Казка про колиску трьох братніх народів відміняється

Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.
                                            Джерело: http://profilib.com

60 років - мільйон степ-кроків

Як і обіцяв, розміщую рядки, написані до ювілею товариша, актора, майстра степу Олексія Бражнікова.
   30 березня  Олексі виповнюється 60. Та ще й 40 років творчої діяльності!
   Саме з цього приводу напередодні нами, його друзями в Черкаському будинку вчителя, який був гостинно наданий його дирекцією, було проведено творчу зустріч з цим талановитим актором. За це велика вдячність директору Будинку вчителя Світлані Федорівні Панченко.
  На зутріч завітали друзі, колеги по творчій майстерні, просто зацікавлені люди. Прийшли й вояки, які нещодавно прибули на ротацію і у відпустки з зони АТО, а також представники ГО "Воїни АТО Черкащини".
  Захід вийшов цікавим. Тут була і презентація актора, його творчої стежини, і захоплююча розповідь Олексія про своє життя від становлення його як актора до сьогодення, яка супроводжувалась відеосюжетами, уривками з фільмів, у яких він знімався.
  На зустріч Олексій прийлшов не сам, а з коханою матусею, Надією Полікарпівною, відомою свого часу журналісткою, письменницею. Мама також поділилася згадками про сина, його дитячі роки і зростання до якості майстра своєї справи.

         Фред Астер - улюблений виконавець степа.

             А твочий шлях актора починався з хореографічного відділення Дніпропетровського театрального училища, роботи в Черкаському народному хорі. Далі - студія всесвітньовідомого колективу - ансамбля Павла Вірського. Санкт-Петербурзький мюзік-хол, не менш відомий Фрідріх Штадт Палас. З виходом на "хореографічну" пенсію, актора запросило керівництво Театру ім. Андрія Міронова, де той відпрацював 16 років. Досі, не дивлячись, що актор, у зв'язку з відомими подіями, та з метою доглянути маму, яка вже в досить поважному віці, полишив Росію, йому надходять пропозиції на участь у художніх фільмах.

  З Богданом Ступкою.
  Також на вечорі актора вітали учасники клубу "Бригантина". Від них звучали музичні подарунки, виконання пісень. Вітав і колега по Черкаському народному хору і, як виявилось, родич - Володимир Безпалий, який також виконав декілька пісень. Вітали й представники від музичної спілки.
   Творча зустріч перемежалась виконаними Олексієм  декількома номерами степу. З особливим захопленням гості сприйняли вальс Штрауса (степ!!!) та відомий нам "Істамбул не Константинопіль".
     Загалом вечір вдався. Хоча, ложечкка дьогтю просочилася: Одна з вітальниць "виголосила", що буцімто, Україна нині воює з Росією. А на зауваження від мене ("А чи не навпаки?") та Світлани Панченко (мовляв, ти дівчино, мабуть необдумано помилилася) на обличчі цієї персони ми побачили лише закопилену губу...
    Але це не зіпсувало загального настрою присутніх. Навіть атовці не придали особливого значення цій незрозумілості...
    Тож, привітаймо Олексія Івановича Бражнікова з Ювілеєм! Побажаємо здоров'я, натхнення, творчих успіхів, гарного настрою!
   З роси й води, друже!

No russian occupants

 Вчора приїхала з Праги моя квартирна сусідка. Вона дівчина далека від усілякої політики. Замість читання мільярдів статей про жахи нашої держави, вона пече смачні торти і купує красиві сукні. Я нескінченно заздрю їй, дивлячись на те, як ми всі губимо глузд від передчуття апокаліпсису, а у неї, без щоденного заповнення голови новинами, завжди все добре. Вміє людина бути щасливою і радіти дрібницям. Але вчора вона приїхала дуже схвильованою. Її першими словами на моє запитання "ну як з'їздила?" був тривожний шепіт: "Ти знаєш, нас тепер ненавидять".
    Звичайно, ні я, ні вона, ні її подружка-мандрівниця нікого не вбивали, не грабували каравани і не приєднували Крим. Однак, на простому побутовому рівні проти нас всіх ввели санкції. Дівчата гуляють по Празі і йдуть міняти гроші в касу. Літній веселий чех мружить око і питає: "А ви звідки?" І отримавши відповідь, закриває вікно і каже, що грошей немає.
     У барах підходять знайомитися милі юнаки. Здавалося б, їх в дівчатах більше повинні цікавити сукні та вміння пекти торти, але з росіянами бесіду намагаються згорнути скоріше.
   Я можу зрозуміти цих людей. Звичайно, вони теж бачать свою напівправду через власні ЗМІ. Може бути, не так сильно викривляючу її під свої потреби, як наше телебачення, але теж не кришталево чесні. І поки ми обурювалися, непідтримували і протистояли, нас з вами теж записали у вороги. Як слово "німець" стійко асоціювалося з фашистами у радянських людей, так і ми тепер стали загарбниками.
   І начебто плювати мені на думку чужих, не завжди розумних і освічених людей, про мене. Я все про себе знаю сама, за що можна особисто мене любити і ненавидіти, але від вчорашньої розмови мені стало трохи страшно. Страшно, що з-за того, що всередині країни мільйони людей відчувають національну гордість, за її межами доводиться випробовувати національний сором.
                                               Джерело:  http://snob.ru/, Аліса Мясіщєва.

З Днем театру!

