В Умані попрощалися з Героєм московсько-української війни

27 жовтня,  в Умані на Черкащині, попрощалися з Героєм
московсько-української війни, бійцем «Легіону Свободи»  Владиславом
Алексейчуком.

1977 р.н., молодший сержант, розвідник 81-ї  десантно-штурмової
бригади. Воював  в одній бригаді з земляком із Канева свободівцем Анатолієм Чупилкою. Звістка про його зникнення з'явилася 18 січня 2015
року, за два дні до того як з'явилась звістка про загибель Анатолія
Чупилки. Зник в районі донецького аеропорту. Упізнали Героя за аналізами ДНК.
Владислав був  активним громадянином, учасником Революції Гідності. Вів здоровий спосіб

життя та закликав молодь  бути активною, розвиватись фізично і духовно.

Вічна Слава Герою!
Слава Україні!

Олігарх, медіамагнат і помічник-консультант провладного нардепа “кидає” черкащан на квартири?

 На цьому блозі вже двічі було розміщено матеріали про цього "заслуженого будівельника".
   Нині ж на шпальтах "Дзвону" опубліковано відкритого листа-звернення до очільників держави.

В нашу редакцію надійшов відкритий лист-звернення до вищого керівництва держави та правоохоронних органів від черкащанина, який стверджує, що став жертвою черкаської  “еліта-центр”. Андрій Чулков вклав гроші в будівництво свого житла ще 10 років тому та не отримав ні квартири, ні назад грошей за неї, хоча він точно знає, що його квартиру вже продали іншим людям. Жодні рішення судів на сильних світу цього не діють, а виконавча служба просто імітує свою діяльність.

Керівником будівельної компанії, якій заплатив черкасець, є одійозний бізнесмен та політик Ігор Калашник. Судячи з усього, тісна політична дружба з провладною партією “Блок Петра Порошенка”,  дозволяє Ігорю Миколайовичу уникати відповідальності та просто не виконувати рішення судів.

Революцію Гідності по-своєму сприйняв скандальний депутат від Блоку Президента Владислав Голуб, що за інсайдерською інформацією небезкорисно кришує в Києві місцевих “авторитетів” та ймовірно для того, щоб надати недоторканості черкаським будівельним ділкам, працевлаштував у Верховній Раді олігарха помічником-консультантом народного депутата. А його сина Миколу – на державну службу влаштував, теж помічником, але вже на державну зарплату. В цьому підряді помічників-консультантів фігурує і секретар черкаської міської ради, кандидат на мера Черкасас від БПП  Олександр Радуцький.
   Самого листа розміщено тут.
   

Комісія визначилась із претендентами на премію Симоненка

"Прочерк" повідомляє про те, що період висунення претендентів на здобуття Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Симоненка закінчився 15 жовтня.

Конкурсна комісія розглянула подані твори й допустила до участі в конкурсі таких авторів:

У номінації «За кращу першу поетичну збірку»

1. Астапенка Ігоря (м. Київ), за збірку поезій «Щільник».

Висунуто секретаріатом Національної спілки письменників України.

2. Власенка Богдана (с. Подище, Чернігівщина), за збірку віршів «Початок твоєї справжності».

Висунуто дирекцією Подищанської ЗОШ (Чернігівщина).

3. Обрія Олександра (Олександра Кучеренка) (м. Миколаїв), за збірку поезій «Абетка юності».

Висунуто секретаріатом Національної спілки письменників України.

4. Панасюка Лесика (м. Київ), за збірку поезій «Справжнє яблуко».

Висунуто видавництвом «Смолоскип».

5. Пауалішвілі Зазу (м. Київ), за збірку поезій «Реґіна Ольсен».

Висунуто видавництвом «Смолоскип».

6. Тумаєву Карину (м. Київ), за збірку поезій «ZOO».

Висунуто видавництвом «Смолоскип».

7. Шептицьку Тетяну (м. Київ), за збірку поезій «Окрайцем неба».

Висунуто громадською організацією «Український світ»

У номінації «За кращий художній твір»

1. Герасименка Івана (м. Сміла), за книгу прози «Шлях».

Висунуто методичною радою Смілянської міської ЦБС.

2. Загравенка Анатолія (м. Знам’янка Кіровоградської обл.), за книгу поезій «Вкраїна зачекалася на нас…».

Висунуто правлінням Кіровоградської обласної організації НСПУ.

3. Клічака Василя (м. Київ), за книгу лірики «Вздовж дарованих Божих днів».

Висунуто Всеукраїнським товариством «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка.

4. Краєвську Таїну (Братченко Тетяну) (м. Біла Церква), за роман «Випробування жінкою».

