ВОЇН УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ ІВАН СИЧ 10 РОКІВ ВІДБУВ У ПОЛЬСЬКИХ В'ЯЗНИЦЯХ
ВОСЕНИ 1930 РОКУ БУЛА ПАЦИФІКАЦІЯ (репресивна акція польської влади із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Галичини. – Країна). Так звані добровольчі загони зненацька наїжджали в українські села, били ні в чому не винних людей, здирали з дахів покрівлі, висипали борошно в криниці. Щоб усі сиділи тихо й не висувалися з визвольною національною ідеєю. Через наше село возами везли закатованих.
1935-ГО ВЛАДА ВЗЯЛА КУРС НА ОПОЛЯЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ. До нас поприїжджали дуже бідні поляки. Ніхто з них не мав ні корови, ні кози. Зате в кожній сім'ї росли четверо-п'ятеро дітей. Держава дала їм матеріальну допомогу, і до зими вони розбудувалися, купили худобу. Почали зверхньо дивитися на українців. Їхній священик Лещинський називав нас не інакше як кабанами.
1937 РОКУ В СЕЛІ БАГАТО ЛЮДЕЙ ВСТУПИЛИ ДО "ПРОСВІТИ". Почали масово брати книжки в бібліотеці. Ходили переважно босоніж. Але були веселі. То тут, то там лунали пісні. Студент Юрко Кней під гітару й мандоліну з друзями Козаком і Мазурком співали "Повій вітре на Вкраїну", "Стоїть гора високая". Співали, як гнали худобу зранку і як вертали її додому ввечері. Поляки підсилали у читальню провокаторів, щоб учиняти бійки. Кожна така давала привід старості закрити читальню на деякий час.
У ЖОВТНІ 1939-ГО МОЛОДЬ ПОЧАЛА ВСТУПАТИ В ОУН. Підпільна військова організація нашого села нараховувала 70 членів віком від 16 до 40 років. Очолив її Шавлюк, 1919 року народження. Вишкіл він пройшов у Карпатах. Його батько був воїном Української галицької армії, загинув у центральній Україні 1920-го. Військовим інструктором став Лобода, колишній підофіцер австрійської армії. Військову підготовку проходив і я. Мав 15 років.
У ЛЮТОМУ 1940-ГО В БЕЛЗІ ВІДБУВСЯ З'ЇЗД ОУН. Від Войславич делегували чотирьох старших хлопців. Мене не хотіли брати, але я впросив. У будинку "Сокіл" помістилася тільки половина присутніх. Почали з виголошення декалогу націоналіста. Потім багато людей виступали. У кінці завели "Не пора, не пора москалеві й ляхові служити". Цю пісню я почув уперше. Вона так кликала до боротьби, надихала, що всю дорогу додому був дуже схвильований. Сили збільшилися вдесятеро.
У ЧЕРВНІ 1943 РОКУ В НЕДІЛЮ ПОПРИБІГАЛИ В СЕЛО ЧОРНОМУНДИРНИКИ З ЧЕРЕПАМИ НА КАШКЕТАХ (Німецькі загони охорони – Schutzstaffel або скорочено SS – носили чорну форму, а на кашкетах – різні емблеми. Череп мала SS "Тотенкопф", що означало CC "Мертва Голова". – Країна). Німці звеліли виганяти їм худобу до ставка. Потім стало підозріло: їх мова мала явно польський акцент. Це були польські фольксдойчі (заробітчани в Німеччині. – Країна), які вислуговувалися у німаків. Через годину в селі з'явилися пристойно одягнені хлопці. Чорномундирники заметушилися і втекли. Бо це частина упівців законспіровано оточили село, а частина – увійшли всередину. Поляк Суберляк записався в фольксдойчі і грозився, що буде українцями в неділю гній возити. Він недовго прожив на цьому світі.