Шановні слуги Мельпомени!
Всі театральні діячі!
Сьогодні свято і у мене,
Бо я — один із глядачів.
Бо я закоханий віддавна
В мистецтво ваше і в ваш храм.
Хай творчість ваша буде славною,
І хай щастить у всьому вам!
Щастить і завтра, і сьогодні,
Щоб кожний час був у вазі.
Хай будуть всі у вас — народні,
Бо ви заслужені усі!

“І повіяв огонь з Холодного Яру”

Цієї весни виповнюється 95 років від дня загибелі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, а також 95 років створення Холодноярської бригади та Степової дивізії – легендарних добровольчих формацій, які взяли участь у всеукраїнському повстанні проти російських окупантів навесні, влітку й восени 1920 р.
Ювілейні 20-ті вшанування борців за волю України пройдуть у Чигирині і в Холодному Яру 25 – 26 квітня 2015 р. за участю Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
Історичний клуб “Холодний Яр”, полк “Азов”, ДУК “Правий сектор”, Українська православна церква Київського патріархату, Черкаська обласна державна адміністрація, Національний заповідник “Чигирин” та ВО “Свобода”, ініціатори цьогорічних меморіальних заходів у Холодному Яру, закликають усі вояцькі формації та патріотичні середовища вшанувати полеглих у Визвольній боротьбі за Українську державність у 1917 – 1920-х та 2014 – 2015 роках під час Всеукраїнської холодноярської прощі.
План вшанувань:
25 квітня, субота, Чигирин, Богданова гора, бастіон Дорошенка, збір о 10.00, початок о 10.30, молебень за Україну патріарха Філарета, благословення патріарха Філарета воякам, виступ керівників Черкаської області та командирів батальйонів, освячення зброї, прес-конференція керівництва Черкаської області, командирів батальйонів та першоієрархів УПЦ КП.
25 квітня, субота, Чигирин, стадіон, 13.15, виступи командирів батальйонів і полків, політиків, керівників м. Чигирина, парад учасників АТО, урочисте прийняття добровольців до лав добровольчих полків і батальйонів, показові виступи вояків різних частин, змагання між ними, фотосесія чигиринських красунь із вояками АТО, формування чигиринських волонтерських груп підтримки добровольчих полків і батальйонів та їхніх цивільних представництв, автограф-сесія українських вояків, книжковий фестиваль “Чигирин-2015”, ярмарок виробів народних майстрів, конкурс дитячих малюнків та інших виробів – подарунків воякові, військовий і медичний вишкіл дітей і дорослих інструкторами ГО “Український легіон”.
25 квітня, субота, Чигирин, центр, 17.00 – 22.00, Мистецький фестиваль козацької слави “Холодний Яр-2015” за участю провідних українських гуртів, виступи вояків, волонтерів і політиків, прес-конференція музикантів, конкурс знавців Холодного Яру, відвідання резиденції Богдана Хмельницького.
26 квітня, неділя, Мельники, центр, збір о 10.00, поч. о 10.30, покладання квітів і вінків до Меморіалу героям Холодного Яру, виступи керівників Черкаської області, командирів батальйонів і полків, митців, народних депутатів і політиків, формування вояцької делегації для вшанування могили Головного отамана Холодного Яру та братської могили холодноярців Петра Токовенка, Прохора Деркача, Руденка і Гаврилка “Полтавця” на кладовищі с. Мельники (покладання квітів, літія, громадська панахида), відкриття і освячення символічної могили братам Чучупакам, могили яких не збереглися, відкриття меморіальної таблички на братській могилі холодноярських козаків-повстанців; покладання квітів до пам’ятника поручникові Армії УНР, письменникові Юрієві Горлісу-Горському; відвідання Мотриного монастиря, де в юності послушником був Максим Залізняк, де “табором стояли гайдамаки”, де бував Тарас Шевченко, відкриття на території Мотриного монастиря пам’ятника сотникові полку гайдамаків Холодного Яру Іванові Компанійцю, меморіальний мітинг, відвідання Свято-Троїцької церкви Мотриного монастиря, холодноярських печер, хутора Буда і дуба Максима Залізняка, покладання квітів на символічну могилу останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського та до пам’ятника Небесній сотні, освячення храму Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського), поминальний обід.
Звертаємося до громадських організацій, політичних партій та фізичних осіб з пропозицією ставати співорганізаторами вшанувань.
Просимо здійснювати пожертви на організацію вшанувань на картку Романа Коваля у ПриватБанку: 51687553 09029011. Перевівши кошти, просимо зателефонувати на вказані нижче телефони голови оргкомітету, щоб з’ясувати прізвище жертводавця.
Жертводавці вважаються співорганізаторами вшанувань.
До зустрічі в Холодному Яру!
Оргкомітет
Контактні телефони
Загальні питання: 099-133-46-65, 067-111-32-42, 066-709-83-16.
Арсеній Білодуб (заступник голови оргкомітету з питань проведення музичного фестивалю, 067-480-61-88, sokyraperuna@hotmail.com).
Олександр Алфьоров (заступник голови оргкомітету зі зв’язків із пресою, 096-30-10-710, hetmanec@ukr.net).
Богдан Чуб (член оргкомітету з питань розміщення реклами, 063-408-43-21, bohdankosovskiy@gmail.com).
Богдан Легоняк (член оргкомітету з питань розміщення організованих груп, 095-069-07-74, 096-439-77-42, 047-30-95-33-1 (Медведівський музей), fholodniyyar@ukr.net)
Максим Селюзкін (консультант із питань організованого виїзду з Києва та розміщення груп у Чигирині й Холодному Яру, 066-270-20-98, seluzkin62@ukr.net).
Роман Коваль (голова оргкомітету, 067-726-30-36, 066-211-41-85, (044)-242-47-38, koval_r@voliacable.com)

