Де народився український націоналізм.

   

 Чомусь серед української громади існує думка, що націоналізм – це породження західної частини нашої країни. Мовляв, то „західняки-бандерівці”... Та чи насправді це відповідає істині?

      Почнемо з того, що націоналізм за означенням -  це „світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави”. Тож і розглянемо, які терени нашої з вами Батьківщини дали батьків саме українського націоналізму. Пригадаємо, чи не з Чигиринщини у середині ХVІІ ст. Гетьман Богдан-Зиновій підняв наш народ до Визвольної боротьби? Чи не на тій же Чигиринщині у холодноярському Мотронинському монастирі ігумен Мельхіседек посвятив гайдамакам ножі для святої боротьби за право українського народу бути ним -  справжнім, вільним народом? Вдумаймося, чи не пророчі звернення Батька Тараса до „мертвих і живих, і ненароджених земляків” були чи не найпершим засівом до єднання українців у потужну спільноту для боротьби за створення власної держави, своєї хати, де „своя  правда, і сила,  і воля”? Але ці приклади, скажете ви, не є прикладами ідеологічної, наукової націоналістичної думки. Гаразд. Розглянемо, звідки родом батьки, так би мовити, наукового українського націоналізму. Загальновизнано, що найпершим друкованим матеріалом, який декларував і виголосив головну мету українців – побудову незалежної суверенної української держави є праця Миколи Міхновського „Самостійна Україна”. Саме в цій праці закладено й обгрунтовано концепцію і принципи створення незалежної Української держави – основної засади націоналізму. А народився М.І.Міхновський, нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з 17 століття ,  у сім'ї сільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер — Згурівський район Київської області), тобто,  – у самісінькій Центральній Україні.

    Інший теоретик і апологет українського націоналізму, автор праць „Нацоналізм”, „Демократичні фарисеї і націоналізм”, „Церква і націоналізм” та багатох інших, Дмитро Донцов – уродженець Мелітополя, що знаходиться у південно-східному реґіоні України. Йдемо далі. Микола Сціборський, публіцист і теоретик українського націоналізму, автор „Націократії”, а також численних статей у націоналістичних журналах «Державна Нація», «Розбудова Нації», родом з Житомира, котрий ще далеко не є містом Західної України.

    Вище ми перелічили найбільших представників українського націоналізму. А тепер перейдемо до історії самого визвольного руху. Початки його, як ми вже згадували, відбулися ще в середині ХVІІ ст., коли український народ під проводом гетьмана Хмельницького став на боротьбу з польськими колонізаторами. І виник він на території сучасної Черкащини, у серці України – Наддніпрянщині. Звідси ж розпочалася і розвинулася чи не на всю територію України – аж до Поділля й Лівобережжя -  боротьба повстанців-гайдамаків. Саме звідси, з Чигиринщини „повіяв огонь новий Холодного Яру” у буремні роки большевистської експансії. Тут славні брати Чучупаки згуртували навколо себе нащадків славних запорожців на боротьбу з червоним катом. Саме звідси й прийшло до нас привітання „Слава Україні!” – „Слава навіки!”. А вже пізніш, у 30-40 р.р. ХХ ст. повстанці  ОУН-УПА продовжили героїчні традиції українського народу у боротьбі проти поневолювачів.  В УПА змінилася відповідь на це привітання: „Героям слава!”

        Тож скажімо собі відверто й з гордістю: славне наше Подніпров”я та земля

 наших степів – Матірна Україна є батьківщиною героїчної історії визвольної

 боротьби українців, батьківщиною Пророка українського націоналізму Т.Г.Шевченка,

батьківщиною засновників наукового підґрунтя націоналістичної ідеології в Україні.

    Звідси і має продовжитися втілення у життя віковічної мети нашого народу –

 побудова Української Соборної Суверенної, національно й соціально справедливої

 Держави, Держави, де буде гідно й гордо почувати себе господар цієї землі –

 Українець. Усі підстави для цього є. Справа за єдиним: нація повинна цього хотіти.