1943-ГО НАШІ СЕЛЯНИ ПРИЙНЯЛИ 22 РОДИНИ УКРАЇНЦІВ ІЗ ХОЛМЩИНИ, ЯКИМ ВДАЛОСЯ ВИРВАТИСЯ З РУК "АРМІЇ КРАЙОВОЇ" І "БАТАЛЬЙОНІВ ХЛОПСКЄ" (польські національні військові організації в часи окупації Третім Рейхом. – Країна). Ці люди перебували в нас, доки фронт перейшов на Захід, і повернулися додому на згарища.
1945 РОКУ В СЕЛО УПЕРШЕ ЗАВІТАЛО РЕГУЛЯРНЕ ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО. Якось жовніри схопили чотирьох чоловіків, у центрі села жорстоко їх били, потім кинули на підводи й повезли кудись. Івана Гаврилюка і Івана Козака на прізвисько Дріт замучили до смерті, повиколювали їм очі, попробивали багнетами й кинули в рові.
22–23 ТРАВНЯ ПОЛЯКИ – БАНДА З ПОЛІЦІЄЮ – УВІРВАЛИСЯ В СЕЛО І ЗНОВУ ПРОСТО ТАК УБИЛИ СЕМЕРО ЛЮДЕЙ. У 1945–1946-х то там, то тут тільки чути було, що застрелили, замордували, повішали невинних українців. За час війни і до 1946-го загальна кількість жертв у нашому селі була 52 особи.
Я ПІШОВ В УКРАЇНСЬКУ ПОВСТАНСЬКУ АРМІЮ У ЛИПНІ 1944-ГО. Це була друга черга хлопців, усі потрапили до сотні "Романа" (у структурі УПА існував поділ: загін, курінь, сотня або відділ, чота, рій. – Країна). Навчання було в селі Гільче. Вчили поводитися з різними видами зброї: крісовою, автоматною, кулеметною, мінометною. Наша сотня мала окрему протитанкову чоту. На її озброєнні, крім протитанкових рушниць, були магнітні міни й фаустпатрони (перший протитанковий гранатомет одноразової дії. – Країна). Нам привезли трофейну кухню, дівчата з села приносили їжу. Зранку на кожного воїна були кусень хліба, два яйця, суп, півлітра кави – часом із молоком. Таке саме – на вечерю. Обідали м'ясною зупою чи картоплею з гуляшем.
ПІСЛЯ СНІДАНКУ ЧИ ОБІДУ ЗІ СПІВОМ ІШЛИ ВИВЧАТИ ВІЙСЬКОВУ СПРАВУ. Ночами сотня рейдувала ближніми теренами. Часто доводилося іти форсованим кроком, тому на розташування з рейду приходили дуже стомлені. Сотня виставляла для охорони стійки й чуйки, висилала стежі. Офіцерських чинів не було. До командирів зверталися "друже командир".
У СЕРПНІ 1944 РОКУ "РОМАН" ЗАЧИТАВ НАКАЗ, ЩО ПРИЄДНУЄМОСЯ ДО КУРЕНЯ "ЮРЧЕНКА" І ПІДЕМО НА ВОЛИНЬ. У документі зазначалося поводитися дисципліновано, із місцевими жителями – ввічливо й культурно. За непослух винних каратимуть розстрілом. Усі отримали пайок – ковбасу, солене сало й черствий хліб.
КУРІНЬ ФОРМУВАВСЯ В ГОРОДИЛОВИЧІВСЬКОМУ ЛІСІ НЕПОДАЛІК ЗАХІДНОГО БУГУ. До нього входили три сотні: "Романа", "Юнака" і "Брили". У моїй було 196 стрільців, чотири санітари, лікар, фельдшер, командир і його заступник. Казали, що курінь має разом десь 1200 осіб. Ще сюди входили окремі стрільці з сотень "Дуди", "Ягоди" й "Лиса".
