Нащадки Горліса-Горського - Роман Коваль. Програє "Холодний Яр"?

Те, що я розміщу нижче, по правді кажучи, вже декілька років для мене не є секретом. Не можу й не хочу ставати на чиюсь сторону. Особисто знайомий з "обома сторонами конфлікту", пару разів починав обережну розмову з цього приводу, але висновки залишу при собі. А вас, шановні, прошу ознайомитись з матеріалом "Прочерку". Вважаю його досить об'єктивним.

Члени родини письменника та старшини Армії УНР Юрія Горліс-Горського обурені діями краєзнавця, президента історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля. Основні претензії родини Горліс-Горського такі: мовляв, Коваль порушив авторські права та видав твір Горліс-Горського з правками, а також привласнив сімейні фото та документи. Про це йдеться в листі доньки письменника Лесі (Лариси Городянин-Лісовської Янг) до редакції «Прочерку».

Нині пані Леся живе у Львові. Переїхала туди з Америки назавжди. Нагадаємо, сам Горліс-Горський, гнаний комуністичним режимом, потрапив свого часу в еміграцію. Частково його рідня живе за кордоном. І ось нещодавно пані Леся (після тяжкої недуги, пов’язаної з хворобою печінки, яку, завдяки лікарям (і безпосередньо доньці Лялі, яка віддала мамі більшу половину своєї печінки - Н.О.), вона переборола) приїхала з донькою Лялею (до речі, учасницею Майдану в Києві) жити у Львів.

«Що я роблю в цій прекрасній, але неспокійній країні? – пише донька Горліс-Горського, пані Леся. – Моя мама розпочала переписку з чоловіком, який прагнув відновити пам’ять про події в Холодному Яру і хотів отримати дозвіл, щоб видати цю книжку. Моя мама втішено погодилася... Ця людина почала редагувати і видавати книжку «Холодний Яр». Він попросив мою маму надіслати всі фотографії та документи, які належали Юрію, отже, він зміг опублікувати їх у книзі. Моя мама на той час була вже старенька. Її другий чоловік помер, я працювала в Кореї і мама почувалася самотньою. Вона послала йому все, що могла, і не залишила для себе жодних копій цих документів. Вона довірилась йому і була впевнена, що він віддасть їх в архіви, бо вважала, що я не зацікавлена справами свого батька… Коли я відвідала маму 2006 року, вона якраз отримала опубліковану книжку і була дуже нею розчарована. «Це не є книга Юрія, це лише щось подібне!... Вона цікава лише для незнаючих і недосвідчених людей, які не почують справжніх Юрієвих слів», – казала мати. Я ніколи їй не казала, що наші цінні сімейні фото і документи були привласнені цим чоловіком, який казав, що це все належить йому - він навіть не схотів дати мені копій, коли я його про це попросила».

Мова йде про краєзнавця і редактора-упорядника книги «Холодний Яр» Романа Коваля. Пані Леся пише, що на прохання матері зустрічалася з ним, але він відкинув критику. Тоді Лариса Городянин-Лісовська Янг вирішила самостійно зберегти праці батька незміненими.

«Після довгих пошуків і старань я маю опублікований оригінал «Холодного Яру» з 1934 і 1937 років (два томи книжки) без жодних змін — нічого доданого і нічого забраного, без довгої передмови, виносок, додатків( документів і фотографій). Книжка є такою ж, якою батько видав її у 1937 році. В подальших виданнях були маленькі і незначні зміни. Я пішла у львівський архів і знайшла оригінал. Також я знайшла публікації «Отаман Хмара», «Аве диктатор», «Спогади» і батькові тюремні поезії. Я публікую їх у тому вигляді, в якому вони з’явилися вперше, навіть включаючи рекламу на звороті книжок, яка фінансово допомогла автору надрукувати їх».

Нині Лариса Городянин-Лісовська Янг опублікувала праці батька за власний кошт і стверджує, що її цінні сімейні фото і документи були привласнені Романом Ковалем, хоч її мама і мріяла, що матеріали будуть передані в музеї України.

«На цьогорічному Львівському Форумі Видавців я презентувала батькову книгу, надруковану в 20 примірниках. І мушу чекати наступної пенсії, щоб надрукувати ще 20. Я хочу щоб батькові роботи були доступні чистими, без жодних додавань, видалень або чиїхось думок. Саме такими, якими їх адресував своєму читачеві батько. Як власник авторських прав на його праці я маю право вирішувати як саме публікувати його роботи. Ті люди, які нелегально друкували його книги мусять спитати свою совість, чи не заробляють вони на популярності автора, який не може себе захистити?» – зауважує в листі донька Горліс-Горського.

У свою чергу, дослідник героїв Холодного Яру Роман Коваль називає подібні листи провокацією. Мовляв, Лариса Городянин-Лісовська Янг - донька Горліс-Горського - просто потрапила під вплив певних людей, які хочуть спаплюжити усю багаторічну роботу пана Романа.

– Усі звинувачення – безпідставні і я більше з ними справи мати не хочу. І «Холодний Яр» більше не видаватиму. Справа в тому, що пані Леся ніколи не цікавилася Україною. Як вона мені сама розповідала, її намагалися виховувати в родині патріоткою, та вона проти цього протестувала. Головне ж в іншому – у мене збереглися всі листи її матері (Галини Гришко). У тих листах вона не лише підтверджувала мені, що передає матеріали, а й дякує за те, що я зробив. Пані Леся абсолютно не цікавилася Україною, тому починаючи з 1996 року вдова Горліса-Горського Галина Гришко висилала мені матеріали, не ставивши при цьому жодних умов! Леся ж нині зацікавилася фотографіями й історичними матеріалами з практичних міркувань. Мовляв, щоб на імені батька прожити старість.