Про елементи совітського лексикону

З черкаським журналістом Юрком Стригуном ми знайомі вже декілька років. Перебуваємо у дружніх стосунках. Але, на жаль, не було у нас часу для більш-менш докладних розмов про особисте життя, рідню, історії наших родів.
  Аж ось потрапляє на мої очі стаття Стригуна в "Газеті по-українськи". І бачу, що певні елементи з історії наших родин мають дещо спільне. Так, наприклад, мій батько, син поручника армії УНР, народився в Польщі і вперше потрапив до України (тоді у складі СССР) наприкінці 1946 р. Приїхав батько зі своєю родиною - своїми батьками, моїми дідусем-бабунею, які з 1919 року не бачили рідної землі та своєю сестрою (моєю тіткою).  І більшість понять, які на той час були звичними для мешканців країни робітників і селян, батьковій родині були незрозумілими.  Починаючи від інституцій державного устрою, соціальних, економічних, фінансових механізмів життя.
  Їм були геть незрозумілими поняття й фрази "В магазині викинули масло", "За Петром Левченком приїхали" тощо. Я вже не кажу, що ледве не державною зрадою було відвідування церкви хоча б на Різдво чи Великдень та хрещення дитини, вінчання.
  Втім, у Юрка вийшло досить змістовно.
                       
                       Дядько обходився тридцятьма словами

     Словник Тараса Шевченка налічує 20 тисяч слів. У мові Івана Котляревського їх — понад 7 тисяч. Мій покійний дядько, як Еллочка Щукіна, легко і невимушено обходився 30.

1949 року він, етнічний поляк, який ніколи не був в Україні, приїздить із тіткою — колишньою остарбайтеркою — в СРСР. Молодята познайомилися в баварському Розенгаймі. Сім років, з 1942-го, тітка сумувала за Україною. Вирішила повернутися, коли вже ніхто не повертався.
Радянська дійсність приголомшила дядька. Спочатку його арештували як польського шпигуна. Згодом випустили, але паспорта не давали й на роботу не приймали. Аж доки не написав листа до Верховної Ради. Але це гнітило його менше, ніж суцільний комуністичний фанатизм. Клятви у вірності "вічно живому Леніну", кількагодинні звіти по радіо сотень колгоспів, які доповідали "рідному товаришу Сталіну" про зданий державі врожай.
Лише наприкінці життя дядько навчився відрізняти завгоспа від радгоспу, а обох разом — від колгоспу. Здається, вже після відставки Хрущова він і створив власний словник. У розмові ніколи не казав "Ленін", а тільки "вічно живий". Сталін, як і колгосп, називався словом "рідний". Німецьким "фюрер", як згадка про полон, іменувалися дрібніші керівники — перший секретар обкому, райкому, комсомольський секретар. Міг сказати таке:
— Ходив на сходку. Вибирали вуличного фюрера.
Я не відразу розумів, що йшлося всього лиш про вуличкома.
Слово "брехун" було надто багатозначним. У першу чергу так називався телевізор, потім — радіоприймач, потім — барометр і годинник. Відгадати, яке значення закладалося дядьком у це слово в цей момент, можна було лише за контекстом. "Брехнею" звалися всі газети без розбору, хоч більшість мали в назві слово "Правда".
Слово "банда" мало два значення. Перше — Комуністична партія. Друге — колектив на роботі. Гірше всього — те, що він приймав до свого словника, більше ніколи його не залишало. Якщо Сталін був "рідним" у 1950 роках, то у 1970-х цього вже не знали. Але родич уперто його говорив. Дійшло до того, що під старість зрозуміти дядька було вкрай важко. Коли викликали лікаря, хтось із рідні мусив сидіти за перекладача.
Думаю, якби він дожив до наших днів, його словник зріс би ще на пару слів. "Реформою" дядько назвав би триразове знецінення гривні. "Корупцією" — 2 гривні поштарці за принесену пенсію. Всі шоколадні цукерки мали б назву "президент". Зараз ми зрозуміли б, про що йдеться. А за 20 років — нізащо.

До Міжнародного дня театру

  З Олексою не бачився 40 років. Минулого місяця зустрілись. 30 березня йому виповниться 60. І 40 років творчої діяльності.
  Більше напишу після його творчої зустрічі...