КУРІНЬ ЧЕРЕЗ БУГ ПІШОВ НА ВОЛИНЬ. У лісах між селами Іваничі, Перетоки, Самоволя, Порицьк мали перший бій із москалями. 31 серпня зранку почулися постріли. Підійшли до краю лісу. Через зв'язок передали підпускати ворога якомога ближче. І ось москалі вже метрів за 70. Ураз відкрили вогонь. У них зчинився лемент. Падали вбиті. Деякі втікали.
ОТРИМАЛИ НАКАЗ ХОВАТИСЯ В ЛІСІ. ЗА МИТЬ ТЕ МІСЦЕ, ДЕ МИ БУЛИ, ОБСТРІЛЯЛИ МІНОМЕТАМИ. Москалі лізли на нас і палили з автоматів. Вели наступ улюбленим методом напролом – "Впєрьо-од!", "Ура-а-а!" Пообіді ініціативу бою перебрали ми. Вороги відступили. Але з повітря облили нафтою ліс і підпалили. Ще ніколи не чув, щоб так горіло живе дерево. Накинув на голову кабат (піджак. – Країна). З усіх сторін пекло вогнем. Притиснув до себе кріс і наосліп біг навмання, почало паморочитися в голові. Знепритомнів. Але упав так, що півтіла з головою лягло на траву, де не було вогню. Ковтнув чистого повітря і прийшов до себе. Виліз на галявину, де не горіло. Раптом ззаду почув крик. То горів мій друг. Я накинув на голову кабат і намацав його у вогні й виволік на траву. Удвох побігли за своїми.
ЗАЙНЯЛИ НОВЕ СТАНОВИЩЕ. ВІДБИВАЛИ НОВУ АТАКУ. Біля мене втиснулася санітарка. Я накричав на неї, що їй тут нічого робити. За мить бачу, її рука відкинулася, а голова лежить на автоматі. "Миколай, ворог санітарку вбив!" – гукнув я. У цей момент дали наказ рушати до атаки. Миколая опанувала така лють, що погнався вперед і довгими кулеметними серіями почав косити ворогів.
ВЖЕ БУЛО ТЕМНО – ЯК ВИГНАЛИ МОСКАЛІВ ІЗ ЛІСУ НА ПОЛЕ. Вони розбіглися. А ми зайняли найближче село. Більше доби нічого не їли й не пили. У селі припали до криниць. Та вода нас повалила – одразу знесилилися і лягли спочивати. Як потім довідалися, близько 200 наших загинуло в тому бою. Сотні почали сходитися. Жінки несли їсти, що могли – молоко сире, кисле, капусту, картоплю, огірки, сир, яйця.
ОТРИМАЛИ НАКАЗ РУШАТИ ДО ЧОРНОГО ЛІСУ. Набоїв було мало. Команда: вести лише прицільний бій. За 3 години з нашого боку один за одним почали замовкати кулемети й автомати. Командир зрозумів: далі вести бій нічим і дав наказ кулеметникам і автоматникам вицофуватися (виходити. – Країна) з бою. А крісовикам – стримувати москалів. Надалі всім – партизанською тактикою відірватися від ворога, зникнути в терені й малими групами відходити на захід. Мала прийти допомога, але її не було. Як виявилося потім, курінний Юрченко зрадив нас.
ВЕРТАЮЧИСЬ, 24 ЛЮДИНИ ЗІБРАЛИСЯ НА ЗАРОСЛИХ ЛОЗОЮ ЛУКАХ. Перемучені, з потрісканими на ногах мозолями, одразу заснули. Розбудив голос жінки. Привіталася, зняла з плечей тлумак, і по траві покотилися буханці хліба. Вона роздала по буханцю на чотирьох. Решту замотала у тлумак, закинула на плечі і сказала: "Піду. Може, ще надибаю нещасних наших хлопців". Дорогою заходили у різні хати. Люди нас годували, мили. Сказали, що москалі два дні вантажівкою вивозили трупи своїх із лісу.
