Історія дуже важлива справа, щоб залишити її на відкуп науковців і політиків. У своїй книжці
Антиукраїнець я це не лише довів, але і використав
історію як ключ, який розкриває двері до адекватної внутрішньої і зовнішньої політики сучасної України.Значна кількість ідей в цій праці вперше була викладена в книжці
Антиукраїнець, в тому числі і стосовно українсько-польських відношень. Загострення українсько-польських стосунків в останні часи на мою думку було викликано не лише політичною кон’юнктурою правлячої партії Польщі — ПіС, але й індиферентністю української влади до історії дуже складних польсько-українських стосунків, а може і до історії взагалі.
В українській владі дуже мало «історичних людей»!
Наприклад, я відношу себе до категорії «історичних людей» (за класифікацією Ф. Ніцше), щодо яких він дійшов висновку: «будь-яке звернення до минулого викликає в них прагнення до майбутнього, розпалює в них рішучість продовжувати життєву боротьбу, запалює в них надію на те, що потрібне ще прийде, що щастя ховається за тією горою, до якої вони прямують. Ці історичні люди вірять в те, що сенс існування буде все більше розкриватись протягом процесу існування, вони озираються назад лише для того, щоб за допомогою вивчення попередніх стадій історичного процесу зрозуміти його теперішнє і навчитись енергійніше бажати майбутнього».
Ще більш важливим за самі історичні події є їх правильна інтерпретація, трактування і навіть створення історичних міфів для далеких від історії верств населення України. Правильна інтерпретація історичних подій є така, яка допомагає інтелектуальній еліті чи лідеру показати нації, як зростати, перемагати, посилюватись. Будь-яке інше трактування подій буде хибним, не науковим, опортуністичним, яке підштовхує націю, країну, народ до прірви. Переможець пише історію для нових перемог. Звичайно, інтерпретація історичних подій не має занадто відхилятись від історичних фактів, інакше не буде досягнута їх тотальна підтримка суспільством та визнання міжнародною спільнотою, — а це конче потрібно для створення сильної нації.
В цій статті я дам, на мою думку, ключові тези для нормалізації українсько-польських стосунків, які я розглядаю в контексті народження і існування України на зламі Західного і Східного світу, а зараз Західної і Московсько-православної цивілізації. Це означає, що починати треба з історії українсько-польських відносин та її інтерпретації з позиції переможця! Але спочатку про унікальність України.
Україна завжди була інша від країн Західної та Московсько-православної цивілізації. Ця іншість, я б назвав її трагічною унікальністю, почалася з часів Київської Русі. У чому суть цієї трагічної унікальності? Попри те, що християнство прийшло в Україну з Візантії (зі сходу), природа державного устрою Київської Русі була типово західною. Тобто Київська Русь базувалась на політико-правовій системі Заходу і духовно-релігійній системі Сходу! Отже, Київська Русь поєднала не поєднане. Про західну природу політико-правової системи Київської Русі свідчить порівняльний аналіз «Руської Правди» і німецької (проарійської) правової системи. Так от аналіз показав майже повну тотожність цих правових систем. Причому це стосується як карного, так і цивільного права. До речі, така подібність правових систем є сильним аргументом на підтримку нормандської (варяжської) теорії заснування Київської Русі (України). Це реліктове, фундаментальне протиріччя природи української держави, на мою думку, і обумовило трагічну тисячорічну історію України і навіть сучасний кризовий стан держави!
Втративши державність, Київська Русь вже як територія сучасної України в 1363 р. увійшла до Великого князівства Литовського, Великий князь якого Ольгерд цілком лояльно ставився як до української мови, так і до віри, і навіть до законів, які діяли в Україні. Ба більше, багато міст України пізніше отримали право на самоврядування — та навіть з часом — магдебурзьке право. Але знову, татари в 1399 р. зруйнували Київ. Литовське князівство почало шукати захисту у поляків. Вже, починаючи з середини ХV ст., можна вважати, що Україна (нагадую: не як держава, а як територія) потрапила під протекторат Польщі разом з Великим князівством Литовським. А у 1569 р. була ухвалена Люблінська Унія, яка формалізувала цей союз в рамках однієї держави — Речі Посполитої. Цю подію можна трактувати як входження України до Західної цивілізації…
Саме в ті часи, — не без впливу Польщі, — в Литві почала домінувати , а Україні зароджуватись католицька церква. При цьому вона мирно співіснувала з православною церквою, яка в свою чергу домінувала в Україні.