Висунуто Білоцерківською філією МАУП.

5. Крюгера Вано (м. Київ), за книжку поезій «Вертеп на Куренівці».

Висунуто видавництвом «Смолоскип».

6. Манойла Петра (м. Черкаси), за книжку спогадів «Думи мої, думи мої» і збірку перекладів сонетів В.Шекспіра.

Висунуто Черкаською обласною організацією ветеранів.

7. Машуренка Василя (м. Київ), за книгу новел «Шедеври».

Висунуто відділом культури Новгородківської райдержадміністрації Кіровоградської обл.

8. Пасічника Михайла (м. Житомир), за збірку віршів «Небесна жінка з іменем Надія».

Висунуто Житомирською обласною організацією НСПУ.

9. Ржепецького Леоніда (м. Миколаїв), за збірку віршів «Материзна».

Висунуто Миколаївським обласним відділенням Українського фонду культури.

10. Солончук Людмилу (м. Звенигородка Черкаської обл.), за збірку поезій «Спасівчане поле».

Висунуто педколективом Шевченківської спеціалізованої ЗОШ-інтернату Черкаської обласної ради.

11. Стахівську Юлію (м. Київ), за збірки поезій «Verde».

Висунуто видавництвом «Смолоскип».

12. Шамрая Миколу (с. Пекарі на Канівщині), за збірку поезії «Клятва грому».

Висунуто Черкаською обласною організацією НСПУ.

До 30 листопада 2015 року проводиться громадське обговорення творів, допущених до конкурсу. Оголошення імен лауреатів – до 15 грудня. Вручення премії відбудеться в Черкасах до дня народження Василя Симоненка, повідомляє голова конкурсної комісії Володимир Поліщук.

Довідка

Всеукраїнська літературна премія ім. Василя Симоненка встановлена Черкаською обласною радою та Черкаською облдержадміністрацією за підтримки Національної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка та Ліги українських меценатів з метою вшанування пам’яті поета-гуманіста Василя Симоненка, популяризації його імені й творчості, для заохочення професійних і непрофесійних літераторів до творчих пошуків у галузі літератури, до написання високохудожніх літературних творів громадянського звучання, спрямованих на побудову незалежної демократичної України.

Міліція назвала основну версію причини пожежі в драмтеатрі

Головною версією причини пожежі в Черкаському обласному музично-драматичному театрі, що сталася 1 липня, розглядається навмисний підпал.

Про це 19 жовтня на прес-конференції повідомив начальник сектору зв’язків із громадськістю УМВС України в Черкаській області Дмитро Грищенко.

"Внаслідок експертиз було встановлено, що джерелом запалювання був відкритий вогонь, занесений ззовні. Працівники міліції працюють над встановленням особи, яка могла бути причетна до скоєння цього правопорушення. Також скажу, що була вилучена банка з недопалками, пляшки. Експертиза нафтопродуктів не дала результату, бо внаслідок вогню продукт змінив свій фізико-хімічний склад. Та й встановити, ким цей продукт був занесений – поки не вдається", – зазначив Дмитро Грищенко.

При цьому, він запевнив, що слідство відпрацьовує всі версії.

"У слідчих є певний термін, проте, якщо немає доказової бази, слідчі мають право продовжувати слідство", – пояснив Дмитро Грищенко.

“Де сонце сходить? У Чигирині!”

“Де сонце сходить? У Чигирині!” Дві сотні років тому ці слова заміняли українським патріотам гасло й відповідь «Слава Україні! Героям слава!»

І в наш час є не так вже й багато людей, здатних пожертвувати теплим місцем під сонцем заради високої ідеї української нації. У ХІХ столітті таких було ще менше – бо навіть ті, кого називали «декабристами», хоч і прагнули до змін на краще, та при цьому у більшості своїй не бачили Україну поза межами «вєлікой імперії» – Московщини. Справжнім променем світла у темному царстві азіатського панування стала спілка українських автономістів, яка у жандармських документах фігурувала як «Малоросійське таємне товариство»…

