Вірою у Христа, Надією на Вічне життя і Любов’ю до Бога та ближнього стверджується людська душа. А народжуються ці чесноти через вищу мудрість – в перекладі – Софію. Щоб зберегти їх, треба бути готовим до жертви: іноді — до зречення власного егоїзму, іноді – до пролиття власної крові. І наскільки б це не було важко, пам’ятаймо: саме віра, надія і любов, закарбовані подвигом та скеровані Мудрістю, здатні відкрити нам ворота Царства Небесного!
Гурт "Ефект Метелика" повернувся з Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики “Червона рута 2015”, який проходив у Маріуполі.
Лідер гурту Сергій Бобров.
На фестивалі гурт став лауреатом 3-ї премії у жанрі рок-музика,та отримавши відзнаку фестивалю за сучасне втілення національних музичних традицій.
"Ефект метелика" у конкурсній програмі фестивалю виконав 3 пісні, які готувалися на фестиваль (“Переможемо” на вірші черкаського поета Олекси Юріна, ”Русалки” та “Океан” на власні вірші та музику), і, за вимогою жюрі, ще 3 пісні на вірші класиків української поезії Т. Г. Шевченка та Миколи Вороного. Про це повідомив http://zmi.ck.ua
Сьогодні вранці я отримав електронною поштою таке повідомлення:
Голові Печерського районного суду м. Києва.
Рада Спілки українців у Португалії
Rua Felix Correia N1, 2-esq, 1500-271
Lisboa, Portugal
Шановний пане Головуючий!
Спілка українців, як найбільша організація українських мігрантів у Португалії, що складається в основному з громадян України, стурбована останніми подіями, що відбуваються в Україні, а саме: з трагедією під Верховною Радою, 31 серпня 2015 року.
Важаємо, що якість реформ за які ми всі боролися під час Майдану в першу чергу можна оцінити, через роботу судової гілки влади.
Тому, ми з великою увагою спостерігаємо за судовими процесами пов’язаними з політичними подіями в Україні і стараємося інформувати про це суспільства в яких ми проживаємо для того, щоб довести до міжнародної спільноти позицію, що Україна якісно змінилася після Революції Гідності, до перемоги якої ми також приклали немало зусиль.
Поряд з цим, у даному випадку, стосовно депутата ВР минулого скликання – Юрія Сиротюка, просимо Вас врахувати у прийнятті рішення по його справі, що ми дуже добре знаємо його державнобудівну діяльність, як депутата, яку оцінюємо на високому рівні. Юрій Сиротюк відвідував українські громади в Португалії, проводив численні зустрічі, і найголовніше, насправді вирішував як індивідуальні, так загальні проблеми українських трудових мігрантів у Португалії. Ми його бачимо як врівноваженого та послідовного політика, що живе Україною.
Маємо надію, що такі молоді і патріотичні політики як Юрій Сиротюк приведуть нашу Батьківщину до правової, спреведливої і демократичної держави.
З повагою,
Голова Ради Спілки Українців у Португалії, Павло Садоха.
З інтерв'ю О. Забужко — У нас уже другий рік війна, і армію якось реанімували, і фронтове забезпечення якось налагодили, але у всіх відчуття, що робимо не те, що потрібно. О.З."Бо ми всі — жертви сталінської концепції війни: «всьо для фронта, всьо для побєди, побєда любой ценой». Все для перемоги — так, але це XXI століття, і це інша війна. І в цій війні фронт становить усього 10% . А є ще оті безменовські 90, коли кулі не літають, а мізки плавляться. І вбивати міста й цілі регіони можна вже без обстрілів, самим тільки інформаційним терором — я була в травні в Маріуполі на виступах із сестрами Тельнюк і бачила, як це виглядає. Ми досі не можемо цього усвідомити: що війна — це не лише зона АТО, і перемагати треба не лише там. Зона АТО — це вершечок айсберга. А купа «мін» лежить, закладена у нас під ногами. І коли у водія в машині увімкнена українська ФМка, по якій годину, з перебивками на рекламу, звучить розвесела російська похабєнь — то це теж війна: йому прищеплюють свідомість «общего пространства». І коли в церкві, яка обманом зве себе Українською православною, а насправді підпорядковується кремлівському чиновнику, священик з амвона «дублює» українським мирянам російське телебачення, — це теж війна, і дуже навіть душозгубна... Так, для нас це війна за незалежність. І треба зрозуміти, що в ній нема поділу на «фронт» і «тил», що вона ведеться «тотально» — як я писала ще в «Диптихові 2008 року», «з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток», — і внутрішньо відмобілізуватись. А не казати: коли вже все закінчиться, коли росіяни виведуть війська?.. Якщо й виведуть росіяни війська — нічого ще не закінчиться. Оцього розуміння в суспільстві дуже й дуже бракує." * * * То, може, почнімо з себе?