Борис Акунін: Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці?

Кілька днів тому був на концерті гурту «Океан Ельзи». Перебуваю під сильним враженням. І роздумую  про незвичне.
      Про незвичні думки потім, а спочатку про враження. Не від музики - вона була чудова, але я її чув і раніше.
      Від публіки.
      Я опинився у великому залі, наповненому людьми у вишиванках. У дівчат на головах вінки а-ля Наталка Полтавка. Ледь що всі хором кричать «Слава Україні! Героям слава! »І розмахують жовто-блакитними прапорами. А в кінці весь зал разом з Вакарчуком заспівав національний гімн - «Ще не вмерла України и слава, і воля».
      Дивлячись на все це, я відчував сильне почуття, природа якого мені стала зрозуміла не відразу, а коли я розібрався, то дуже здивувався.
      Почуття це, виявляється, було лютою заздрістю. Знаєте, як у дитинстві: сидиш вдома з застудою, дивишся у вікно, а там всі грають у щось нестерпно цікаве, і їм там класно. А у тебе температура, з носа тече, горло наждачне, скоро доведеться пити противне молоко з содою і ставити гірчичники.
      Адже якщо у нас великий натовп почне кричати «Слава Росії!» І розмахувати прапорами, це буде або якась казенно-патріотична акція, або збіговисько агресивних ксенофобів. Ну, а уявити собі співвітчизників, добровільно співаючих михалковський гімн про "братніх народов союз вєковой", я взагалі не можу, уяви не вистачає.
      Примітно ще й те, що люди на концерті, включаючи Наталок-полтавок, здебільшого говорили між собою російською. Якийсь молодий чоловік підійшов до мене і суворо сказав: "Про одне прошу: нехай ваш Фандорін в наступному романі не ворогує з Правим сектором". Все це безумовно був щирий український націоналізм, однак не етнічний, а державний. І абсолютно добровільний - адже справа відбувалася не в Києві, а в Лондоні.
      Ветерани нашого співтовариства, ймовірно, пам'ятають, що років три тому я був в Україні і написав тоді тут, в блозі, що країни, по-моєму, поки не виходить - у всякому разі, я не відчув і не зрозумів, що таке Україна. Усіх місцевих про це запитував, і ніхто, навіть розумні львівські професори, не змогли мені вивести формулу українськості.
      А зараз ця формула є. Видна неозброєним оком. Називається «національне відродження». І спасибі за це українці, ймовірно, повинні сказати Януковичу і Путіну, тому що перший спровокував Майдан, а другий допоміг українцям згуртуватися і стати нацією.
    Назаздрившися, я згадав, як у серпні 1991-го ми теж ходили з російським триколором, і як це було здорово. Але потім, дуже швидко, ми з цим зав'язали. Фе! Офіціоз і показуха.
      Далі в моїй наскрізь ліберально-космополітичній голові стали обертатися досить некомфортні думки, які до України відношення не мають.
      Розумієте, я завжди вважав сучасний націоналізм дикістю, анахронізмом і, гірше того, небезпечною єрессю. Саме це слово для мене є алергеном. Але ось побачив натовп, який пишається національним прапором, співає гімн не з-під палиці - і при цьому нікого не проклинає і не ненавидить, а просто радіє - і стало заздрісно і гірко від того, що в російських реаліях це неможливо.
      Однак без такого підйому і єднання, напевно, ні чорта хорошого в нашій країні не буде?
      Ну, тобто ясно, що російський, татарський, башкирський, дагестанський і будь-який інший етнічний націоналізм ведуть тільки до бійки й біди. А націоналізм російський? Чи не роз'єднуючий російські етноси, але об'єднуючий їх заради спільної справи, всім цікавої і для всіх важливої?
      Хочу запитати вас.
                  ...
      Якою має бути держава, щоб люди вважали її своєю?
      Якою має стати Росія, щоб Гребенщиков або Шевчук заспівали на концерті гімн, і всіх не знудило б?