Make Love Not War

Алік Олісевич є моїм віртуальним другом у фейсбуці. Перш за все ця людина мене зацікавила, як представник руху хіпі. А цим рухом я цікавився і в 70-х, і пізніш. Дещо знав про хіпі на Заході, дещо про хіпі в Росії. А от завдяки появі у ФБ Аліка, я за останній час здорово збагатився інформацією про цей рух і в Україні.
   Сьогодні вранці натрапляю на цікавий матеріал про українських (і не лише) хіпі. Пропоную цю статтю і вам:

        Російські хіпі звинувачують українських у нацизмі
Алік Олісевич – легендарний засновник хіпі-руху в Львові. Завжди усміхнений і привітний, він, наче акумулює в собі світло й тепло, щоби потім ділитися з іншими. Вперше познайомились з Аліком влітку 2013 року, тоді наша розмова була легкою і безтурботною – в контексті «Peace-Love-Freedom». Нині, коли на Донбасі не припиняються бої з терористами, виникла потреба зустрітися знову, але тепер Дивись. Інфо говоритиме із легендарним хіпі про війну…
-«Make love, not war» («Займайтесь любов’ю, а не війною») є одним із найбільш відомих лозунгів хіпі. Чи актуальний він нині, коли частина України окупована бойовиками?
– Це наше гасло, в принципі, буде актуальним завжди. Тому що кожний народ, кожна людина прагне миру, любові та добра. Не можна перетворюватися в знаряддя вбивства інших людей. Якщо ж наступає ворог, треба боронити свою країну, але не можна давати волю жорстокості. Бачимо, які злочини коять «ДНРівці» та сепаратисти, – це просто жах. Вони знущаються над українськими полоненими так, як не робили навіть німці. Тут важливо, щоб і з нашої сторони не було цієї кровожерливості, адже зло породжує зло.
Як хіпі, хочу сказати, що треба до кінця залишатися людиною і християнином. Якщо є якісь безчинства, треба достойно відстоювати свою оселю, своє місто, свою батьківщину. Негідників треба таки знищувати, але не глумитися над ними. Українці мають бути вищими, не можуть собі дозволити скотитися до рівня бойовиків.
Тобто, якщо вже попався в руки якийсь негідник, треба просто розстрілювати, без суду і слідства, проте в жодному разі не знущатися. При цьому в серці має бути любов. Саме цим чуттям і треба боронити свою державу.
- Хіпізм пропагує абсолютне людинолюбство, чи стосується це і ворогів? Чи можна любити окупанта?
– Як говорив Святий Августин, у всьому має бути корінь добра. Якщо матимеш у глибині серця корінь любові, то чинитимеш тільки добрі справи. Нині багато болю та страждань, тому дуже важливо не озлоблюватися.
Люди, які прийшли на територію нашої держави сіяти війну і зло, не заслуговують на цю любов. Але, не виключено, що й серед бойовиків можуть бути нормальні та порядні люди. Наприклад, ті, які будуть обурюватися і не дозволять катувати українських солдат. До таких треба ставитися з повагою, адже вони проявляють християнське милосердя до затриманих, до своїх побратимів-слов’ян.
До цієї теми згадався випадок. Це було за радянських часів, коли проти хіпі проводили репресії: затримували через одяг, довге волосся, рок-музику. Нас забрав наряд міліції. Сержантом тоді був українець, виходець з села, таких ми називали «рагулями», не через походження, а через невихованість, нетактовність. Він нас затримав, намагаючись вислужитися перед начальством, начебто через антирадянщину. Але у відділку підполковник-росіянин наказав нас відпустити, він не побачив нічого антирадянського в нашому зовнішньому вигляді. Ось про що я вам кажу: є люди, а є тварини.
- Коли цей рух тільки-но зароджувався у США, хіпі вийшли на демонстрацію проти війни у В’єтнамі. Чи можуть бути подібні акції за мир і проти мобілізації у середовищі українських хіпі?
-Тоді Америка відсилала свої війська у В’єтнам і вела війну в чужій державі. Молодь не хотіла їхати за тисячі кілометрів і вмирати за чужу країну…
Те, що нині відбувається в Україні, – зовсім інше. Росія безпардонно відібрала в нас Крим, на цьому її апетити не вгамувалися і вона поперла ще й на Східну Україну. Але наш народ робить все можливе, щоби стримати цю навалу. Отож, у такій ситуації було би безглуздо виступати проти мобілізації, адже в нас зовсім інша ситуація.
Утім, якщо би, не дай Бог, була би загальна мобілізація, то всі ми станемо на захист нашої батьківщини. Тут нема жодних сумнівів…
- Хіпі можуть брати участь у військових діях. Чи є у вас такі знайомі?
– Маю хорошого товариша 50-річного байкера Джона Ющенка, який живе у Канаді (його дід емігрував з Києва до Канади в 1910 році). Товаришуємо вже десь 20 років. Коли почали переписуватися, він ще не знав української, втім дуже цікавився нашою країною. Вперше приїхав сюди 2003 року, показали йому Київ, Карпати і Джон був зачарований Україною. Також він був тут під час Євромайдану. Ющенко так глибоко перейнявся подіями в Україні, що через півроку, коли Майдан переріс у війну, вирішив захищати наш край. Канадець залишив роботу, попрощався із друзями та дружиною і приїхав до Львова. Чоловік протягом місяця день і ніч працював на бронетанковому заводі (Джон є професійним механіком). Дуже приємно, що такий подвиг робила людина з контркультури.
Що стосується хіпі, якщо таки прийдеться боронити Україну зі зброєю в руках, то ми до цього готові.
- Чи підтримуєте стосунки із хіпі зі Сходу України?
– У мене є чимало знайомих у Харкові. Вони і досі там, нікуди звідти не виїхали, незважаючи на ситуацію в країні. Це проукраїнськи налаштовані люди: неодноразово брали участь у демонстраціях під час Майдану.
У їхньому середовищі також звучать наші гасла «Слава Україні! Героям Слава», вони відкрито носять синьо-жовті стрічки. Можливо, вони ще більше патріотично налаштовані, ніж ми тут.
- А як щодо російських хіпі?
-Із деякими в нас виник конфлікт через нинішню ситуацію в Україні. В «Фейсбуці» ми часто виставляємо інформацію про трагічні події в нашій країні, ділимося своїми переживаннями та емоціями. Половина хіпівських побратимів із Росії накинулась на нас із звинуваченнями, мовляв, ми – ніякі не хіпі, а бандерівці, нацисти, фашисти…На цьому фоні зав’язалась полеміка, багатьох колишніх товаришів навіть довелося видалити з друзів.
Тепер видно, хто є друг, а хто – ворог. Мені нема чого соромитися: я – хіпі, але це не заважає мені бути патріотом своєї держави. Більшість українських хіпі займають таку ж патріотичну позицію.
- Нині в Україні справжній «бум» волонтерської активності. Ви якимсь чином долучалися до допомоги українським солдатам?
– Наш профком профспілкової організації Львівської опери (Ред.– Алік працює освітлювачем у Львівській опері) постійно збирає кошти на медикаменти, бронежилети, продукти для бійців. Маємо навіть за це дві грамоти від ГФ «Рабів до раю не пускають».
Коли дізналися, що на Майдані застрелили нашого колегу Андрія Мовчана, який працював у театрі ім. Франка освітлювачем, колектив майстрів по світлу зібрав гроші для його батьків. Сестра загиблого Андрія була дуже вражена і зворушена тим, що ми його не знали, але не залишили наодинці з бідою його родину, навіть нам лист вдячності надіслала.
- Вже майже рік Україна перебуває у стані війни. Сум, жах, біль, страждання. Як все це подолати? Як віднайти гармонію, спокій та мир із собою?
Мій рецепт такий: треба просто любити світ. Коли прокидаєшся, тішся сонцю і дякуй за ще один дарований чудовий день, бо для когось завтра може і не наступити.
Кінець-кінців, треба змиритися із думкою, що всі ми смерті. Прийде мить, коли нас не стане на цьому світі, а що ми зробили для того, щоби довкола стало менше зла?!
Не можна думати лише про себе, треба жити для когось, ділитися своєю добротою і теплом. Маємо бути братами і сестрами, але не на словах, а на ділі. І, щоби ця любов променіла із нас, а в наших серцях не було місця для жадоби.
Соловіна ГОЛОВІНА, Дивись. Інфо

