Ахрєнєть! Вадим Береза: я – громадський активіст

Скандальний екс-регіонал Вадим Береза нині займається громадською діяльністю і пише наукову роботу.

  "Я займаюся громадською діяльністю. Громадський активіст. Я пишу наукову роботу. Сподіваюся, через рік я отримаю ступінь доктора політичних наук, – зазначив Береза. – Тема наукової роботи: "Соціалізація особистості в політичному просторі". Матеріалів дуже багато – Революція їх надала, тож досліджувати є багато чого".
  О, як співає!
  Як відомо, Вадима Березу звинувачують в організації тітушок, а також в участі в жахливій ДТП, унаслідок якої загинула жінка. За часів регіонала Тулуба він був директором департаменту з суспільно-політичних питань ОДА.

Пам’яті Андрія Юрги, «Давида», загиблого бійця батальйону «ОУН»

Борис Гуменюк, поет і воїн, заступник командира батальйону ОУН






Давид.

Чи знаєте ви, як народжуються солдати?
Ви не знаєте, як народжуються солдати.Солдати народжуються з війни             
Солдати народжуються з болю…
Любов може обернути чоловіка на солдата
Солдатом можна стати з ненависті –
Довелося й таких бачити –
Але найчастіше солдати народжуються
З війни.
Береться звичайне тіло чоловіка –
Вік чоловіка не має значення
У рідкісних випадках це може бути тіло жінки
Молодої дівчини
Найкраще незайманої
Звичайне тіло з плоті та крові
Народжене матір’ю –
І випробовується вогнем.
Спершу на тіло одягають різні захисні лати
Ставлять навпроти вогневих позицій ворога
На відстань від одного кілометра до п’ятисот метрів
І прострілюють з автоматів та СВД.
Якщо після першого залпу тіло не ламається
Не розтікається по землі
Не розсипається
З нього потроху починають знімати лати
Підводять ближче
І дають другий залп.
З кожним разом захисних лат на солдатському тілі
Стає все менше
А відстань – скорочується
Коли відстань стає мінімальною
А захисних лат на солдатові не залишається
У нього стріляють з кулеметів
Довгими чергами
Б’ють з мінометів
Накривають градами
Насамкінець рубають саперними лопатами
Колють штик-ножем
Якщо після всього
Солдатське тіло продовжує жити
Продовжує боротися
Воно стає невразливе
Солдат стає безсмертним
Він стає немовби з граніту
Солдатське тіло стає придатним на все.
З нього можна будувати церкви
Інші фортифікаційні споруди
Бліндажі окопи
Мости у майбутнє
Школи дитячі садочки
Практично все.
Але найкраще його класти наріжним каменем храму
А потім зводити стіну
Яку художники прикрасять Орантою
Чи іншою жінкою з дитям.
Солдат лежить на розі храму
Тримає на собі будівлю від віку до віку
І посміхається
Йому зовсім не прикро
Що ми поклоняємося жінці з дитиною
Хоча це він солдат тримає на собі весь храм
Тримає на собі все.
І лише матері
Які щонеділі провідують своїх маленьких хлопчиків
Котрі стали гранітними солдатами
Вигладжують пальцями шрами на їхньому тілі
Прикривають долонями зазубрини вм’ятини
Знають які ті вразливі
Лише матері знають
Як їм болить.

Лише 10 днів, чи аж 10 діб?

