У Черкасах розгромлено Храм УАПЦ. П'яний козак?

 Вранці мені зателефонував настоятель Храму Пресятої Богородиці УАПЦ о. Назарій. Повідомив, що на світанку було пограбовано й порушено Храм.
  Коли я туди приїхав, на місці пригоди вже працювала міліція - оперативники, експерти... Злочинця вже було затримано і доставлено у райвідділок. Ним, як він сам себе назвав, виявився сотник українського козацтва. За припущенням о. Назарія, той вчинив розгром тому, що священник одного разу сказав: козаки мають захищати Україну на Сході, а не ходити просто так вулицями. Це, ймовірно, і стало причиною.
   Міліції вже відомо, хто цей чоловік.  На місці зараз працюють люди, – говорить начальник сектору зв’язків з громадськістю УМВС України в Черкаській області Дмитро Грищенко.
   В приміщенні Храму все розгромлено, деякі матеріальні цінності зникли. Храм не мав охорони, тому нападника виявили лише зранку. З огляду на результати погрому, очевидно що він діяв не сам.
    Отець Назарій звертається до небайдужих з проханням допомогти у відновленні Храму, номер його телефону 067 2843004

Розбите вікно - вхід для нелюдів...

Поряд з розп'яттям - випита й розбита пляшка з-під Кагору...

До язика дзвону прив'язано червону шмату.

Що відбувалося в Слов'янську. З перших вуст.

Декілька днів тому я дізнався, що по сусідству з моїм товаришем у с. Геронимівка поселилась родина зі Слов'янська. Я попросив товариша, щоб він домовився про зустріч зі мною. Дуже було цікаво почути з перших вуст.

   І от учора наша зустріч відбулась. Віктор розповів про свою родину: він, дружина та дві доньки, 14 та 20 років. Сам Віктор родом з Хмельницького, а дружина місцева, зі Слов'янська.  Вони з дружиною разом закінчили навчання у Харкові і вже одруженими потрапили до міста, де прожили 25 років. Обоє працювали в міліції, але по виходу на пенсію, Віктор почав працювати в адвокатській конторі, де й працював до початку останніх подій.

