Коваля. Пані Леся пише, що на прохання матері зустрічалася з ним, але він відкинув критику. Тоді Лариса Городянин-Лісовська Янг вирішила самостійно зберегти праці батька незміненими.

«Після довгих пошуків і старань я маю опублікований оригінал «Холодного Яру» з 1934 і 1937 років (два томи книжки) без жодних змін — нічого доданого і нічого забраного, без довгої передмови, виносок, додатків( документів і фотографій). Книжка є такою ж, якою батько видав її у 1937 році. В подальших виданнях були маленькі і незначні зміни. Я пішла у львівський архів і знайшла оригінал. Також я знайшла публікації «Отаман Хмара», «Аве диктатор», «Спогади» і батькові тюремні поезії. Я публікую їх у тому вигляді, в якому вони з’явилися вперше, навіть включаючи рекламу на звороті книжок, яка фінансово допомогла автору надрукувати їх».

Нині Лариса Городянин-Лісовська Янг опублікувала праці батька за власний кошт і стверджує, що її цінні сімейні фото і документи були привласнені Романом Ковалем, хоч її мама і мріяла, що матеріали будуть передані в музеї України.

«На цьогорічному Львівському Форумі Видавців я презентувала батькову книгу, надруковану в 20 примірниках. І мушу чекати наступної пенсії, щоб надрукувати ще 20. Я хочу щоб батькові роботи були доступні чистими, без жодних додавань, видалень або чиїхось думок. Саме такими, якими їх адресував своєму читачеві батько. Як власник авторських прав на його праці я маю право вирішувати як саме публікувати його роботи. Ті люди, які нелегально друкували його книги мусять спитати свою совість, чи не заробляють вони на популярності автора, який не може себе захистити?» – зауважує в листі донька Горліс-Горського.

У свою чергу, дослідник героїв Холодного Яру Роман Коваль називає подібні листи провокацією. Мовляв, Лариса Городянин-Лісовська Янг - донька Горліс-Горського - просто потрапила під вплив певних людей, які хочуть спаплюжити усю багаторічну роботу пана Романа.

– Усі звинувачення – безпідставні і я більше з ними справи мати не хочу. І «Холодний Яр» більше не видаватиму. Справа в тому, що пані Леся ніколи не цікавилася Україною. Як вона мені сама розповідала, її намагалися виховувати в родині патріоткою, та вона проти цього протестувала. Головне ж в іншому – у мене збереглися всі листи її матері (Галини Гришко). У тих листах вона не лише підтверджувала мені, що передає матеріали, а й дякує за те, що я зробив. Пані Леся абсолютно не цікавилася Україною, тому починаючи з 1996 року вдова Горліса-Горського Галина Гришко висилала мені матеріали, не ставивши при цьому жодних умов! Леся ж нині зацікавилася фотографіями й історичними матеріалами з практичних міркувань. Мовляв, щоб на імені батька прожити старість.

Що ж до втручання в авторський текст, то можу сказати, що єдине, що я зробив, так це замість зірочок написав назви розділів. І те, я не придумував, а брав цитати з його тексту. Одну з назв розділів дав Василь Шкляр – «Монастирська січ». Також мені ставилася вимога, щоб я не друкував післямову до книги «Холодний Яр» Мироненка. Хоча післямова була дуже цікава, та я дотримав обіцянки. І пізніше післямову видав черкаський історик Назар Лавріненко окремою брошуркою. Отже, єдиною претензіє з боку Галини Гришко було те, що я додав розділи в книгу. Однак, вважаю, що це лише додало книзі. Як і фотографії, і документи, і примітки, і виправлення фактичних помилок у назвах сіл. Тобто я провів величезну роботу. І це видання вийшло найкращим за всі, які тільки були. І замість того, щоб мені подякувати, вклонитися в ноги, що я відновив їм’я її батька, відновив хвилю інтересу до нього і його друзів, до справи його життя… Фактично я викликав хвилю патріотизму в людях, які зараз захищають Україну на фронті, то пані Леся, яка нічого доброго не зробила для України за своє життя, вона зараз вставляє палиці в колеса, – зазначив Роман Коваль.