Учора о 4.30 ранку до Черкас із зони АТО прибули бійці 128-ої окремої гірничо-піхотної бригади Збройних Сил України.
Упродовж 3 місяців понад 20 наших земляків відважно служили на передовій в зоні антитерористичної операції. А цього дня нарешті побачились із рідними, друзями та знайомими.
   Серед прибулих - Тарас Теліженко,  син моїх добрих знайомих - Теліженків: народної майстрині, заслуженої художниці України Олександри Василівни та Заслуженого художника України, скульптора, знаного в Україні майстра витинанки, Миколи Матвійовича.
  Зупинюсь, бо хочу розповісти про цю справжню українську патріотичну родину.
  У Миколи Матвійовича і Олександри Василівни двоє дітей: Тарас, якого щойно зустріли рідні та Леся - відома в Україні дизайнерка одягу, аксесуарів тощо. Леся - вдова одного з лідерів УНА-УНСО Руслана Зайченка. Нині Леся виховує малого Аскольда, який вже став школяриком.
   Тарасова ж кохана й кохаюча дружина, Лариса, також митець. Вона мистецтвознавець, лялькарка. Учасник багатьох Всеукраїнських,  регіональних та міжнародних виставок, фестивалей, благодійних аукціонів.  Кращі її твори є в приватних колекціях України, Бельгії, Австрії, Італії, Словаччини, США, Канади.
  Отже, така славна родина. І родина пишається рідним Тарасом, який не зважаючи ні на що, став на захист рідної землі. І ось приїхав на 10 діб. Так, усього на 10 діб. Але, теорія відносності й народна мудрість стверджує: для когось це усього 10 діб, а комусь і аж 10 діб.
Тарас перед від'їздом.
Тарас там...
   І ще ось яка невезуха: батько не зміг зустріти сина. Микола Матвійович потрапив із захворюванням до відділення судинної хірургії Черкаської обласної лікарні. І тепер щоденно лежить під крапельницями та ще й з забороною переміщатися сходами, швидко ходити тощо. Але син-боєць, усе й усих кинувши, дізнавшись про таке, кинувся мерщій до лікарні й потрапив до батька.  В палаті вони вже зутрілися. Уявіть лише, якою та зустріч була...
   Ну й на завершення, уявімо, як щасливо пройдуть ці аж (чи лише?) 10 діб...

Микола Теліженко.

Олександра Теліженко.

Кохана Лариса...

Леся.

Руслан Зайченко.






Знаєте, оце сидів, писав, а очі чомусь у самого на мокрому місці. І з чого це? Та не від горя! Від радості! За близьких мені людей.

Велика вітчизняна? Ні. Віднині - ІІ світова.

Сталося!
Понад 20 років українські патріоти виступали за відмову від використання пропагандистського терміну “Велика вітчизняна війна”, і за введення наукового поняття “Друга світова війна”.
Ось і у минулому році я проводив круглий стіл з цього приводу. І тоді мені сподобалась думка мого старшого побратима Олекси Різниківа, який зазначив: "... якщо й називати вітчизняною війну, то це - війна від березня 1939 року, коли мадяри почали топити в українській крові щойно проголошену Карпатську Україну і по 1954-56 р.р. , доколи комуністична Москва поборювала останні криївки УПА..."

Вітчизняна війна була для москалів. Вони відстояли свою імперську державність, навіть розширили її межі. А що ми, українці? Здобули 9 травня 1945 року свою державність? Чи знову опинилися в мороці московського, сталінсько-беріївського, напередодні нового Голодомору?!
   27 листопада Міністерство освіти скасувало використання в шкільних програмах визначення “Велика вітчизняна війна”.

Про нашу молодь - римою!

А говорили – молодь в нас не та.

Нічого у політиці не варта.

Горілки подавайте їй й вина,

А ще пограти в інтерес у карти.

Красивих вони люблять ще дівчат.

Комп”ютер, ігри аж до опівночі.

Та скептики тепер чомусь мовчать.

Відкрила молодь їм на правду очі.

Як вийшла та на площі та майдани.

Щоб України волю відстояти.

В морози, дощ і у сумні тумани,

Не боячись міліції й солдатів.

Не знали ці дівчата й юнаки,

Як влада поведе себе в хвилину.

Коли держави рідної верхи

Почали продавати Україну.

Почали торгуватись так, немов

Держава – це товар, а ми на ринку.