Мазепа: " Жалься, Боже, з України, що не вкупі має сини! "

"Та й що ж то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає?"
 Іван Степанович Мазепа, день народження котрого ми відзначаємо сьогодні,
народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.
І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман І. Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.
Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає у такому:
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»).
Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанаciя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.
Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII — на початку XVIII ст. унiкального стилю — «мазепинського барокко». Крім того, целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi уciх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi — Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.
 
Крiм будiвництва нових, або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.
Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. I ншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних ciрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.
В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І. Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

Многая літа, пані Ліно!

Усе моє, все зветься Україна.
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Черкаси попрощалися з Василем Миколенком

Сьогодні Черкаси попрощались з справжнім українцем, справжнім громадянином, громадським діячем, Василем Олександровичем Миколенком.
  Попрощатись з ГРОМАДЯНИНОМ прийшли ті, хто вважав його ГРОМАДЯНИНОМ, патріотом, БОРЦЕМ.
   Царство тобі небесне, друже...

Як же ж їм тепер жити?!!

Вчора приїхав у гості кум з Вінниці. розповів цікаву історію, можна записувати в золотий фонд анекдотів. Дід росіянин, який давно живе у Вінниці вирішив запросити російських родичів на ювілей. Як не дивно, родичі приїхали...
    Вже на вокзалі люди стали поводитися дивно - чомусь говорили пошепки. На питання чому, відповідають, що бояться голосно говорити російською, раптом бандерівці почують, тоді неприємностей не оберешся. Довелося куму самому переходити на гучність, щоб бандерівці чули. Але ті , напевно чули, але чомусь не підходили. Коротше, пронесло.
   В місто спочатку йти одні відмовлялися - мало що там на умі у бандерів. Тим більше, що в магазинах купити нічого, це їм по телевізору сказали. Довелося зводити в продовольчий магазин, де гості отримали чергову порцію шоку. Виявилося, що в їхньому щасливому місті таких продуктів і не купиш.
    А на ювілеї в ресторані діду вирішили зробити приємне і замовити пісню "Ґаспада офіцери" - адже дід відставник. М'ялися довго, раптом бандерівцям не сподобається і морду наб'ють і їм і дідові. Зрештою озвучили своє прохання комусь з гостей, і хтось із гостей замовив пісню. Як не дивно, в залі ніхто не напружився на ворожий текст і вечірка тривала як ні в чому не бувало. Це вже зовсім вивело гостей з рівноваги. Як же так? Німожетбить! А покажіть нам вічний вогонь і могилу невідомого солдата! Мабуть з землею зрівняли?! Та шо ви говорите! Поїхали. Біля вічного вогню патріотичні гості зовсім втратили дар мови, в голові щось там не зросталося. Коротше, поїхали дуже спантеличені.
Вічний вогонь у Вінниці.
Ось я і думаю: як їм тепер жити з цим?
                                                                      Данил Хамзад, ФБ.