Віктор, біженець зі Слов'янська.
   "Почалось все 12 квітня. Йду зранку на роботу і раптом звертаю увагу на щільно оточену невідомими у балаклавах будівлю УМВС. Я підійшов поближче, що роздивитися, що ж там сталося. Мене відпихували, один дістав пістолет, підійшов в притул і тихенько, але погрозливо мовив в вухо:"Ти чьо тут хочєш? Ми - рассійскій спецназ"". По їхній мові було чути, що це немісцеві, як ми вже пізніш почали говорити "поребрікі".
Що у той момент відбулося, дивіться тут. Віктор у чорній шкіряній куртці. Там не ввійшло в сюжет, як жінки під час спілкування Віктора з "натовпом", гавкнули в його сторону "Бандєра!"
   Далі - більше. Наступного дня з ранку приїжджає ще два військових КАМАЗи  з рослими хлопцями в  чорній формі, з новенькою зброєю в руках і знову ж таки, з чітким немісцевим "говором". Чітке російське "Ґеканьє" тощо. У цей час випадково прийшлось переговорити з одним з них - виявилось, то був чорнозвісний Абвер. Того ж дня було захоплено гору Карачун, де знаходився телеретранслятор і відключено українські телеканали. Пізніш об'єкт було відбито, але при відступі терористи-сепаратисти перерізали кабель, тож тепер в Слов'янську немає ніяких телеканалів.
    "Ще місяць після захоплення міста ми там прожили. Я ходив на роботу, дружина й діти сиділи вдома, бо вже у той час було досить ризиковано ходити містом. Кожного дня з обох боків літали міни, снаряди, свистіли кулі. У мене на телефоні є досить фотофактів - розбиті дороги, пробиті мінами та снарядами будинки, розтрощені гаражі, сараї... На місто тепер страшно  дивитись - суцільні руїни...
   Що найбільш вразило, так це живі щити з жінок-бабуль прихожан московської церкви перед блок-постами, з іконами в руках і скандуваннями "Рассія!"
   І ось одного разу я вийшов з дому покурити. Раптом під'їжджає уазик, з якого виходить декілька здорованів: "Ти здєсь живьош?" - "Да". Хапають мене, підштовхуючи автоматом у спину, валять спочатку обличчям в землю, потім заштовхують в машину. Везуть в будівлю УМВС. Пізніш виявилось, що це - наслідок анонімки, яку мені показали: "Прізвище, ім'я, по-батькові. Адреса. 1. Бивший работнік украінской міліціі. 2. Сам родом із западной Украіни. 3. Нє нравіцца нинєшняя власть на Данбасє".
   Тільки дякуючи тому, що "бивший", в тій будівлі не залишили, а перевезли в підвал СБУ. Помістили в камеру, де знаходилось 12 чоловік. Увечорі наступного дня дали якоїсь баланди поїсти.
   З тієї камери запам'ятався один хлопчина. Далекобійник з Полтавщини. Він привіз до Луганська м'ясо. Їхав додому. Зупинили на одному з блок-постів і там почули, що він розмовляє українською. Російську він не знав на тому рівні, щоб вільно розмовляти. Все - забрали, як "Правосєка" ("Правий сектор"). Знаходився в камері вже 12 діб. Розказував, що вдома ніхто не знає, де він, що з ним трапилось... Я йому настійливо порадив якнайшвидше вивчитись говорити російською...
     До речі, коли я вже виїхав звідти й проїжджав Полтаву, зателефонував до місцевої міліції, повідомив про цього хлопця, на що почув відповідь полтавського міліціонера: "Нащо ви мені це все розказуєте?" (!!!)
   Пізніш мене звідтіля відпустили. Прийшовши додому, мені друзі повідомили, що краще буде, якщо завтра я з сім'єю вже покину Слов'янськ. Умовив своїх. Найперше, завдяки діяльності однієї з церков, відправили молодшу доньку. Ці християни-протестанти щодня відправляли по автобусу за межі гарячої точки - до Ізюма Харківської області. Пізніш пастора цієї церкви забрали - "амєріканскіє дєньгі атрабативал".
   А пізніш ми з дружиною та старшою донькою виїхали. Спочатку, діставшись до Харкова, пробули там пару днів. А потім до мене додзвонився товариш, однокашник з Черкас і запропонував приїхати, бо у його знайомого є прихисток, місце, де можна прожити. Це в Геронимівці, у його батьківському домі. І от ми тут.
   Ох, якби ви тільки знали, які відчуття були у нас, коли ми перетнули останній ворожий блок-пост! При вигляді українських прапорів, символіки наверталась мокрота на очі...
   Наостанок все ж скажу: більшість населення Донбасу, на жаль, не є справжніми українськими патріотами. Найбільше підтримали весь цей бедлам комуністи. Причому, в першу чергу комуністи-депутати усіх рівнів.
    Звичайно, зараз прості люди, населення вже міняють свої погляди-переконання, але вже запізно. Якби це населення було таке, як тут, вже б давно все закінчилось путінським фіаско".
  Ось таке я почув з вуст очевидця, безпосереднього свідка тих подій. Додати від себе нічого.

При новій владі на Черкащині з'явилася Громадська рада.