На першім місці до грошей любов,

А ви мовчіть, мовчіте донько й синку…

Рух молоді вже вийшов з берегів,

Їй хочеться в Європі з тими жити.

Хто не шукає в собі ворогів.

А прагне із законами дружити.

Піднялась молодь – це велика справа.

Бо це майбутнє наше золоте.

І вірю я, що все ж моя держава

В Європу до братів своїх піде.

А не в Росію, у тюрму народів.

Як влучно хтось країну цю назвав,

За молодь нашу будьмо, друзі , горді.

Євромайдан про це нам доказав.

А говорили – молодь в нас не та,

Цікавлять їх моменти зовсім другі.

А я скажу :”В нас молодь золота,

Політики в нас просто недолугі!”
                         

Нестор Мартинець

59 років, Івано-Франківськ Космач

Сторінки нашої історії. Коліївщина.

Сьогодні мій добрий товариш і тезка Назар Лавріненко – фахівець з історії – поділився своєю новиною – книгою “Максим Залізняк”, яку він сам охарактеризував, як “Урок “Коліївщини” – зрада росіян під Уманем”.
    До речі, щойно звернувся, запитав, а може правильно - "під Уманню"? На що отримав відповідь, що Умань - чоловічого роду.
Для тих, хто бажає ознайомитися – прошу:  http://k2k.org.ua/images/ptoekt_k2k/knygy/zaverstano_zaliznyak.pdf
  Від себе поки що не готовий щось додати - тільки що розпочав читати...



Назар Лавріненко
А тут нас - три Назари ))) Третій, посередині - Назар Вівчарик, наш черкаський журналіст.

Демілітаризація?

Щойно отримав матеріал від Громадської ініціативи  "Права справа", яку в Луганську очолює Дмитро Снєгірьов.

21 листопада, коли вся країна відзначала річницю Майдану, який, на відміну від "кольорових революцій", отримав назву "Революція Гідності", в Луганську відбулися тристоронні перемовини з припинення вогню в зоні АТО.

Я не писав про ці перемовини, в день їх проведення, очікуючи  на офіційнуІнформацію  з Києва. Свою позицію щодо самого факту переговорів та умов їх проведення озвучили представники т.зв. " ЛНР".

 Міністр оборони «Луганської народної республіки» Олег Бугров заявив, що є підстави розраховувати на швидке припинення бойових дій на Сході України. Він сказав, що переговори, присвячені плану заходів щодо дотримання Мінського меморандуму, відбулися за участі представників самопроголошеної Новоросії, України і РФ. Зы слыв Бугрова це були «українські військові, російські радники, представники ОБСЄ».

«Всі розуміють, що треба припиняти вогонь. Війна вже всім добряченабридла. Потрібні політичні рішення. Найближчим часом ми досягнемо того, що буде повністю припинено вогонь. Це залежить від політичного рішення глави держави і президента України Петра Порошенка», — додав Бугров.

Додамм, що Бугров раніше працював в спецпідрозділі "Беркут". Був звільнений з міліції за перевищення службових повноважень. Після звільнення терорист поїхав на заробітки в Росію, проте незабаром повернувся, щоб очолити "міністерство оборони ЛНР". Бугров - російський

ставленик, він належить до оппозиції "главі "республіки" Ігорю Плотницькому, і його обрання свідчить про те, що, по-перше, режим Плотницького повністю маріонеточний, а по-друге - показує зацікавленість Росії в продовженні конфлікту в Донбасі.

Раніше я висловлював припущення , що за негласною домовленістю між Порошенко та Путіним місто Щастя, сел.Станиця Луганська, донецький аеропорт і Маріуполь повинні були відійти самопроголошеним республікам. Але, через підвищений інтерес суспільства та ЗМІ, українська сторона   не вирішилася їх здати. Відхід звідси суспільство сприйме як зраду національних інтересів. Після того, як  я дав  інформацію щодо таємних домовленостей на загал, її вимушені були підтвердити всі сторони процесу, крім України.