1825 року в Україні відбулися масові арешти учасників так званого Південного товариства декабристів. Учасників заговору проти царя «здав» агент жандармерії, капітан В’ятського полку Аркадій Майборода. Поки тривали арешти, капітан пригадав, що керівник Південного товариства Павло Пестель якось говорив у конфіденційній розмові, що є ще якесь таємне товариство, яке співпрацює з польськими таємними товариствами і прагне волі для України. Викликаний на допит Пестель зізнався, що справді чув про таке товариство націоналістичного спрямування і вказав на його засновника – Василя Лукашевича. Слідом за Пестелем на допитах про таємне товариство українців і про Лукашевича як його керівника розповіли й інші чільні декабристи – Михайло Бестужев-Рюмін та Матвій Муравйов-Апостол. Третього дня місяця лютого 1826 року за Василем Лукашевичем зачинилися двері Петропавлівської фортеці – сумновідомої в’язниці, куди часто потрапляли українці, які прагнули Волі. Фактично рівно за сто років до описуваних подій у «Петропавлівці» помер арештований Петром Першим за спробу «автономізації» України гетьман Павло Полуботок, а через 20 літ після Лукашевича поріг фортеці переступить ув’язнений письменник і «кирило-мефодіївський братчик» Пантелеймон Куліш…

Арештований за доносом Василь Лукич Лукашевич був з давнього козацько-старшинського роду, що вів походження від наказного переяславського полковника Луки Коломійченка. Син генерал-майора здобув чудову освіту і мав блискучу кар’єру – спочатку у Колегії іноземних справ, а потім на високій посаді статського радника при міністрові внутрішніх справ імперії, яким тоді був теж українець і нащадок старшинського козацького роду – Віктор Кочубей. Коли у Франції відбулася буржуазна революція, Лукашевич був серед тих, хто підтримав її вільнолюбні ідеї. Українці в усі часи були найменш благонадійними з точки зору жандармської охранки. Розголосу, скажімо, набула справа українця Іларіона Шишкіна з Чернігівщини, якого було жорстоко покарано за те, що «под вліянієм французской рєволюціі» плюнув на портрет московського царя. А Лукашевича звільнили з МВС за те, що хтось доніс, що він… за столом підняв тост «За Наполеона Бонапарта!»

Пішовши у відставку, він упродовж 18 років очолював дворянство Переяславського повіту Київщини. Після вторгнення військ Наполеона Лукашевич, який підтримував революційні ідеї Бонапарта, але аж ніяк не його претензії на окупацію українських та інших земель Європи, відзначився створенням і оснащенням найбільш боєздатного добровольчого підрозділу з українців свого повіту. При цьому підрозділ вибудовувався за принципом давньої козацької сотні, а кіньми, їжею та амуніцією їх оснастили тогочасні «волонтери», серед яких меценатством відзначився знов-таки Василь Лукашевич.

На час арешту у справі «Малоросійського таємного товариства» Лукашевич мав найвищі відзнаки імперії, серед яких – орден Святого Володимира та орден Святої Анни з діамантами, та вони не допомогли б, якби не розум, витримка і холоднокровність українця.

Лукашевич був автором підпільного «Катехізиса автономіста» – програмного документа створеного ним товариства. «Катехізис» передбачав боротьбу за скасування кріпацтва, ліквідацію самодержавства і здобуття незалежності для України. Все, що свідки у справі знали з «Катехізису» – це те, що він розпочинався словами: «Де сонце сходить? У Чигирині!», бо учасники товариства використовували ці слова як гасло-вітання і відповідь на нього. Також із допитів арештованих декабристів «Південного товариства» випливало, що до «Малоросійського таємного товариства» входили виключно українці – на тому «розвіддані» жандармської охранки і вичерпувалися…

Зрозумівши з невпевненості слідчого, що той не має достатньо доказів, Василь Лукашевич спокійно і виважено відповідав на запитання численних допитів під час кількамісячного ув’язнення. Довіру слідчого здобув тим, що не відмовився ні від слів про Чигирин, ні від того, що за однодумців мав саме українців. Заявив, що про Чигирин постійно нагадувалося як про столицю гетьмана Хмельницького, який за союзника собі взяв московського царя. А чому тільки українці? Бо кому ж, як не українцям, треба весь час нагадувати, що московити – їхні «братья»? Сказав, що товариство взагалі не було оформлене – так, збиралися собі просто вряди-годи у Києві і в Борисполі побесідувати – та й не більше того. Можна лише гадати, як нащадкові козаків вдавалося приховувати іронію в очах і в голосі…

Не дуже вірилося в те слідчому, але реальних доказів крамольності задумів підслідного не було. Інші, хто проходив у справі «таємного товариства» як співучасники (серед них, до речі, був і письменник Іван Котляревський), теж описували свої зустрічі з Лукашевичем як «ісключітєльно мірноє чаєпітіє і бєсєди на тєму історіі і іскусства». Нічого істотного не дало слідству і «відпрацювання контактів» Лукашевича у Києві, Полтаві, Чернігові, у Золотоноші на сучасній Черкащині. Співзасновник товариства Михайло Новиков на той час взагалі помер, і родичі спалили усі його документи.

