На Черкащині відзначають 55-річчя затоплення сіл водами Кременчуцького водосховища

55-річчя затоплення сіл та міст Черкащини й Полтавщини водами Кременчуцького водосховища відзначається цієї весни. Про це пише черкаський журналіст і краєзнавець Борис ЮХНО.

60 років тому, 1956-го, майбутнім переселенцям офіційно було доведено про відповідні «плани партії», а в 1961 році одна з найбільших у світі рукотворних водойм остаточно поглинула віками обжиті місця. Лік «переселеним дворам»ішов на тисячі...

Міф про енергетику

Згідно з офіційною версією кремлівських вождів, ідея будівництва Кременчуцького гідровузла і «рукотворних морів» була обумовлена необхідністю розв’язання енергетичних завдань УРСР й ухвалена наприкінці 1949-го. І лише найвищі посадовці держави знали про головну причину появи майбутнього широкого водорозділу України: у випадку наступу військ тільки-но створеного блоку НАТО каскад гребель мав бути зруйнований авіаударами, що створило б уздовж всієї республіки неподоланне для ворожої техніки болото, завшир у 40-50 км. Звісно, у такому випадку ніхто, нікого, і нікуди б не відселяв з усіма відповідними наслідками для сотень тисяч побережників.

А про потреби енергетики у Москві дійсно говорили, але ще в 1932-му. Тоді-то й була доведена необхідність перетворення старого Дніпра у нове море. На означені часи від задуму практично відмовилися, як то кажуть – гра не вартувала свічок, до того ж вимагалося першочергово вирішувати продовольчі проблеми та піднімати тваринництво, а затоплення цьому аж ніяк не сприяло. Але уявний зовнішній агресор змусив повернутися до давнішнього задуму.

Хоча чимало авторитетних істориків схильні вважати, що й це ще не вся правда. Все життя Сталін дуже підозріло ставився до України й українців, пам’ятаючи і про потужні селянські бунти в часи, коли радянська влада вже давно скрізь утвердилася, і про супротив УПА, який після отого 1949-го тривав ще десятиліття, тож звістки про остаточну перемогу над повстанцями Сталін так і не дочекався.

Як це було

Самовиця, Більки, Мутихи, Мойсинці, Демки, Бузьки, Пищики, Митьки, Дубинка, Червоне, Богай... Моя бабуся була родом з Мутих, і малим як «вечірню казку» я слухав про луки, ожинники, про дорогу на черкаський базар через дерев’яний міст, сходжену її старшою сестрою Настею з урожаєм покритих туманцем ягід. Мені справді невтямки було – як то можна села затопити. Тоді у ще ненавченій грамоті голові не вкладався не те що моральний бік справи, а й технічний.

То було у Воронинцях, куди мене з Черкас стабільно відправляли на літо. І якось через кілька десятиліть від знаного усіма Юрія Петровича Тупицького випадково дізнався, що й цьому селу підписали вирок. Просто пощастило йому з земляками-покровителями: директор воронинської школи Андрій Сергійович Михно переконав високопосадовця в міністерстві сільського господарства Кирила Свиридовича Назаренка «порушити питання по Воронинцях», вивести їх із зони затоплення. Як вже там воно було, як вдалося, – невідомо, але село врятували.

Пригадалася також давнішня розмова з колегою по журналістському цеху з обласного радіо, уродженкою Мойсинців тодішнього Іркліївського району, Ніною Черняк. Ніна Іванівна розповідала, що 1956 року туди приїхали якісь військові. Виявилося – топографи: робили фотографії, ходили по дворах, міряли, записували. Ще з ними були цивільні екологи, які теж всі околиці обходили й обдивилися.

Третьою «командою» стали люди з оціночної комісії від відділу переселення. Ці переважно обмірювали споруди та записували кількість зелених насаджень у дворах. Усі краяни вже давно знали, що воно й до чого, власне дехто знав ще на початку 1950-х, але колгоспне кріпацтво робило неможливими будь-які відповідні дії, то й чекали люди переселення як віл обуха. Селянам на руки видавалися оціночні акти, в яких на розсуд членів комісії вказувалася загальна вартість їхнього господарства.

Зазвичай сума компенсації становила від 10 до 20 тисяч дореформених рублів, тобто з 1961 року – 1-2 тисячі. За новіші розібрані хати виплачувалося менше, адже будматеріали з них теоретично можна було використати при спорудженні нового житла. Утім, новими вважалися повоєнні хати навіть з глини та очерету. Не треба бути великим будівельником, щоб розуміти, що таке добро на новому місці не згодиться. Хіба якісь балки, двері, рами та інше «дерево», що не є рівноцінним поняттю «житло». Але відповідальних товаришів це не цікавило.

Спочатку переселенці отримували задаток. Другу половину грошей видавали після підтвердження комісією, що господар повністю переселився, розібрав будівлі, вирубав дерева, загорнув ями, криницю і погріб.

З весни 1956-го почали будувати нове село Придніпровське. Розміри хат були «категорично прописані»: 8х6 метрів. Переселення почалося наступного року. В старому селі в кожного було чи не удвічі більше землі, ніж давали на новому місці, тобто в межах 20-25 соток. Та й грошей на хати не вистачало, бо будматеріали на місці стали дефіцитними і доводилося винаймати машини, щоб їх звідкілясь привезти. Звісно, шоферам«підмазували». Зрештою, приїхали бригади з Галичини та Закарпаття, вправні лісоруби. Заходилися зачищати довкілля поза дворами. А новосели тим часом починали освоювати степи кілометрів за 7-8 від старого місця. Спочатку там навіть води не було, її підвозили. Дехто, особливо ті, хто любив садівництво, з розпачу взагалі подався в інші райони або й області. Фактично – з порожніми руками.

Але то ще не найгірше. Сусід Ніни Іванівни, пенсіонер Павло Гайовий, на старому місці виплекав прекрасний сад, а йому наказали його зрубати. Чоловік відмовився, і тоді це зробили інші. Дід Павло повісився на старій розлогій яблуні, яку чистильщики відклали на післяобід...

Окремою трагедією стали перепоховання. На кладовищах працювали бригади гробокопателів, яким платили «за голову», тому часто вони й виймали тільки голову, попередньо відділивши її лопатою від скелета. То виходило, що перепоховували тільки голови померлих. А це ж були чиїсь родичі, і витримати таке могла психіка не кожного...