Що ж до втручання в авторський текст, то можу сказати, що єдине, що я зробив, так це замість зірочок написав назви розділів. І те, я не придумував, а брав цитати з його тексту. Одну з назв розділів дав Василь Шкляр – «Монастирська січ». Також мені ставилася вимога, щоб я не друкував післямову до книги «Холодний Яр» Мироненка. Хоча післямова була дуже цікава, та я дотримав обіцянки. І пізніше післямову видав черкаський історик Назар Лавріненко окремою брошуркою. Отже, єдиною претензіє з боку Галини Гришко було те, що я додав розділи в книгу. Однак, вважаю, що це лише додало книзі. Як і фотографії, і документи, і примітки, і виправлення фактичних помилок у назвах сіл. Тобто я провів величезну роботу. І це видання вийшло найкращим за всі, які тільки були. І замість того, щоб мені подякувати, вклонитися в ноги, що я відновив їм’я її батька, відновив хвилю інтересу до нього і його друзів, до справи його життя… Фактично я викликав хвилю патріотизму в людях, які зараз захищають Україну на фронті, то пані Леся, яка нічого доброго не зробила для України за своє життя, вона зараз вставляє палиці в колеса, – зазначив Роман Коваль.

При тому він зауважив, що оскільки пані Леся є донькою Горліса-Горською, то він не може просто так взяти і пересваритися з нею.

Пристрасті навколо "Холодного яру" та його автора.

Відповідь Романа Коваля на опубліковану в цьому блозі спробу археографічного аналізу роману Ю.Горліса-Горського "Холодний Яр"

“Літературний донос” Сергія Луніна

Дискутувати з упередженою людиною сенсу нема, але мої товариші, зокрема Микола Владзімірський, Андрій Луб’яний, Владислав Карпенко та Микола Посівнич, попросили мене дати відповідь на поширену в Інтернеті статтю “Сергій Лунін, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського: археографічний аналіз”.

Спочатку – про передісторію виникнення цієї статті.

Сергій Лунін з’явився в моєму житті несподівано.

Улітку 2012 року на мою електронну пошту надійшов від нього лист.

Досі я Луніна не знав, не знав навіть про його існування.

І ось цей незнайомець, замість того щоб чемно привітатися, безапеляційно заявив, що дочка Юрія Горліса-Горського Леся Янг (Лісовська) передала йому право на переклад російською мовою “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського і щоб я мав це на увазі й іншим переказав.

Оскільки я не мав наміру перекладати спогади Юрія Горліса-Горського на російську, то здивувався, чому невідома особа інформує мене про це, та ще й суворо-вимогливо, сухо-непривітно, ультимативно. Я запитав, чи цей дозвіл оформлено документально в нотаріуса. Питання Луніну явно не сподобалося, бо, як виявилося, ніякого нотаріально завіреного дозволу Леся Янг йому не давала. У другому листі Лунін сказав, що візьметься за “доопрацювання” цього питання…

Якраз тоді мені зателефонувала Леся Янг. Я переповів їй розмову з незнайомцем та порадив не мати з ним справ. Тим більше що невідомо ще, який з нього перекладач. Якщо він уже так хоче, то нехай перекладає, але не треба передавати йому виняткові права на переклад. Якщо ще хтось захоче перекласти “Холодний Яр”, нехай також перекладає – це тільки сприятиме популяризації спогадів її батька про Визвольну боротьбу.

Невдовзі мені зателефонував Богдан Легоняк, керівник філіалу “Холодний Яр” Національного заповідника “Чигирин”, і сказав, що до нього в Медведівку приїжджав з Харкова невідомий йому чоловік семітської зовнішності, який назвався Сергієм Луніним. Він усе допитувався, на якій підставі Роман Коваль перевидає “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського. Поводився, на думку Богдана, вимогливо-нахабно, саме тому в телефонній розмові з Лесею Янг Богдан Легоняк застеріг її від співпраці з Луніним.

Зробив Лунін ще й спробу проникнути в родину Чучупаків, звичайно ж, “із дослідницькою метою”. На мій погляд, він хотів сфотографуватися з Володимиром Дем’яновичем Чучупакою, щоб потім у публікації засвідчити свою близькість із родиною Чучупаків, що, звичайно, додало б його “дослідженням” вагомості. Я застеріг Чучупаківську родину, з якою товаришую вже майже 20 літ, і вони відмовилися від зустрічі.

Минув рік. Журналістка Ірина Гармасій знайшла в Державному архіві Закарпатської області особову справу Юрія Городянина-Лісовського, зробила копії усіх сторінок і переслала мені для публікації в книжці “Ми ще повернемось!”. Повна назва цієї позиції у книжці така: “Ірина Гармасій. Опис архівної особової справи Юрія Городянина-Лісовського, вчителя Української державної народної школи с. Луг, що біля м. Великий Бичків у Карпатській Україні”.

Прочувши про цінну знахідку, Лунін поспішив на Закарпаття. Пані Ірина погодилась на зустріч, але потім пошкодувала, бо, з її слів, С. Лунін поводився занадто вимогливо і некоректно. Справив на неї враження некультурної людини. Говорив з нею російською мовою. Казав, що він “кацап”, чи “кацаб”. І все наполягав, щоб вона саме йому передала копії цієї справи. Пані Ірина відмовила. Лунін, видно, розсердився, бо навіть не заплатив за каву дамі, яку запросив у кафе. Мусила пані Ірина сама розплачуватися.

Були в наполегливого й ощадливого харків’янина також і контакти з онучкою Юрія Горліса-Горського Лялею. На Лялю Лісовську Лунін справив настільки негативне враження, що вона звернулася до мами з категоричним проханням припинити з ним будь-які стосунки.

Навколо Луніна утворився вакуум – як в Індії навколо представників “касти недоторканних”…

Леся Янг так і не передала йому права на переклад російською мовою “Холодного Яру”, відтак Лунін, як я зрозумів, вирішив “помститися”.

Я написав про це, щоб з’ясувати мотиви написання статті “Сергій Лунін, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського: археографічний аналіз”.

Що ж до самої статті, то вже в назві автор заклав неправду – ніякого археографічного аналізу й не передбачалося. Нагадую, що археографія – це “галузь історичної науки, яка досліджує ПИСЕМНІ пам’ятки старовини та виробляє наукові принципи їх видання” (Великий тлумачний словник сучасної української мови (рекомендований Міністерством освіти і науки України). – Київ – Ірпінь: Перун, 2001). У статті Луніна не йдеться про наукові принципи видання “ПИСЕМНИХ ПАМ’ЯТНИКІВ”, ТОБТО РУКОПИСІВ.