Ігор полетів до небесних сотні й варти

15 березня,  черкащани попрощалися з героїчно загиблим захисником України, розвідником Ігорем Бойком. На Соборну площу міста прийшли кількасот містян: рідні героя, його бойові побратими, місцева влада, ті, хто шанує подвиг бійця. 

Бойко Ігор Дмитрович, 1972 року народження, боєць 128 гірсько-піхотної бригади, розвідник, загинув у боях на Сході України ще 30 січня 2015 року. Довгий час тіло загиблого не могли забрати з території бойових дій. У загиблого героя залишилася дружина та троє дітей.

Митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан вручив родині бійця відзнаку за жертовність, а отець Юліан Шеремета подякував родині захисника, яка виплекала героя,  та зазначив, що загибель бійця слугує продовженням життя для Українського народу. 

Голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко висловила щирі співчуття родині Ігоря Бойка та побажала їм віка і здоров’я заради відродження України.

 — Маємо ще одного справжнього воїна, який поповнив нашу Черкаську Небесну Сотню. Він поклав своє життя за волю і незалежність України. Чи думали ми, що доживемо до такого часу, що нашим хлопцям, справжнім патріотам доведеться гинути за Україну? — зазначила очільниця облради. 

Голова ОДА Юрій Ткаченко розповів, що вчора президент України відзначив 128  гірсько-піхотну бригаду найбоєздатнішою і найбільш героїчною, адже ці хлопці зупинили ворога біля Дебальцевого. У цій бригаді воював і розвідник з Черкас, батько 3-х дітей Ігор Бойко.

Родині загиблого героя передали відзнаку “За заслуги перед Черкащиною”, адресовану воїну, на жаль, посмертно. 

Прощавай, друже Василю...

Тяжка хвороба забрала добру та щиру людину. Пішов у вічність Василий Миколенко, громадянський активіст, вічний революціонер та борець з несправедливісттю. Це тяжка втрата для черкащан та, особливо, його рідних та числених друзів. Послідовно відстоюючі інтереси громади міста Черкаси, Василь Олександрович, присвятив своє життя саме місту Черкаси його майбутньому. Нажаль, підступна та страшна хвороба дочасно забрала його від нас.
Він, напевне, не встиг зробити багато з задуманого, але те, що він зробив, навічно увійде в історію нашого міста Черкаси. Керівник бюджетоутворюючого та одного з найпотужних підприємств міста, громадський активіст, депутат міськради, щирий товарищ та просто глибоко порядна та криштально чесна людина.
Спи спокійно, дорогий друже! І нехай душа твоя, нарешті, знайде спокій в інших світах, можливо, більш світлих та справедливих за наш.
Щирі співчуття дружині, дітям покійного. Ваш біль - біль десятків друзів Василя Олександровича.
Покойся з миром!
   Попрощатися з Василем Олександровичем буде можливість у вівторок, 17 березня об 11-00 у міському Будинку жалоби.

Актуальна пісенька

Виставкові проекти Шевченківського національного заповідника

З 5 березня по 14 квітня 2015 року у виставковому залі музею Тараса Шевченка у Каневі експонується виставка мистецької шевченкіани з фондової колекції Шевченківського національного заповідника, присвячена пошануванню пам'яті Тараса Шевченка та 175-річчю з дня виходу з друку «Кобзаря» (1840) і 155-річчю – «Кобзаря» (1860). Постать Тараса Шевченка, його біографія і творчість завжди мала вплив на долю українського народу, а особливо сьогодні. У надзвичайно складний час російської військової агресії українці все більше гуртуються навколо імені Тараса Шевченка, звертаючись до його невмирущого пророчого Слова.

Твори Кобзаря, його волелюбна муза й ідеальна витонченість художньої форми завжди були, є і будуть джерелом натхнення та взірцем для наслідування цілої плеяди українських художників. У різні часи  до авторської інтерпретації творів Тараса Шевченка звернулося багато творчих особистостей. Ці мистецькі твори презентувалися на виставках, у музейних експозиціях, на сторінках часописів, у виданнях окремих творів Тараса Шевченка та сучасних виданнях «Кобзаря».

Гордістю фондової збірки Шевченківського національного заповідника є мистецькі твори художників-класиків українського образотворчого мистецтва: Івана Їжакевича, Федора Коновалюка, Іллі Рєпіна, Михайла Дерегуса, Веніаміна Кушніра, Василя Касіяна, Вячеслава Розвадовського, Гаврила Пустовойта, Дмитра Звоницького, Мар′яна Маловського, Софії Караффи-Корбут, родини Лободи та інших знаних українських художників. Особливу увагу відвідувачів привертають роботи митців, які створюють образи героїв Шевченкових творів: Андрія Антонюка, Олександра Івахненка, Івана Марчука, Валерія Франчука, Євгена Манишина, Володимира Гарбуза, Івана Фізера, Василя Цимбала, Феодосія Гуменюка, Євгена Безніска, Миколи Теліженка, Володимира Лупійчука, твори яких можна оглянути у музеї Тараса Шевченка у Каневі.
   Радує й тішить наявність робіт моїх друзів Івана Фізера та Миколи Теліженка (Н.О.)