У Черкасах відкрили меморіальну дошку на честь земляка-засновника ОУН

23 квітня, у рамках першого дня Холодноярських вшанувань, в Черкасах на приміщенні музичного училища (колись – чоловічої гімназії) офіційно відкрито меморіальну дошку на честь видатного націоналіста Макара Кушніра, який навчався тут з 1901 по 1909 рік, пише “Козацький край“.

У церемонії відкриття взяли участь черкащани та гості міста, які долучилися до Холодноярських вшанувань.

Нагадаємо, сьогодні у Черкасах також відкрили пам’ятник Героям різних епох.

А завтра, 24 квітня, на Чигиринщині відкриють меморіальний знак братам Чучупакам (с. Мельники). 

Довідка

Макар Кушнір (псевдо – «Мак» «Якименко», «Богуш», «Дуб», «Дніпрянський») — український політичний діяч і журналіст, один з діячів українського національного руху в еміграції.

Народився в Черкасах, у родині священника. Після поразки української революції у 1920-х роках перебував на еміграції.
У кінці 1920-х років став одним із засновників ОУН. Брав участь у Першому Конгресі ОУН в австрійському Відні в січні — лютому 1929 року. Обраний головним суддею організаційного суду ОУН і членом ПУН (Проводу українських націоналістів), залишався в ньому до 1938 року. У Проводі відповідав за видання публікацій ОУН іноземними мовами. Брав участь у виробленні програмових засад ОУН. 1929–1934 роки — найбільша активність Макара Кушніра як члена ОУН. У 1933 р. зі спеціальною місією ОУН побував у низці держав Європи: Бельгії, Великій Британії, Німеччині, Фінляндії та Румунії, організовував пересилку патріотичної української літератури в тогочасну радянську Україну.
Після загадкової автомобільної катастрофи у Лондоні (частина дослідників вважає, що вона була організована НКВД) у квітні 1934 року повністю втратив зір. Останні 17 років життя (1934–1951 роки) безвиїзно жив у Бельгії. Похований у містечку Помероль французької провінції Бордо.

У Черкасах з’являться вулиці Героїв Холодного Яру, Кузьми Скрябіна та Руслана Зайченка

Топонімічна комісія Черкас, яка наразі надає пропозиції щодо перейменування вулиць обласного центру на розгляд голови ОДА, сьогодні прийняла рішення про перейменування останніх трьох «недекомунізованих» вулиць міста.

Про це у «Фейсбуці» повідомив директор департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Черкаської облдержадміністрації Сергій Пасічник.

За інформацією Сергія Леонідовича, вирішено перейменувати черкаську вулицю Першотравневу на вулицю Героїв Холодного Яру, провулок Халтуріна – на провулок Кузьми Скрябіна, провулок Гайдана – на провулок Руслана Зайченка.

Рішення прийнято напередодні масшабних заходів із вшанування пам’яті героїв Холодного Яру, запланованих на неділю.

Як відомо, Кузьма Скрябін (справжні ім’я та прізвище – Андрій Кузьменко) – відомий український співак, лідер групи «Скрябін», загинув у автокатастрофі в 2015 році.

Руслан Зайченко – відомий український політичний діяч, один із лідерів УНА-УНСО, житель Черкас, помер у 2011 році.

Львівська козацька чайка представить Україну на міжнародній морській арені

Аби її підремонтувати, потрібно 7 тис. євро

Задля морського дійства у Франції «Брест-2016» львівську козацьку чайку «Пресвята Покрова» треба підремонтувати. Її отаман Тарас Бенях місяць тому повернувся з Франції, де чайка, власне, має пристанище. Він з побратимами тільки-но надавав «Покрові» невідкладну допомогу.

«Змогли, по-перше, чайку поставити на сушу – замовили кран. Це досить коштовна річ, бо один підйом крана 1250 євро. Поставили довкола неї огорожу, трішки почистити днище», – уточнив отаман чайки Тарас Бенях.

За все дякує благодійникам – вони допомогли з коштами. Однак на носі в чайки, яка обійшла всі береги Європи, крім Португалії та Ірландії, чергове завдання: 13 липня у Франції стартує одне з найбільших світових морських святкувань. І «Покрові» треба бути готовою.

Це святкування «Брест-2016», яке відбувається кожні чотири роки, як олімпіада. І він назбирує понад 1000 кораблів, запрошених з усього світу, власне, старовинних кораблів. Тобто держави, які представляють якісь свої морські традиції. Наша чайка вже два рази брала участь: у 1996-му та 2000 році», – розповів Тарас Бенях.

Для цього козакам вже на початку травня треба знову їхати до Франції: перестелити палубу, замінити підгнивші борти, пофарбувати. На це все, підрахували, конче треба 7 тис. євро. От тому і запрошують напередодні, 3 травня, на міні-морський благодійний фест до Музею ідей.

«Буде козацьке частування, будуть виступати українські, львівські виконавці, буде міні-ярмарок. От в нас, наприклад, діти з сиротинця ліплять чайки маленькі, випікають їх самих з глини, розмальовують і там кожен матиме змогу придбати», – уточнила засновник ГО «Ідея і чин» Наталія Шахрайчук.

Щось схоже буде відразу в суботу, 7 травня, і в Шевченківському гаю. А 25 травня на благодійному аукціоні задля чайки продаватимуть полотна знаних митців. Звернулися козаки по допомогу і до міста. Саме в Ратуші зараз вирішують, чи фінансувати «Покрову», як соціально-культурний проект.

Російського царя вбили за планом вчителя з Городища

Російського царя, ворога грузинів, поляків і українців, ліквідував білорус – за планом, створеним кримчанином…

Кримська війна 1853-56 років, спровокована вторгненням Москви у Молдову і Валахію, завершилася фактичною поразкою Росії. Бита британцями, турками і французами, російська армія перестала вважатися однією з найсильніших у Європі. А згідно мирного договору, підписаного по завершенню війни за Крим, російському флоту було наказано прибратися геть з Чорного моря – що «вєлікая» імперія і виконала з ганьбою. Відтоді і до сьогоднішнього дня найвищою військовою нагородою Великобританії є Хрест Вікторії, який і нині відливають із російських гармат, захоплених тоді у Севастополі. Серед нагороджених Хрестом Вікторії є, до речі, і українець – капрал Пилип Коновал, пише “Козацький край”.