Почав з неправди – так і продовжив.

За базовий термін своїх тлумачень Лунін узяв поняття “факсимільне видання” “Холодного Яру”, яке, мовляв, зберігається “в кількох бібліотеках України”.

Нагадую, що таке факсиміле. “Це точне відтворення будь-якого графічного ОРИГІНАЛУ (креслення, рукопису, малюнка, документа, підпису тощо)” (Великий тлумачний словник сучасної української мови. – Київ – Ірпінь: Перун, 2001).

У розпорядженні Луніна РУКОПИСУ “ХОЛОДНОГО ЯРУ” (тобто оригіналу, факсимільного видання) НЕМАЄ, але він вдає, що саме на нього й спирається у своїх “дослідженнях”. Насправді ж він пише про видання “Холодного Яру” 1930-х років, підготовлені редакторами різних видавництв.

З метою дезінформації Лунін вводить ще й поняття “авторський текст [Юрія Горліса-Горського]”. Брехати так брехати!

Ось такі дослідники!

Меседж статті Луніна такий: “Починаючи з 1967 р. текст “Холодного Яру” друкують лише спотвореним”. Тобто Лунін стверджує, що видання, які здійснили Микита Мироненко, Роман Федорів, Роман Коваль і черкаське видавництво “Відлуння-Плюс”, вийшли “лише спотвореними”. Звичайно, всю жагу “чесний дослідник” Лунін зосередив на мені (“До зовсім неподобного перекручення тексту вдався у своїх так званих редакціях Р. Коваль”).

“Треба й зауважити те, – визнав Лунін, – що Коваль, посилаючись на вдову Городянина-Лісовського, наголошує на скаргах автора [Юрія Горліса-Горського] на засилля галицьких виразів у “Холодному Ярі” загалом”. Але, “авторитетно” вирішує Лунін, “наведеного вище замало”.

Роз’ясню детальніше.

По-перше, якраз Галина Гришко, вдова Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського), мені порадила здійснювати наступні перевидання саме з лондонського видання Микити Мироненка. Так, до слова, зробив і Роман Федорів.

 По-друге, в кожному моєму виданні “Холодного Яру” є розділ “Заувага редактора”. У ньому я зазначаю: “У своїх листах за 2005 рік до мене і моєї дочки Олесі (редактор, яка допомагала мені, поруч з Василем Шклярем, редагувати “Холодний Яр”. – Ред.) Галина Гришко [колишня дружина Юрія Горліса-Горського] двічі наголошувала, що Юрій Горліс-Горський мріяв про те, щоб наддніпрянські літературні редактори суттєво відредагували роман “Холодний Яр”. Зокрема, в листі до Олесі Коваль 6 жовтня 2005 р. Галина Гришко писала: “До Вас велике прохання: припильнувати, щоб книжка вийшла з мінімальною хоча б кількістю друкарських “чортиків”, як це сталося з обома томами [Романа] Федорова. Ті друкарські помилки роблять погане враження на читача, а тим самим зменшує вартість книжки. “Холодний Яр” видавався [у 30-ті роки ХХ століття] в Галичині для місцевого читача, і мрією Юрія Г. було зредагувати книжку, виелімінувавши всі галицькі вирази. На жаль, мрія Юрка [поки] не збулася… Книжка потребує доброго літературного редактора”.

Додаємо від себе, що у книзі була й низка фактичних помилок, зокрема в назвах сіл, наприклад село Медвин подавалося як Медин, а село Стецівка часом як Степанівка, [Вереміївка як Воронівка]. Ці та інші помилки виправлено. Подекуди в тексті поруч із прізвищами поставлено й імена повстанців.

У першому томі попередніх видань розділи пронумеровано, а у другому томі позначено зірочками. Вирішено в цьому виданні дати назви розділам, виходячи зі змісту.

Уперше “Холодний Яр” перевидається з фотододатком, біографічними довідками та примітками, які допомагають глибше збагнути зміст.

Повідомляю також, що Галина Гришко права на перевидання книги Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” передала мені” (Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Восьме видання, виправлене, доповнене. – Київ – Львів – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 2006).

Здавалося, все зрозуміло, але, як бачимо, не всім. “…Незрозуміло, – не виходить із дива Лунін, – чому нащадки автора досі не поклали цьому край, спираючись на п. 2 ст. 29 Закону України “Про авторське право і суміжні права”.

Ось де собака заритий!

Тому й визначив я жанр писань Луніна як “літературний донос”.

Сергій Лунін так захопився перекрученнями, що втриматися вже не міг. Ось черговий приклад: “Лариса Лісовська заповзялася перевидати твір батька сама, але зустріла на цьому шляху серйозні перешкоди”.

Які “серйозні перешкоди”? Хто чинить їх? Навіщо вигадувати?

Найбільшою перешкодою є тяжка хвороба Лесі Янг (Лісовської), побутові проблеми, відсутність власної квартири тощо.

Хочу також зазначити, що Галина Гришко (мама Лесі Янг) передала мені майже весь архів Юрія Горліса-Горського, в тому числі понад сотню світлин, газетні публікації свого чоловіка, деякі його машинодруки та рукописи. Ці авторські тексти, тобто оригінали рукописів, зберігаються в мене. Порівнюючи їх з уже опублікованими варіантами в пресі, можна помітити відмінності в текстах. Є в мене і газетні публікації деяких спогадів Юрія Горліса-Горського, а в них – виправлення галицизмів, які з’явилися проти його волі. Виправлення зроблені рукою Юрія Горліса-Горського.