Думаю, що одна з кращих рис українців — толерантність (в тому числі, і в міжцерковних справах), зародилась на початку досить гармонічного співіснування поляків, литовців, білорусів та українців в єдиній державі західного світу. Є лише одна проблема в цьому скромному дифірамбі українцям: чи не зумовлена ця риса лише тим, що в союзі слов’ян, українці розпочали нову для них традицію: бути завжди «молодшим братом». І толерантність — це риса, яка дозволяла «молодшому брату» виживати поруч з більш організованими і агресивними народами.
Але не варто думати, що українці часів середньовіччя були аж занадто м’якими і нездатними до боротьби і самоорганізації. Як наслідок боротьби київської знаті за свої, насамперед, економічні права, в кінці 15 століття Київ отримав магдебурзьке право, — а разом з ним і заміну князівської форми правління на міське самоврядування. Отже, з 15 по кінець 17 століть Київ був типовим великим європейським містом, де розвивалися ремесла, освіта, культура.
В ті ж часи на півдні і сході сучасної України почали з’являтись козацькі військові поселення Січі, які на початку 16 століття об’єднували досить значні території з центром на острові Хортиця річки Дніпро. Назва цієї напівдержави — Запорізька Січ. Незважаючи на те, що військові дії були основним джерелом доходів Запорозької Січі, формою правління цієї держави була виборна демократія. По суті, військова влада обиралась! Отаманами Січі козаки обирали лідерів з всієї української еліти (знатних, багатих, освічених). Згадаємо лише засновників Січі: князь Богдан Мамай (Глинський), який у 1493 р. зруйнував османську фортецю Очаків, князь Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1554 р. побудував на Хортиці головну фортецю Запорозької Січі.
Що важливо зрозуміти: успіх козацької держави базувався на поєднанні народної демократії та еліти України, яка мала не лише знання та гроші, але й ідеологію: захист українського народу та християнської віри. Але, може, найголовніше — це був короткий проміжок української історії, коли військова сила стала культом і засобом існування українців. Багато держав наймали за гроші українське козацьке військо для участі у війнах. Звичайно такі військові походи мали ідеологічну обгортку, але досить часто кінцевою метою таких походів і перемог були гроші. Не варто дорікати українцям тих часів за такі дії. Участь у війнах за гроші — було типовим явищем в середньовічній Європі. Ба більше: Запорізька Січ, як унікальне явище Східної Європи, мала свій аналог у Західній Європі: Мальтійський орден. Якщо Мальтійський орден, який отримав від Карла V в 1530 році острів Мальту, був аванпостом західних християнських держав проти Османської імперії, то Запорізька Січ була форпостом східноєвропейських слов’янських держав проти Османської імперії та Кримського ханства. Цікаво, що мальтійські лицарі та українські лицарі мали майже однакові принципи та форми організації свого життя. До речі, на таку подібність вказував ще відомий фахівець з історії цивілізацій А. Тойнбі: «Козаки були напівчернечим військовим братством, подібним до братства вікінгів, еллінського спартанського братства чи лицарського ордена хрестоносців». Це ще одне свідчення приналежності України до східних кордонів (форпосту — за А. Тойнбі) Західної цивілізації. Саме Польща в той час була ключовим форпостом Західної цивілізації!
Трагічними для України виявилися результати великого повстання Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої у 1648 р. Козацькі війська разом з васалами кримського хана татарами мали багато перемог над поляками і звільнили від них майже всю Україну. Ба більше:Гетьман України Б. Хмельницький почав усвідомлювати себе як правонаступника князів Київської Русі, а Гетьманщину, відповідно, — як правонаступницю Київської держави. Але несприятливі обставини, брак організаційних здібностей та стратегічні помилки з часом знову поступово перетворили Україну з держави (Гетьманщини) на територію. Що мається на увазі? Зрада кримських татар у битві під Берестечком призвела до знищення ядра козацького війська, а брак організації боротьби: до того, що керівництво козацького повстання не змогло утримати українських селян від єврейських погромів. Причому це сталося як через економічні причини (єврейські орендарі були посередниками між шляхтою та селянами), так і через релігійні мотиви: вони хотіли навернути до християнства євреїв (прийняття християнства врятувало життя багатьом євреям). І нарешті — головна стратегічна помилка Богдана Хмельницького та козацької старшини була у їх рішенні в Переяславі у 1654 р. укласти союз з Москвою. Головним аргументом Б. Хмельницького на користь московського царя на козацький раді, де приймалось рішення про можливого союзника України, була православна солідарність. До речі, іншими претендентами на союз з Україною там були турецький цар, кримський хан і польський король. Отже, блискучі військові перемоги Гетьман Хмельницький не зміг конвертувати в незалежність України. Більш того, він запросив у союзники Москву — і тим самим запустив процес політичного знищення Гетьманщини. Не меншим злом його діяльності було руйнування економіки України шляхом фізичного знищення чи вигнання основних організаторів сільського господарства та торгівлі — українських і польських шляхтичів та євреїв.