Тодішня поразка в Криму розхитала «устої» імперії, у якій авторитет царів споконвіку тримається лише на загарбаннях чужих територій…

Цар, який душив повстання всередині Росії і намагався лякати Європу

Цар Олександр Другий

Так само, як у ХХ столітті розвал Радянського Союзу змусив Москву певний час гратися у «демократію», так і півтори сотні років тому поразка Росії у Кримській війні змусила тодішнього царя Олександра Другого зайнятися ліберальними реформами і зрештою скасувати кріпацтво. Дрімуча імперія, яка намагалася тягатися з цивілізованою Європою, наприкінці ХІХ століття нарешті спромоглася скасувати ганебне рабство для селян. Та й то – лише формально, бо більшість селянства було приречене на напівголодне існування і вже «добровільне» наймитування, з-за чого український письменник Панас Мирний назвав це «голодною волею»…

Цікаво, що поки Московія фактично ще тільки відповзала від рабовласницького ладу, Європа семимильними кроками йшла вперед у розвитку науки. Ті ж самі «найбільші вороги» британці не тільки нагороди з бронзи російських гармат плавили, а й відкрили (заслуга Вільяма Крукса) новий метал з найменшою температурою плавлення – талій,  завдяки якому стало можливим виготовлення перших приладів нічного бачення і металогалогенових ламп. Ще один британець, Джеймс Кларк Максвелл того ж 1861 року навчив людство фіксувати найяскравіші моменти його життя – зробив перший у світі кольоровий фотознімок…

Скасування кріпацтва стало найяскравішим формальним «плюсом» правління російського царя Олександра Другого, проте його прихильники найчастіше чомусь «забувають» згадати, що 1861 року кріпацтво було скасовано далеко не на всіх землях, окупованих Російською імперією. Зокрема, ще дуже довго тримали кріпацький устрій на загарбаних московитами землях вільнолюбної і непокірної Грузії: у Тифліській губернії кріпацтво скасували тільки 1865 року, у Кутаїській – 1866-го, у Мегрелії – 1866-го, в Абхазії – 1870-го, а у Сванетії – взагалі лише 1871 року. У Калмицьких степах, підвладних Росії, «згадали» про формальне надання волі через 31 рік після помпезного проголошення «волі» у Центрі – 1892 року…

Для порівняння: Молдовське князівство, вторгнення до якого московської вояччини спровокувало Кримську війну, позбулося кріпацтва ще 1749 року – на 112 років раніше від Росії, яка прагнула «навчити Молдову жити»…

Не здатна на реальне військове протистояння з Європою, Росія часів царя Олександра Другого тішила свої імперські комплекси війнами проти малих народів Середньої Азії і Кавказу. Залиті кров’ю гори Північного Кавказу в числі останніх залишили майже винищені, але не скорені племена черкесів, які слідом за сотнями тисяч адигів, абазинів і абхазів прямували до Туреччини. Власне, Туреччина і стала наступною мішенню для агресивних посмикувань Московії, у планах якої навіть був напад на Константинополь – аж поки не побачили перед своїми носами британську ескадру, якої росіяни панічно боялися…

«Прославився» Олександр Другий і жорстоким придушенням Польського національно-визвольного повстання 1863-64 років, у якому поруч з поляками воювали проти свавілля російської окупації і білоруси та українці. Одним із «пунктиків» царської боротьби проти української національної самосвідомості у цей час став ганебний «Валуєвський циркуляр» – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ імперії Валуєва. Циркуляром заборонялася публікація навчальних, релігійних  та освітніх книг українською мовою. Підлість шовіністичної російської політики ще в той «циркулярний» час 1863-го року підкреслювалася ідіотським висловлюванням:  «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может!»

Згодом в силу вступив і персональний так званий Емський указ Олександра Другого від травня 1876 року, яким «височайше прєдпісивалось» ввести ще жорсткіші заборони на українську мову. Припинявся друк взагалі будь-якої літератури українською мовою, а в разі якби українці намагалися щось віддрукувати на своїй мові за кордоном, то після ввезення в Україну ця література підлягала вилученню і знищенню. По всій території окупованих українських земель заборонялося викладати уроки рідною мовою у школах, ставити українські театральні вистави і навіть співати українських пісень на концертах…

На фоні агресивної зовнішньої і внутрішньої політики Росії її правителю годі було сподіватися на спокій. При цьому поневолені поляки, грузини, українці та інші народи, що прагнули вирватися з-під ярма царату були швидше зовнішнім каталізатором, на фоні якого погіршувалася політична ситуація всередині самої російської столиці. Навколо царського палацу, де як розуміла російська інтелігенція, було джерело усіх проблем Росії і поневолених нею народів, згущалися хмари…

Не довчився на юриста, бо став порушником «законів» імперії

Революціонер-народник Андрій Желябов

Андрій Желябов народився у маєтку Султанівка на східному узбережжі Криму за два роки до початку Кримської війни. Навчався в Керченській гімназії, а згодом на юридичному факультеті в університеті Одеси, відкритому невдовзі після Валуєвського циркуляру і на фоні загальної українофобії названому «Імпєрскім Новороссійскім унівєрстітєтом». 1871 року за участь у студентському виступі Желябова відрахували з університету і вислали за межі Одеси. Відтоді і до 1873 року він жив у Городищі на території сучасної Черкащини, працював учителем у Мліївській заводській школі.

У цей час Желябов бере активну участь у роботі київської «Громади» – напівлегальної культурно-просвітницької організації українського національно-патріотичного спрямування. Варто згадати імена учасників «Громади», чиї відділення діяли фактично по всій території України і навіть у російському Петербурзі. Серед засновників і перших учасників «Громади» – Куліш, Костомаров, Антонович, Драгоманов, Лисенко, Старицький і звісно ж найвідоміший наш земляк – Тарас Шевченко.