Можливо, саме тому до нащих часів не дійшов і «Катехізис автономіста».

Василя Лукашевича, який був звільнений, але до кінця життя перебував під наглядом жандармерії, не стало у вересні 1866 року – він був похований поруч з дружиною на Книшовому цвинтарі (знищеному у радянські часи), поблизу родового помістя в Борисполі. Та не щезли ідеї, посіяні ним на полі боротьби за волю нації.

Організація, умовно названа жандармами у кримінальній справі «Малоросійським таємним товариством», стала ще однією ланкою подальшої боротьби проти московського панування…

Твори соратника Лукашевича, Івана Котляревського, сприяли остаточному оформленню літературної української мови, яку весь світ, окрім найгіршого ворога України, визнає наймилозвучнішою…

Під впливом «Катехізиса автономіста» Лукашевича пізніше творилася програма «Кирило-Мефодіївського братства», до якого входив Тарас Шевченко…

Цікава ще одна деталь: серед нащадків роду Лукашевичів – Андрій Білецький, сучасний націоналіст, депутат Верховної Ради України, якого всі більше знають як воїна і командира полку «Азов», у складі якого воює й черкащан багато…

 Андрій КРАВЕЦЬ, “Козацький край”.

Російської національної кухні не існує

За національній кухні різних народів можна багато чого розповісти про її громадян.
    Згадайте:
- Японські роли і суші, в яких головним джерелом білка є риба і немає холестерину. А палички для їжі (хасі) - не просто столовий прилад, а ціла національна церемонія, що припускає розміреність і неспішне вживання їжі;
- Італійська піца - все, що залишилося з продуктів у холодильнику, на швидку руку дрібно порізати, запекти в тесті і в гарячому вигляді подати на стіл як головна страва - риса італійців. Як і їхні паста з твердих сортів пшениці, що подається на гарнір дрібними порціями до парного м'яса і овочів.
   Що є російською національною кухнею, якщо:
- Чай, пельмені, локшина і млинці були запозичені з Китаю. Звідти ж грецькі купці завезли вперше в Росію і гречку;
- Горілка в 1386 році була вперше завезена в Москву генуезьким посольством;
- Картопля - з голландської відрядження Петра I в Європу;
- Омлет, сири, бутерброди і супи - з Франції, сосиски і ковбаса - з Німеччини;
- Російські щі - це не що інше, як український капусняк. З української національної кухні "запозичені" також борщ, вареники, зрази, куліш, сирники, деруни. У цей же список можна включити холодець, іменований в Росії студнєм. Сало і цукор для росіян також продукти "чужестранние". Цукор, наприклад, вперше в Москву вступив в 18 столітті з України;
Від турків і татар прийшли голубці, суп-локшина, манти, баклажани, азу, біляші, пироги з сиру, сметанник, печиво. Після взяття Казані в 1652 р при дворі Івана Грозного з задоволенням стали пити чай, їсти пироги, цукати, варення;
- З Кавказу в Росії стали популярними шашлики, суп харчо, "курча табака", лаваш, соус, аджика і чебуреки;
- Солі у предків росіян також не було: лише 1889 році в Илецькій Защітє (місто Соль-Ілецьк сучасної Оренбурзької області) вперше заклали шахту для видобутку солі.
   Що ж було істинно російським блюдом національної кухні, з якого можна зрозуміти національні особливості російської нації, розбиралися аналітики розділу "Новини Росії" журналу інвесторів "Біржовий лідер".
    Саме до такого парадоксального висновку прийшов Олег Леусенко у своєму акаунті "Живого журналу". "Ті страви, які готували предки росіян в 11-18 століттях, жоден наш сучасник зараз їсти не буде", - робить висновок блогер. Протягом часового проміжку з 11 до 20 століття основу раціону жителів північно-східній Русі, а потім Московського князівства становили хліб і всілякі каші.

А що ще могла приготувати російська господиня без ножа, без солі і спецій, без сковорідки і дек, в одному чавунці в російській печі? Наприклад,
                                  Хльобово реп'яне (репніца): російське національне блюдо.