Пізніше так званий віце-спікер «Народного совєта» терористичної організації «ДНР» Денис Пушилін висловив ідею про створення на території Донецького аеропорту та міста Щастя демілітаризованої зони, де мали б знаходитися виключно представники ОБСЄ. «Одна з наших пропозицій – територію аеропорту зробити демілітаризованою зоною. Щоб і вони (українські війська, – ред.) звідти пішли, і ми не заходили. А туди б зайшли ОБСЄ з контролерами, припустимо, і з нашого боку, і збройних сил України», – заявив Пушилін.

В РНБО, в свою чергу, повідомили, що демілітаризація зони Донецького аеропорту і міста Щастя, що на Луганщині, можлива тільки після припинення вогню з боку бойовиків. "Коли бойовики виконають свою домашню роботу, а це пункт перший мінських домовленостей - припинення вогню, то можна буде далі говорити і про виконання решти пунктів домовленостей", - заявив спікер Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

Демілітарізація цих зон - соломонове рішення, яке "збереже обличчя"керівництва України, яке отримає змогу не визнавати відкрито наявність негласних угод про здачу українських територій з Путіним. Члени місії ОБСЄ, як відомо, на 80% або росіяни, або проросійськи налаштовані, тому фактично демілітарізація цих зон - це здача їх Москві і керованим нею бойовикам. Незрозуміло, як буде здійснюватися контроль у цих зонах за дотриманням домовленостей, адже, нагадаємо, днями місія ОБСЄ не змогла навіть допомогти врятувати постраждале від боїв село Трьохізбенку на Луганщині, домовившись із Козіциним про припинення вогню й допуск ремонтників.

"З прикрістю мушу констатувати, що домовленості були зірвані терористами. Групу газовиків з Алчевська та представників ОБСЄ з Луганська вони просто не пропустили до Кримського, а нашу бригаду, яка вийшла на нейтральну територію у форменому спецодязі й з білим прапором, обстріляли з автоматичних гранатометів. Ніхто, на щастя, не поранений, військові евакуювали людей, які так і не почали ремонт", - зазначив губернатор Луганської області Г.Москаль.

До того ж співробітники місії ОБСЄ в притул не бачили російських військових на території Луганщини і Донеччини, не помічали катувань українських активістів, а на джипах місії пересувалися лідери "ДНР".

Зрозуміло, що бойовики намагаються отримати контроль над стратегічним  м. Щастя.  Якщо Україна збереже контроль над Щастинською ТЕС, то про доцільність самопроголошених "республік" можна забути.

Цікаво, чи не факт досягнення домовленостей про "демілітарізацію" спричинив те, що президент Порошенко перебував у доброму гуморі в непідходящий для цього момент - під час покладання квітів до меморіалу загиблих на Майдані? Цинізм проведення подібних перемовин з терористами, здача наших територій - це відмова від ідеалів Майдану та зневажання пам"яті Небесної Сотні.

Вимагаємо перевірки діяльності псевдопосадовця

Громадські організації “Правий сектор”, “Воля ХХI” та “Дзвін Черкащини” звернулись до обласного департаменту освіти із вимогою провести перевірку діяльності одіозного Вадима Берези у час, коли він працював у цьому департаменті.

В.Береза.

“Нам стало відомо, що Береза Вадим Олексійович після скандального вбивства людини 1 червня 2013 року під час дорожньо-транспортної пригоди, був переведений на посаду в департамент освіти і науки Черкаської обласної державної адміністрації. Також є інформація, що Береза В.О. за час роботи на цій посаді (близько півроку) не виконував свої обов’язки, не з’являвся фактично на робочому місці, але справно отримував заробітну плату, йому йшов стаж освітянина. В цей час, замість роботи в департаменті, Береза В.О. неодноразово був помічений разом з групами молодих людей, яких в українському суспільстві називають “тітушками”, – йдеться в зверненні, адресованому начальнику Департаменту освіти і науки Черкаської ОДА Валерію Данилевському.