ЧАСТО НА ОДНОГО ПОВСТАНЦЯ ПРИПАДАЛО ДО ДЕСЯТИ ВОРОГІВ – СИТИХ, ВИСПАНИХ, ВІДПОЧИЛИХ. Наші ж не раз по три дні не їли, не спали, промокли. Але люди любили свою армію. Годували, з полотна шили нам білі халати для маскування взимку. Без народної підтримки Повстанська армія не змогла б так довго вистояти.
КРІМ НІМЦІВ І МОСКАЛІВ, БОРОЛИСЯ З "АРМІЄЮ КРАЙОВОЮ". Щоб не попасти в лапи ворогу, останніми патронами хлопці вбивали себе. Якщо засада була у чиїйсь хаті – мусили здаватися живими. Тоді йшли на сильні муки й тортури в таборах.
ТАКІ ЗРАДНИКИ, ЯК ЮРЧЕНКО, ТРАПЛЯЛИСЯ В УПА. МОЖЕ, ВІН БУВ ВІД ПОЧАТКУ ЗАВЕРБОВАНИЙ. А може, злякався в останній момент і рятував свою шкуру. Потім говорили, що москалі дали йому звання і він допомагав НКВДистам ліквідовувати повстанців. Бо знав систему зв'язку з підпіллям, мережу дислокації. Але восени 1945 року боївка "Ягоди" відслідкувала маршрут НКВДистів, де був Юрченко, на дорозі між Варяжем і Ощівим і вщент його розгромила. Живим узяти зрадника не вдалося. Він утікав, тому застрелили.
Я ДОБРАВСЯ ДОДОМУ. ХОДИВ У ПОЛЕ НОЧУВАТИ, УДЕНЬ ПРАЦЮВАВ ПО ГОСПОДАРСТВУ. Бо батьки були хворі, а жінка – з маленьким сином. Лише раз лишився вдома – і по мене прийшли поляки. 18 січня 1945 року над ранок почув у дворі гамір. Одягнувся, і тільки відкрив двері – на мене націлилися три дула. Вивели в центр села. Заарештованих там уже було 20. Усі віком від 16 до 22 років.
ПОВЕЗЛИ ДО МІСТА ГРУБИШЕВА. РОЗПОДІЛИЛИ ПО КАМЕРАХ. Долівку залили водою і жодного стільця. Коли сторожа повечеряла, вигнала нас на коридор і почала муштру: сісти, встати, повзти. Лупили ніжками від крісел. Називали собаками, свиньми, бульбаками, бандерівцями. Потім мене повели у великий зал. Там сиділи зо 20 військових. Кожен тримав палку або ніжку від стола. Кинулися на мене. Я старався прикривати руками голову. Та одразу ж був удар у лікоть, рука обвисла, а потім стукнули по голові. Зомлів. Мене заволокли до камери з побитими. Хтось мав кусок хліба, то поділився. Я смоктав його як цукерок, бо ковтнути не міг. На вечерю дали солоної зупи, і нас цілу ніч мучила спрага.
НА ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ПОВЕЛИ МІСТОМ ДО УБ – УРЯДУ БЕЗПЕКИ (аналог радянського КГБ в той час, лише в Польщі. – Країна). Скрізь стояли поляки і кричали: "Помордувати їх! То є бидло! Вирізати цю худобу". Плювали, кидали каміння, підбігали й били. Думаю, що це організував УБ. Нас привели на подвір'я, вистроїли вздовж коридору і сказали стояти на одній нозі.
УВЕЧЕРІ МЕНЕ ПОВЕЛИ НА ДОПИТ. Один поляк сидів, другий походжував із палицею по кімнаті. Перший почав питати, як звати, до якої банди належав. Я сказав, що до ніякої банди не належав, а був в Українській повстанській армії. Наче ошпарений, слідчий зірвався з місця, вдарив револьвером у лице, по мені потекла кров. Копали далі, скільки влізло, виволокли на коридор. Наші ще стояли на одній нозі. Хто не міг – падав. Коли всі попадали, конвой з диким реготом покинув нас.