Щойно ми отримали таку сумну звістку: На 47 році життя відійшов у вічність Преосвященний Іларіон єпископ Черкаський і Кіровоградський.Вічна йому пам'ять та Царство Небесне!Відспівування відбудеться 28 вересня 2015 р.Б.
Обласна бібліотека для юнацтва ім. Василя Симоненка оголошує: 28 вересня об 11.00 в приміщенні обласної бібліотеки для юнацтва ім. В. Симоненка відбудеться презентація персонального сайта «Василь Симоненко».
Запрошуються всі поціновувачі творчості лауреата Шевченківської премії, Великого Українця Василя Симоненка.
Наш побратим Олег Островський на сторінці Фейсбука поділився з нами таким: "До того, як більшовики назвали славне село під Черкасами Червоною Слободою, воно носило назву Царської Слободи, а ще раніше – Цісарської Слободи. Думаю, саме час повернути Червоній Слободі її справжню назву, яку дали засновники-козаки. Село називалося просто – Слобода, бо це означало, що воно вільне від панщини і феодальних податків. Власне, саме Слободою і називають його й досі поміж собою самі селяни… Від імені «Вільного козацтва Холодного Яру» звернувся до голови села і депутатів сільської ради з відповідною пропозицією про перейменування.
Час відновити історичну справедливість!" У зв'язку з цим "Козацький край" розмістив на своїх шпальтах відповідну статтю: ЧИ ПЕРЕСТАНЕ СЛОБОДА БУТИ ЧЕРВОНОЮ? Цесарській (вірніш - Цісарській - Н.О.), Царській, а нині Червоній Слободі пропонується повернути ім’я, дане козаками-засновниками. Де нині село Червона Слобода під Черкасами – там перше поселення було ще в І-ІІ столітті, – рештки його віднайдено археологами наприкінці 1950-х років, пише “Козацький край”. Перше ж письмове свідчення про існування тут села під назвою Секава – на пожовклих аркушах документа, знайденого під престолом місцевої старовинної церкви. Певний час Секава належала княжій родині Сангушків. До речі, багато представників цього знатного польсько-литовського роду були старостами Черкас і Канева. Найбільш відомим був Дмитро Сангушко, герой походів проти татар, який 1552 року став Черкаським і Канівським старостою. Цікаво, що в історії він пам’ятний більше навіть не політичними і військовими успіхами, а шаленим коханням до юної Гальшки Острозької, з якою одружився попри безліч берешкод, що виникли з-за інтриг, в які були втягнуті королі Польщі і Чехії та імператор Священної Римської імперії. З коханою він оселився в Каневі на Дніпрі, але за непослух з одруженням був позбавлений королем не тільки посади старости Черкас і Канева, а й будь-яких прав. Кожен, хто бажав заробити 200 злотих винагороди, міг вбити князя, тож він таємно виїхав з Канева разом з дружиною – при цьому Гальшка Острозька перевдягнулася хлопцем-слугою. На Сангушка напали, коли він разом з дружиною вже був у Чехії – князя підступно вбили. На плиті його саркофага у церкві Святого Миколая в чеському містечку Яромеж написано латиною: «Тут спочиває прах славного литовського князя зі знаменитого роду Ольгерда, старости Черкаського і Канівського…» Широко відомий й інший представник цього роду – Юзеф Сангушко, теж староста Черкас і Канева, кавалер ордена Білого Орла, який як «великий маршалок польський» підписав обрання Станіслава Августа Понятовського – останнього короля Речі Посполитої, якого пізніше Москва змусила відректися від престолу… Так само старостою Черкаським і Канівським був Ієронім Сангушко – генерал, що прославився у війні проти росіян у складі військ Наполеона і був нагороджений Великим Хрестом ордену Почесного Легіону. Одружений на той час вже втретє, Ієронім Сангушко помер у віці 72(!) років верхи на коні(!) – від приступу апоплексії, який стався після того, як старий князь верхи проскакав понад 25 кілометрів, поспішаючи на ділову зустріч… На честь ще одного з представників роду Сангушків, Євстахія, навіть названий гірський перевал в Карпатах – цей князь теж відзначився