На виставці експонуються вісімдесят чотири твори сорока митців та більше дев’яноста ілюстрованих «Кобзарів» Тараса Шевченка  різних років видання. З найдавніших раритетних видань − «Твори Тараса Шевченка» (1913) за редакцією В.Доманицького з ілюстраціями різних авторів, «Кобзар» (1914) видання Ротенберга з 50-ма сторінковими ілюстраціями Б.Смирнова, ювілейне видання «Кобзаря» (1939) з ілюстраціями І.Їжакевича та художнім оформленням В.Г. Кричевського. Представлені і сучасні ілюстровані видання «Кобзарів», серед яких розкішне великоформатне видання «Кобзар» і Україна» (2013), проілюстроване  репродукціями картин художників-класиків та творами сучасних митців, «Кобзар» (2014) з малюнками Тараса Шевченка, упорядник С.Гальченко.

Кожного року колекція Шевченківського національного заповідника поповнюється  новими творами українського образотворчого мистецтва та виданнями творів Тараса Шевченка. Інтерес до творчості українського Генія не згасає.

Маленька пригода з АТОвцями в київській маршрутці

Історія, що мала місце учора у столичному громадському транспорті сколихнула соціальні мережі. Бійці АТО з Західної України, що зайшли в транспортний засіб і не підозрювали, що цей день вони запам'ятають назавжди.



Анжеліка Батумська:
Їду сьогодні в маршрутці.

Тільки прийшла і відразу ж пишу.
На одній із зупинок входять в маршрутку четверо наших рідненьких захисників з передової.
На двох теплі бушлати ( на вулиці холодрига і дрібний дощик) на інших їх немає і один речовий мішок на всіх.
Дивлюся на обличчя, руки , нашивки. Наші укропчики.
Мужики одним словом.
Зібрали гроші і простягають водієві 10 грн.
Він питає -"скільки вас?"
Відчуваю, як миттєво стихло в маршрутці, але знаєте, тиша така як перед бурею - насторожено зла.
Вояки кажуть: " Шеф , не шуми, скільки доплатити? " І тут маршрутка вибухнула,  почали кричати на водія.
Він зупиняється, визирає в салон і каже всім "А ну, ша! Мужики вас четверо?! "
Ті кивнули і він тому, хто був ближче до нього дав ЧОТИРИ сотні грн. Хлопці впиралися, але він наполіг і ще довго вибачався, що це все чим він сьогодні багатий. Усім в автобусі стало соромно, що накричали на водія .
Людей було повнісінько і до наступної зупинки Укропчикам зібрали ще 750 грн.
Люди витрясали буквально останнє .
І ще, я давно не бачила стільки радісних облич! Це дійсно є приводом закохатися в українців. Усі, хто виходив, бажали воїнам миру і здоров'я, а вони посміхалися й тиснули руки.
Стільки добрих слів їм сказали!  Як це було приємно!
Хлопці виявилися західняками, бандерівцями рідненькими , які опинилися у нас в місті за новим місцем дислокації частини.
Чудові люди і вони, і водій, і пасажири.
І як же тут не любити Україну!!!
Знаєте як це здорово, коли поринаєш у світ людей без облуди! Справжня жива вода!

Чи довго ще українцями керуватимуть лєнінці?

У с. Носачів Черкаської обл. відмовилися перейменувати вул. Леніна на вул. Героя Небесної сотні Юрія Пасхаліна.

Ю.Пасхалін.

  Матір загиблого майданівця Тетяна Пасхаліна переконана, що людей налаштували проти депутати та сільський голова.
    Тетяна Пасхаліна розповідає: депутати сказали її односельцям, що Юрій – не житель с. Носачів, а у разі перейменування вулиці виникнуть проблеми з переоформленням документів. Сільський голова Віктор Кравченко каже, що депутати опитали жителів вулиці, зібрали підписи і більшість виявилось проти перейменування.
  А ось тут подивіться, чи проти такого рішення мешканці села.
  І ще у мене виникає запитання: чи довго ще терпітимемо цих ... у владі?

Права справа: “Молодий” вже старим не буде, бо жаба йому цицьку дала

12 березня,вночі, під Мар’їнкою був знищений один з лідерів миколаївського Антимайдану,активний учасник НЗФ Андрій Гончарук, 1995 р.н, на псевдо “Молодий” 2 березня 2014 р. Гончарук брав участь і був одним з організаторів блокування в’їзду військової техніки в Миколаїв на виїзді з мікрорайону Варварівка. Був оголошений міліцією у розшук в рамках кримінального провадження за частиною 1 статті 279 КК України «Блокування транспортних комунікацій шляхом влаштування перешкод». Приймав активну участь в бойових діях на Сході України в лавах т.зв.”Республіканської гвардії” ДНР,загін “Вікінг”(військова розвідка) За данними аналітичного відділу ГІ “Права Справа” мав відношення до організації терористичних актів в м.Одеса.Займався вербуванням уродженців м.Миколаїв та м.Одеса,з метою організації диверсійних груп для проведення терактів в цих містах.
                                                                   Дм.Снєгірьов.