Причепився Лунін і до книжки “Ми ще повернемось!”, яку я впорядкував. І тут, бачте, не догодив йому! “З виданням іншої спадщини Городянина-Лісовського теж не все добре, – пише Лунін. – 2012 року значною подією стало видання Р. Ковалем збірки “Ми ще повернемось!”. На жаль, туди не увійшли щонайменше три твори письменника: “Червоний Чортополох”… п’єса за повістю “Отаман Хмара”… надруковані львівською газетою (відповідні номери є, наприклад, у ЦДАЗУ) нариси про СРСР станом на початок 1932 року…”

Нема сенсу вступати в ширшу дискусію з людиною, яка б дуже хотіла виглядати правдолюбом, а сама енергійно фальшує, підтасовує, накручує. Чи, може, я помиляюся, може, таки болить у Луніна серце за полеглих, за холодноярський ідеал, за його чистоту й незаплямованість? Важко повірити в це, адже в час, коли йде кривава боротьба за збереження Української держави, коли злочинна влада вбиває борців за волю України, калічить їх, ув’язнює, коли в Харкові, де живе Лунін, розбивають меморіальні дошки українським письменникам, нищать пам’ятники УПА, а тітушки Добкіна і Кернеса люто б’ють євромайданівців, щось не чути обуреного голосу “борця за Холодний Яр” Луніна, не видно його й серед борців-євромайданівців… Зайнятий він, зайнятий, бо в цей час строчить “літературний донос” на людину, яка оспівує героїзм борців за волю України різних епох, бере безпосередню участь у боротьбі за Українську державу.

Тож, шановні прихильники Холодного Яру, якщо побачите десь статтю, підписану Сергієм Луніним, будьте обачні. На мій суб’єктивний погляд, можливо і помилковий, саме з такими “діячами” поручник Юрко Городянин (Юрій Горліс-Горський) припиняв дискусію ударом кинджала “у ліву кишеню френча”, бо пізнав істину, що “від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби”.

Слава Україні!

Роман КОВАЛЬ

13 лютого 2014 р.

Спроба археографічного аналізу роману Ю.Горліса-Горського "Холодний Яр"

Декілька годин тому у фейсбуці мені прийшло повідомлення від Serge Lunin, у якій він запропонував ознайомитись з його статтею, присвяченою Холодноярським подіям, історією написання та редакцій роману Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр".
  Пропоную статтю вашій увазі.

У спадку Юрія Городянина-Лісовського (літературний псевдонім — Горліс-Горський) найважливіше місце посідає «Холодний Яр» — спогади офіцера Дієвої армії УНР і холодноярської повстанської організації, яким надана форма пригодницького роману.

Значення цієї книги неоціненне з огляду на нечисленність джерел, що збереглися від власне повстанців — хоча більшовики захопили їх багато, наприклад, 20 вересня 1920 р. «деякі папери» штабу Холодного Яра, 5 вересня того ж року канцелярію отамана Чорного, 12 серпня 1921 р. «важливі документи» повстанкому Право- і Лівобережної України (себто холодноярського)¹ — і пов’язану з цим однобічність джерельної бази. Найбільша її частина породжена діяльністю каральних та інших органів більшовицької влади.

Слід зауважити й відносно свіжий погляд автора (друкувати його почали менш ніж за 12 років після від’їзду з Холодного Яру), відсутність тиску цензури, доступ до деякої літератури за темою і, хай навіть символічний, вплив думки інших емігрантів². Спогади 60–80-х років загалом химерніші.

Поза тим, якого б розголосу не набула Холодноярщина в українській масовій культурі, що засвідчує поява тією чи іншою мірою епігонської белетристики³ — навіть у СРСР, де «Холодний Яр» і всі інші твори Горліс-Горського були заборонені⁴, — ця книга досі не вшанована хоча б близьким до академічного виданням. Кепські справи і з джерелознавчого боку.

Під час перекладу першої частини «Холодного Яру» російською⁵ мені довелося порівняти версії її тексту, котрих виявилося щонайменше вісім. Складання ж коментарію дозволило опрацювати численні матеріали, лише частково введені до наукового обігу. Інше важливе питання — вплив книги та образу Холодного Яру на масову свідомість українців — лишається поза межами дослідження⁶.

Історія видання «Холодного Яру» вельми заплутана. Першим було надруковано скорочений варіант у часопису «Літопис «Червоної калини»» (далі — ЛЧК)⁷. У листопадовому номері 1934 р. автор оголосив, що публікацію припиняє, бо незабаром з’явиться книжкове видання 1-ї частини⁸. Ця книжка — накладом Івана Зуба, обсягом у 173 сторінки, не рахуючи оголошень, з фотографією автора — зберігається в бібліотеці ім. Олега Ольжича (Київ) і Бібліотеці Народовій (Варшава). За споминами вдови Городянина-Лісовського Галини, виданню посприяв митрополит Шептицький⁹.

1935 р. той самий І. Зуб видав її ще раз, з дуже незначними виправленнями (замість «тиф, якого об’явилося декілька випадків» — «тиф, на який захворіло вже декілька козаків»¹⁰).

Доступ до 2-го видання ускладнено, але в кількох бібліотеках України зберігається факсимільне видання (перша частина тотожного до книжки 1934 р. формату, обсягом так само у 173 сторінки), що вийшло 1961 р. у Нью-Йорку завдяки Миколі Сидору-Чарторийському¹¹, який добре знав автора з часів Карпатської України 1938–39 рр.¹²

Цей двотомник складається з обох частин «Холодного Яру» — друга друкувалася 1936 і на початку 1937 р., також у Львові¹³. Нью-йоркське видання виявилося останнім, що не містить тексту, перекрученого без дозволу Городянина-Лісовського.

Версії 1934 й 1935/1961 рр. мають помилки, яких не було в ЛЧК: «достенем», «чоловід», «забагто», «розколала», «знате», «дивіізонів», «черз», «заувижала», «форнті», «пдісилено» тощо¹⁴. Не потрапили туди примітки автора про змінені їм прізвища деяких повстанців — на цей час можна стверджувати, що Гриба звали Гребенюк¹⁵ — і долю тих, хто проник до міліції м. Кам’янки (названі справжніми іменами), скорочена була примітка про прапори Холодного Яру¹⁶.

Курйозною є згадка в «Енциклопедії Коломийщини» про видання 1934 р. у Коломиї «Холодного Яру» з підзаголовком «Спогади з визвольної боротьби» (трохи вище «Холодний Яр» віднесено до 1937 р.)¹⁷. Автори про джерело цих відомостей нічого мені не повідомили, а от Микола Савчук, упорядник енциклопедії, зауважив, що котресь число журналу «Жіноча доля» мусило містити рекламне оголошення про появу книги у видавництві з тією ж назвою. Перегляд повних комплектів за 1934–1936 рр. такого оголошення не виявив.