До «Громади» належав і автор слів сучасного гімну нашої держави «Ще не вмерла Україна» – Павло Чубинський. Він жив у Городищі на Черкащині у той самий час, що й Желябов – приїхав сюди у другій половині 1870 року і влаштувався на роботу в адміністрацію багатої цукрової фірми «Брати Яхненки і Симиренки» (до слова, Желябов у Городище приїхав саме тому, що був одружений з донькою Семена Яхненка, родині якого належала фірма, де працював Чубинський). З Черкащиною Чубинського пов’язує не лише проживання і робота в Городищі, а й… кримінальна справа, порушена поліцією щодо загадкової прокламації українською мовою «Усім добрим людям» – її було виявлено у Золотоніському повіті. А ще – Чубинський, як член Київського відділення Російського Географічного Товариства у складі наукових експедицій досліджував давні Городища Подніпров’я – зокрема, у Трахтемирові на Канівщині…

До «Громади» належав і журналіст та педагог, майбутній міністр освіти УНР та навіть тимчасовий голова Української Центральної Ради Володимир Науменко, який відомий ще й тим, що у 1902 році викупив на Канівщині ділянку землі, на якій була могила Тараса Шевченка – спеціально, щоб опікуватися нею і зберегти для наступних поколінь українців…

Був серед «громадівців» і випускник кращих університетів Франції та Німеччини, видатний науковець-фізик, математик, філософ і доктор медицини Сергій Подолинський – уродженець села Ярославці, тоді Звенигородського повіту, а нині – Шполянського району Черкащини. А ще «громадівцем» був уродженець корсунського Стеблева, письменник Іван Нечуй-Левицький та багато інших прогресивних українців.

У спілкуванні з такими людьми і формувався як революціонер кримчанин Андрій Желябов. Навіть коли повернувся до Одеси, «ходив у народ» на Херсонщині та в Катеринославській губернії – аж до Маріуполя, жив на Вінничині, а згодом переїхав до Росії, Желябов знав, що відбувається з його друзями з Придніпров’я. Згідно Емського указу царя Олександра Другого було ліквідовано Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві – дітище Павла Чубинського, припинено видання газети «Київський телеграф», де працювало декілька «громадівців», а з київського університету Святого Володимира (нині – ім. Тараса Шевченка) звільнено найбільш проукраїнськи налаштованих викладачів, серед яких – Михайло Драгоманов і Сергій Подолинський…

1879 рік круто змінив політичну долю Андрія Желябова, який під впливом ідей Герцена і Чернишевського став переконаним «народником», Очевидно, йому імпонувала й одна з програмних засад організації – право поневолених царатом націй на самовизначення. Після розколу «Землі і Волі» Желябов очолює один з її осколків – партію «Народна воля» і в тому ж, 1879 році, вперше стає учасником невдалого замаху на царя Олександра Другого…

Царю напророчили, що загине від сьомого замаху – так і сталося…

Весь Петербург знав, що гадалка нагадала царю Олександру Другому, що він загине від сьомого за ліком замаху на нього, а юродивий Федір сказав імператорові дивну фразу, що той помре «у червоних чоботях»…

Тож коли у лютому 1881 року петербуржці дізналися, що біля Зимового палацу завівся коршун, який ловить голубів і розриває їх просто на підвіконні царевої спальні, – всі сприйняли це як недобрий знак. Коршуна вдалося піймати – потрапивши, до залізного капкана, він ще зміг здійнятися разом з капканом у повітря, але впав під його вагою прямо посеред Двірцевої площі. Але столиця вже завмерла у недоброму очікуванні…

На той час на імператора було скоєно вже 5 замахів. Вперше у нього невдало стріляв ще в квітні 1866 року студент Дмитро Каракозов. Вдруге у травні 1867 року в царя під час його перебування з офіційним візитом у Парижі стріляв поляк Березовський, який намагався так помститися за криваве придушення національного повстання. Два замахи було 1879 року: весною терорист-одиночка Соловйов випустив у імператора 5 куль з револьвера і російського царя врятувало тільки те, що він кинувся навтьоки і при цьому «петляв», заважаючи прицілитись. Потім восени «народовольці», серед яких був і Желябов, намагалися ліквідувати Олександра, коли той царським поїздом повертався з відпочинку в Криму до Петербурга. Перший «фугас» був закладений під залізничну колію поблизу Одеси, але поїзд змінив маршрут. Другий «фугас», закладений біля Запоріжжя, не спрацював з-за технічної неполадки. Третій, під насипом вже в Замоскворіччі, таки вибухнув. Але з рейок зійшов не царський «літерний», а його брат-близнюк, спеціально запущений для безпеки царя…

У лютому 1880 року був п’ятий замах на царя. Поки імператор знову відпочивав у Криму, народоволець Степан Халтурін влаштувався на роботу до палацу, оселився у напівпідвальній кімнатці під царською їдальнею і тайком наносив туди майже 40 кілограмів динаміту.

Коли цар повернувся в Петербург, Халтурін переконався, що той обідає завжди в один і той самий час, але в день замаху цар з-за гостя переніс напів години пізніше. Надзвичайно потужний вибух спричинив загибель 11 гвардійців особистої охорони царя і поранення ще 56 людей у палаці, проте цар лишився неушкодженим.  До речі, чомусь саме Халтурін став справжнім кумиром для більшовицького вождя Леніна – у його кабінеті на стінах були барельєфи тільки двох людей – Карла Маркса і Степана Халтуріна. По всьому Радянському Союзу «модно» було називати вулиці міст ім’ям Халтуріна – так з’явилися названі на честь нього і провулки в Черкасах та Умані…

Останній день життя російського царя настав у перший день весни 1881-го, через декілька днів після дивної пригоди з коршуном, який розривав голубів, але й сам потрапив до пастки…

За старим стилем 1-го, а за новим – 13 березня біля Катерининського каналу, де з коретежем охорони з терських козаків проїздив царський кортеж, під карету з імператором народоволець Рисаков кинув гранату, яка не спричинила практично ніякої шкоди. Жодної подряпини не отримав і цар, який вийшов з карети подивитися на затриманого охороною нападника. Це був вже шостий замах… І тут до царя раптом швидко підійшов ще один народоволець, білорус Гнат Гриневецький – і кинута ним бомба вибухнула під ногами правителя Олександра. Як і обіцяв юродивий Федір, правитель Російської імперії помирав «у червоних чоботях»…

У ході слідства було встановлено, що організація і планування царевбивства було повністю здійснене Андрієм Желябовим, затриманим поліцією двома днями раніше. Сплановану кримчанином ліквідацію російського царя здійснив білорус…

У офіційних повідомленнях наступного дня писалося:“Совершилось событие неслыханное и ужасающее: русский царь, ОСВОБОДИТЕЛЬ НАРОДОВ, пал жертвою шайки злодеев среди многомиллионного, беззаветно преданного ему народа”.