При тому він зауважив, що оскільки пані Леся є донькою Горліса-Горською, то він не може просто так взяти і пересваритися з нею.

Дмитро Чекалкін, Переписуючи історію по-путінськи.

"Не брешіть. Ніякої війни не було. Двадцять другого червня (1941) на територію СРСР зайшов гуманітарний конвой з Німеччини. Як відомо, з продовольством в Радянській Росії завжди було непросто, і братська Німеччина, пов'язана з СРСР численними договорами, простягнула руку дружньої допомоги .
   Кожен солдат ніс на собі запас продуктів на декілька днів, у баклажках булькотів гуманітарний шнапс, а за піхотою, покликаною першою екстрено доставити їжу самим голодним, тяглися вже більш грунтовно навантажені гуманітаркою вантажівки. Природно, війну ніхто не оголошував. Тому її й не було.
   Була АТО на чотири роки. Росіяни вбивали самі себе, німецькі відпускники з Вермахту, що заблукали під Сталінградом регулярно гинули  від нещасних випадків, а в Кремлі, взимку сорок другого, ламали голову, як заплатити пенсії від Бугу до Волги, і чи вважається староста, призначений німцями, бюджетним працівником ".

Вечір пам`яті Чорновола у Черкаському краєзнавчому музеї

16 грудня в Черкаському обласному краєзнавчому музеї за ініціативи активістів Черкаського обласного осередку "Молодий Народний Рух" було проведено вечір пам’яті В’ячеслава Чорновола. Такий захід є традиційним і щорічним.
    Вечір пам'яті провели напередодні дня народження видатного українця, політичного в’язня СССР, який провів 17 років в таборах. В’ячеслав Максимович був ініціатором Декларації про державний суверенітет України та акту проголошення Незалежної України.
    На заході присутні мали змогу ознайомитися з музейною експозицією, присвяченою відомому земляку, послухати соратника В’ячеслава Максимовича Віталія Вахнія, переглянути фільм про життя, громадську та політичну діяльність Чорновола. Ініціативу молоді підтримали також і професори Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького – Віталій Масненко та Юрій Присяжнюк.
   Дякую молодорухівцям, але ось що бентежить: з В'ячеславом Максимовичем я познайомився у далекому 1978 році. Навряд чи тоді Україна знала про цю Людину.
  А познайомилися ми у селищі Покровськ (Кірзавод) в далекій Якутії, де Чорновол відбував термін заслання. Там декілька років спілкувалися.  Я про це протягом останніх років 20-ти розповідав  і друзям, і знайомим, в тому числі й рухівцям. Але, якщо молодорухівцям це не цікаво, то...

           

"ТИША І ГРІМ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА"

                                                                            Як він ішов!
                                                                            Струменіла дорога,
                                                                            Далеч у жадібні очі текла.
                                                                             Не просто ступали -
                                                                             Співали ноги,
                                                                             І тиша музику берегла.

Допис у Фейсбуці черкаської телеведучої Ольги Касьянової мене просто розчулив. Справа в тім, що любов до творчості Василя Симоненка мені привив ще в дитинстві мій батько, який був знайомий з Василем Андрійовичем.
   Вчився в школі я у 60-70-х р.р. і за 10 років навчання в шкільній будівлі жодного разу я не чув імені цього Великого Українця. У нас же, вдома, "Тишу й грім" пам'ятаю з малих років, а "Берег чекань" з'явився вже тоді, коли я був старшокласником. Справа в тім, що у батька був  духівник, о. Євгеній Барщевський, (він викладав Закон Божий в українській гімназії у Перемишлі, де навчався батько) який щойно приїхав до Черкас після багаторічного служіння в Америці й Канаді і якимось дивом привіз до совка цю збірочку.
   Тож, поділюсь з вами дописом Ольги:

   Всупереч реаліям сьогодення знаходяться люди, які замислюються над вічним, шукають відповідей у героях минулих епох, у віршах.
      2015 рік - це 80-річниця з дня народження нашого Василя Симоненка.
Мій товариш Олександр Бондаренко ініціює мистецький проект "ТИША і ГРІМ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА", який передбачає проведення різних творчих подій впродовж року. І найбільшим бажанням творчої групи проекту - є його "народність", залучення максимальної кількості зацікавлених людей. Першою з подій стане прем`єра унікального спектаклю у жанрі поетичної містерії (попередньо: друга декада лютого 2015), причому репетиційно-постановчий процес буде відбуватися у форматі реаліті-шоу. Тобто кожен бажаючий зможе зануритися у закулісну "кухню" і додати свого бачення. Героями спектаклю стануть наші актори і просто цікаві люди у образах Григорія Сковороди (Олег Телятник), Івана Котляревського (Олексій Юрін), Тараса Шевченко (Олександр Кузьмін), Лесі Українки (Анна Харченко), Ліни Костенко (Олена Железняк), Івана Франка (Юрій Берлінський), Василь Симоненко (Максим Рижевол). Зіграти роль "Лоскотона" (з казки В. Симоненка "Цар Плаксій") з задоволенням погодився голос Майдану Володимир Гонський (м. Київ).
Прошу вас, знайдіть можливість почитати Симоненка. Все його - дуже близьке до нашого життя. Крізь роки так хочеться відчути...

Олекса Юрін - Іван Котляревський



Олександр Кузьмін - Тарас Шевченко



Олег Телятник - Григорій Сковорода

Громадська організація «Воїни АТО Черкащини» закликає до співпраці

15 грудня відбулася презентація нової громадської організації «Воїни АТО Черкащини». На чолі із головою правління цієї громадської організації Олександром Халамейдиком було проведено круглий стіл, в якому взяли участь представники організації та голова обласної ради Валентина Коваленко. Про це повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».
Олександр Халамейдик зазначив, що в той час, коли ведеться війна із російським окупантом, а наші бійці гинуть на Сході, організація ставить перед собою ряд завдань. Уже на сьогоднішній час багато зроблено зусиллями організації.
«Воїни АТО Черкащини» надають правову підтримку всім, хто знаходиться у зоні АТО чи повернувся звідти, а також їхнім сім’ям. Організація просуває військовослужбовців у реабілітаційні центри, забирає поранених.
Ведеться також і юридична підтримка. Найгостріше питання сьогодні «як отримати військовослужбовцю довідку учасника бойових дій?» Наскільки зрозуміло, у Кабміні немає чіткого розуміння кому таку довідку давати. Тому механізм її отримання дуже складний. За неї треба боротись та відстоювати свої права.
Таких довідок видано дуже мало. А люди мають отримувати те, що їм по праву належить. Адже бійці то є люди-герої, що ризикують власним життям і беззаперечно мають право на неї.
Велику увагу зараз треба приділити родинам поранених та загиблих. Вони повинні отримувати моральну та матеріальну підтримку.
Представники організації хотіли б захищати свої інтереси, та інтереси тих, хто захищає і допомагає нам.
Головне завдання сьогодення – зберегти цілісність та незалежність України, зменшити кількість смертей на фронті, і не лише воїнів, а й мирного населення.