Учора пізно увечорі у Черкаській області було утворено Громадську раду при Черкаській раді та ОДА.
   На установче засідання зібрався 71 представник громадських організацій області з 81, що подали документи.
   Почалося все з молитви, благословіння та настанови представників різних релігійних конфесій України - УПЦ (КП), УПЦ (МП(!!!)), УАПЦ, УГКЦ та релігійної громади "Християнська віра".
    Першою виступила Голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко. На першій світлині ви бачите, що ініціативна група зі створення Громадської ради мала на меті створити її безпосередньо при Облдержадміністрації. Але після виступу Валентини Коваленко, яка наголосила, що вже тривалий час наполягала на тому, щоб рада утворювалась не лише при ОДА, а й при обласній раді, тобто, при усій обласній владі, зібрання переважною кількістю голосів проголосувало за цю пропозицію.
    Наступним узяв слово помічник-консультант Голови ОДА Юрій Піднебесний, який проінформував присутніх про ініціативи з проведення установчих зборів, зачитав порядок денний та регламент засідання. Хоча слід відзначити, що початок зібрання не "журчав тихим ручаєм" - ряд присутніх перебивали виступаючих. Не усі розуміли, куди прийшли. Як приклад, при обранні головуючого зборів декілька присутніх вимагали незрозумілого - видно вони думали, що вже обирають Голову Ради.
    Далі присутні заслухали звіт про роботу попередньої Громадської ради за час її діяльності. А це 2012-2013 р.р., роки правління бандитів та крадіїв. І дякувати Богові, що не постало питання надати оцінку тій раді. Бо як можна оцінювати тих, хто пішов на співпрацю зі злочинним режимом?..
   За тим присутніми було визначено, у якому за кількістю складі буде обратися ця Рада. Більшість проголосувала за кількість ради у складі представників 36 громадських організацій. І насамкінець відбулось таємне голосування, результати якого стали відомі вже о 22-30.
   Тож, з радістю повідомляю, що до Громадської ради при Черкаській ОДА та Обласній раді у числі 36-ти увійшла й наша ГО "Воля ХХІ". Намагатимемось і прикладемо зусиль, аби це була не просто присутність у структурі, а дієва, активна участь у роботі на користь громаді, області й країні.

  

Життя і смерть гранатометника Сергія Ярошенка

Максим СТЕПАНОВ

Про кожного загиблого в Антитерористичній операції воїна можна говорити в двох площинах. Для суспільства, держави він – герой, на подвиг якого слід рівнятися. Й це цілком правильно. Та є й інший погляд: матерів, жінок, братів і сестер. Ніякі вшанування, ніякі грошові компенсації не переконають їх, що смерть рідної людини була необхідною...

На фото – Сергiй Ярошенко

– Ми занадто довго жили у мирному суспільстві, – сказав у розмові з нами один український військовий. – Нам дуже важко усвідомити, що мирне життя тепер необхідно захищати. Й робити це мусимо ми, наші близькі, наші сини. Часто – ціною свого життя...

Сержант Сергій Ярошенко, який народився і виріс у Тальному, цю ціну заплатив. Сповна розрахувалися за мирне небо над головою і його батьки, дружина, двоє дітей, молодший брат. Чим можемо допомогти їм ми, співвітчизники? Грошова допомога, пам’ятник на кладовищі, перейменування вулиці, державна нагорода, увага суспільства... Які дрібниці!

Спробуємо зробити свій мікроскопічний внесок і ми, «Прочерк».

«Якщо я не піду, то хто піде?»

26 травня Тальне прощалося зі старшиною Ярошенком, вбитим на Луганщині.

Публікації про похорон Сергія Ярошенка в місцевих газетах «Колос» і «Поле Честі»

Публікації про похорон Сергія Ярошенка в місцевих газетах «Колос» і «Поле Честі»

Довідка «Прочерку». Ярошенко Сергій Григорович народився 10 травня 1978 року в Тальному на Черкащині. Закінчив місцеву школу-інтернат, де його мама Віра Петрівна Лущевська працює у їдальні. Відслужив строкову службу в армії. Останні роки із дружиною Тетяною, чотирирічною дочкою Олександрою та дворічним сином Ярославом проживав у селі Радовель Олевського району Житомирської області. Заробляв, працюючи разом із братом по матері Олегом Лущевським на будівництвах та ремонтах у Києві. Сержант Ярошенко мобілізований 26 березня 2014 року, служив командиром відділення гранатометного взводу механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Загинув 22 травня 2014 року поблизу м. Рубіжне Луганської області.

