Кусень - надкушен..

lirnyksashko

Сашко Лірник

У нас вдома ніколи не було куснів.

Кусень - надкусаний шматочок хліба чи пиріжка.

Ну знаєте, як то буває? Діти надкусять і покинуть. - Потім доїм.

А потім хліб засохне і вже ніхто не доїдає, бо он свіжий пухкий і теплий стоїть.

У нас всі кусні доїдав батько. І крихти теж. Збирав зі столу, змітав в долоню і їв.

Не тому що хліба не вистачало, не дай Боже, а тому що батько пережив Голодомор.

Він тоді був маленьким хлопчиком, але це не забувається ніколи.

Відтоді і крихти не викидав. І нас навчив.

Я із здивуванням помітив, що несвідомо завжди кладу хліб правильно - шкоринкою догори, щоб лежав красиво. І перевертаю і рівняю, коли хтось покладе не так. Це теж від того виховання з дитинства.

Мене завжди судомить, коли бачу викинутий шматок булочки чи окрайця.

Теж татове виховання.

Колись я записав на касету його розповідь про Голодомор. Кілька разів зупиняв запис, бо тато плакав.

Не можу примусити себе переслухати цей запис ще раз.

Я і так все запам'ятав з першого разу.

Про те, як моя бабуся не відпускала мого тата, тоді ще малого, нікуди від себе і водила за ручку щоб не з'їли.

І про те, як прибігла сусідка в сльозах,бо зникла її донечка.

І про те, як люди пішли її шукати, видивляючись в якій хаті із комина іде дим, а значить там топиться в печі.

І як знайшли в тій хаті безумну від голоду жінку а на припічку баняк із розрубаною і звареною дитиною.

І як мати витягала голими руками з окропу і цілувала розварену половинку обличчя своєї Танечки.

І як син безумної ховався під ліжком і кричав щоб його не чіпали, бо він їв тільки печінку.

І про те, як моя прабабуся рятувала онуків, викладаючи сім збережених дорогоцінних пшеничних зерняток на поріг і зачиняла двері, коли в сіни залітав горобець, щоб їх клювати. А потім ганчіркою збивала того горобця і варила з нього юшку для дітей. А зернятка знову загортала в хусточку і тримала при собі, нікому не довіряючи цей скарб, і плакала, коли онуки просили одне зернятко посмоктати.

Пам'ятаю про те, як в село Сабадаш приїхали із Жашкова на бричках комісари в шкірянках і комісарки в червоних хустинках. І як ходили із красноармєйцами з рушницями і наганами по хатах, забираючи все що можна було з'їсти. А торбинку крупи, яку бабуся сховала в колисці під немовлятком знайшли і висипали надворі птахам, бо динка її запісяла.

І як цукор викладали просто в мішках на землю перед огорожею цукрозаводу у Верхнячці, бо не було де його тримати, оскільки вся територія заводу була завалена тими мішками. Дощ розмивав той цукор по навколишнім полям, і люди вночі повзли і їли солодку землю. А червоноармійці не підпускали людей до цієї Божої їжі і убивали їх штиками щоб не витрачати кулі.

І ще пам'ятаю, як ми вивчали у моєму морському виші класичний випадок втрати судном несхитності- це коли в Чорному морі затонув танкер,який замість нафти завантажили на продаж за кордон пшеницею в Одеському порту. Під час шторму пшениця змістилася на один борт і танкер,не пристосований для сипкого вантажу, перекинувся. Це було в "голодний" 1933 рік,коли комуністичній владі не вистачало суховантажних суден для вивоза пшениці з України і використовували для цього танкери. Зерно вивозили за кордон танкерами,а в цей час в європейській житниці - Україні вмирали мільйони українців,у яких окупаційна влада відібрала їжу.

А головне пам*ятаю про те, що із комісарами ходили по хатах місцеві "активісти"- "партєйні" комнезамівці і комсомольці, які потім теж виздихали від голоду, що самі допомагали організовувати за злиденний пайок і похвалу від окупантів.

І не було кому захистити беззбройних українських селян. Не було української армії, українських воїнів і українських вождів.