Саме після такої "каші" у російського народу етнографи зафіксували такі прислів'я та приказки:
        - "все полезно, что в рот полезло";
- "сыт чертенок, коли каши не ест";
- "хлеб да вода - блаженная еда";
- "кашей брюхо не испортишь".
            Основні продукти харчування у простого люду добувалися в лісі. Жінки і діти збирали гриби, кропиву, лободу, снить. Тільки з 10 століття в Північно-Східній Русі стали відомі овочі - капуста, горох, огірки, редька. Овочі вживалися в сирому або вареному вигляді, але обов'язково окремо і без попереднього подрібнення. Предки жителів сучасної Москви, Ярославля або Володимира не мали поняття про існування салатів, вінегретів, задовольняючись вареними огірками.
     "Вживання неподрібнених продуктів пояснюється двома можливими причинами - недоліком різальних інструментів із заліза (використання кремнієвих ножів для нарізки продуктів незручно) або елементарною лінню", - пише Олег Леусенко. Як би там не було, але саме з цієї причини в давньоросійській кухні не існувало таких відомих і популярних за кордоном страв, як рулети, паштети, фарші, котлети або навіть проста ковбаса.
    Подрібнювати продукти предки сучасних росіян почали лише на стику 18 і 19 століть, запозичивши технологію у європейських народів (поляки, українці, німці, білоруси, євреї, литовці та інші національності), які до цього часу почали селитися на території Російської імперії. Однак і на цьому цікаві особливості російської кулінарії не закінчуються.
      Масла та вершків аж до 15-16 століття московити не знали, страви вони вживали з рослинним маслом (горіховим, маковим, конопляним). Оливкової і навіть соняшникової олії російська народна кухня попросту не знала.
      З молочних продуктів відомі були російському народу тільки сир, сметана і безпосередньо молоко. Більше того, дивиною вважалися  приправи, які не використовувалися.
     Аналогічну картину малюють нам російські народні прислів'я, зібрані Володимиром Далем в середині XIX століття. Вчитайтеся в них, і "російська кухня" відкриється вам у всій красі:
- "в редьке пять еств: редечка триха, редечка ломтиха, редечка с маслом, редечка с квасом да редечка так";
- "в пост редьки хвост";
- "голь голью, а луковка во щи есть. Голо, голо, а луковку во щи надо";
- "где каша, там и наши. Где щи да каша, там и место наше" и другие.
   Важливе уточнення: щі, вуха, каша, кисіль в старовину і в сучасності - два абсолютно не схожих один на одного блюда.

             Так, наступне національне російське блюдо - уха - мало нагадувало сучасне першу  страву
    

Третє національне "російське блюдо" - щі - теж мало нагадують меню з сучасного ресторану Росії. "Справжні (стародавні) щі" представляли собою великі варені шматки капусти або цілі качани в гарячій воді з розбовтаним в ній житнім борошном! Готувалися щі без солі і спецій, для смаку додавалося трохи конопляного масла.
Після такого рецепту "щей" логічним стають російські приказки, записані В. Далем:- "капуста из куста, густа, да невкусна";
- "капуста не пуста, сама летит во уста. Ел, ел капусту, а в брюхе все пусто";
- "щи, хоть порты полощи";
- "голодному Федоту и щи в охоту";
- "щи да каша - кормилицы наши. Каша - разгоня наша."
Ще дивніше російські предки готували м'ясо. Побутував в Північно-Східної Русі особливий спосіб приготування м'яса тварин.

 Навряд чи хтось із сучасників погодиться покуштувати смаковий букет заячини, убитої три тижні тому? Звідси і пішла  фраза,   про тритижневої "свіжості" того чи іншого продукту.

     Не дивно, що протягом 400 років предки для їжі використовували тільки дерев'яні ложки, тобто перевірити готовність цілої ріпи, що проходить процес варіння, не представлялося можливим. "Вилки, що вудкою, а ложкою, що неводом", - говорила відома російська народна прислів'я.

    "У сучасній" російській глибинці "ці народні традиції залишилися і донині", - пише інший блогер mysliwiec, що побував за "святковим столом" в Калузькій області, накритим відразу трьома господинями.
  "На с толі  немає ніяких салатів, стоять дві тарілки з вареною картоплею, в інших тарілках - котлети, млинці і непорізані огірки і редис. Все", - здивований блогер.

      Недарма, коли в 1816 р тульський поміщик В. А. Левшин зробив спробу скласти першу і останню в історії Росії "давньоруську куховарську книгу", він змушений був відмовитися від задуму і констатувати, що "відомості про російські страви майже зовсім винищили ...". Дійсно, хто ж купуватиме книгу з рецептами стародавньої юшки, киселю, заячини, "репніци" і варенной лободи?

     Резюмуючи наведені кулінарні особливості, Леусенко пише, що національної кухні як такої на сучасній російській території ніколи не існувало, не існує і навряд чи варто сподіватися, що колись вона з'явиться. Блогер констатує, що "росіяни" їдять тільки ті страви, приготуванню яких їх навчив закордон, або їжу, на придбання якої вистачає грошей.
                                                               *   *   *
    Від себе додам: тут, чомусь про тюрю - ні слова. А це - традиційна російська рідка холодна страва, що представляє собою хліб або сухарі, покришені у воді з сіллю і присмачені невеликою кількістю олії...