– 25 березня, за день до мобілізації, Сергій приїхав із заробітків із Києва додому на день народження своєї дочки Саші, – розповів «Прочерку» брат загиблого сержанта Олег. – Очевидно, його побачили й того ж дня зателефонували з сільської ради. Сказали з’явитися до райвійськкомату наступного дня на 7.30.

Олег розповідає, що родичі й близькі радили йому не йти у військкомат, адже в нього двоє дітей, повістки йому ніхто не надсилав, а телефонний дзвінок до справи не пришиєш. Та Сергій був патріотом, ветераном Майдану. Його мати каже, що військового квитка він приготував ще від початку кримських подій.

– «Не піду я, то хто піде?» – сказав Сергій. І пішов, – розповідає брат. – А ще родичі казали: військкомат відкривається о дев’ятій, що там робити о пів восьмої? Але він таки пішов на пів восьмої й там чекав аж до відкриття.

Із райцентру Олевськ мобілізованих військовослужбовців доправили до Новограда-Волинського. Звідти вони відбули в Миколаїв. Там прослужили зо два тижні. А звідти – до Рубіжного Луганської області.

Сержант Ярошенко

Про те, як проходила служба, Сергій не розповідав ані матері, ані братові. Іноді ділився з дружиною та дядьком.

– «Офіційні» 45 днів мобілізації в Сергія та його товаришів закінчилися ще в Миколаєві, й хлопці готувалися їхати по домівках, – розповідає Олег. – Але їм сказали, що вони неправильно зрозуміли: «Ви маєте служити не 45 днів, а від 45 днів і більше». Й вони залишилися. Виплату грошей їм затримували, а потім видали зарплатну картку. Зараз ми порушуємо питання, щоб кошти з цієї картки отримала Сергієва жінка. Але поки що це питання не вирішене.

Солдатські будні, як кажуть, – не цукор. Та Сергій був не з тих, хто скаржиться. Лише зараз через третіх осіб близькі родичі дізнаються про подробиці його служби в гарячій точці. Коли в телефонній розмові із дядьком той закликав Сергія вдягати на службу каску та бронежилет, сержант відповідав, що нових касок ще немає, а є старі, 1947 року випуску, зовсім «ніякі». Бронежилетів теж бракувало. На чергування брали з собою автомат, кілька ріжків набоїв та гранати. Бойова техніка була несправна. Харчувалися тим, що взяли з собою, передавали з дому або чим допомагало місцеве населення. Зрозуміло, що все це не додавало військовому керівництву популярності. Але Сергій розумів й інше: в попередні роки армію було практично знищено, і її відновлення мало відбуватися вже в ході проведення АТО.

– Як не зателефонуєш до Сергія, він завжди відповідав: «Усе гаразд. Ідемо в супроводження», або: «Відпочиваємо у наметі», – розповів Олег.

22 травня о 4-й годині Олег разом із товаришами заступив на пост. О 4.15 чи о 4.20 його застрелили. Як це відбувалося, сім’ї достеменно невідомо. Інформація надходила через другі-треті руки. Є дві версії: або снайперська куля, або кулеметна черга. Розповідають, що український пост спочатку обстріляли гранатометники, а потім почали розстрілювати з кулемета. Так чи інакше, родичі помітили у Сергія шрам на горлі й сліди від входу й виходу кулі на голові.

«Похоронка» Донбаської війни

Тіло Сергія прибуло додому тільки через чотири дні. Якийсь час його не могли вивезти з моргу місцевої лікарні – лікувальний заклад блокували сепаратисти. Потім загиблого доправили автотранспортом на Житомирщину (по місцю мобілізації). Звідти тіло забрали на Тальнівщину.