Андрій Желябов був страчений 15 квітня разом з чотирма своїми соратниками. Серед них був і уродженець української Чернігівщини Микола Кибальчич, який за декілька днів до страти розробив оригінального космічного літального апарата, завдяки чому увійшов у світову історію космонавтики…

Російський «суд» не робив жодної різниці між чоловіками й жінками. Того ж дня було страчено і Софію Перовську…

Храм Спаса-на-Крові. Наш час

Через два роки після загибелі Олександра Другого на місці, де стався теракт, почали зводити  храм Спаса-на-Крові. Будівництво завершили 1907 року і відкривав храм особисто цар Микола Другий – той, якого через 10 років розстріляють більшовики…

Під час зведення Спаса-на-Крові  будівельники заклали в нього багато символізму: висота центральної споруди – 81 метр, щоб нагадувало про рік загибелі імператора – 1881-й; другий за висотою купол має 63 метри – вік, у якому загинув російський правитель; на дзвіниці – герби міст, як власне російських, так і поневолених Росією…

Як нагадування того, що ніхто й ніщо на землі не є вічним, височить цей храм і до сьогодні. У 1931 році більшовики збиралися, та так і не зібралися знести його. Перед війною, кажуть, постановили таки знести – вже й отвори у стінах зробили, щоб вибухівку закладати, а тут війна почалася – і вибухівка, і сапери на фронт вирушили…

Під час блокади Ленінграду у Спас-на-Крові звозили тіла загиблих від голоду і обстрілів. А після війни розвеселі російські комуністи облаштували тут склад декорацій Малого оперного театру. 1961 року у центральному куполі храму верхолази-реставратори раптом виявили… застряглий у стропилах 240-міліметровий німецький фугасний снаряд вагою 150 кілограмів, який дивом не вибухнув. Так само дивом він не розірвався, поки діставали, спускали з-під купола і вивозили за межі міста…

У сучасному Петербурзі ходить легенда, пов’язана з храмом Спаса-на-Крові: кажуть, є у ньому дивовижна ікона, на якій час від часу проступають доленосні для Росії дати. Спочатку, начебто, проступили цифри «1917» – і внаслідок жовтневого перевороту розпалася Російська імперія. Потім – «1941», і розпочалася війна  проти Гітлера, якого Сталін до того вважав своїм союзником. Потім – «1953» – і помер найодіозніший правитель Кремля Йосип Сталін…

Була ще одна легенда, пов’язана з храмом на місці загибелі імператора. Після того, як у 1960-х роках храм закрили будівельними «лісами» на реконструкцію, він стояв так дуже довго. Хтось запустив чутку, що коли «ліси» знімуть, новітня комуністична імперія – Радянський Союз – розвалиться. «Ліси», які простояли майже три десятиліття, зняли у 1991 році, а в серпні того ж року СРСР зник з політичної карти світу…

Кажуть, зараз на доленосній для Росії іконі у храмі Спаса-на-Крові знову нібито проступають цифри – наразі ще не чіткі…

10 авторів візьмуть участь в конкурсі із здобуття премії Т. Осьмачки

Завершилося висунення претендентів на Всеукраїнську літературну премію ім. Тодося Осьмачки, встановленої обласною письменницькою організацією, Смілянським міськрайонним благодійним фондом «Тодось Осьмачка» та підприємством «Булатецькі брати». Премія присуджується за високохудожні твори (поетичні збірки, ліро-епічні, драматичні та прозові твори), в яких на архетипному рівні зображено український національний характер, осмислено історичну долю України та її народу, втілено ідею національно-державної незалежності.

Конкурсна комісія допустила до участі в конкурсі книги 10 авторів (із 13 поданих на конкурс):

Вознюка Володимира (м. Чернівці) за книгу прози «Між іконами і піраньями» висунуто Чернівецьким обласним краєзнавчим музеєм;

Дячишина Богдана (м. Львів) за книгу «Слово про вічне» висунута Львівським відділенням Української асоціації письменників;

Гончаренка Олега (м. Мелітополь Запорізької області) за збірку поезій (поетизований переклад Нового Завіту) «Собор одкровень» висунута ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

Жадька Віктора (м. Київ) за роман-сповідь «Кирило Осьмак: Заповідаю вам Україну» висунутий педагогічним колективом факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова;

Пантюка Сергія (м. Київ) за збірку поезій «Поранений херувим. Оченята кольору антрациту» висунута колективом Смілянської централізованої бібліотечної системи;

Пасічника Михайла (м. Житомир) за збірку віршів «То – біла гарячка Росії» висунута Житомирською обласною організацією Національної Спілки письменників України;

Різниківа Олекси (м. Одеса) за повість «Маюнелла» висунута колективом Первомайської централізованої бібліотечної системи та членами літературного об’єднання «Зажинок»;

Шакіна Миколи за книгу прози «Борщівська відьма» висунута Харківською обласною організацією Національної Спілки письменників України;

Шкляра Василя (м. Київ) за роман «Маруся» та книгу прози «Чорне сонце» висунуті кафедрою української літератури та компаративістики Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького;

Юрика Пилипа (м. Запоріжжя) за збірку поезій «Поклик Святослава» висунута Запорізькою обласною організацією Національної Спілки письменників України.

Із 1 по 25 квітня проводиться громадське обговорення творів, поданих на конкурс. Визначення лауреата – до 5 травня. Вручення премії – 14 травня в с. Куцівка Смілянського району Черкаської області. Лауреатові вручається диплом і грошова винагорода – 5 тисяч гривень.

Голова конкурсної комісії Валентина Коваленко.

Бабуся

Я рідко коли щось прошу.

Взагалі стараюся без цього обходитися.Як нема , то обійдуся якось.

Але тут випадок унікальний.

Я просив пані Лесю Поліщук прийняти від мене запрошення на site.ua. ,щоб опублікувати свій допис.

А вона відмовилася. Каже що не хоче писати тут, бути "білою вороною".