Керівники громадських організацій також наголошують, що таку перевірку варто було б провести із залученням громадськості.
Вадим Береза при губернаторі Сергії Тулубі очолював департамент Внутрішньої політики, однак основна робота, при виконанні якої його постійно помічали, – організація “тітушок” на черкаські акції протесту, які регулярно влаштовували там провокації із побиттям активістів опозиції. 1 червня 2013 року після урочистостей із нагоди випускного у школах, Береза повертався додому і збив своїм автомобілем молоду жінку. Справу зам’яли, а Березу перевели на “менш відповідальну” посаду...
  

Черкаські господині готують на передову «Укропський сухпай»

"Про все" повідомляє:

Черкащанки розробили для бійців повноцінне «сушене» меню.
Аби забезпечити наших військових на передовій корисним, зручним та домашнім харчуванням, черкаські господині започатковують новий проект – «Укропський сухпай».

«За цією жартівливою назвою криється серйозна робота з виготовлення домашніх дегідрованих (сушених) страв для бійців у зоні АТО. Саме сушіння – один із найдавніших та ефективних способів консервації продуктів. Переваги цих страв неможливо переоцінити. Перш за все, безпека – у зневоднених продуктах харчування не розмножуються шкідливі бактерії, грибки чи пліснява. Такі сухі пайки можуть зберігатись до року без втрати якості та поживності!» – відзначила активістка волонтерської ініціативи «Наш батальйон» Катерина Дубрава.

Оскільки при сушінні продукти втрачають 70-90% ваги та об’єму, це що значно полегшує її транспортування і зберігання. Крім того, сушені продукти дуже легко і швидко готувати, більшість з них можна вживати без додаткової обробки.

На сьогодні черкаські господині вже розробили і випробували невеличке меню. У ньому – і перше, і друге, і навіть солодощі та напої! Зокрема, серед перших страв в «Укропському сухпаї»: борщ український та болгарський, а також грибний суп. На друге бійцям пропонують картоплю, в’ялене м’ясо, рис з овочами, гарбузову кашу з рисом або ж кукурудзяною крупою, а також сухарики. А щоб підсолодити життя, бійцям запропонують цукерки Пирогова, десерт із сушеного гарбуза лимона та цукру, цукати із гарбуза, лимонів, апельсинів, бананів та яблук.

Для того, щоб реалізувати проект, волонтери потребують і робочих рук, і додаткового кухонного начиння. А особливо – вакууматора, без якого якісна упаковка сушених продуктів просто неможлива.

«Зараз нам конче необхідна ваша допомога!!! Перш за все руками: мити, чистити, різати, терти, шаткувати продукти. Також потрібні продукти та кухонне начиння (ножі, дощечки, шатківниці та ін.). Гостро необхідний якісний вакууматор та пакети до нього. Усе, крім продуктів ми беремо у тимчасове користування і повернемо власнику на перше прохання» – відзначає Катерина Дубрава.

Детальніше про те, як допомогти можна дізнатися за телефонами (063)964-83-08 Ірина, (063)227-96-14 Катерина

Сьогодні в Черкаському театрі можна й посміятися...

З приводу перенесення вистави "Кино для взрослых",   провів я сьогодні прес-конференцію. Про цей захід мене просила представниця антрепренерської групи, яка возить по Україні з виставами цей невеличкий колектив.

   На саму прес-конференцію, на яку я запрошував майже усі ЗМІ, які є в Черкасах, де ми повинні були пояснити, що порозуміння між акторами й місцевим драмтеатром, досягнуте, і про яку сама пані антрепренерша мене прохала, сама вона не з'явилась. Під час телефонної розмови повідомила, що її самої не буде, а буде лише виконавець, актор, якого ми всі і знаємо, і поваажаємо за його справжню громадянську й проукраїнську позицію, Анатолій Пашинін.