у боях проти Москви і навіть урятував життя особисто керівникові польського антимосковського повстання Тадеушу Костюшку… Сучасним слобідчанам цікаво буде знати, що рід Сангушків не згас – останній з представників по чоловічій лінії, 42-річний Павло Сангушко живе то в Бразилії, то у Франції, де має нерухомість і вважається наслідником королівського престолу Литви, якби ця республіка раптом надумала відновити монархію. Відомий Павло Сангушко з одного боку як меценат, а з іншого – як той, хто судиться за власність своїх предків у Литві. Правда, сучасною Червоною Слободою на Черкащині ніколи не цікавився – мабуть, тому, що тут не залишилося жодної згадки від часів, коли тут було село Сангушків, що мало назву Секава… 1672 року Секава була зруйнована і пограбована разом з Черкасами татарською ордою. Легенда оповідає, що біля спаленого села оселилися 12 козаків-запорожців, а поруч з ними – невелика кількість мешканців Секави, які уціліли після ординського нападу. Нове поселення по обидва береги річки Саги, притоки Дніпра, назвали Слобода – так в Україні традиційно називалися козацькі селища, вільні від феодальних податків і засилля панів. У який час до назви Слободи додалося слово «Цесарська» – ніхто точно не знає. За переказами старожилів, нібито їхав колись із загоном козаків з Черкас на Чигирин козацький писар, якого називали Цесарем. У дорозі він захворів і помер в селі, де його загін став табором. У 1822 році було знайдено поховання, у якому був козак в одязі з червоного сукна, а поруч з ним – чорнильниця й перо. Це вважали підтвердженням версії про походження нової назви села від імені (чи прізвиська) Цесар. 1913 року село Цесарська Слобода отримав чергову назву – Царська Слобода. Просто за співзвучністю: «Цесарська-Царська», а приурочили це перейменування до 300-річчя «дому Романових» – царської династії, яка століттями правила Московщиною і окупованими нею землями. На маленькій площі перед волосним управлінням тепер вже Царської Слободи ще й пам’ятник імператору поставили – як нагадування про те, що «царське око» з Москви зазирає і в це вільнолюбне українське козацьке село… Після революції, у жовтні 1917 року в Царській Слободі постала перша національна рада, головою якої став Артем Шевченко. Окрім нього, до складу ради увійшли лікар Герболінський та священик Воронович. У досі темному й затурканому селі почало працювати українське товариство «Просвіта», очолюване Іваном і Степаном Ведулами та Борисом Гребінником. Вони створили бібліотеку української літератури і чудовий драмгурток. На сцені, тимчасово обладнаній у школі, було вперше виконано гімн «Ще не вмерла Україна»… Та вже наступний, 1918 рік, приніс Царській Слободі багато лиха і часту зміну влади: спочатку її отримали більшовики, потім в село увійшли німецькі війська. Після них у серпні 1919 року Царську Слободу і сусідню Змагайлівку захопили денікінці – прибічники «єдіной і нєдєлімой Росіі», які люто ненавиділи все українське. Зовсім поруч був Холодний Яр, села якого так і не змогли захопити ні більшовики, ні німці. Зламала зуби об чорний холодноярський прапор з написом «Воля України або смерть!» і армія Денікіна. Безсила лють зупинених окупантів втілилася у репресіях до царськослобідчан і змагайлівців – за 4 місяці окупації «вєлікоросси»-денікінці спалили тут 22 двори і розстріляли близько 40 місцевих жителів. А взяти Холодний Яр так і не змогли… Після повернення в село більшовиків у Царській Слободі просто в приміщенні колишнього монастиря було створено комуну «Муравище» – відтоді цей куток села так і зветься «Комуною». Що цікаво, до перейменування села з Царської на Червону Слободу справа дійшла лише в 1923 році – бо на відміну від пам’ятника царю, який в селі знесли вже давним-давно, сприймали перейменування швидше як формальність. Адже все рівно більшість місцевого населення Слободу як