                                        Джерело: http://pro-rebate.com/autotrading.html

Черкаська ТВК! Готуйся до поїдання протоколів!

 Учора, 17 жовтня, ЦВК сформувала новий склад Черкаської територіальної виборчої комісії.  Очолила її людина, відома черкащанам, як "пожиратель протоколів" - очільник обласної організації "Партії песіонерів" Володимир Матюша.

    Восени 2012 року я сам став свідком того, як на 197-му окрузі, на окружній виборчій комісії у м. Каневі, під час підрахунку цей "пожиратель паперів" намагався з'їсти протокол. На щастя, присутні не дали йому цого зробити. Протокола відібрали і повернули до комісії, хоча й в пом'ятому стані. Під час "трапези" Матюша ще й встиг вкусити за пальця одного чоловіка.
   Не думаю, що ця людина попала в Черкаську ТВК, та ще й очільником її, випадково.
   Чи не до зриву виборів це?..

                                                       Як Матюша протокол їв.

Cашко Лірник: Не уподібнюйтесь москалям

Сашко Лірник, site.ua

Відомий арист і тепер уже співак Орест Лютий (Антін Мухарський) має у своєму доробку шикарну пісню про москалів на мотив відомої "Смуглянки". Приспів так взагалі геніальний (трошки відцензурую, він мені вибачить) - "Киздять москалі, киздять-киздять все подряд! Киздять москалі, а на інших говорять!"

Все то свята правда.

Я з дитинства дивувався тому як ловко опиняється у російській офіційній історії -древня вірменська держава Урарту, наш Київ і англійський паровоз чомусь братів Чугункіних.

Не кажучи вже про українця Гоголя, єврея Мандельштама і нанайця Кола Бєльди.

Так,не дивуйтеся - всі вони були "русскімі" і при тому "вєлікімі". Що інтересно, якщо ти не "вєлікій", то москалів не цікавиш і до їхнього пантеону не приймаєшся.

Головна риса москалів - хотіти привласнити собі все, до чого дотягнуться, чи навіть просто захочуть.

Як той же паровоз, Гоголь, чи Сирія.

Це ж у їхній пісні співається: "Я б в бєрьозовиє сітци завєрнул вєсь бєлий свєт!"

Згадується: - Зрубай, синку, ту березу, бо прийде москаль і скаже: "Тіпічно русскій пєйзаж!"

І плювати що воші в голові і порткі з народження не прані - зате "скрєпи", "русская смєкалка" і "особая місія".

Навіть домісіонерилися до того, що у себе "виявили" додаткову хромосому, яка відповідає за "духовність". Я не жартую.

Не треба нам вподібнюватися до цих "дєтєй пріроди із 47 хромосомою" і приписувати собі те що не наше.

Просто привітаємо із Нобелівською премією білоруську письменницю Світлану Алєксієвич, яка пише російською мовою.

І те, що вона народилася в Франківську, не робить її Нобелівським лауреатом від України.

А те, що пише вона російською мовою аж ніяк не робить її "русской пісатєльніцей", як почали триндіти москалі на всі голоси. Вже читав переможні "воплі" русскомірних про те, що раз "на русском язикє,то і прємія русская".

Порадіємо за білорусів і читаємо своїх українських письменників.

Адже не народження робить людину українцем, а Україна в серці і душі.

І не друкування творів російською мовою автоматично перетворює автора у москаля, а лише матюки, безмежна пиха, липкі ручки, зневага і ненависть до світу і хуйло в голові.

Не перевелися ще у нас донощики

   
  Вельми промовисті документи отримав тальнівський «свободівець» Петро Шандиба. Виявляється, ще в червні 2014 року на нього до СБУ скаржилися новоспечені кандидати в обласну раду від Радикальної партії Володимир Копійченко та Тетяна Шкода. 