   Скажу одне: Анатолій під час зустрічі сказав все, що ми лише могли почути від такого митця: це - і особисте відношення до подій, які нині відбуваються в Україні, і його позицію стосовно (за проханням Анатолія) до президента сусідньої країни - Ху.ла.
  В месіджах Анатолія ми змогли почути думку справжніх громадян сусідньої країни, яких, на жаль, ще недоста...
   Не буду розповсюджуватись про все і як, скажу одне: Анатолій вже порядка двох років для хутінської Росії не може бути самодостатнім громадянином своєї держави. Нині він позбавлений будь-яких засобів для існування. А на моє запитання, коли ж він зможе повернутися до стін кремлівських, відповів: Лише тоді, коли хоча б почнеться щось, що покаже про зміни в тій країні.
    І тут нарешті я цілком перевпевнився про громадянську позицію цієї людини. Не як просто актора, а як громадянина.
 Закцентую, що на закінчення нашої зутрічі, я все ж, зосередив увагу присутніх, що Анатолій сьогодні тут був нервом спражньої  руської (не росіянина!!!) людини. І за це йому наша вдячність!

А о 18-30 сьогодні відбулась вистава, яка була запланована на День гідності й Свободи. Тож, можна й посміятися.

Борис Акунін: Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці?

Кілька днів тому був на концерті гурту «Океан Ельзи». Перебуваю під сильним враженням. І роздумую  про незвичне.
      Про незвичні думки потім, а спочатку про враження. Не від музики - вона була чудова, але я її чув і раніше.
      Від публіки.
      Я опинився у великому залі, наповненому людьми у вишиванках. У дівчат на головах вінки а-ля Наталка Полтавка. Ледь що всі хором кричать «Слава Україні! Героям слава! »І розмахують жовто-блакитними прапорами. А в кінці весь зал разом з Вакарчуком заспівав національний гімн - «Ще не вмерла України и слава, і воля».
      Дивлячись на все це, я відчував сильне почуття, природа якого мені стала зрозуміла не відразу, а коли я розібрався, то дуже здивувався.
      Почуття це, виявляється, було лютою заздрістю. Знаєте, як у дитинстві: сидиш вдома з застудою, дивишся у вікно, а там всі грають у щось нестерпно цікаве, і їм там класно. А у тебе температура, з носа тече, горло наждачне, скоро доведеться пити противне молоко з содою і ставити гірчичники.
      Адже якщо у нас великий натовп почне кричати «Слава Росії!» І розмахувати прапорами, це буде або якась казенно-патріотична акція, або збіговисько агресивних ксенофобів. Ну, а уявити собі співвітчизників, добровільно співаючих михалковський гімн про "братніх народов союз вєковой", я взагалі не можу, уяви не вистачає.
      Примітно ще й те, що люди на концерті, включаючи Наталок-полтавок, здебільшого говорили між собою російською. Якийсь молодий чоловік підійшов до мене і суворо сказав: "Про одне прошу: нехай ваш Фандорін в наступному романі не ворогує з Правим сектором". Все це безумовно був щирий український націоналізм, однак не етнічний, а державний. І абсолютно добровільний - адже справа відбувалася не в Києві, а в Лондоні.
      Ветерани нашого співтовариства, ймовірно, пам'ятають, що років три тому я був в Україні і написав тоді тут, в блозі, що країни, по-моєму, поки не виходить - у всякому разі, я не відчув і не зрозумів, що таке Україна. Усіх місцевих про це запитував, і ніхто, навіть розумні львівські професори, не змогли мені вивести формулу українськості.
      А зараз ця формула є. Видна неозброєним оком. Називається «національне відродження». І спасибі за це українці, ймовірно, повинні сказати Януковичу і Путіну, тому що перший спровокував Майдан, а другий допоміг українцям згуртуватися і стати нацією.
    Назаздрившися, я згадав, як у серпні 1991-го ми теж ходили з російським триколором, і як це було здорово. Але потім, дуже швидко, ми з цим зав'язали. Фе! Офіціоз і показуха.
      Далі в моїй наскрізь ліберально-космополітичній голові стали обертатися досить некомфортні думки, які до України відношення не мають.
      Розумієте, я завжди вважав сучасний націоналізм дикістю, анахронізмом і, гірше того, небезпечною єрессю. Саме це слово для мене є алергеном. Але ось побачив натовп, який пишається національним прапором, співає гімн не з-під палиці - і при цьому нікого не проклинає і не ненавидить, а просто радіє - і стало заздрісно і гірко від того, що в російських реаліях це неможливо.
      Однак без такого підйому і єднання, напевно, ні чорта хорошого в нашій країні не буде?
      Ну, тобто ясно, що російський, татарський, башкирський, дагестанський і будь-який інший етнічний націоналізм ведуть тільки до бійки й біди. А націоналізм російський? Чи не роз'єднуючий російські етноси, але об'єднуючий їх заради спільної справи, всім цікавої і для всіх важливої?
      Хочу запитати вас.
                  ...
      Якою має бути держава, щоб люди вважали її своєю?
      Якою має стати Росія, щоб Гребенщиков або Шевчук заспівали на концерті гімн, і всіх не знудило б?

