пʼятниця, 23 лютого 2018 р.

Марія Вівчарик

Світлина від Романа Коваля.
Марія Степанівна Вівчарик-“Скеля”
(21.07.1925, с. Кривеньке, тепер Чортківського р-ну Тернопільської обл. – 18.02.2018, м. Сміла Черкаської обл.)
Відійшла у вічність Марія Вівчарик-“Скеля” (у дівоцтві Ластівка), багатолітній член ОУН, станична ОУН, в’язень російських концтаборів, член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, ініціатор відновлення УАПЦ в Смілі, активна парафіянка храму Різдва Святого Івана Хрестителя.
Її батько, Степан Ластівка, був січовим стрільцем. Після поразки Української революції він дуже довго лікувався, тож фактично Марія виростала з мамою, дідусем і бабусею, свідомими українцями. Саме вони навчили її любити Україну.
Мама Марії – Євдокія Ластівка (по батькові Шмата) – була членом товариства “Просвіта”, на зібрання брала із собою і дочку.
З 8 років допомагала односельцям рятувати людей з Великої України, які тікали від Голодомору 1932 – 1933 рр. (село Кривеньке розкинулося за 5 км від кордону між СССР і Польщею, що проходив по річці Збручу).
З 13 літ Марія стала й членом Товариства “Луг”, 22 грудня 1941 р. – членом ОУН. Саме тоді склала присягу. Спочатку була зв’язковою, а коли станичний Іван Манзюк у травні 1944 р. був переправлений на Волинь, її призначили на його місце.
У рідному селі Марія Ластівка закінчила 7 класів. Готувалася вчитися далі, та на заваді стала війна. У 1945 р. їй вдалося вступити в Чортківське педучилище. Однак 18 грудня 1945 р. Марію заарештувало КҐБ. А вже в лютому 1946 р., після страшних катувань під час т. зв. слідства, військовий трибунал у Чорткові засудив її на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав.
З квітня 1946 р. вона відбудовувала затоплені шахти Донбасу. У листопаді її вивезли в Комі АРСР. Спочатку – в “Устьвимлаг” у місті Княжпогості, де вона сплавляла ліс на річці Вимі. Відтак потрапила в зловісний “Мінлаг” у місті Інті, де працювала на різних важких роботах (переважно земляних) – копала у вічній мерзлоті фундаменти під різні будови. Звільнили її в жовтні 1954 р. і відправили на поселення в ту ж Інту.
Після звільнення одружилася з Іллею Вівчариком – земляком із сусіднього з Кривеньким села Сидорова, який щойно звільнився з ув’язнення. У 1969 р. їй вдалося повернутися в Україну, у Смілу, бо в Західній Україні жити не дозволяли.
Була серед засновників міських організацій Народного руху в Україні, Товариства політв’язнів і репресованих, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Конгресу українських націоналістів. Останнім часом її знали і як активістку громадської організації “Територія гідності”, мала посвідчення №1, яке залишатиметься за нею навічно.
Була активною волонтеркою, постійно допомагала нашим бійцям на фронті. За заслуги перед Україною була нагороджена – орденом Княгині Ольги і відзнакою “Холодний Яр”.
Виростила двох синів – Богдана й Олександра (журналіста, члена Історичного клубу “Холодний Яр”), двох онуків – Назарія і Василинку, встигла натішитися правнучкою Зорянкою.
Чин поховання Марії Вівчарик провели в новозбудованій церкві Різдва Івана Хрестителя (УАПЦ). Цей обряд у церкві здійснювали вперше – з огляду на заслуги спочилої. Проводив його настоятель храму і духівник Марії Вівчарик митрофорний протоієрей Михайло Шевчук. Співслужив клірик Черкаської єпархії УАПЦ отець Віталій.
В останню путь ветерана Визвольних змагань проводжали рідні, друзі, сусіди, активісти громадських організацій, депутати міської ради, виконувач обов’язків міського голови Сміли Костянтин Синьогуб.
У похороні активну участь взяли учасники АТО, які у промовах називали Марію Вівчарик своїм побратимом. Труну опускали під звуки сальв.
Вічна слава!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

Немає коментарів:

Дописати коментар