“Барс” для наших вояків

Черкаський автомобільний завод продемонстрував керівництву Національної гвардії український багатофункціональний легкий бронеавтомобіль «Барс» з колісною формулою 4х4, призначений для виконання тактичних завдань, патрулювання кордону, охорони блокпостів та проведення бойових операцій в місті.  Конструкторське бюро заводу у короткий термін розробило необхідний військовим бронеавтомобіль.
Маючи бездоганні технічні характеристики та маневреність, бронеавтомобіль «Барс» має переваги перед конкурентами. Серед них: корпус авто зварний, виготовлений із сталевих броньованих листів, розташованих під кутом, що забезпечує круговий захист від куль патронів 5,45 мм, 7,62 мм; передбачене встановлення різних бойових модулів на даху бойового відділення та ін. В зоні АТО «Барс» може використовуватись для: транспортування особового складу, перевезення вантажів в умовах бойових дій, виконання тактичних завдань, охорони блокпостів, ведення бою в місті. Також може використовуватись як санітарний автомобіль. Пасажиромісткість 6-8 чоловік в повному обмундируванні. Особливість конструкції броньованого авто дозволяє комфортну посадку та висадку екіпажу через широкі бокові і задню двері. Також є додатковий люк на даху.
Крім того, на вимогу замовника, авто може комплектуватися тепловізорами, приладами нічного бачення, радіо захистом, фільтрами циклон. В базовій комплектації авто вже оснащено кондиціонером, додатковою пічкою vebasto, камерою заднього ходу та кругового обзору, GPSнавігатором.   Під капотом броньованого авто надсучасний турбо дизель потужністю 160 к/с із витратою палива лише 15 л. на 100 км, що дозволяє йому на одній заправці проїхати близько 600 кілометрів. Авто розвиває швидкість по пересіченій місцевості до 100 км/год.
Варто відмітити, що наявна сьогодні в зоні АТО бронетехніка надто важка, громіздка й не має необхідної маневреності, що в умовах прокладання шляху через місто є загрозою безпеці військовим. Крім того, в зимових умовах підвищена прохідність та швидкість – головні фактори збереження життя бійців.
«Потужності заводу сьогодні дозволяють нам виготовляти до 50 автомобілів на місяць»,- зазначив директор заводу.
                       Джерело: “Рідна Черкащина”.

Черкаські патріоти вшанували Василя Симоненка

  Сьогодні 51 роковини від дня, коли Василь Симоненко відійшов у вічність.
 Тому, що Василь у 28 років полишив Землю, допомогли тодішні органи. Його було побито ні за що у відділку міліції, в результаті чого й обірвалося молоде життя поета-патріота.
  Це уявити треба, що молода людина, поет, за півсотні років до сьогодення, звертався до України-Матері: "Хай мовчать америки й росії, коли я з тобою говорю!"
  На цвинтар прийшли ті, хто з провагою відноситься до творчого спадку поета, до його громадянської позиції у ті нелегкі часи. А це - і молодь, і люди старшого віку. Священники, митці, громадяни.
   Священники відслужили панахиду, до могили лягли китиці калини. Заспівали з "Лебедей материнства" "Виростеш ти, сину". 

А 8 січня року прийдешнього ми відзначимо 80-річний ювілей цього Великого Українця.

Горять автобуси...

Нестор Мартинець, Космач.  13.12.2013 р

Рік тому тисячі людей кинулися їхати до столиці. щоб вборонити волю нашого народу.І тоді , щоб не допустити людей до Києва, наші вороги почали кидати камінням в автобуси, розбиваючи вікна. А часом доходило до того, що палили транспортні засоби…Такий випадок мав місце і в івано-Франківську…




Горять автобуси і по обличчю б"ють,
І безневинних до в"язниць кидають
Тих, що за правду й за свободу йдуть.
Хто хоче жити в європейськім краю...
А виконавець ходить серед нас.
А виконавець робить все свідомо.
Немов не знає. що настане час
Й про нього стане все усім відомо.
Спитаймося. а звідки ж то він є,
І хто його є батько і хто мати.
Чи знає він. що за неправду йде.
Щоб волю у кайдани закувати...
Чи він хоч чув про долю яничар...
Але ж вони не знали родоводу,
А цей при владі. думає . що цар.
А цей іде проти свого народу...
Опам"ятатись вже прийшла пора.
Народ за правду став, . і це не жарти.
А нагорода, навіть золота.
Майбутнього дітей його не варта.
Ти, ж перестань знущатись над своїм,
Таким стражденним, величним народом,
Задумайся над словом цим моїм,
І матимеш від Бога нагороду...

Митці - найкраща компанія. Коли вони не керуться "державниками".