Внаслідок фатальних помилок Б. Хмельницького настала Руїна, тобто політичний і економічний занепад на територіях України та розподіл її по Дніпру між Польщею і Московським царством — Сходом та Заходом. Хочу особливо відмітити, чим закінчилась православна солідарність України з Москвою. В 1686 р. остання домоглася передачі Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського. Це сталося вдруге в історії України — і, звичайно, не без допомоги зрадників. Особливо багато їх було серед православного духовенства. Чого вартий виданий у 1674 р. у Києво-Печерському монастирі «Синопсис Київський…» в якому можна знайти багато промосковської нісенітниці: наприклад, там Київ тлумачився, як перша столиця московських царів…
Іван Мазепа, мабуть, найбільш знаменитий у світі український Гетьман і меценат (правив у 1687–1709 роках) намагався виправити помилки Б. Хмельницького і повернути Україну назад до Західної цивілізації. На жаль, це йому не вдалося. Мазепа разом з новим союзником, молодим королем Швеції Карлом ХІІ вирішив звільнити Україну як від Польщі, так і від Московського царства, але у вирішальній битві під Полтавою вони програли армії Петра І. В черговий раз не обійшлось без зради. Справа у тому, що Петро І розпочав активну пропаганду проти Мазепи серед української старшини, більш того, він скасував високі податки для українців, заявивши, що вони йшли не до Московської казни, а до кишені Мазепи. Далі він брехливо розповсюджував інформацію, що Мазепа хоче віддати Україну у польське рабство. І нарешті він по-звірячому закатував лояльну до Мазепи українську еліту. Ганебні дії Петра І (до речі, цілком в дусі московсько-православної моралі) мали успіх: велика кількість козаків зрадила Мазепу і виступила на боці царя Петра, що, на мою думку, стало основною причиною поразки України в боротьбі з Москвою.
Внаслідок третього розподілу Польщі у 1795 р. всі українські землі були розділені між двома імперіями: Російською та Австрійською, — причому більшість українських земель (85 %) опинилась в Росії, яка продовжувала політику русифікації українців і знищення їх самосвідомості та історичної пам’яті стосовно української державності. Набагато кращою була доля українців в імперії Габсбургів, яка об’єднала і дала поштовх до розвитку таким українським регіонам, як Галичина, Буковина та Закарпаття. Саме в ті часи в тій частині України, яка входила до Московсько-православної цивілізації виник феномен «малоросійства». За влучною оцінкою «малоросійства» Є. Маланюком, — ця хвороба тотальної «капітуляції ще перед боєм» уражала переважно українську інтелігенцію, тих, хто мав виконувати роль мозкового центру нації. Яскравим представником цієї хвороби української нації був видатний український письменник Росії «малорос» М. Гоголь.
У ХІХ столітті та на початку ХХ століття відповідальність за існування українського, а не «малоросійського», духу і потенційно незалежну України взяли на себе українські письменники і поети К. Основ’яненко, П. Куліш, І. Франко, Л. Українка. Та особливо — український геній Тарас Шевченко. Не менш важливу роль у розвитку ідеї української державності належала українським історикам: М. Костомарову, М. Драгоманову, М. Грушевському. Ці та багато інших представників української еліти, разом з потужним етнопотенціалом українського села допомогли зберегти український дух протягом 150-річної «зачистки» Росією української історії, мови, культури…
Після Лютневої революції в Росії 1917 р. Україна мала шанс стати незалежною. Коротка еволюція політичних структур та подій набуття та втрати незалежності України виглядала такою. Спочатку виникла Центральна Рада (березень 1917 — квітень 1918 років), яка 20 листопада проголосила про утворення Української Народної Республіки, а 22 січня 1918 р. — про її незалежність. Раду очолив Михайло Грушевський, видатний український історик, який, на жаль, виявився слабким лідером молодої української держави. Далі з’явився Гетьманат (квітень-грудень1918 р.) на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським, колишнім царським генералом, якого було обрано на з’їзді Союзу хліборобів-власників. Останньою політичною структурою незалежної України стала Директорія (січень 1919 — жовтень 1920 років) на чолі з Симоном Петлюрою, головним отаманом армії Української Народної Республіки. Далі Україну окупували російські більшовики.