Коржі

Ганна КРЕВСЬКА



У хаті темно, а моя прабабуся пече коржі. Їх два. Вони - великі, незграбні і темно-коричневі. Їх довго вимішували із дертю та лушпинням жолудів, приправляли липовим цвітом, дрібкою солі і невідомо чим іще. А вони все одно сіли порепаними шкоринками на жежелі. Але ж яка то розкіш - ці коржі!
Коржів два, а їдців у родині - п’ятеро: Двоє дорослих і троє дітей. Усі жадібно зазирають до печі. Від голоду животи позводило ще зранку. Але на коржа треба чекати ночі. Не дай боже, хтось із сусідів побачить і донесе. Звідки у сім’ї Карпенків обмішка на ті коржі? Де взяли?
Взяти дійсно нізвідки. Чоловікові медалі, які приніс із першої світової, свої та дитячі хрестики бабуня Єфросинія виміняла у «Торгсіні» вже давно - коли холоди ударили. Виміняла жменю родинних реліквій на півтори мірки якихось висівок. Наварила із них баланди і дала зранку двом старшим - щоб змогли дійти до школи. Сама тільки ложку вмочила у чавунець, та й попхала назад у піч - на вечерю… А в обід прибігла сусідка і сказала, що її Андрійко і Ганнуся лежать під школою у бур’яні - обом животи поскручувало. І якщо вона їх не забере, то скоро буде їхати підвода, яка мерців по селу забирає, і відвезе її ластів’ят у поле за старий вишник...
Єфросинія встигла першою за ту підводу - позичила у сусідки возик, привезла обох, виходила. А решту баланди вилила геть. І тільки одному Богу відомо, що вона думала, коли викидала ту потраву.
    Згодом у старшої доньки почали пухнути ноги, і вона вже не злазила з печі, а тільки просила подати їй на гору гарячої води - весь час мерзла… Заходилася моя прабабця куховарити. Єдине, що не відібрали сільські активісти - жолуді на горищі. З них і пекла коржі. Вночі, крадькома, носила жолуді до сусідки через двір - молоти на жорнах. Цей страшний інструмент зберігали у клуні, під торішньою соломою. За нього хазяїна двору могли забрали у холодну. Бо бачите, не можна було мати селянину у себе на хазяйстві жорна, навіть якщо молоти на них самі жолуді…
Отож, моя прабабця пече коржі із жолудів, які розбавляє обмішкою. Обмішка - теж «кримінальна». Її приносить чоловік у кишенях, крадькома із колгоспного млина, який охороняє кожну другу ніч. Млин, звичайно, закривають на всі можливі засуви і замки, але за день на долівку струшується кілька жмень борошна. Його, навпіл із пилюгою та іншим сміттям, тайкома згрібає мій прадід до себе у кишені і - несе додому. Нести щоразу все страшніше і страшніше - а що як зупинять? Тоді відразу впаяють років три, а то й п’ять. І що тоді робити його жінці та дітям?.. Але дід все одно несе. Знає, не буде з чого спекти коржа - згасне у хаті життя.
 …Отож моя прародителька пече коржі, і в хаті не світять світла - щоб ніхто не підгледів та не забрів на вогник. А на весь Мгар - моє родове село - стоїть така тиша, що від неї стає моторошно і лячно на душі. А коржі печуться. Щоб вижила моя бабуся - найменша в родині, щоб світилося на ранок у хаті світло. Щоб через довгі роки, всупереч усьому і завдяки отим коржам змогла народитися я…