Цесарською не називало, так і Червоною називати не збиралося – нащадки козаків за старою звичкою казали між собою просто – Слобода. Після того, як на початку минулого століття село протягом десяти років тричі змінило свою назву – з Цесарської Слободи на Царську, а потім на Червону – місцеві жителі та мешканці сусідніх сіл і Черкас досі так і називають його частіше Слободою – як назване воно було понад три сотні років тому козаками-засновниками… У ХХ столітті село ще не раз лихоманило. Під час Другої світової війни до армії у Червоній Слободі і Змагайлівці було мобілізовано абсолютно все чоловіче населення призовного віку – майже півтори тисячі чоловік. Загинули на фронті і розстріляні за опір окупантам в тилу гітлерівців – більше 700 чоловік. У мирний час відзначилося теж багато слобідчан – лікарів, інженерів, педагогів, журналістів, працівників сільського господарства. Мало хто знає, що гігантський водний канал «Москва-Волга» і Волго-Донський судноплавний канал були збудовані далеко не в останню чергу завдяки самовідданій праці інженера-гідробудівника Івана Мусієнка родом з Червоної Слободи. На замітку любителям точних цифр: довжина першого каналу – 128 кілометрів і будувався він 4 роки 8 місяців, довжина другого – 101 км, споруджувався чотири з половиною роки. Для порівняння: Панамський канал довжиною 81 км будувався 34 роки, а Суецький, довжиною 101 км – майже 11 років. Чому обидва вищеназвані радянські були зроблені менше аніж за 5 років кожен? По-перше тому, що для робіт було масово задіяно величезну кількість ув’язнених радянських концтаборів, а по-друге – бо терміни підганяли щоразу під сумнозвісну «п’ятирічку» – і нікого не хвилювало, скільки людей загине на будівництві… У жовтні 2000 року слобідський священик взяв до рук кувалду і поперебивав ноги пустотілому монументу Леніна в центрі села – так отець Іларіон (нині - Єпіскоп Черкаський і Кіровоградський, Владика - Н.О) хотів продемонструвати, що ера більшовицьких ідолів закінчилася. Ленін впав, але не щезли разом з ним радянські назви у селі, та й сама Слобода по документах досі називається «Червоною». У вересні 2015 року очільник громадської організації «Вільне Козацтво Холодного Яру» Олег Островський виступив з пропозицією повернути селу його історичну козацьку назву – Слобода. Як відомо, хто пам’ятає минуле свого народу – той здатний дати йому краще майбутнє. Сподіваємося, слобідська громада підтримає цю ініціативу…
Нещодавно до Вінницької міської ради звернувся представник Міжнародного благодійного фонду «Музей української марки ім. Якова Балабана» щодо створення у Вінниці першого в Україні однойменного музею. Створення такого музею можливе завдяки передачі знаним філателістом Олександром Балабаном, сином Якова Балабана, чи не найбільшої в світі колекції українських марок.
Яків Балабан був сотником Армії УНР. Як і тисячам інших військових, йому судилось емігрувати. Народився він у селі Писарівка-Волоська біля Ямполя. Покинув дім, коли був у 7 класі, це було в 1917 році. Після поразки війська УНР брав участь у повстанському русі. Зокрема, брав участь у битвах під Бродами, Крутами, у «Зимовому поході» у 1918 – 1919 рр. Під Крутами, де 300 студентів віддали свої життя у спартанській спробі зупинити наступ більшовиків на Київ, він був офіцером артилерійського відділу. Зі слів Олександра Балабана від однієї маминої подруги він довідався, що батько врятував її чоловіка, теж воїна Армії УНР. Під час боїв чоловік цієї пані був поранений. Яків виніс вояка на руках з поля бою, - так врятував його життя. Зимовий похід завершився трагічно, коли з чотирьох троє солдатів помирало від тифу, спричиненого виснаженням. Балабан вижив після тифу, але був одним з небагатьох, кому пощастило вціліти. Згодом він емігрував до Чехословаччини. Потім переїхав до Сполучених Штатів Америки, де помер в 80-річному віці.