Мені мало трапляється таких текстів, які б були співзвучні моїм думкам і почуттям. Тому я попросив дозволу у неї ,щоб опублікувати це на сайті- щоб більше людей прочитало.

Пані Леся дозволила.

Примітка- описана реальна ситуація із реальними людьми. Практично документальний запис. В Білій Церкві. Люди так говорили і так діяли насправді в тій ситуації.

Прошу не шукати тут якоїсь прихованої задачі чи спеціальних перекручень.

Як живемо, так і написано.

Леся Поліщук

Буває зайдеш зранку в магазин за кавою, подивишся на весь цей совковий треш, у вигляді трендячої по телефону продавчині,яка так зверхньо каже бабусі, обираючій цукерки (дешевих 100 грамів взяти чи дуже дешевих) "Да сколько можна?! Бєрітє еті оні самиє дєшовиє"

А бабуся киває головою в квітчастій хустці (ну до магазину ж вийшла в люди, тре гарну хустку) і тремтячими руками з восковою, майже прозорою, шкірою дістає з зав'язаної вузликом носової хустинки складені папірці по гривні і по дві.

Починає рахувати, нервується, коли неслухняні руки впускають ту тоненьку пачку на підлогу і так запопадливо вибачається перед фарбованою вгодованою телицею "Ой вибач доню, шо то старість, не дай Бог нікому ото так мучитися, коли руки не слухаються".

А "доня" ізрєкає "задралі уже, убогіє" і демонстративно нависає над прилавком склавши руки на грудях.

І тебе охоплює ненависть, червона і гаряча до цих людей і до цього світу.

І ти кидаєшся до бабусі, піднімаєш ті кляті купюри віддаєш їй, а поки вона намагається їх скласти до купи, ти дивлячись презирливо на продавчиню, кажеш їй крізь зуби "Кілограм цукерок, отих, самих дорогих" і вигрібаєш з гаманця всі гроші разом з дріб*язком, нещасні сімдесят з копійками, розуміючи, що ти сьогодні без обіду, без кави і без цигарок.

Але та, охопивша тебе ненависть, настільки ядуча, що тобі байдуже.

І ти кидаєш гривні в тарілочку для грошей, так, що вони розсипаються за прилавком.

А "нєубогая" мабуть бачить, щось в твоїх очах таке, що заставляє її мовчки присісти і збирати гроші, а тоді так само мовчки відважити кіло якогось "Mousse" і подати бабусі з словами "пожалуйста".

А у тебе в очах якесь червоне марево і образа ятрить серце, ніби образили особисто тебе. І ти не дивлячись ні на кого, та і не бачучи нікого, виходиш з магазину і стаєш поруч щоб вирівняти дихання і прийти в себе.

А потім хтось торкає тебе за руку.

Ти повертаєш голову і бачиш молоду дівчину, майже дитину, що простягує тобі пакетик з печивом і пачку чаю "Віддайте це бабусі, мені трохи ніяково то зробити, а ви хоробра".

Потім з магазину виходить мужчина у віці, з замазиними мазутом руками і протягуючи якийсь непрозорий пакет додає "І це теж віддайте".

А тоді помалу виходить бабуся з пакетом "Mousse" в руках. Поволі дістає по жменці цукерок і тицяє нам усім в руки.

"По моєму покійному дідові сьогодні десять років, беріть діти, помяніть його".

Тремтячою рукою ти береш ту жменьку, вкидаєш печиво дівчини в пакет мужчини і вкладаєш ручку пакету в руку бабусі.

Шепочеш "Візьміть ось ще" і тікаєш, бо вже не сила тримати в собі оте неймовірне і незрозуміле відчуття, що хоче вирватись з тебе сльозами. І чуєш вслід "Молитимуся за вас діти, спасибі вам, мої рідні"...

І немає вже ненависті, лише крапля образи, декілька цукерок і трішки чогось, що словами не передається....

Дід Панас: тальнівський феномен

Дідом Панасом наш славний земляк Петро Вескляров став спочатку на радіо в 1958-му, коли якось підміняв старенького казкаря. Між іншим, прототип Панаса теж тальнівський: був там такий собі дореволюційний дідок, який своїми теревенями міг і дідька заколисати.

Це, так би мовити, маловідома офіційна версія. За іншою у імені Панас Вескляров увічнив своє справжнє — Пінхас Хаїмович, інформує Акцент.

На три місяці літа наш маленький провулок ставав великою дитячою кімнатою. В ті часи малечі на ньому завжди товклося „до чортової матері“, та й старших не бракувало. Ті гуляли на дальньому кутку, ми “гулялися” на ближньому. Принаймні, такою була якась специфічна місцева топонімія в батьківському розмежуванні. Старші вже й „сєку“ опанували, й „ножичка“, а ми переважно пісок біля дворів місили, виробляючи з нього усілякі дива. Ну або біля дівчат крутилися, бо стрибати гірше них „в резинки“ дозволити собі не могли, а краще не виходило. Оті малі кози на яку б височину свій снаряд не виставляли – влітали в його периметр нараз...

Літні вечори довгі та світлі, і якби не дід Панас, додому б нас тягнули силоміць вже під зорями. А так – вийде чиясь мамка до калітки і сповістить сиреною своєму чаду, а насправді усім: „Сашко, давай в хату! Вже дід Панас!“

Сказати, щоб здувало всіх, було б перебільшенням, але більше половини – точно. Бо дід Панас був авторитет. Без його „Добрий вечір вам малятка, любі хлопчики й дівчатка“ гідне закінчення дня не уявлялося. Були ще тьотя Катя і Катруся, тьотя Надя з Буратіно – вона вела „На добраніч, діти!“ російською, були просто мультики, однак „Київ-1, Хрещатик 26“ чомусь позиціонувався батьками виключно як „Дідпанас“. Очевидно, з тієї причини, що саме він був старійшиною казкового цеху. Сиві вуса, сивий чуб, вишиванка та теплий і глибокий домашній голос, що загортав тебе, неначе у ковдру...