Зате були в очепленні червоноармійці із Рязані і Вологди із штиками, комісари в шкірянках із Москви і Пітера із наганами і катівнями. А ще свої запроданці і гниди.

Спогади про Голодомор-геноцид це привід не тільки поплакати і посумувати.

Це примус до дії.

Хочеш вижити? Не хочеш щоб наших дітей вбивали і нищили наш український народ?

Дій !

Те що окупантів із північного "братського" народу треба нищити - це аксіома. Це як вошей вбивати.

А із своїми Каїнами треба вчиняти не так.

Запорозькі козаки мали свою кару для таких "активістів", які вбивали своїх.

Викопували глибоку могилу, опускали туди вбивцю, а на плечі йому клали домовину із убитим. І так засипали їх разом.

Зраджуєш Україну? Нищиш українську армію? Крадеш у війська і волонтерів? Торгуєш із ворогом? Продаєш народ свій? Співробітничаєш із окупантом? Вихваляєш убивць?Розказуєш про те,що "голод бил вєздє"? Брешеш,що "тогда бил нєурожай" ?Патякаєш про те ,що "украінци убівалі самі сєбя"?

- В яму !

І на плечі домовину із загиблими від Голодомору і війни, із кусниками хліба, із зерном і звареними дітьми, із солодкою землею і вкраденим життям поколінь українців.

Важка та домовина..

Засипаємо, хлопці та дівчата!

Кожен по жмені,не зупиняємось.Щодня.

І дітей привчайте ті жмені кидати.

Тиць-гриць турецька ракета в зад, або Всьо Чьотко, Чуваки!

                                             
                                                                                             


                                                                                
 Вишел мєсяц із тумана,

                                                                             
  Винул ножик із кармана

                                                                             
   Буду рєзать, буду біть -

                                                                             
  Хто откажецца дружить!

                                    ( кацапська дитяча счіталочка)

                                                                             

  Над сідой равніной моря гордо                                                                                       рєєт Бурєвєснік чорной блискавці                                                                                 подобний!

                                                                                                      

Раісся вперде!!!

Ми самие страшние в мірє!

Ми самие крутиє в мірє!

Тагі-і-і-і-і-і-і-л!!!!

Хочу - анексую Крим, хочу - нападаю на Україну, хочу - бомблю Сирію, і ніхто мені не указ!

І мільйони дебілів в Північному Мордорі радісно скавчать і пісяються від радощів, що настріляли ще хахлів, спалили ще чурок і розбомбили ще сирійців.

А Європа соплі жує, Америка загадково вичікує, Україна напружує жили в обороні і спливає кров'ю.

Розправив свої горді крила Гордий Двоголовий Орьол-Бурєвєснік з Гордої Раіссі з Гордим Хуйлом в сідлі, піднісся в небеса і зверху чигає на тих, хто ще не заховався.

Перед всім світом вийожується, понти кидає, Іскандерами і Арматами погрожує, бомбардувальниками і штурмовиками жахає, бомбами як яйцями трусить, всіх лякає.

Ра-два-трі-чєтирє-пять! - Я іду іскать!

І тут раптом.... Тиць-3,14здиць!

В задницю влітає турецька ракета!

І всьо...

Називається "прєрваний польот".

Отак треба.

"Учітеся, брати мої!" (Т.Г.Шевченко)

- Що в танку головне?

- Головне не бздіть!

Сало є? - Є !, Є!

Пиво є? - Є!, Є!

Ракети є? - Є!, Є!

Ну так чьотко!!!!! ("Брати Гадюкіни")

Сашко Лірник






                                                                     

Маторжаники

З усіх Голодоморних історій мене найбільше вразила розповідь нині покійної Ярини Мицик. Навесні 1933-го із ситого Ленінграда у село Вишнопіль на Черкащині приїхала до батьків її родичка Марина Проценко із сином Петрусем. Хлопцю було років 6 чи 7.

У голодному Вишнополі саме їли коржі-маторжаники. Колгоспникам видавали на день 200 грамів борошна. До нього додавали перетерте берестяне листя й пекли. Петрусь простягнув руку, щоб з'їсти бодай один. Рідний дід за це його страшенно побив. Від образи дитина забігла за 20 кілометрів у село Роги до двоюрідної баби Ганни Дорошенко.