– Коли до нас звернулися родичі Сергія з проханням про допомогу (батькам та дружині величезне горе не дозволяло ні про що думати), ми буквально за півтори години знайшли підприємців, готових підтримати, – розповів нам військовий комісар Тальнівсько-Катеринопільського об’єднаного міського військкомату підполковник Валерій Кудла. – Кожен погоджувався допомогти з першого нашого слова. Привезли тіло Сергія з Житомирщини. Зібрали кошти на матеріальну допомогу. Автобусний парк виділив автобуси. Працівники військкомату та самооборонівці несли на руках труну через півміста від батьківської хати до церкви Петра і Павла, а після відспівування – на центральну площу Гетьманів, де відбувся траурний мітинг. Потім звідти – кілька кілометрів до кладовища...

Сергієва мати Віра Петрівна

Сергієва мати, Віра Петрівна, ще не стара жінка зі звичними до фізичної праці «сільськими» руками, знизає плечима: «Спасибі їм». Її горе величезне й всеохоплююче. Я спіймав себе на думці: чи може світ, який забрав у неї найдорожче, хоч якось відшкодувати втрату?

Трагедія нашої обкраденої та сплюндрованої України в тому, що її державні інтереси тепер мусять забирати життя воїнів. Усе, як завжди: високопосадовці, які висмоктували із країни соки, які руйнували її, чудово почуваються й тепер – хто в еміграції, а хто й у себе вдома. А вину за загибель солдат відчувають і намагаються хоч якось спокутувати, наче свою власну, зовсім інші люди: підприємці, працівники місцевих рад (у цьому разі – Тальнівської міської та Радовельської сільської), самооборонівці, працівники військкоматів. Грабували неньку одні, а борги її віддають інші...

Людина без зла

Тальне живе своїм звичним життям, життям тилового містечка. У рідній школі Сергія, Тальнівській санаторній школі-інтернаті, – ремонт, пахне фарбою, працює електрорубанок. На дворі кілька дівчаток катаються на дивному велосипеді: одна напівлежачи крутить педалі, а ще кілька примостилися на велетенському багажнику.

Тальнівська санаторна школа-інтернат

Директор Олександр Павленко – на своєму робочому місці. Тут він працює вже не одне десятиліття.

– Сергій учився у нас з першого по дев’ятий клас, – розповідає Олександр Савович. – Хлопець був дуже компанійський, оптиміст. У класі його любили... Ви зрозумійте, це я не тому, що «про померлих – тільки добре». Деякі хлопці в підлітковий вік бувають розбишаками. Він був не такий. Він був дуже добра, хороша, весела дитина. Без зла... Так говорять його шкільні товариші. І все Тальне так говорить.

Хата у Сергієвої матері Віри Петрівни – зручна, простора. У великій кімнаті стоять столи – тут ще збиратимуться родичі й близькі на 40 днів...

– Після школи й армії Сергій постійно їздив на заробітки, – розповідає Віра Петрівна. – Довго їздив до Польщі. Останні роки – до Києва. З Тетяною побрався років зо п’ять тому. Дуже хотів діток, а коли народилися, сильно їх любив. Вони в нього пізні... Приїде додому на кілька днів, допоможе, і знов їде. А Таня – з дітками. Дітки постійно хворіють. Як вона тепер з ними буде – зовсім сама? Вона, до того ж, інвалід третьої групи. Хоч би пенсію якусь дали їм... Хоч би гроші... А їм не гроші, а татко потрібний. Татка не повернеш...

Сергій Ярошенко з дітьми. Під час дводенної відпустки незадовго до загибелі

Останній місяць життя Віри Петрівни, її чоловіка Володимира Петровича, невістки Тетяни Миколаївни та внуків перейшло в інший вимір, втратило видиму перспективу, замкнулося на сьогоднішньому дні. І на спогадах, на міркуваннях «в умовному способі».