Дід Панас пригадався з тієї нагоди, що у підшивці „Черкаської правди“ за вересень 1983-го натрапив на інтерв’ю з ним. Зваживши на обставину, що діда в його „епічному“ вислові й тепер нерідко згадують, вирішив поділитися почутим та прочитаним. То, власне, – сказав він в ефірі невмируще „отака …ня, малята“, чи то вигадка? Тлумачення легенди чи бувальщини народною артисткою України Оксаною Білоножко найбільш правдоподібне: „Дід Панас у житті був дивовижною людиною. Він і хвилини не міг без гумору, постійно сипав жартами, приказками та примовками. А в тому прикрому випадку, коли він залаявся в ефірі, повинен був звукорежисер, який вчасно не вимкнув апаратуру. Робота у прямому ефірі – величезна напруга: щодня новий сценарій, все тримаєш у пам’яті, бо телесуфлерів – тексту, який біжить на моніторі – тоді ще не було. Я все це пройшла, і знаю, настільки це важко. Отак одного разу Петро Юхимович й „видихнув...“ Ось і все просте пояснення. А то понавигадували... А казкар, між іншим, пропрацював у прямому ефірі чверть століття!

Напевне, вже усім черкащанам відомо, що він – наш земляк, народився 10 червня (28 травня ст.ст.) 1911 року у Тальному. Багатьом також відомо, що до 1930-х молодий Петро Вескляр грав у робітничо-селянському театрі Черкас. Дехто навіть довідався, що він єврей, і оте „-ов“ у прізвищі з’явилося при німцях після втечі з гетто. І що діда прибрали з ефіру за завуальований націоналізм та небажання говорити російською (що він її не знав – дурня, не міг артист нею не володіти, виступаючи з концертами агітбригад на передовій по всьому фронту). Так, Петра Юхимовича усували від роботи в кадрі, але дисциплінарний проступок. Бо якби за націоналістичні прояви, то грати б йому не перед дітьми, а для зовсім іншого контингенту шанувальників.

Тож слово – самому дідові Панасу в інтерв’ю „Дідусева казка“ 1983 року, „черкаський“ фрагмент. „Місто мого дитинства – Тальне. Батько був муляром. Одним з тих, хто першим вступив до організованої на зорі Радянської влади комуни „Вулик і Бджола“ (зараз колгосп „Здобуток Жовтня“). Очолив комуну великий ентузіаст, надзвичайно цікава людина, працелюб і мрійник Федір Іванович Дубковецький, якому я надзвичайно вдячний.

Незвичайні були роки. З гордістю згадую той перший будинок, зведений руками членів комуни, – на його будівництво батько брав і мене, привчаючи до роботи. А після трудового дня збиралися в хаті-читальні або клубі – на репетиції драмгуртка, учасником якого був і сам Федір Іванович. Цілу ніч могли готуватися до чергової прем’єри... Якось, це було в 1929 році, у Тальне приїхав Черкаський робітничо-селянський театр. Його режисер, Олексій Якович Громов, побував на наших спектаклях. Уявіть мій стан, коли я, 18-річний юнак, раптом отримав від нього запрошення до професійного театру. Вирішальну роль відіграло слово Дубковецького, який мене переконав...“

Минуло кілька років, і Петро Вескляров став одним із провідних акторів театру у Черкасах. Не раз він приїздив у Тальне, де його появу на сцені аж надто емоційно вітали земляки. Після війни продовжив кар’єру у Волинському облмуздрамтеатрі, згодом його запросили до столичного театру ім. Івана Франка. Успішно складалася суміжна робота у кіно, в якому Вескляровим було зіграно понад 50 епізодичних ролей. Були б головні, та коли актор став дідом Панасом на телебаченні, режисери лиш розпачливо розводили руками. Мовляв, тип ідеальний, але ж упізнають і буде „несерйозно“.

А дідом Панасом наш славний земляк став спочатку на радіо, де ще 1958-го одного разу довелося підмінити старенького казкаря. Між іншим, прототип Панаса начеб-то теж тальнівський: був там такий собі одноіменний дореволюційний дідок, який своїми теревенями міг і дідька заколисати. Це, так би мовити, маловідома офіційна версія. За іншою у імені Панас Петро Вескляров увічнив своє справжнє Пінхас. Пінхас Хаїмович, ким був від народження до певного віку.

Коли в оселях замиготіли перші телевізори, Петро Вескляров „перебрався“ на екран і не полишав його аж до 1988 року. А там ТВ почало стрімко комерціалізуватися... Помер наш великий епічний Дід 5 січня 1994 року, і фінал той був сумним: самотнім і непомітним.

Що ще пригадалося – дідова текстівка після казки „Спи мій маленький“. Цікава метаморфоза з нею трапилася у радянській версії. В оригіналі: „Спи мій маленький, цить. Зайчик сіренький спить. Сплять при дорозі воли, сплять на відлозі орли. Сплять наші рідні краї, ниви дорідні й гаї...“ Ми ж слухали інше: „Спи мій маленький, цить. Зайчик сіренький спить. Сплять наші рідні краї, ниви дорідні й гаї. Тільки твій татко не спить, вийшов на варту в цю мить. Злий ворог метнувся назад. Що ж ти прокинувсь? То сад. Сад молоденький шумить. Спи мій маленький, цить“. Після того, як татко наполохав ворогів, звучала колискова “Заходить до хати Зоря-зоряниця...“ Її теж переспівали. Але радянська влада до тієї милої жахачки непричетна.

Як на Черкащині вшанують героїв Холодного Яру?

                           

21-ші вшанування героїв холодного Яру цього року відбуватимуться не лише на Чигиинщині, а в Черкасах.

Святкування розпочнеться 23 квітня в Черкасах:

13.00 – на Алеї слави, буде відкрито пам’ятник героям різних епох, а о 14.00 почнеться вояцьке свято в Долині троянд, в якому візьмуть Легіон “Свобода”, полк “Азов”, Центр спеціальної тактичної підготовки “Білий вовк”, “Український легіон”, козацькі організації та 10 військових моряків – курсанти факультету Військово-Морських Сил України Національного університету “Одеська морська академія” з прапором Військово-Морських Сил України. Серед них – троє зі Севастополя, з колишньої академії ім. Нахімова, які заспівали Гімн України на плацу під час підняття прапора окупантів, що анексували Крим, четверо – із Севастопольського військово-морського ліцею, які залишилися вірними Україні.