Коротка передісторія. Декілька років тому я проводив декілька поетичних вечорів. Запрошував наших місцевих (і не лише) поетів, бардів, авторів-виконавців. А це був час, коли  підара президентом став Чівокуня. Так ось цей чівокуня в Черкаській області смотрящім призначив свого подєльнічка Тулуба. А Тулуб у свою чергу призвав у наші краї ще одного свого саратніка з дивним прізвищем (нічого особистого!) Влізло. І буквально на перших-ліпших виборах міського голови  черкащани дізнаються, що один з кандидатів на цю посаду є той самий Влізло.
   І от, на одній з поетичних зустрічей, виходить на наш міні-подіум місцевий поет Олекса Юрін і починає декламувати:
                Розбиті ущент дороги,
                В оселях живе остуда,
                Стежиною однорога
                Зникає бюджет внікуди.
                З білбордів хриплять химери,
                Обшарпані вкрай під’їзди,
                Щось на посаду мера... влізло.
   Аби ви, друзі, лише глянули, що тут в залі, почалось! Регіт не стихав декілька хвилин.
  Пізніш я вже ближче познайомився з Олексою. Вважаю, що за цей час він став не лише ближче, як знайомий, товариш, чи не побратим. А ще й не місцевим, черкаським, а українським поетом, Насправді, відомим в Україні.
   На днях Олекса повернувся з зони АТО, де він брав участь у творчих зустрічах з воїнами, що стоять на захисті нашої територіальної цілісності. Наші митці такі відвідини АТО назвали одним з елементів гуманітарної допомоги. І це насправді так і було.
   Але...
Далі викладую рядки, які написав по приїзді з тих місць сам пан Олекса.
Олекса Юрін.
Не хотілося писати про нашу останню подорож в зону АТО, але, мабуть, треба.

Зібралися нашою дружньою компанією артистів (Наталка Мамалига, Юрко Прокопчук, гурт «Спів братів» і Ваш покірний слуга). Домовилися з ГО «Блокпост» про транспорт і три концерти (у Слов'янську - Артемівську - Волновасі).

Нас попросили зібратися на Соборній площі о 21:30, де мав чекати автобус. О 21:45 під'їхав автобус і кілька джипів. Виявилося, що поїздку очолює облдержадміністрація. Це було сюрпризом як для артистів, так і для представників «Блокпосту», які домовлялися з облрадою про автобус. Всі артисти не поміщалися у салоні, адже туди вже підсіли люди від адміністрації. Довелося розрулювати ситуацію і вмовляти артистів таки їхати. Розрулили.

Водій не хотів завантажувати апаратуру, що стояла на морозі, до команди командира. Прийшлося йти до полковника, який дозволив. Ми одразу зрозуміли, що нічого хорошого з поїздки не вийде.

Їхали колоною. На Донеччині на багатьох деревах вздовж дороги на Маріуполь видно сліди від бойових дій.

Приїхали. З журналістами одразу провели інструктаж: що можна показувати, а що - ні. Чекали на губернатора. Коли він приїхав, почали урочисту частину і концерт. Вручили гуманітарку і дитячі листи та малюнки. Потім хлопцям-артистам запропонували пообідати на вулиці разом з солдатами. Було приємно. Солдати підходили, дякували за концерт. Принесли нам скалки від російських мін.

Ніхто не повідомив, коли збір. Думаю, збір мав бути тоді, коли вирішить губернатор. Ми з Юрком та Наталкою спокійно розмовляли з солдатами, коли за нами послали гінця. Коли я вийшов на двір, до мене кинувся якийсь офіцер: «Ви що собі думаєте?! На вас губернатор чекає!» – «Хай почекає», - спокійно відповів я. Від такої зухвалості в офіцера відібрало дар мови.

Виявилося, що ще немає представників «Громадського», які робили зйомку. Заступник начальника військомату обіцяв набити їм мордяки, але тільки покричав.

Поверталися також колоною. Водій не хотів зупинятися протягом 4,5 годин, тому що не було команди командира. Мстили вони нам, чи що? Зупинився аж за Запоріжжям, коли ми пригрозили влаштувати бунт і почали співати повстанських пісень.

Дорога додому була веселішою. Співали хором під акомпанемент гітари та контрабасу. Все-таки, митці - найкраща компанія.

Приїхали в Черкаси о 2:30 ночі. На десерт, водій відмовився розвозити артистів з інструментами, сказавши, що він не таксі. Ну, дякуємо, що взагалі довіз.

Ось така подорож, малята...
 

Спів Братів.

Наталка Мамалига.

Наталка з Юрком Прокопчуком.

Спів патріотів Наталки та Юрка.

Олекса Юрін читає...

Хто з Ростова-на-Дону їде "звільняти" Донбас

Олександр Білінський, блогер.