– От я думаю: якби Сергій не прописався на Житомирщині, може, його в армію не взяли б, і він би не загинув? І якби він тоді не приїхав на день народження до Саші, йому не зателефонували б... А ще він був хворий на псоріаз, і Тетяна возила довідки, щоб його відпустили. А його не відпустили, тільки на якийсь час поклали в госпіталь, – каже Віра Петрівна. – Третій раз Таня з братом приїхала до військкомату з документами. Їй не сказали, а сказали братові, що все, Серьожу вбито...

Є такий сталий вираз: «Героїзм і трагедія». У мене двоє дідів і бабуся воювали на фронтах Другої світової. Але якось так вийшло, що слова про героїзм і трагедію досі залишалися для мене лише красивою пишномовною фразою. І тільки збираючи матеріали до статті про Сергія Ярошенка, я по-справжньому зрозумів, що вона, ця фраза, насправді означає...
                                                                                                 Джерело: сайт "Прочерк"

Балада про х*йла

Дякуючи Сергієві Пантюку, запрошую поціновувачів красного слова, доторкнутися до сучасної української актуальної піїтики:













Сергій Борщевський

                             Балада про Х…ла

                
                      Були в Росії різні дні –
                      І слава, і хула,
                      Були там грізні і смішні,
                      Та не було Х…ла.
                  Назвав ще Рейган це кубло
                  Імперією зла,
                  Хоч там тоді було Мурло.
                  І не було Х…ла.
                  Х…ло з‘явилось тихо так
                  З чекістського терла,
                  Одразу розпізнав не всяк
                 Його нутро Х…ла.
                 Та довго незнання таке
                 Тривати не могло.
                Бо надто нице та бридке,
                   І підле це Х…ло.
                  Зітруть віки Росії слід,
                Неначе й не було,
             Та пам‘ятатиме весь світ,
                  Що правив там Х…ло.

Черкаські митці не хочуть "мултур".

Учора, 18-го червня, о 17-00 в одній з конференц-залів Черкаської ОДА депутат Черкаської обласної ради, "вічна опозиціонерка"  Любов Майборода зібрала місцевих діячів мистецтва та  культури,  громадських діячів, небайдужих до подій, описаних мною тиждень тому.
    На зібрання для обговорення проблеми з призначенням очільника управління культури на Черкащині прийшли директори  музичних шкіл міста, музичного училища, міського будинку культури,  художні керівники філармонії, Черкаського народного хору, драматичного театру, представники митецьких спілок тощо. Я з колегами представляв Громадський люстраційний комітет.

   Усі без виключення наголошували, що ту подію, що відбулась минулого тижня важко якось назвати: це був не конкурс, не обговорення кандидатури, ні щось інше. Законодавство нашої країни не визначило такі процедури  якимось терміном. Кожен з виступаючих висказав своє обурення перспективою затвердження владою такої "переможиці" того квазіконкурсу. Загалом, за майже 2 години обговорення, учасники зібрання прийшли висновку: за 2-3 дні зустрітися з Головою Черкаської ОДА, де висказати свою думку з приводу призначень кандидатур на вакантні посади в ОДА, озвучити вимогу діяти в цій справі згідно закону - через конкурси, озвучити критерії, за якими віддавати перевагу конкурсним комісіям у оцінюванні концепцій кандидатів на посаду та дати змогу  бажаючим взяти участь у конкурсі. А на зауваження гуманітарного заступника голови ОДА, мовляв часу немає і все це треба робити якнайшвидше, відповісти словами міністра культури Євгена Нищука, сказаними з цього приводу художньому керівникові драматичного театру Сергію Проскурні: "А куди ви спішите?"

  Світлини: Анастасія Моргун, інтернет-видання "Про все".

 











                           

Їдь в Легедзине на Купайла!