Черкаси, 22 листопада 2013 року.

Черкаси, мітинг за євроінтеграцію, 22.11.2013

Правда для росіян від росіянина

Це я узяв з сайту "Сноб". Пише Сергій Мурашов.
   Розумію, з деякими думками автора читач може не погоджуватися, але ж він - росіянин і має свої думки, які не завжди співпадають з нашими. І все ж, гадаю, автор - людина не зазомбована, дивиться на нашу дійсність широко розкритими очима і надає гідну оцінку подіям. Тим паче, цим дописом Мурашов звертається не до нас, а в першу чергу - до своїх співвітчизників - громадян РФ.
Думаю, не буде помилкою розташування на блозі цього матеріалу.

Вчора я повернувся з України.
    У порівнянні з минулими роками, зміна тільки одна: молодих українців призивають до армії, а по телевізору на деяких каналах йдуть новини з фронту.
    Все інше - як і раніше, скрізь чути російську мову, ніхто росіян не претісняє, ніякої ненависті, ніякого націоналізму.
    Звичайно, я був тільки в українській глибинці, а на Донбасі, напевно, я побачив би набагато більше нового. Але, хочу нагадати вам, нинішня територія боїв в Україні - це невеликий за обсягом нарив:



І живий цей нарив тільки з однієї причини: з Росії його колупають, підгодовуючи зброєю і нашими з вами співвітчизниками, нашими братами, синами, родичами, - для яких в цьому випадку є одне страшне визначення: гарматне м'ясо.
    Брат моєї дружини (йому немає тридцяти) пройшов медкомісію і чекає призову.   Його товариш, з яким вони проводжали мене вчора до Борисполя, - після повернення отримав повістку, і сьогодні вирушив на призовний пункт.
  Це неймовірна маячня, що заради безглуздих амбіцій кількох вижилих з розуму людей росіяни й українці повинні вбивати один одного.
     Закінчити це повинні ми: адже почалося і триває це божевілля з Росії.
     Чи щось зробив кожен з нас  для того, щоб в Україні перестала литися кров?

День Свободи й Гідності в Черкасах.

   Заходи із вшанування пам’яті героїв Небесної Сотні відбулися  на Соборній площі Черкас. Митрополит Черкаський і Чигиринський УПЦ КП Іоан у присутності представників інших християнських конфесій відслужив поминальну службу біля хреста-пам’ятника загиблим героям.  Священики виступили із проповідями.
  Після цього було покладено квіти до народного тимчасового пам’ятника Небесній Сотні та героям АТО.
     По закінченню заходу на Соборній, спільнота перемістилась до краєзнавчого музею, де відбулось відкриття виставки, присвяченої першій річниці Революції Гідності.
  А на останок на Театральному майдані артисти Черкаського музично-драматичного театру презентували черкащанам концертну програму "Молитва за Україну", присвячену сьогоднішній даті.