     Повернувся з відрядження. Залізничний вокзал в Ростові-на-Дону - скопище козаків з нашивками "Новоросія", п'яних демонів в камуфляжі і солдатів-строковиків, яких командири звозять з усіх регіонів в Ростовську область.

   Козаки переважно їдуть у Луганську область. Весь російський набрід з сіл - у Донецьку. З татуюваннями у вигляді автоматів Калашникова на голених наголо головах. Бухі в мотлох, в камуфляжі і з засмальцьованими торбами за плечима. Потребують жінок пропускати їх без черги в залізничну касу за квитками, тому що "ми ваши защітнікі".
   Безвусих солдатиків теж звозять в Ростов. За три дні став свідком побудови на вокзалі двох груп. Перша - з Астраханської області, друга - з Томської. Яка їх подальша доля, не знаю.           Липові козаки  ледве стоять на ногах. "Визволителі" їдуть на Донбас на заробітки: не стільки воювати, скільки мародерствувати і заробляти на бухло.
   Їм все одно, в кого стріляти, куди наводити установку "Град" і кого захоплювати в полон.
   Це для розуміння того, кому віддано на розграбування Донбас. Босоті і рядженим жебракам з  російських міст.
  

Про тих, хто нас захищає

Відбулась у мене нова зустріч.
   Максим Галушка - командир гранатометного відділення  128-ої окремої гірничо-піхотної бригади Збройних Сил України.Він прибув до Черкас, до своїх рідних у відпустку разом з Тарасом. Нині - останні деньки цієї недовгої відпустки.
   Від нього я дізнався, що такий самий нетривалий відпочинок має і син моєї однокласниці Надії, Сашко Кутній.
   Не хочу я тут переказувати про те, що почув від Максима. Які фото і відео побачив в його телефоні. Ми усі вже надивились цієї, далеко не співпадаючої з "Россія 1" чи там "Россія 24", інформації.
   Встиг домовитися й записати бесіду з цим хлопцем на обласному радіо. Сьогодні зходимо з ним на зустріч на одному з місцевих телевізійних каналів.
   Під час нашого спілкування Максим поскаржився на своє здоров'я: щось там з серцем непорядок та з хребтом проблеми. З цього приводу я вчора зідзвонився з медичними установами і сьогодні зранку Макс вже у дільничого лікаря, який ось-ось вже повинен йому виписати направлення на обстеження до місцевому госпіталі. Максим же на мене тепер тримає певну образу, мовляв, навіщо я це зробив. А моя відповідь була такою: а навіщо нам хворі бійці? Обстежишся, підлікуєшся, і - в бій!
   Ви згодні?

"Пливе кача" линула над Чикаго

Пошта з Чикаго. Повідомлення від Василя Стойки:

На днях в церкві святих Володимира та Ольги, що в Чикаго, українським земляцтвом було проведене  віче з молитвою. Так наша діаспора в США відзначила річницю Майдану та вшанувала загиблих Небесної сотні. Хор співав "Пливе кача". Усі присутні виконали гімн України.
   На віче виступили присутні на ньому консули генеральних консульств України, Польщі, Литви, Латвії, а також представники мерії Чикаго та місцевих українських організацій.

Кийки гуляли по хрупких плечах… 7.12.2013…

Шановні друзі. Повернімося в  07 грудня 2013 року і зробімо все можливе, щоб цього не повернулося на терени нашої держави.
  Нестор Мартинець, с.Космач.