Дещо більше пощастило з останнім прижиттєвим виданням «Холодного Яру». Я мав змогу вивчити його — але, через протидію «Української вільної бібліотеки», не примірник, а лише текст першої частини без вихідних даних і т. ін. Тому важко щось додати до вкрай уривчастих відомостей про цю книгу: посилання з праці Василя Гришка, другого чоловіка вдови Городянина-Лісовського, і споминів доньки співробітника львівського «Рекорду», котрий надрукував «Холодний Яр», вочевидь, у 1938 р.¹⁸ — обидві частини чи тільки першу, незрозуміло.

Змін у тексті небагато, виправлені вищевказані помилки (замість авторського «чоловіка п’ятнадцять», «чоловіка двісті-триста», «чоловіка 70–80» тощо¹⁹ — літературне «чоловік»). Проте назва Степівки, яку Городянин-Лісовський згадує кілька разів, перетворилася у 1-й главі на «Степанівку». Насправді ж він мав на увазі Стецівку біля Чигирина — цю назву першим правильно подав Роман Коваль, так само, як Медвина та, певно, лівобережної Вереміївки, яку автор називає «Воронівкою» (знаходилась на правому березі Дніпра). Утім, згадку про Медвин з 2-ї глави Коваль просто викинув. Пізніше він прокоментував і помилку з Прусами, перейменованими під час 1-ї світової війни на Михайлівку²⁰.

Із стилістичних виправлень звертає на себе увагу заміна «куркулів» на «кулаків» у передмові, яку відбивають видання 1967 р., 1992 р. і передруки останнього²¹, «кулеметчиків» на «кулеметників» (у автора теж трапляються «кулеметники»²²), «кіннотчика» на «кіннотника» (в обох випадках лише раз; на пізніших версіях це не відбилося).

Брак відомостей про це видання не дозволяє зробити висновок, чи погоджувалася бодай частина змін із автором, але схоже, що ні. Наприкінці жовтня 1938 р. Городянин-Лісовський перейшов кордон Карпатської України — ба навіть був затриманий місцевою владою — і майже втратив зв’язок з українською громадою Польщі, хоча, можливо, їздив згодом до Відня²³. У будь-якому разі, «Степанівка» замість «Степівки» навряд чи б лишилася поза його увагою.

Треба й зауважити те, що Коваль, посилаючись на вдову Городянина-Лісовського²⁴, наголошує на скаргах автора на засилля галицьких виразів у «Холодному Ярі» загалом. Наведеного вище замало, аби винуватити саме «Рекорд». Тексти 1932–1938 рр. стилістично майже однакові. Стосуватися такі скарги можуть хіба всіх прижиттєвих видань — історія їх редагування не висвітлена, — де трапляється рідкісний вжиток слова «плечі» у значенні «спина», слова «овоч» лише у дещо застарілому значенні «фрукт» (пор. польське plecy, owoc, староукр. «овощ»)²⁵, архаїчні форми слів іноземного («фільозофувати») та суто українського походження («подоптаний», «кійок»)²⁶.

Не слід цілком виключати й те, що останній раз за життя автора «Холодний Яр» видали восени 1941 р. З надрукованих «Українським видавництвом» у Львові 37 книг і брошур відомі назви лише 29-х. Серед них був і памфлет Городянина-Лісовського «Ave Dictator»²⁷. Про видані 1941 р. у Львові памфлет і роман Горліс-Горського згадав арештований НКВД такий собі Крейтер — у свідченнях щодо літератури, яку націоналісти возили до Піщаного Броду Кіровоградської області. Але помилки в його твердженнях («брошура «Холодний Яр»», «Аве констриктор») не дозволяють на них покластися²⁸.

Починаючи з 1967 р. текст «Холодного Яру» друкують лише спотвореним. Першим самозваним «співавтором» став Микита Мироненко²⁹. Зміни в його редакції можна пояснити тим, що колишній харківський економіст і офіцер Червоної армії³⁰ був неуважним і не розумів певні слова й вирази, передруковуючи книгу.

Подекуди відсутні цілі фрази, наприклад, «братові думка подобається» чи «а де ті хлопці тепер?», додано два слова: «рятуйтесь [самі], хлопці», «на самий божевільний [крок]». До помилки зі «Степанівкою», що засвідчує — як і вищезгадані «кулаки» і т. ін. — що джерелом Мироненку слугувало видання «Рекорду», додалося перейменування Вовчого Шпиля на «Вовчий Шпиталь» (лише раз)³¹. Також викинуто, Мироненком чи кимось до нього, епіграф до 2-ї частини — вірш Кіплінґа «The Song of the Dead» в перекладі з польського перекладу³².

Роман Федорів, котрий видав «Холодний Яр» 1992 р., лише ускладнив справу, не відтворивши відредагований Мироненком текст цілковито тотожним — хоча й запевнив, що друкує книгу за виданням 1967 р. Його версія перевидавалася у Львові 1994 р. і щонайменше три рази в Черкасах³³.

По-перше, пропущені слова й цілі фрази: «якби [поклони] не прийшлося бити», «[по моїм приході кинув її і встав]», «[як моя справа добре вдасться, вас чека винагородить]», «[по носі, розбиваючи  хряща. Хтось з другого приліпив кольбою]» (у виданнях «Рекорду» й Мироненка — «розбивши хряща»), «[і як до нього підступати]»³⁴.

По-друге, для сумнівної милозвучності додані короткі фрази: «Він поглянув на мене оцінююче» (потреба в ній з авторського тексту ніяк не випливає), «О, він вам покаже!!!», «Відмовляємося», «Погодився», «Сказав». Не минулося й без хибодруків³⁵.