ПІД РАНОК ЗНОВУ ПОЧАЛИ ВИКЛИКАТИ НА ДОПИТИ. МЕНЕ СИЛЬНО БИЛИ ПО НИРКАХ І КОПАЛИ В ЖИВІТ. Питали, скільки поляків замордував. Відповів, що УПА мирних жителів не рухає, а воює з військом. Знов побої. Тоді з бічних дверей випустили мого односельця Івана Литвина. Він почав наговорювати на мене різні нісенітниці – де, що, о котрій годині я робив. Кажу: "Іване, та ти ж у житті годинника не бачив! Звідки ти знаєш?" Литвин ніколи не був у жодній організації. Потім дізнався, що йому дали 10 літ ув'язнення.
МЕНЕ ЗАВОЛОКЛИ ДО ПУСТОЇ КАМЕРИ Й УТРЬОХ ДОБИВАЛИ ТАМ. Коли прийшов до тями, не знаю. Лежав у камері на підлозі в темноті. Згадував, як поляки забили моїх односельців на волі. Відрізали вуха, вибирали очі, в тілі кожної жертви було понад 40 колотих ран. Це зробили побожні католики. І за що? За те, що українці, як і вони, хочуть мати свою державу?
ПРИЙШЛО В КАМЕРУ ДВОЄ. "СОБАКО, ВСТАВАЙ!" ТА Я НЕ МІГ. Підвели до стіни. Один приставив револьвер до потилиці: "Хочеш, щоб стріляли в тебе спереду чи ззаду?" Мені було все одно, лиш би швидше вмерти. Пролунав постріл. Серце так затіпалося, що вискакувало з грудей. Але продовжував стояти. "Тверда бандерівська собача голова", – сказав один. Жартували так: один приставляв револьвер, а другий поряд стріляв у стіну.
ЩЕ РАЗ МЕНЕ ПРИВЕЛИ ДО СЛІДЧОГО Й СУНУЛИ ЗВИНУВАЧЕННЯ НА ПІДПИС. Я не підписував. Один викрутив мені ліву руку, інший узяв праву і нею зробив підпис. Так закінчилося моє слідство.
КИНУЛИ В КАМЕРУ, ДЕ СИДІЛИ ПОЛЯКИ ЗА КРИМІНАЛ. Вони кинулися на мене, сильно били.
ІЗ ГРУБИШЕВА ВІДПРАВИЛИ НА ЕТАП У ХОЛМ. Там у камері виявився добрий поляк. Побачив, що я навіть не можу встати в туалет і почав стукати у двері, щоб мене забрали до лікаря. Лікар як почув, що я українець, почав кричати, щоб здихав. Але той перший насильно посадив мене у крісло та зміряв температуру. Мене відправили в палату на ліжко. Але на цьому лікування закінчилося. Температура росла, горлом пішла кров. Лікар наказав винести мене до трупарні. Пролежав там у холоді, як сказали, три доби.
ТЕМПЕРАТУРА ТІЛА СЯГАЛА 41 ГРАДУСА. МАРИЛОСЯ, ЩО ВДОМА, СЕРЕД РОДИНИ. До мене приходив 14-річний хлопець з України, що сидів тут уже півроку і мав обов'язки допомагати при лікарні. Носив у трупарню зупу і годував. Коли побачили, що я не вмер, лікар звелів поставити мені 40 банок і помити.
У ПАЛАТІ ПРОБУВ ДВА ДНІ І ЗНОВУ ВІДПРАВИЛИ В КАМЕРУ. Там сиділи переважно кримінальні злочинці. Ходити я не міг, тому до туалету ліз рачки. Вони реготали й кидали в мене черевиками. Якось у камеру прийшов чоловік голити нас. Поляки сказали, щоб він мені лишив вуса. То було для того, щоб їх потім вищипувати. У 1944–1949 роках українців у польських в'язницях не вважали за людей. Можна було вбити й не було за це кари.