16.00 – тулумбас Історичного товариства “Чорні запорожці” і трембіти гурту “КораЛЛі” сповістять про початок Мистецького фестивалю козацької слави “Холодний Яр-2016”. Участь у ньому візьмуть “Тінь Сонця” (Київ), “Друже музико” (Одеса), “КораЛЛі” (Івано-Франківськ), “Вертеп” (Дніпропетровськ), “Спів братів” (Черкаси), “Арт-Горлиця” (Київ), театр “Шарж” (Ужгород), кобзар Тарас Силенко, цимбаліст Василь Паланюк, бард Володимир Гонський (усі – Київ).

21.00 – відбудеться смолоскипний Марш пам’яті українських героїв.

У неділю, 24 квітня, вшанування відбуватимуться безпосередньо в урочищі Холодний Яр.

10.00 – в центрі с. Мельники Чигиринського району розпочнеться меморіальний мітинг і відкриття меморіального знаку братам Чучупакам. Будуть вшановані могили Василя Чучупака та козаків полку гайдамаків Холодного Яру, покладання квітів до меморіалу героям Холодного Яру на Кресельцях та на могилу сотника Івана Компанійця в Мотриному монастирі.

12.30 – у лісі між Кресельцями і Гайдамацьким ставом буде відроджено могилу легендарного гайдамацького ватажка XVIII ст. Гната Голого, оспіваного Іваном Карпенком-Карим в історичній драмі “Сава Чалий” (автор пам’ятника – заслужений художник України Микола Теліженко). О 13.30 на берегах Гайдамацького ставу вояки полку “Азов”, “Легіону Свободи”, “Айдару” та інших вояцьких формацій освятять зброю. 

14.00 – на хуторі Буда продовжиться Мистецький фестиваль козацької слави “Холодний Яр-2016”. Участь візьмуть “Хорея козацька” (Київ), “Вертеп” (Дніпропетровськ), “Арт-Горлиця” (Київ), кобзар Тарас Силенко, цимбаліст Василь Паланюк і бард Володимир Гонський.
Відбудеться коло “Самоорганізація: від десятника до гетьмана” і майстер-класи Центр спеціальної тактичної підготовки “Білий вовк”, який забезпечить також зйомки двох днів свята з квадрокоптера.

Також у ці дні у Холодному Яру відбудуться й Всеукраїнські змагання для молоді з пішого мандрівництва “Весняний рейд” ім. пластуна, кіборга Євгена Подолянчука. До змагань долучаться більше сотні молодих хлопців та дівчат з 14 країв України. Захід розрахований на три вікові категорії команд, включаючи юнацтво від 11 років. Змагання розпочинаються 23 квітня о 8:00 в с. Гуляйгородок Черкаської області (урочище Шаєва гора). Зголосити команду до участі можна до 20 квітня на сайті заходу.

Рада козацьких отаманів збирає козаків на Холодний Яр та планує провести в ці дні триденний вишкільний козацький табір “Гайдамацька Січ”.

Організаторами вшанування героїв Холодного Яру виступив Історичний клуб “Холодний Яр”, Черкаська облдержадміністрація, “Легіон Свободи”, полк “Азов”, ВО “Свобода”, ВО “Батьківщина”, Благодійний фонд “Волинь-Україна”, Центр спеціальної тактичної підготовки “Білий вовк”, музейно-етнографічний комплекс “Дикий хутір”, Чигиринська РДА, Мельничанська сільська рада, НІКЗ “Чигирин” і Черкаська міська рада.
Усіх небайдужих закликають здійснювати пожертви на холодноярські вшанування.
Реквізити: картка Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496. Прізвища благодійників будуть опубліковані.
Приїжджати на вшанування гостей просять у вишиванках, козацьких, вояцьких та національних строях!

За інформацією прес-служби Історичного клубу “Холодний Яр”

Контакти організаційного комітету:

Роман КОВАЛЬ, голова оргкомітету, 067-726-30-36, 066-211-41-85, (044)-242-47-38, koval_r@voliacable.com

Богдан ЛЕГОНЯК, заст. голови оргкомітету, 095-069-07-74, 096-439-77-42, 047-30-95-33-1 (Медведівський музей), fholodniyyar@ukr.net

Леся ОСТРОВСЬКА, заст. голови оргкомітету, 067-442-79-64, dukuj_hytir@mail.ru

КУХАРЧУК-“СЛІП” Дмитро, заст. голови оргкомітету, голова Цивільного корпусу “Азов” у Черкасах, 063-58-48-102.

Максим СЕЛЮЗКІН, член оргкомітету, 066-270-20-98, seluzkin62@ukr.net

СИРОТЮК Юрій, заступник голови оргкомітету, заступник голови ВО “Свобода”, 067-44-14-601, yuriy.syrotyuk@svoboda.org.ua

БОТНАР Юрій, керівник служби молодіжної політики ВО “Свобода”, депутат Черкаської обласної ради, 097-459-43-68. 

СУХОВИЙ Микола, заступник голови оргкомітету, в. о. начальника відділу культури Черкаської обласної державної адміністрації, 067-74-51-420, soksck@ukr.net

СКРЕБЦОВ Борис, Головний отаман Українського дитячо-юнацького товариства “Січ”, член оргкомітету, 068-197-34-15, otaman@i.ua

РОТАЧ Андрій, заступник командира Центру спеціальної тактичної підготовки “Білий вовк”, член оргкомітету, 067-406-64-09, ar@vovk.org.ua

ІСАКОВ Леонід, заступник командира Центру спеціальної тактичної підготовки “Білий вовк”, член оргкомітету, 097-303-78-14, isakov.ukraine@gmail.com

КРАСОВСЬКИЙ Роман, Пласт, член оргкомітету, комендант Всеукраїнських змагань із пішого мандрівництва “Весняний рейд 2016” ім. кіборга Євгена Подолянчука, 063-44-34-266, springraid.org.ua@gmail.com

ВОРОНОВ Сергій, заступник голови оргкомітету, заступник голови “Батьківщини молодої”, 096-129-64-41, sergiy.voronov@gmail.com

ВАСИЛЮК Сергій, лідер гурту “Тінь Сонця”, член оргкомітету, художній керівник фестиваль “Холодний Яр-2016”, 063-19-81-359, 067-95-386-95

ПАВЛЮТИН Олесь, режисер фестивалю “Холодний Яр-2016”, 066-731-48-89, 063-499-18-61, cyf-cherkasy@bigmir.net а також an75ton@gmail.om