До зовсім неподобного перекручення тексту вдався у своїх так званих редакціях Р. Коваль³⁶. (Він запевняє, що з 1-ю частиною книги йому допоміг Василь Шкляр, а до редагування спонукали вади книг «Червоної калини»³⁷.) Це текст, вже дещо спотворений 1967 р. Мироненком і переписаний — і переписуваний надалі — так свавільно, що незрозуміло, чому нащадки автора досі не поклали цьому край, спираючись на п. 2 ст. 29 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Деякі приклади:

1. Авторський текст глави 3 (тут і далі 1-ї частини): «Межуючих з нами, колись коцурівських сіл — які хоч і утратили свою організацію, та все-таки мали масу зброї — «влада» теж не зачіпала».

Текст Мироненка: «Межуючих з нами, колись коцурівських сіл — які хоч і утримали свою організацію, та все-таки мали масу зброї — «влада» теж не зачіпала».

Текст Коваля: «Сусідні з нами, колись коцурівські, села, що втримали свою організацію і мали багато зброї, москалі теж не зачіпали»³⁸.

2. Глава 12: «Моїй нації, в боротьбі за існування якої я лише малесенький трибик, що став на місце когось, хто насипав вали кругом Мотриного манастиря».

Мироненко: «Моїй нації, в боротьбі за існування, хто насипав вали кругом Мотриного манастиря».

Коваль (глава «Важка рука Андрія Чорноти», зліплена з частин 11-ї й 12-ї): «Моїй нації. І тим, хто насипав ці вали довкола Мотриного монастиря»³⁹.

3. Глава 5: «Під криловий вогонь наших кулеметів» (тобто фланґовий).

Мироненко: «Під кривавий вогонь наших кулеметів».

Коваль: «Під нищівний вогонь наших кулеметів»⁴⁰.

4. Глава 11: «Його надзвичайно мила і розумна дочечка років п’яти-шести. Коли дружина його відвідувала нас у Кам’янці, я цілими годинами пестився з нею».

Мироненко: «Його надзвичайно мила і розумна донечка років п’яти-шести. Коли вона відвідувала нас у Кам’янці, я цілими годинами пестився з нею».

Коваль: «Його надзвичайно мила і розумна донечка років п’яти-шести. Коли вона відвідувала нас у Кам’янці, я цілими годинами з нею грався»⁴¹.

5. Глава 2: «За п’ятьсот гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв».

Мироненко, Коваль: «За п’ять гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв»⁴².

6. Там само: «Під ним мабуть якийсь маґнет в землі лежить».

Текст Коваля 2006 р.: «Під ним, мабуть, якийсь багнет у землі лежить».

Пізніший текст Коваля: «Під ним, мабуть, якийсь магніт у землі лежить»⁴³.

7. Глава 7: «На фабриці Єльворті».

Коваль: «На фабриці Евольті»⁴⁴. (Завод Ельворті мусить знати кожен, хто вивчав історію Єлисаветграда⁴⁵.)

Репліки деяких персонажів переписані Ковалем російською — але українською абеткою, що в сучасній Україні, на відміну від Галичини 1930-х рр., навряд чи є ознакою доброго смаку — навіть там, де автор не зазначає, що персонаж говорить «по-московськи»⁴⁶.

Таким чином, від 1992 р. «Холодний Яр» видавався лише перекрученим три або чотири рази і лише поява передруку, де текст 1-ї частини відтворить видання 1935, а 2-ї — 1937 р., може це трохи виправити. Лариса Лісовська заповзялася перевидати твір батька сама, але зустріла на цьому шляху серйозні перешкоди.

З виданням іншої спадщини Городянина-Лісовського теж не все добре. 2012 р. значною подією стало видання Р. Ковалем збірки «Ми ще повернемось!»⁴⁷. На жаль, туди не увійшли щонайменше три твори письменника: «Червоний Чортополох», який зберігається у Бібліотеці Народовій і містить відомості про втечу автора з-за ґрат навесні 1931 р. і нелегальне перебування в СРСР протягом року; п’єса за повістю «Отаман Хмара», яка зберігається там само і в кіровоградській бібліотеці ім. Д.І. Чижевського; надруковані львівською газетою (відповідні номери є, наприклад, у ЦДАЗУ) нариси про СРСР станом на початок 1932 р., що також доповнюють біографію Городянина-Лісовського⁴⁸.

(«Спогади» ж його перевидавали кілька разів, але чомусь під тим чи іншим чином зміненою назвою⁴⁹.)

До того ж, збірка програє від численних вад — серед іншого, в текстах надрукованих там джерел. Самих лише наведених у збірці відомостей вистачає, щоб датувати втечу Городянина-Лісовського з Херсону 1931 р., не повторюючи стару помилку⁵⁰. По-перше, в життєпису, складеному у січні 1939 р. на Закарпатті, він написав, що перебував у тюрмах у 1924–1931 рр. По-друге, Коваль наводить відомості про тривалу подорож утікача Радянським Союзом, його працевлаштування в Нижньому Новгороді і відразу ж за цим — спомин майбутньої дружини письменника про те, що Великдень 1932 р. (1 травня) вони святкували разом у Рівному. Це ніяк не погоджується з твердженням про те, що Городянин-Лісовський утік у квітні 1932 р. і перетнув кордон наприкінці того ж року⁵¹.

Публікуючи світлину оригіналу й текст уривка «Реєстру старшин, підстаршин та козаків 5-го стр. Збірного Богдано-Дорошенківського куреня 2-ї бригади Запорожської дивізії, відзначившихся в боротьбі за визволення України», Коваль посилається не на Михайла Ковальчука (саме він знайшов цей реєстр), а на Віктора Моренця, який натрапив на копію в іншому фонді того ж архіву, дає дивне посилання на справу з копією — «арк. не встановлено» — і неправильно вказує назву документа, внаслідок чого читачу незрозуміло, котрого саме куреня він стосується⁵².

Переповідаючи опублікований Ігорем Петровим лист командувача радянською зоною окупації Німеччини командувачу американською від 12 листопада 1945 р.⁵³, охрещує першого просто маршалом Жуковим, а другого — «президентом Ейзенхауером». Ніби продовжуючи невдалий жарт, пише, що Городянин-Лісовський у лавах розвідки вермахту (що доведено все ж таки не остаточно⁵⁴) воював не проти антигітлерівської коаліції, а лише «зловорожої Москви»⁵⁵. Це не лише нісенітниця, але й навряд чи відповідає біографії письменника, якщо врахувати відомості про його конфлікт з ОУН у часи 2-ї світової⁵⁶.