Хлопця шукали по всьому Вишнополю. На другий чи третій день Марина пішла в Роги. Постукала до тітки. Та відчинила.

— Гріх на мені, Маринко. Я зарубала і з'їла твого синочка.

Стоять і дивляться одна одній в очі. Мати, яка щойно втратила єдиного сина, й убивця — яка до того нікому зла не робила. Тому й не вміла брехати.

Уся в сльозах Марина йде додому. Але скоро повертається, просить Ганну віддати кістки. Разом шукають місце, де вони закопані. Копирсаються в землі. Немає. Шукають ще і ще. Не думають ні про що, а просто виконують роботу, яку будь-що треба зробити. Убивця і мати. Сутеніє. Риють гарячково. Матері щастить — знаходить першу кістку. Та біла, бо обварена. Разом добувають ще кілька.

— Це все? — питає Марина.

— Все, — витискає із себе Ганна.

Мати мотає кістки в хустину. Йде мовчки, не прощається. Виходить за село і реве вголос. Цілує порубані й обварені кісточки. Вдома ховає сина під грушею.

Через кілька років, коли радянська влада наклала податки на фруктові дерева, грушу зрубали. Лише берест, із листя якого пекли маторжаники, так під сокиру й не попав.

Автор: Юрій СТРИГУН

Майстриню з Черкас визнали взірцевою "Жінкою ІІІ тисячоліття"

 21 листопада в Київському національному академічному театрі Оперети відбулася VIII Церемонія нагородження Всеукраїнської премії "Жінка III тисячоліття".
 

Завдяки величезній внутрішній силі, розуму і активності, вони щодня творять історію нашої країни. Очолюють успішні фірми і компанії, займаються благодійництвом, працюють волонтерами, роблять значні внески у розвиток промисловості, науки, медицини, культури і водночас бережуть затишок своїх родин…

Переможців визначала вища Представницька рада Всеукраїнської премії на чолі з композитором, професором, народним артистом України Олександром Злотником. У церемонії нагородження були задіяні Руслана, сестри Тельнюк та інші відомі українки.

Зокрема, у розділі "Рейтинг-2015″ перемогу здобула відома майстриня з Черкас Олександра Теліженко. На церемонії були присутні її діти – син Тарас, який ще зовсім недавно воював на Сході у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади та донька Олеся – так само, як і мама, відома на всю Україну майстриня.  

Шоймер Ізраель, або Сторожа України

lirnyksashko

Сашко Лірник

Як козаки черкаським селам назви давали

212 років тому, на 113-у році життя відійшов до Господа Святий Праведний Петро Калнишевський – останній кошовий Запорозької Січі

 Святий праведний Петро Калнишевський народився в день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла 12 липня 1691 року. Його малою батьківщиною стала Лівобережна Україна, тодішнє прикордоння між Московським царством і Річчю Посполитою, село Пустовійтівка (тепер Роменського району Сумської області). Він був найстаршим сином, але не єдиним, в козацькій родині Івана Калнишевського.

Перші докладні відомості про угодника Божого Петра датуються тільки 1754 роком. З нечисленних відомостей дізнаємося, що святий Петро був освіченою, як на той час, людиною, мав великий потяг до книг, любив їх читати і навіть прикрашати. Серед книг за найкоштовніший скарб він мав Євангеліє, вартістю 1 тисяча карбованців. На його оздобу золотом, сріблом та коштовним камінням святий праведний Петро витратив ще 500 карбованців.

Вперше праведний Петро Калнишевський очолив Запорізьку Січ у 1762 році, перебуваючи на цій посаді менше року. У вересні 1762 року він, разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою, зустрівся в Москві з царицею Катериною ІІ. Відтоді, мабуть, праведник Божий став нелюбим цій імператриці – новій Єзавелі та Євдоксії, бо з посади кошового отамана його на деякий час усунули. Вдруге його обрали у січні 1765 року, всупереч царській волі, аж до зруйнування Січі, тобто на 10 років підряд – «чого з роду-віку не бувало», бо зазвичай кошові отамани Січі змінювалися через кілька років.

Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський був глибоко віруючою людиною і багато допомагав церквам і монастирям України. За все своє життя він лише особистим коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари. При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувались на кошт святого праведника. Цим він ревно виконував заповідь Христову: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5,7).

Бажаючи утвердити свою владу над Україною імператриця Катерина ІІ своїм указом 1764 року ліквідувала гетьманство, а 1775 року наказала ліквідувати й Запорізьку Січ. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року 100-тисячна царська армія оточила Січ – невелике містечко, з одною церквою, 38-ма будівлями, 5-ма козацькими, майстровими і торговими будинками. На той час у Січі перебувало лише декілька сот душ, решта козаків знаходилася на паланках, промислах, по городах. Сили були надто нерівні, але козаки бралися боронити свою Запорозьку вольницю.

84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський розумів приреченість будь-якого опору. Будучи до глибини душі православним, праведний Петро Калнишевський не хотів пролиття християнської крови. Проте козаки рвалися в бій:« – Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками – позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: – Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», – так співалося в одній пісні, де велика християнська любов Петра Калнишевського стала народною думою.

Це був великий подвиг любові, миротворництва, про який Господь наш Ісус Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5,9). Так праведний слуга Божий Петро сином Всевишнього назвався. Але цим він ще більше став ненависний цариці – гонительниці та мучительниці святителя Арсенія Мацієвича, митрополита Ростовського. За наказом цариці праведного Петра було заслано в Соловецький монастир. На пропозицію фаворита цариці Потьомкіна, Синод вказав монастирським властям, щоб «содержаны были узники сии (отаман і старшина) безвыпускно из монастырей й удалены бы были не только от переписок, но й от всякого с посторонними людьми обращения».

Своїм життям праведний Петро уподібнився Іову Багатостраждальному, бо Господь і для нього допустив такі самі випробування, щоб вічного блаженства став достойним. Петро Калнишевський мав усе – владу і багатства, але всього цього позбувся і 25 літ був мучений важкими умовами життя, бо обрав правду, тісний і тернистий шлях страждань і зненавидів беззаконня.

Відомо, що праведний Петро Калнишевський хотів дожити кінець життя свого у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі, але злонаміри сильних світу цього розпорядилися по-іншому. Петро Калнишевський доживав свого страдницького життя в кам’яному напівпідвальному сирому холодному казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».

Тюремний режим праведного Петра Калнишевського відзначався особливою суворістю. За переказами останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік – на Великдень, Преображення і Різдво. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього.

Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року святому Петру Калнишевському було «дароване прощення» і надане право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

Старожили монастиря розповідали, що «після Калнишевського залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в’язниці такий тривалий час він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, кафтан з гудзиками, розпався на шматки і спадав з плечей». Від нього тхнуло землею, але він не стратив розуму. Протягом всього часу ув’язнення праведник був одягнений у козацьке вбрання і завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і побожно, чим здобув повагу чернецтва.

Останній кошовий отаман Запорізької Січі святий праведний Петро Калнишевський відмовився повертатися в Україну. 7 червня 1801 року він у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджуюся повною мірою». Так, зрештою, сповнилося бажання його дожити вік у монастирі.

Святий праведний Петро Багатостраждальний відійшов до Господа 31 жовтня (за новим стилем – 13 листопада) 1803 року. Ченці монастиря поховали його на почесному місці – на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві. А в 1856 році на могилі Петра Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в єпитафії короткий обрис життя кошового: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова быв освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю». Після того, як у 20-х – 30-х роках ХХ ст. на монастирському цвинтарі були влаштовані табірні городи, місце могили праведника було загублене, але до наших днів дійшла надмогильна плита з написом.

Своїм життям праведний Петро показав приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу та краю. Він воістину був справжнім миротворцем, а в любові до народу свого був подібний до святого апостола Павла, який писав: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних по плоті» (Рим. 9, 3). Так само і святий цей праведник мав велику любов до свого народу по плоті. Тому і вибрав страждання, щоб перемогти неправду і беззаконня. Ув’язнився, щоб визволитись. Смирився, щоб піднятися. «О глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого? Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь». (Рим. 11, 33-36).

   www.cerkva.in.ua