Звичайно, виникає питання: чому Україна так швидко втратила незалежність? Незалежність України в той час була наслідком складної комбінації внутрішніх та зовнішніх сил. Внутрішні фактори лежали в економічній площині: Російська імперія збанкрутіла (не врятувала її і позика західних банків, гарантом якої виступив український олігарх, міністр фінансів тимчасового уряду Росії малорос М. Терещенко), тому соціальні протести проти нестерпного життя були масовими і постійними. Зовнішні фактори: це, перш за все, Перша світова війна, яка сприяла організації, озброєнню та піднесенню рівня національної самосвідомості українців, особливо на Галичині, що входила в Габсбурзьку імперію.
На мою думку брак лідерства, хуторянство і розбрат — ці риси української нації не дозволили їй перемогти комуністичну Росію у боротьбі за незалежність. Звичайно, інші фактори також сприяли поразці України. Наприклад, в 1919–1921 роках лише Варшава була на боці України, інші країни по суті підтримували Росію. В такому зовнішньому середовищі виграти незалежність у Росії було просто неможливо. Тим більше, що більшовики з їх лідерами В. Леніним та Л. Троцьким лише за три роки з моменту жовтневого перевороту змогли організувати військово-репресивну державу, яка за допомогою нової комуністичної ідеології, терору, обману, а також потужної розвідки, яка мала своїх людей скрізь, — не лише вижила, але і знову захопила Україну.
Важливо додати, що більшовики у своїй дикунській боротьбі проти України масово застосовували єврейські погроми. На жаль, С. Петлюра не зміг припинити ці погроми на територіях УНР, які він контролював. Такі погроми дуже нагадують знищення євреїв за часів Б. Хмельницького. Незалежність і погроми — несумісні явища. Так само, як несумісна незалежна Україна з сильною Росією без реальної підтримки Заходу.
За часів перебування України у складі СРСР радянська влада періодично знищувала все, що було пов’язано з натяком на українську самостійність. Саме тому, після закінчення періоду лібералізації та українізації, КПРС організувала голодомор в Україні в 1932–1933 роках. Від голоду в українських селах померло близько 4 млн людей, — кожний восьмий! Українці організовували спротив, але він був не масовий. Захід не побачив геноциду українців.
Не менш руйнівні наслідки для української нації мала Друга світова війна 1939–1945 років. Загальні втрати України становлять приблизно 14 млн чол. (десь 40 % від втрат СРСР). З них 8 млн загинули, 2,8 млн вивезені до Німеччини як рабська робоча сила, 2,4 млн втекли від Радянської Армії в інші країни, понад 0,5 млн були вивезені до Росії в концентраційні табори. Українська нація зазнала найбільших втрат у Другій світовій війні, навіть у порівнянні з поляками, росіянами, німцями, євреями. В той же час територія України збільшилась за рахунок приєднання своїх західних земель, що безумовно посилило потенціал української нації і її волю до створення самостійної держави.
Саме під час Другої світової війни Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія показали силу і організаційну спроможність боротись за незалежну Україну як з німецькими агресорами, так і з Радянською Армією. Лідери цього змагання за незалежність Андрій Мельник, Степан Бандера та Роман Шухевич стали іконами для свідомих українців. Водночас російська пропагандистська машина зробила з них страшних злочинців для значної частини зрусифікованих (та одурених) українців, або «хохлів», які самі себе так називали (і досі називають) з подачі та під регіт росіян. До речі, в цьому випадку Сталін лише повторив інформаційну операцію, яку розробив Петро І разом з його православними прибічниками стосовно гетьмана Мазепи. Але та операція була розрахована на «малоросів», які на відміну від українців дійсно вважали Мазепу зрадником, який заслужив анафему.