Сашко Лірник про «ватних» друзів і родичів. Без лицемірства

Ми з ватниками відрізняємося тим, що ми думаємо що вони теж люди і мають право на свою думку.
     А для ватників ми – унтерменші, м’ясо, сміття, яке не западло кинути, убити, опустити, зрадити.
Та для них це не зрада навіть, а радість і приємність.
Навіть обов’язок – так було у всі віки і всі голодомори і окупації.
Дружачи з ватником ти наражаєш себе і свою родину на смертельну небезпеку.
Бо ватник спить і мріє про той час, коли зможе тебе принизити, пограбувати, убити, чи згноїти в концтаборі.
При цьому це не заважає ватнику користуватися твоєю людяністю, пенсіями, твоєю допомогою, твоїм житлом і гостинністю.
Він посміхається тобі в лице, але плює в спину.
Це як той ватний дєдушка, що приніс в баночці з медом вибухівку молодим хлопцям-солдатикам, які його пригощали і дякували.
Дєдушка був щасливий від своєї вигадки.
Дєдушку ніхто не примушував це робити.
Так само як ватніка, який спалив наших танкістів і приніс ногу, щоб похвалитися і дитячі малюнки як трофеї. Наші танкісти відпускають ватного танкіста, а ватніки сміються з пораненого хлопця, який благає води і катують його.
Хтось примушував ватників їсти погони?
А вони?
Або ватниця – медик лупить ногами по голові пораненого в Харкові. Ви – наступний, бо ваш друг-ватник. В час Ч він прийде до вас додому щоб кинути гранату в спальню ваших дітей. І не поморщиться і не засумнівається так як ви.
Ви живете з ним поруч, але в різних світах.
У вашому світі ви друзі, просто не говорите про політику.
А в його світі ви – розмовляюча тварина, яка жива, бо він вам дозволяє і ваші діти мають бути рабами його дітей. Не вірите? То запитайте, чий Крим. Тут справа в принципі. Принцип ватника надіюсь зрозумілий?
Ватники все життя жили серед нас, ходили в одні магазини, водили дітей в одні садочки і мріяли, щоб ми здохли. Звідси і розпороті животи і стовпи ганьби і сафарі на українців.
Джанго вільний всі дивилися?
Це не про негрів-рабів і рабовласників з рушницями і молотками – це про українців і ватників.
Кожен ватник мріє про той час, коли буде попирати ногами унтерменшів-українців і тішитися, коли українці здихатимуть в муках.
Звідси і Савченко і небажання розуміти українську мову, і паради полонених, і тому подібне.
Кожен хто дружить з ватником і підводить під це базу ,що всі ми люді-чєлавєкі,повинен давати собі звіт в тому, що поруч нього і його дітей знаходиться потенційний чикатило, який не вбиває лише тому, що не випала зручна нагода.
Сподіваюся що жодна мати не залишить свою дитину в приміщенні із гадюкою.Чому ж тут інше ставлення?
Поки що не вкусила?

Пам'ять Тараса Шевченка вшанували в Лісабоні

Пишуть друзі з Португалії:
    «Український Дім» за підтримки асоціацій «Християнський Рух», «Собор», культурно-освітнього центру «Родина», а також Посольства України в Португалії вшанували пам’ять безсмертного поета. Мітинг пройшов на місці, де планується зведення пам’ятника Великому Кобзареві.
Українці прийшли на мітинг з прапорами, букетами і корзинами квітів, гаслами.
Спочатку прозвучали слова на спомин Тараса Григоровича, з якими, зокрема, виступили професор Нового Лісабонського Університету Валентина Василенко, керівник дипломатичної установи Леонід Третяк, голова «Християнського Руху» Іван Онищук, представник Асоціації українців у Португалії «Собор» Оксана Гуцько та інші.
Учасники заходу наголосили, що справою гідності українців у Португалії має стати зведення пам’ятника Кобзарю, яке загальмувалося через фінансові проблеми.
Продовженням урочистостей стало поетичне читання. Свої твори прочитали Оксана Максимишин - Корабель, Анатолій Панченко, Олекса Бригас, Іван Тимощук, Неоніла Лизун, Ігор Федчишин, Тамара Морошан.
Побратим Анатолій Панченко читає свої вірші, присвячені Тарасові Шевченку.
Завершився захід спільним виконанням пісень на слова Тараса Шевченка - «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий».
А відтак у сусідньому парку влаштували пікнік, де продовжувалося спілкування, читання віршів, обговорення планів на майбутнє.
Прозвучала інформація, що незабаром, орієнтовно 26 квітня, у Португалію завітають з концертом брати Назарій та Дмитро Яремчуки.
Ще раніше, у Великодню суботу, пройде концерт групи «Океан Ельзи».

Допомога воякам АТО від Тарасових земляків

 Щойно ми відзначили Шевченківські дні, як з Тарасової батьківщини - Шевченкового (Керелівки) -  зателефонували: "Приїздіть до нас в школу-інтернат та в технікум! Ми та діти зібрали ще допомоги нашим бійцям".
 
Між Вільшаною й Керелівкою. Цими землями миготіли Тарасикові п'ятки...

Ми з отцем Назарієм (Кучерявим) звернулись до обласної ради з проханням посприяти нам у поїздці. Голова Черкаської  обласної ради Валентина Михайлівна Коваленко не відмовила, допомогла.
    З'їздили, завантажили під зав'язку ще одного буса.
  Вирішили відвезти консервацію, речі, сало-смалець. А картоплю, моркву, цибулю - передаємо в волонтерський цех, де сушать ці овочі і виготовляють сухі борщі тощо...

Ці дітлахи зносили пакуночки-кульочки для наших вояків... А їхні батьки прийшли допомогти в завантаженні та ще й принесли те, що дітям було нести важко...

Заступник директора Шевченківського коледжу Валентина Степанівна Гоч 20 років тому навчала  Назарія (тоді ще не отця))).