ЧУВ РОЗМОВИ СПІВКАМЕРНИКІВ, ЯКІ БУЛИ У "АРМІЇ КРАЙОВІЙ". Розповідали про напад на 40-річного заможного господаря. Він мав 37-річну дружину і доньок – 19 і 17 років. Били чоловіка, доки жінка не впросила його віддати гроші. Забрали 270 тисяч злотих, матерію, 12 літрів горілки. Господареві наказали гавкати, кинули в льох. Жінок поґвалтували і змусили стояти обличчям до стіни. У стайні зарізали телицю і свиню, кинули на віз господаря і його ж кіньми поїхали на свою базу.
ІЗ ЧАСОМ ПОЧАВ КРІПНУТИ, ХОЧ У ДЕНЬ ЇВ ЛИШЕ 200 ГРАМІВ ХЛІБА. Зупу в мене відбирали. Почали виводити надвір, щоб я не смердів. Це йшло мені на користь.
ЯКОСЬ ЗРАНКУ ПОЧУВ РОЗМОВУ ПОЛЯКІВ, ЩО РОЗСТРІЛЯЛИ 19-РІЧНОГО УКРАЇНЦЯ. Дивувалися, що коли на розстріл вели поляків, вони кричали, плакали, а українець ішов спокійно. Перед смертю гукнув на весь двір "Слава Україні!" Тоді пролунала автоматна черга.
РАЗ ОХОРОНЕЦЬ ПРИЙШОВ У КАМЕРУ З МОЛОТКОМ ПЕРЕВІРЯТИ ҐРАТИ. Обстукав їх, а потім сказав полякам розіп'яти мене при стіні й сильно стукнув молотком у груди. Я впав. Він викрутив мені руки: "Ще не здох, собако українська?"
У ТРАВНІ 1946-ГО ЗАВЕЗЛИ В СУД. Але коли судді глянули на мій стан, то відправили до лікарні. Там уже ніхто не знущався. Лікарі й начальник були з України. Він почав приносити мені хліб, рибу і сказав: хто мене чіпатиме – того згноїть у карцері.
У ЖОВТНІ ВІДВЕЗЛИ ДО ЯКОГОСЬ БУДИНКУ Й ЗАЧИТАЛИ ВИРОК: 15 років тюремного ув'язнення. Бандити, які на очах чоловіків ґвалтували жінок, вбивали, мордували своїх же поляків, отримували по 12 років. А за що ж мені 15? Виходить, тільки за те, що українець.
ДАЛІ НАС ВАГОНАМИ ВІДВЕЗЛИ В МІСТО ЩЕЦИН І НОВОГАРДСЬКУ В'ЯЗНИЦЮ. Кинули на підлогу. "Ти єсть українець і можеш спати як собака", – сказали. Я перестудив міхура, не міг ходити. До туалету повзав. Матрац дали через два тижні. Сторожа щоночі напивалася і влаштовувала оргії. По черзі заходили в кожну камеру й лупцювали в насолоду. Сидиш і чекаєш, коли вже наближаються до твоєї камери. Так тривало два місяці.
ЗГАДУВАВ, ЯК НАС ІЗ ЧИСЛЕННОЮ ПЕРЕВАГОЮ ОТОЧИВ ВОРОГ. Ще не обстріляні хлопці запанікували. Прибіг сотник: "Дорогі мої сини! Ви ж орли рідної неньки України! Не лякайтеся ворога! Він вас більше боїться, ніж ви його! Тисніть твердо в руках кріси й автомати й цільно бийте ворога". Цей спогад кріпив мене.
НА ПОЧАТКУ 1955 РОКУ ВИВЕЗЛИ ДО МІСТА ЩЕЦИН І ТАМ 18 ЛЮТОГО ПІД АМНІСТІЮ ЗВІЛЬНИЛИ. Лише у 1950-х у тамтешніх в'язницях українців почали трактувати на рівні з поляками.
Автор: Леся МЕЖВА, фото: Ярослав ТИМЧИШИН
Немає коментарів:
Дописати коментар