Нажаль саме в цей період відбулись найбільш трагічні, криваві конфлікти між етнічними українцями і поляками на релігійному (православні проти католиків), побутово-економічному (боротьба за землю), а також національному підґрунті. Українцям треба завжди пам’ятати про трагедію польського населення на Волині, відповідальність за яку несуть не лише СРСР, фашистська Німеччина, Польща (попри те, що вона була окупована), але, на мою думку, і українці — польські громадяни, незважаючи на те, що української держави, а отже і української влади тоді не існувало!Попросити вибачення і самим простити — це найменше, що вже зробили українці… Пізніше я надам рекомендації українцям, що ще необхідно зробити.
Звичайно, війна на території сучасної України принесла багато смертей і трагедій не лише полякам і українцям. Не можна забувати про сталінський терор в українському Криму проти кримських татар. Дуже трагічні події відбувались з єврейським народом на території України. Цитадель геноциду євреїв, який організували нацисти була у Києві, в Бабиному Яру, де було знищено 168 тис. євреїв. Українці переховували та рятували євреїв від німців, але серед українців знаходились і «хохли», які видавали євреїв та допомогли німцям їх убивати. Систематичні ганебні вчинки здійснюють представники всіх націй, але лише ті, які практично унеможливлюють їх в майбутньому, стають успішними. Уроки ганебної поведінки малоосвічених, темних українців — «малоросів» та «хохлів» — по відношенню до євреїв за часів Хмельницького, Петлюри, та під час Другої світової війни мають бути добре засвоєні українською нацією, якщо вона хоче стати успішною. Я визначив навіть критерій, за яким ту чи іншу країну Західної цивілізації можна вважати успішною. Критерій досить простий: коли в країну на постійне проживання приїжджає більше євреїв, ніж виїжджає — це означає, що країна успішна. СРСР, очевидно, не був успішно країною — і не лише за цим критерієм.
Ба більше, Україну можна бути вважати успішно лише тоді, коли українці будуть не виїжджати до Польщі, — а таких українців вже 1,5 млн. чол., а повертатись додому, до України…
Українцям і особливо українській владі дуже корисно знати ціну людського капіталу, яким зараз майстерно користується Польща, Угорщина і навіть Росія! Але спочатку дам найбільш поширене визначення людського капіталу — це знання, навички, здібності, які втілені в людях і дозволяють їм створювати соціальні та матеріальні блага для себе і суспільства. Як правило, людський капітал країни в 10 разів більше його ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС). Я прогнозую на 2018 р. ВВП на душу населення за ПКС в Україні приблизно 8000 дол. Отже, як це не виглядає цинічно, середня ціна одного українця приблизно 80 тис. дол. Для порівняння, середня ціна одного американця приблизно складає 700 тис. дол.…Важливо знати, що середня вартість людського капіталу молодих українців (з 15 до 24 років) приблизно в два рази вище — 160 тис. дол., (до речі саме молодь масово іммігрує до Польщі), а, наприклад, у людей перед виходом на пенсію (з 55 до 59 років) в два рази менше — 40 тис. дол.
Саме тому у всьому світі так ціняться діти і молоді люди. Саме тому за них з Україною змагаються Польща, Угорщина і Росія. Не важко порахувати втрати України тільки від еміграції молодих людей до Польщі — це 80 млрд.дол. Для порівняння — це ВВП України в 2016 р. До речі, вигода Польщі — 160 млрд.дол., тому що людський капітал там у два рази дорожче, ніж в Україні. Поляки, особливо польська влада має про це знати. Але для нормалізації стосунків України і Польщі, розуміння економічної вигоди від дружби з Україною замало.Українці мають поновити статус переможців. Нагадаю: історію пише переможець для нових перемог!
І українці були переможцями, коли вони внесли найбільший вклад в перемогу над фашизмом у другій світовій війні, коли вони розвалили СРСР — імперію Зла. Українці були переможцями після першого Майдану, після другого Майдану, але за перемогами зразу починалися зради (зазначу, що переможцями були українці, але ніколи українська держава). Українці і Україна знову і знову ставали переможеними, невдахами, лузерами. В такому їх статусі українську історію пишуть і трактують інші. Не випадково, що саме зараз, коли за Україною міцно закріпився статус корупційного лузера, правляча партія Польщі ПіС за сприяння Росії почала розігрувати недружню, зверхню політику щодо української нації і окремих українців, які все ще щиро вважають поляків найбільшими друзями і європейськими адвокатами України.