У рапорті поручника Юрка Городянина від 28 квітня 1921 р. 4-а Київська дивізія перетворилася на 1-у Кінну⁵⁷; протоієрей Григорій Боєчко, який обвінчав 26 листопада 1943 р. Городянина-Лісовського з Галиною Талащук, замість прізвища має три крапки⁵⁸. Ім’я матері письменника , яке у копії з метричної книги важко розібрати, добре читається в одному із знайдених Іриною Гармасій документів — але все одно перетворилося з «Людвики» на «Людвину»⁵⁹.

Припустився Коваль помилки, передрукувавши статтю «Донька Петлюри» (дата її першої публікації — 1941, не 1942 р.; зберігається в НБУ ім. В.І. Вернадського)⁶⁰, а також не зауважив, що статті з розповіддю про подорож до Фінляндії стосуються весни 1941 р.⁶¹ і мовчать про спроби автора, під псевдо «полковник Ворон» — ідентифікувати його дозволяють лише спогади вдови — допомогти Олександру Шульгину наприкінці січня 1940 р. створити загін з полонених червоноармійців-українців.

(Шульгин репрезентував паризькі урядові кола УНР на вигнанні, що намагались долучитися до антигітлерівської — а тоді ще й антисталінської — коаліції⁶². Чи дійшла справа до формування, не з’ясували досі, здається, і фінські вчені. Усупереч твердженню Городянина-Лісовського, що там «ясно відрізняють українців від москалів»⁶³, фінські генштабісти зазвичай їх плутали, а до білоеміґрантів ставились дуже прохолодно. Саме тому подорож Шульгина, після відмови генштабу 13 січня, організували впливові приватні особи — проте невдовзі Маннергейм змусив їх облишити цю справу. Лише в останні дні війни Фінляндія дала згоду на залучення трьох ветеранів ДА УНР до формування «українського леґіону»⁶⁴.)

До сказаного вище слід додати, що десь у США припадає пилом архів Галини Гришко, що лишився після обох чоловіків-письменників. Якусь частину цих документів отримав від неї та оприлюднив Р. Коваль, але наведені приклади показують, як обережно треба ставитися до його публікацій. Також незрозуміло, чи не загубилась документальна стрічка про Карпатську Україну, частково кольорова, де Городянин-Лісовський з’являється серед інших українських діячів⁶⁵.