Праворуч з нами онука автора роману "Холодний Яр" Юрія Горліс-Горського Ляля Лісовська.
Від себе додам, що ми з паном Лесиком, (Олександр Якович звик, щоб його саме так називали) познайомились декілька років тому, під час його приїзду в якості спостерігача на виборах. І випало нам бути тричі (на трьох виборах) на одному й тому ж окрузі спостерігачами.
Під час наших спілкувань виявилося, що його батько, Яків Балабан і мій дідусь, Назар Обідзінський, воювали в одній військовій частини в Армії УНР. Ми переглядали працю Ярослава Тинченка Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) і там у списках офіцерів по військовим частинам побачили в одній і Лесикового батька, і мого дідуся. Пізніш їхні шляхи розійшлися: Яків через Чехословаччину потрапив до США, де й народився Лесик, а мого дідуся було інтерновано в Польщі. І який же тісний світ! Несподівано ми зустрілися й познайомились. І от, щойно Лесик надіслав мені цей матеріал про створення музею. А я, не зволікаючи, відразу ділюся з вами новиною про цю подію. Гадаю, для вас це буде цікавим.
Сьогодні Черкаський міськвиконком підтримав проект рішення міської ради "Про перейменування вулиць, провулків, узвозів у місті Черкаси", повідомили vikka.ua у прес-службі Черкаської міської ради. Більшість нових топонімів, на які пропонуються замінити існуючі назви вулиць, провулків та узвозів, мотивована саме історичним минулим нашого міста.
Також у вказаному проекті рішення є кілька назв, які тісно переплетені з сучасними подіями Майдану та подіями на Сході України.
Під час обговорення перейменування вулиць члени виконкому одностайно підтримали такі зміни:
1. вул. Вербовецького – на вул. Монастирську;
2. вул. Ворошилова – вул. Дахнівська Січ; 3. узвіз Дзержинського – узвіз Білоцерківський;4. вул. Фрунзе – вул. Верхня Горова;
5. вул. Калініна – вул. Нижня Горова;
6. вул. Кірова – вул. Святотроїтська;
7. вул. Комунарів – вул. Змагайлівська;
8. вул. Луначарського – вул. Генерала Момота;
9. вул. Мініна і Пожарського – вул. Соснівська;
10. вул. Піонерська – вул. Митницька;
11. вул.Рози Люксембург – вул. Гуржіївська;
12. вул. Сєдова – вул.Пречистенська;
13. вул. Постишева – вул. Праслов’янська;
14. узвіз Островського – узвіз Старособорний;
15. провулок Герцена – провулок Хижняківський;
16. узвіз Клубний – узвіз Остозький;
17. провулок Кірова – провулок Ручай;
18. Котовського узвіз – Грецький узвіз
19. вул. Чкалова – вул. Татинецька;
20. вул. Ільїна – на вул. Героїв Майдану;
21. вул. Петровського – на вул. Гайдамацьку.
Тепер своє слово має сказати міська рада. Про це повідомив сайт http://vikka.ua
Відповідні рішення прийняли на сесіях сільських рад у Будищах, Білозір’ї, Руській Поляні, Тубільцях, Свидівку та Хацьках. У процесі перейменування ще 20 топографічних одиниць.
"Рекордсменами" по зміні радянських назв вулиць стали Білозір’я та Руська Поляна, де перейменовано 38 та 35 об’єктів топоніміки, відповідно.
Останні зміни відбулися у Червоній Слободі. Тут рішенням сесії сільської ради у минулому місяці було вирішено перейменувати вулицю Радянську іменем добровольця з батальйону "Айдар" Іллі Іделя, який загинув у серпні минулого року під час виконання бойового завдання в зоні АТО.
Разом із тим, ще 173 вулиці населених пунктів району підпадають під перейменування відповідно до вимог Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки".
Нагадуємо, для мешканців будинків, які проживають на перейменованих вулицях, відповідний штамп у паспорті є безкоштовним. Ця процедура не є терміновою і не має обмеження у часі. Джерело: "Прес-центр". До речі, Геронимівка сьогодні:
Не скажете, який зв'язок між символікою й назвою вулиці?