Кийки гуляли по хрупких плечах,
Чи  випадкові ці були  удари.?
То попередження за європейський шлях,
Що вибраний для нашої держави…
Кийки гуляли,лиш юнацький крик
Цих нелюдів просив. щоб перестали…
А били всіх,і хто втекти не встиг,
Мов звірі. свою здобич  добивали…
Пролилась кров.пролилась рідна кров,
Й не думали вкраїнські батько й мати,
Що так проявлять до дітей “любов”
Ті, що повинні спокій захищати…
Бо били так, мов лютих ворогів,
Озброєні аж до зубів бандити,
За те вбивали  доньок і синів,
Що прагнули в Європі вільній жити.
Для нелюдів хтось просить нагород,
Бо , бачите,що ” Беркут” – то герої,
Та вже  піднявсь на боротьбу народ
Переконання захистити свої.
Не допоможуть ворогам кийки,
Щоб не в Європу йти. а до Росії,
Ото ж потрібно на майдани йти,
Щоб не втопили в крові наші мрії.
Щоб не кидались звірі та птахи,
На нашу волю щоб не зазіхали,
Інакше нас чекають Соловки,
Інакше нас чекають магадани…
Ти вже не спиш, народе рідний мій,
Ти вже прокинувсь від Карпат до Криму.
Ото ж постій.ти до кінця постій,
І будеш мати вільну Україну!

  

От де свято зі слізьми на очах...

6 грудня у цьому році - останній день святкування Дня Українського війська саме у таку дату.
    З наступного року Україна відзначатиме це свято, як і годиться, 14 жовтня - в день Покрови. Адже саме свята Покрова  була  Заступницею і Покровителькою нашого народу протягом більш як тисячолітньої історії нашої землі. Українські князі, королі, військо, козаки та гетьмани обирали Богородицю  своєю Покровителькою та Опікункою.
    Українська Повстанська Армія проголосила свято Покрови своїм офіційним святом.
     Що ж до сьогоднішнього відзначення нашого війська, то не було воно яскраво-веселим. А було вшануванням самовідданості та благородства, якими володіють оборонці нашої  землі.
  Сьогодні, коли після тривалого збройного конфлікту багато українських вояків полягло на полі бою, ми  віддаємо їм шану, складаємо подяку за те, що вони пожертвували своїми життями за наше вільне майбутнє.
   Учора Драбівщина попрощалася з героєм-добровольцем, який загинув під час бойових дій в зоні АТО, – 44-річним Олександром Потапенком.Олександр Потапенко, пише "Про головне", перша болюча втрата для Драбівщини.
   Черкаси сьогодні прощалися з 48-м загиблим воїном-героєм. Життя 23-річного черкащанина, легендарного "кіборга" Андрія Терещенка обірвалося 3 грудня. Під час обстрілу Донецького аеропорту 2 грудня Андрій отримав тяжке поранення , був доставлений вертольотом до госпіталю, однак не вижив.
  Порощатися з Андрієм прийшла понад тисяча черкащан...
  Світла  пам'ять!


      Фото: сайт "Про головне".
  

Олена Білозерська про "перемир'я"

О, клас. Вперше десь днів за п'ять тут на передку прорізався Інет. Зараз швиденько розкажу вам про наше перемир'я.
Ви ж знаєте, що у нас тут перемир'я, правда? Чули по телевізору? Так ось, згідно домовленостей воно почалося вчора о шостій. Останні хвилин сорок перед шостою супротивник, вочевидь, вирішив висипати нам на голови увесь наявний у них БК. (Сподіваючись, вочевидь, що протягом перемир'я з Росії новий підвезуть). А я була страшенно голодна і саме збиралася поїсти. Тільки ставлю на вогонь картоплю - прилітає міна. Я швиденько знімаю її з вогня, щоб не згоріла, і біжу в підвал. А жерти ж хочеться. Виходжу з підвалу, повертаю картоплю на вогонь - прилітає міна. І так разів із чотири.А потім настала шоста, і я спокійно доварила картоплю і поїла. Хвала перемир'ю.
Тривало воно десь аж цілих години дві. Потім все почалося по новій.

Повернулася щойно з чергування на посту. Температура десь мінус 12. В тепловізорі світиться буквально все. І - звуки перемир'я, а також спалахи перемир'я і тремтіння землі перемир'я у всій красі.
Сепари посипають мінами і градами усі наші позиції, до яких можуть дотягнутися. Наша артилерія, звісно, в боргу не залишається.
Ми жартуємо. "О, шматок перемир'я полетів. Послання миру калібром 152 мм". Ситуація ж у цілому зветься у нас "останнє китайське перемир'я".
Бійці займаються своїми військовими справами, як і займалися. Захищають Україну і готуються захищати її краще. На ігри політиків ніхто не звертає уваги.