21 червня 2014 року в селі Легедзиному (Тальнівський р-н, Черкаська обл.) відбудеться святкування Купайла, відроджене з ініціативи громади села чотири роки тому. До участі у святі запрощують організатори – Громадська ініціатива «ТОЛОКА ЛЕГЕДЗИНЕ», Національний центр народної культури «МУЗЕЙ ІВАНА ГОНЧАРА», Державний заповідник «ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА» та Народна кіностудія «МАЛЬВА».

За прес-анонсом, поширеним організаторами, гостей свята чекає грандіозна програма заходів:





1. Територія перед Музеєм трипільської культури:

12:00 — Початок свята: школа танців, показ виробів народних майстрів, екскурсії до Музею трипільської культури, майстер-класи.

14:00 — Відкриття художньої виставки:  «Козак і дівчина в народній картині»: колекція картин Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”.

15:00 — Громадська творчість: Школа традиційного народного танцю – керівник Ілля Фетисов  (протягом всього часу з 12.00 до 17.30), плетіння вінків, виготовлення витинанок, пташок, янголів, мотанок, прикрашання купайлиць, виготовленя великих скульптур з соломи та сіна (потім вони залишаться біля музею разом з кількома купайлицями як пам’ять про свято), лекція Ірини Ігнатенко «Таємниці жіночого тіла» (у музеї).

17:30 — Вшанування Героїв: коротке слово, хвилина мовчання, покладання землі з вул. Небесної Сотні до пам’ятника повстанцям.

18:00 — Театралізоване дійство-вистава (продовження «картинної» теми  «Козак і дівчина»): показ повстанських строїв різних часів та традиційних жіночих головних уборів, вінків.

19:00 — «Купальська хода»  від музею до купальського місця  (з купайлицями, музикою та піснями).

2.Купальське місце

19.30  — Підготовка до купальського дійства: прикрашання  Купайла вінками й стрічками, танці, ігри, козацькі забави (плетіння  вінків, співи, розваги).

21.00  —  Запалювання  вогнища і смолоскипів: «Вогонь і вода»  (купальське дійство-реконструкція свята Купайла): пускання на воду вінків; обряд напування Купайла та запліднення води.

22.00 — Купальські ігрища.

3. Амфітеатр (або територія біля музею)

23.00 – 04.00  — Легедзинський кінопоказ

Також під час усього свята запрошуємо фотографів попрацювати «у своє задоволення», а після проведення Купайла в Легедзиному плануємо відібрати кілька десятків фото для створення альбому.

Свято розпочнеться на території заповідника «Трипільська культура» та продовжиться на Купалькому пагорбі.

Довідково:

Традиція святкування Купайла (свято Сонця) 7-го липня є досить пізньою і пов’язана з бажанням церкви позбутися атрибутів дохристиянських вірувань (хороводи, перестрибування вогню, звертання до Сонця). Повернення до Купайла в період сонцестояння є лише поверненням до давньої традиції і не є відновленням язичницького культу.

Село Легедзине, що за 230 км від Києва, одне з багатьох, на перший погляд, звичайних сіл України. Особливу увагу до нього привернули кілька потужних подій, що відбулися тут протягом останнього десятиліття і викликали інтерес без перебільшення всієї України. Щорічні Толоки з будівництва-реконструкції трипільських хат, зйомки громадського кіно «Чорний козак», встановлення пам’ятника повстанцям та купальське дійство, що відбувається щороку на унікальній території в органічній атмосфері села. Земля давніх та найбільших поселень трипільської цивілізації (а саме тут розташоване найбільше відоме на сьогодні трипільське поселення та функціонує державний заповідник “Трипільська культура”) змушує людей повертатися знову до Легедзиного. Гарні люди та потужна енергетика наповнює і не залишає нікого байдужим.

Цьогорічне Купальське дійство відбудеться рівно на день літнього сонцестояння і буде справжнім святом без сцени та режисури. Спілкування з природою та людьми, занурення у пласт давньої культури через спів, танці, забави. Традиційно, як це споконвіку робили наші пращури, шукатимемо квітку папороті….