На що ж «стукали» вчорашні регіонали? Найбільше їм болів заклик Шандиби заборонити зловісну партію регіонів та комуністичну шушваль. Копійченко бідкався, що на нещасних регіоналів чиниться тиск. Пані Шкода переживала, що в Тальнівському районі революціонери можуть відібрати майно в членів партії регіонів (дійсно, майна у регіоналів накопичилося чимало).
Звідки було знати Шкоді й Копійченку, що невдовзі Верховна Рада та їхній новий вождь Олег Ляшко заборонять і партію регіонів і недобитки комуністів? Звідки їм було знати, що великий друг Короткова колишній голова СБУ Котляр вилетить із посади, як пробка з керосину.
Якщо документи виявляться справжніми, Олегу Ляшку та його обласному соратнику Миколі Булатецькому треба буде крізь землю провалитися від сорому за таких бідових кандидатів. Утім сумнівів у справжності паперів небагато. В Тальному ще не забули, як улітку минулого року в газеті «Колос» у дусі сталінсько-брежнєвських часів з’явився колективний донос від працівників КХП «Талне» на Петра Шандибу. Згодом на свободівця «налетіла» СБУ й улаштувала йому обшук удома. Звісно, ніякого компромату не знайшли. Однак ні підлеглі Короткова, ні працівники служби безпеки не вибачилися перед Петром Михайловичем.
– Копійченко й Шкода писали доноси на мене, будучи повністю впевненими, що їхні, з дозволу сказати покази, ніколи не стануть доступні громадськості. Однак помилилися. Тепер хай ці великі захисники «обездолених регіоналів» і братів наших менших – комуністів пояснять своєму новому начальству таку невчасну любов до партій Януковича і Симоненка.


                                                                            Юрій Стригун. 

Колектив театру направив Порошенку та Яценюку листа

Колектив Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка написав відкритий лист-звернення на ім’я перших осіб області та України, в тому числі Президенту України Петру Порошенку та Прем’єр-міністру України Арсенію Яценюку.

Текст листа на сьогоднішній прес-конференції озвучила художник із костюмів черкаського театру Наталка Ридванецька.

 

У листі працівники стисло викладають хронологію подій, пов’язаних з театром за останні кілька років.

«Сім років тому біля приміщення театру знищено театральний сквер (незаконно передано землю в центрі Черкас у приватну власність начебто під будівництво торговельно-розважального центру), що супроводжувалось акціями протесту театралів та містян. Цього року розпочалося будівництво 12-поверхового житлового будинку без паркування, місця для смітників, дитячого майданчику тощо. Увесь час проти забудови, яка буквально поглинає театр, відбувались акції… А 1 липня 2015 року трапилась пожежа, яка знищила глядацьку залу, репетиційні приміщення та фойє», – йдеться у листі працівників театру.

Крім цього, театрали нарікають на відсторонення від виконання обов’язків директора театру Володимира Осипова, що на їхню думку, тільки ускладнило ситуацію. А також на бездіяльність чиновників – «тільки через три місяці після пожежі почалися роботи по розчищенню згарища».

Активісти театру в листі висловлюють своє занепокоєння тим, що коїться у галузі культури Черкас протягом останніх десятиріч.

«Складається враження, що на наших очах відбувається планомірне знищення не тільки театру, але й культури на Черкащині. Місто, яке має статус обласного центру, перетворюється на провінційне і зубожіле».

На підтвердження своїх вражень театрали наводять факти. А саме: знищення муніципального духовного оркестру, закриття чотирьох книгарень, здачу в оренду виставкової зали в Будинку художника.

До того ж, активісти вбачають не випадковою пожежу в приміщенні театру.

«Схоже, що на черзі – театр: спершу – сквер, потім – незаконна гігантська будова, далі – підпал. Складається враження, що все це частини якогось плану зі знищення культури, що неодмінно позначиться на якості життя у місті, на бажання молоді залишатись тут і пов’язувати з Черкасами своє майбутнє».

Аби запобігти занепаду театру, його колектив вимагає від Президента посприяти у призупиненні будівництва житлового будинку поруч із театром, притягнути до відповідальності всіх винуватців пожежі, сприяти прозорим кадровим призначенням у театрі та галузі культури загалом тощо.

    Крім театралів, на прес-конференції були присутні і представники творчих спілок. Так, голова Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України Володимир Ткаченко заявив, що зараз триває повне знищення української культури, зокрема і театру. А липневу пожежу приміщення театру називає підпалом.

    Активісти наголошують, що чекають оперативної відповіді на терміновий лист від Президента та уряду, а також обіцяють висвітлювати всі дії і відповіді влади.
                                                       Джерело: "Прочерк".

Посол музею "Бітлз" - черкащанин Сергій Радченко

 "Прочерк" повідомляє:    Черкащанин Сергій Радченко, який є українським послом музею «Бітлз», що знаходиться в Ліверпулі, в межах мистецького фестивалю «Три крапки» провів зустріч із черкаськими шанувальниками легендарної «ліверпульської четвірки».
Захід був присвячений 75-й річниці з Дня народження легендарного музиканта «бітлів» Джона Леннона.

 

Сергій Радченко в деталях розповів про дитинство, юність Джона Леннона, становлення гурту та навіть провів віртуальну екскурсію найвидатнішими місцями Ліверпуля, пов’язаними з музикантами. Зокрема, черкаський посол музею «Бітлз» розповів, що перші свої концерти музиканти почали грати, коли взагалі не володіли інструментами.