Отже, виникає питання, чи є зараз шанс в українців знову стати переможцями і що це означає? Відповідь дуже проста. Шанс з’явиться лише після виборів у 2019 р. Перемога на них означає правильний вибір українцями нової влади, яка розпочне соціально-економічні перетворення, програму яких я розробив в книжці Антиукраїнець.Звичайно можна спробувати обрати політику не переможця, а жертви історичних подій! Знову виникає питання: чи допоможе цей статус жертви захиститись від поки ще морального приниження і зверхності не лише Польщі, але і Угорщини. На мою думку, так, це допоможе, але частково, адже статус жертви глобально має лише один єврейський народ. До речі, і це дуже повчально, Ізраїль отримав його, лише тоді, коли став переможцем…
Тож, що тоді мають робити українці? На жаль, сподівань на адекватну політику української держави в мене нема. Ми, сучасні українці, маємо зараз взяти на себе провину за тих громадян Польщі і СРСР, які по крові були українцями та приймали участь під час другої світової війни на окупованих Німеччиною і СРСР українських землях у злочинах проти євреїв і поляків! Я розумію заперечення багатьох українців, які будуть зводитись до таких об’єктивних фактах:
- саме Польща, СРСР і Німеччина несуть відповідальність за виховання своїх громадян та їх матеріальний і моральний стан, а також міграційну, міжнаціональну та міжконфесійну політику на українських землях під час другої світової війни. Державна політика саме цих країн призвела до масових жертв мирного населення євреїв, поляків і українців…
- як правило, НКВД та Гестапо і були організаторами та провокаторами масових вбивств євреїв і поляків та українців;
- радянська і фашистська агентура була присутня у всіх українських організаціях і рухах опору і досить часто саме вона провокувала криваві міжетнічні і міжконфесійні сутички між українцями і поляками;
- вісім мільйонів українців було вбито під час другої світової війни. Жодна нація не пролила більше крові, ніж українці, включаючи євреїв, поляків і росіян!
- український націоналізм в умовах панування в той час злочинних і кривавих режимів фашизму і сталінізму не міг бути толерантним і ліберальним. За таких принципів ОУН і УПА не проіснували б і тижня!
- ідеологія Бандери мало чим відрізнялась від ідеологічних поглядів Коновальця, Мельника, Шухевича та інших провідників руху українців за створенняр європейської, незалежної, соборної України зі столицею в Києві.Відмінності були у баченні і методах практичної реалізації цієї ідеології.
Все це так. Але я повторюю, якщо ми європейці, то саме сучасні українці, мають взяти на себе провину за помилкові, ганебні, злочинні вчинки українців по крові стосовно євреїв і поляків на українських землях. Але найголовніше — запевнити євреїв і поляків, що такі помилки не будуть мати місце в Україні, на землях, які контролює українська держава. Але для цього нам треба мати справжню державу на чолі з справжніми державними діячами… До речі, німці вже вибачились і дали гарантії, може тому вони успішні. Зараз євреї намагаються емігрувати саме в Німеччину, нагадую — це найкращий критерій успішності країни.
Чи мають вимагати українці від поляків внести зміни до їх закону, який передбачає покарання за ствердження про участь поляків у злочинах третього рейху (всі розуміють це як участь поляків у знищенні євреїв,
але мова іде і про знищення українців!) — по перше. По-друге, цей закон буде карати тих, хто є носієм бандерівської ідеології і заперечує злочини українських націоналістів… Я вважаю, що треба почати з себе, а далі, варто українцям почати працювати з польським суспільством та інтелектуалами.
Як тільки в Україні з’явиться справжня держава (такий шанс дають наступні вибори президента і парламенту), то саме вона має надати значні фінансові ресурси українській інтелектуальній еліті на контрзаходи у гібридній війні з Росією не лише на східному, але і на західному фронті, перш за все у Польщі і Угорщині, де її агентура працює не лише з політиками, але вже і науковцями… До речі, це стосується і України. З українськими політиками, чиновниками і навіть науковцями російська агентура працює дуже тісно і ефективно. А корисні ідіоти є не лише серед євробюрократів. На мою думку в Україні їх не менше…
Олександр Савченко