Сергій Радченко – один із 25 послів ліверпульського музею «Бітлз» у світі. Розповідає, що співпраця з музеєм почалась після того, як відвідав у Ліверпулі музичний магазин, директор якого дуже зацікавився ставленням українців до творчості «Бітлз». З часом Сергію запропонували пройти відбір для того, щоб отримати офіційний статус посла музею, а через деякий час його директор попросив українця зробити виставку, присвячену відомим музикантам.

– Уявіть, директор музею «Бітлз» просить мене, черкащанина, зробити виставку, присвячену «бітлам» у Ліверпулі! – захоплено розповідає Сергій.

Виставка, за словами черкаського посла, місцевих прихильників «Бітлз» вразила. Вона включала пластинки, на яких у радянські часи, обходячи цензуру, змінювали назву пісень та прізвища виконавців. А також зошит із переписаними вручну текстами пісень гурту, пластинки з рентгенівських знімків та інші цікавинки, до яких вдавались наші співвітчизники, щоб послухати «фірмý».

 

Зараз черкаський посол говорить, що буває у Ліверпулі з періодичністю один раз на два роки. Але цього вистачає, аби виконувати покладені на нього обов’язки.

– Обов’язки посла музею дуже прості – пропагувати надбання «Бітлз». Тобто конкретних завдань, що треба зробити те чи інше, – нема, – зазначає Сергій. – Але, коли йдуть якісь визначні дати, ми організовуємо різні заходи, концерти, долучаємо людей до творчості «Бітлз».

На заході, присвяченому «ліверпульській четвірці», були присутні також і черкаські музиканти. На питання, чи може якийсь із наших сучасних місцевих гуртів бодай наблизитись до легендарних «бітлів», Сергій дипломатично уникає прямої відповіді:

– Розумієте, «Бітлз» – це приклад того, як стати легендарним гуртом. Вони почали з нічого і через працю свого досягли. 10 годин щоденно працювати і працювати, тоді може щось вийде, – говорить Сергій Радченко.

Також Сергій наголошує, що в Черкасах багато прихильників «Бітлз», але для того, аби відкрити якийсь бодай «куточок», присвячений англійським музикантам, потрібно витратити багато зусиль.

Сергій Пантюк: « …Поезія – це як кохання. Поезією треба займатись, а не говорити про неї..."

 "Міст. Літературні Черкаси". Під такою назвою у Черкасах проходить триденний  проект для молодих літераторів з різних міст України. Проводиться він за ініціативою обласного відділення Національної спілки письменників України та Літературного об'єднання ім. Василя Симоненка. Організувала цю триденку Олена Мяус та Оксана Галаєва - талановиті молоді поетки, гарні організаторки. Ми з Оксаною колеги по гуманітарній комісії Громадської ради при Черкаській облдержадміністрації.

 Оксана Галаєва.                                                  

  Олена Мяус
 Чоловік Олени Мяус, Юрій - актор Черкаського обласного академічного театру ляльок - нещодавно повернувся з зони АТО, де боронив нашу землю від московських зазіхань. Він також є молодим літератором. На світлині він з актрисою Черкаського драматичного театру Наталкою Мамалигою під час відвідин нашими артистами бійців АТО. 


   Усі ці 3 дні були наповнені цікавими подіями, заходами, екскурсіями, майстер-класами тощо.
   Сьогодні поетична молодь України відвідає Кам'янку, зокрема  Кам'янську картинну галерею, державний історико-культурний заповідник,  історичний музей, літературно-меморіальний музей О. С. Пушкіна та П. І. Чайковського.
    А вчора, другого дня, одним із запланованих заходів була презентація своїх нових видань секретарем НСПУ, нашим добрим товаришем Сергієм Пантюком.

  Цю презентацію я відвідав. Дякую моїй колезі Наталці Писаревій, яка нагадала мені про цей захід. А то б пропустив, забувши про неї... А, якби пропустив, багато б втратив. 

   Це була не стільки презентація, як справжній майстер-клас від справжнього майстра, високодуховне свято української піїтики.

Це - остання книжечка, написана Сергієм. Її було видано наприкінці цього літа. 
Одним словом, прийшовши до конференц-зали Черкаського відділення НСПУ, влаштувався я зручно, відкрив рота, слухаючи Сергія, та так, з розтуленим ротом і просидів. Слова його були настільки зрозуміло-дружніми, настільки навчаючими, що, вірите, аж самому схотілося щось нетлінне написати!)))