---

1. РГВА. — Ф. 1940. — Оп. 1. — Д. 231. — Л. 113; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 691. — Арк. 74; Там само. — Ф. 3204. — Оп. 1. — Спр. 46. — Арк. 62.
2. Напр., Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 367. Далі посилання на спогади Горліс-Горського без імені автора, за винятком тих, де наводиться повний бібліографічний опис.
3. Ю. Степовий. В херсонських степах. — Мюнхен: Культура, 1948 (не 1947); М. Негода. Холодний Яр. — К.: Радянський письменник, 1971; В. Шкляр. Чорний ворон. — К.: Ярославів Вал, 2009; В. Шкляр. Залишенець. Чорний ворон. — Х.: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2009.
4. Напр., Л. Кусий. Відділ спецфондів Львівської наукової бібліотеки АН УРСР: 1954–1964 рр. // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Вип. 2 (18). — Львів, 2010. — С. 595 (у документі, на який посилається автор, цензори ототожнили з Ю. Горліс-Горським В. Юрченка).
5. Пошуки видавця тривають.
6. Напрямні та плян виховно-політичної роботи в УПА // Літопис УПА. Нова серія. Т. 8. Волинь, Полісся, Поділля: УПА та запілля. 1944–1946. — К.–Торонто, 2006. — С. 265; тощо.
7. Ю. Горліс-Горський. Рік в Холодному Яру // ЛЧК. — 1932. — № 11; 1933. — № 1–3, 5–10, 12; Його ж. Холодний Яр говорить // ЛЧК. — 1934. — № 1–9, 11.
8. Там само, № 11, с. 22; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Л.: накл. І. Зуба, 1934.
9. Спомини, листи, звернення, передмова та післямова до видань Юрія Горліс-Горського // Ю. Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!». — К., 2012. — С. 391.
10. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 13; Холодний Яр. 3-є вид. — С. 13.
11. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. 3-є вид. — Ню Йорк: «Говерля», 1961.
12. М. Сидор-Чарторийський. Мандри життя (Анабаза). В Карпатську Україну. — Нью-Йорк: вид-во Чарторийських, 1975. — С. 48, 93–125.
13. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. Зш. 1. — Л.: накл. автора, 1936; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л.: «Дешева книжка», 1937; Книжка про большевицький рай // Свобода. — 1937. — 22 квітня.
14. Рік в Холодному Яру // ЛЧК. — 1933. — № 2. — С. 13; № 5. — С. 15; № 6. — С. 15–17; № 7. — С. 8, 9; № 12. — С. 8; Холодний Яр говорить // ЛЧК. — 1934. — № 3. — С. 20, 21; Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 32, 50, 53 тощо (тут і далі текст і номер сторінки співпадають з виданням 1961 р.).
15. ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 690. — Арк. 64; РГВА. — Ф. 1940. — Оп. 1. — Д. 228. — Л. 21а; Рік в Холодному Яру // ЛЧК. — 1933. — № 1. — С. 14.
16. Там само, 16; № 6, с. 16.
17. М. Васильчук, В. Нагірний. Горліс-Горський Юрій // Енциклопедія Коломийщини. Зш. 4. — Коломия: Вік, 2006. — С. 118.
18. В. Гришко. Молода Україна пореволюційного сорокаліття під Совєтами. Загальний огляд і деякі підсумки боротьби за молодь та боротьби молоді в підсовєтській Україні за 40 років (1918–1958). — Н. Ульм: Україна, 1958. — С. 220; І. Строцька. Спогад // Незборима нація. — 2001. — Березень.
19. Рік в Холодному Яру // ЛЧК. — 1933. — № 5. — С. 15; Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 36, 52.
20. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 44, 50, 51; Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 337; Холодний Яр. 8-е вид. — С. 39, 54, 59, 313–314; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. 14-е вид. — К.: Іст. клуб «Холодний Яр»; Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2011. — С. 78, 83.
21. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 5; Холодний Яр. 4-е вид. — С. 7; Холодний Яр. — Л., 1992. — С. 11; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Черкаси: ІнтролігаТОР, 2012. — С. 18.
22. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 155.
23. Обережно з некрольоґами! // Діло. — 1939. — 27 березня; М. Слабошпицький. Ще раз про Горліса-Горського і «Холодний Яр» // Народна газета. — 1992.— № 20; І. Гармасій, Р. Коваль. Додаток № 2 до біографії Юрія Горліса-Горського. Документи, спогади і лист. 1939 р. // Ю. Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!»…, с. 352; Р. Коваль. Револьвер і перо як життєва необхідність // Там само, с. 41, 46–47.
24. Напр., Холодний Яр. 14-е вид. — С. 44.
25. Рік в Холодному Яру // ЛЧК. — 1933. — № 5. — С. 14; Холодний Яр говорить // ЛЧК. — 1934. — № 2. — С. 22; № 5. — С. 22; Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 49, 143, 155; Є. Желеховський, С. Недільський. Малорусько-німецький словар. Т. 2. — Л., 1886. — С. 659; Словник староукраїнської мови XIV–XVI ст. Т. 2. — К.: «Наукова думка», 1978. — С. 73.
26. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 4, 8, 27; Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 55; Б. Грінченко. Словарь української мови. Т. 3. — К., 1909. — С. 245; Є. Желеховський. Малорусько-німецький словар. Т. 1. — Л., 1886. — С. 345.
27. Л. Головата. «Українське видавництво» у Кракові–Львові 1939–1945. Бібліографічний довідник. Т. 1. — К.: Критика, 2010. — С. 7; Ю. Г.-Г. Ave, Dictator. 2-е вид. — Л.: Укр. видавництво, 1941 (друкувався на той час щонайменше двічі: 1933 р. у «Вістнику» і 1934 р. окремим виданням).
28. Спецсообщение о деятельности ОУН на территории восточных областей Украины // В. Сергійчук. ОУН–УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. — К.: Дніпро, 1996. — С. 57.
29. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. 4-е вид. — Лондон: М. Мироненко, 1967. Здається, Сидор-Чарторийський, передруковуючи видання 1935 р., не знав про видання «Рекорду», Мироненко ж навпаки — про видання «Говерлі».
30. І.П. Багряний. Листування, 1946–1963. Т. 1. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 217; Г. Костюк. Зустрічі і прощання. Кн. 2. — К.: Смолоскип, 2008. — С. 187.
31. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 13, 25, 29, 39, 96, 118; Холодний Яр. 4-е вид. — С. 17, 28, 33, 42, 96, 117.
32. Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 4–5.
33. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Л.: Червона калина, 1992 (див. с. 2); Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Черкаси: Відлуння-Плюс, 2005; тощо.
34. Холодний Яр. 4-е вид. — С. 24, 31, 78, 98, 130; Холодний Яр. — Л., 1992. — С. 24, 30, 70, 87, 113.
35. Холодний Яр. 4-е вид. — С. 20, 36, 44, 74, 79, 165; Холодний Яр. — Л., 1992. — С. 21, 35, 42, 67, 71, 142.
36. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — 8-е вид. — К.–Л.–Дрогобич: «Відродження», 2006; тощо.
37. Холодний Яр. 14-е вид. — С. 44, 505.
38. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 68; Холодний Яр. 4-е вид. — С. 70; Холодний Яр. 14-е вид. — С. 96.
39. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 171; Холодний Яр. 4-е вид. — С. 166; Холодний Яр. 14-е вид. — С. 170.
40. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 95; Холодний Яр. 4-е вид. — С. 95; Холодний Яр. 14-е вид. — С. 115.
41. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 169–170; Холодний Яр. 4-е вид. — С. 165; Холодний Яр. 14-е вид. — С. 169.
42. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 58; Холодний Яр. 4-е вид. — С. 61; Холодний Яр. 14-е вид. — С. 89.
43. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 27; Холодний Яр. 8-е вид. — С. 40; Холодний Яр. 14-е вид. — С. 64.
44. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 112; Холодний Яр. 14-е вид. — С. 127.
45. Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. — Зиновьевск, 1927. — С. 4 и т.д.; Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Ін-т історії АН УРСР, 1972. — С. 85 тощо.
46. Напр., Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 28, 37–38; Холодний Яр. 14-е вид. — С. 65, 73.
47. Ю. Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!»: Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листування. — К.: Іст. клуб «Холодний Яр»; Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2012.
48. Ю. Горліс-Горський. Червоний чортополох (Червона армія в світлі дійсності): На основі матеріялів, оголошених у Совітах і за кордоном, та власних спостережень під час побуту в СССР. — Л.: накл. В. Кунанця, 1935 (про втечу див. с. 34); Його ж. Клянемося могилами героїв! (отаман Хмара): п’єса на 6 відслон з епільоґом. — Л.: Вікторія, 1936; Його ж. Живе обличчя червоного сфінкса // Наш клич. — 1933. — № 17, 18, 20–22.
49. Ю. Горліс-Горський. Спогади: І. У ворожому таборі. ІІ. В казематах ҐПУ. — Л.: накл. автора, 1935; Ю. Горліс-Горський. У ворожому таборі. — Нью-Йорк: Говерля, 1977 (неправильна назва лише на обкладинці); Ю. Горліс-Горський. Терпіння: Спогади // Літопис «Червоної калини». — 1998. — № 16–18: Скрипторій історичної прози. Т. 9. — Л.: [б.в.], 1998. — С. 179–249; Ю. Горліс-Горський. У ворожому таборі // Літопис «Червоної калини». — 1999. — № 7–9: Скрипторій історичної прози. Т. 13. — Л.: [б.в.], 1999. — С. 52–106; Його ж. В казематах ҐПУ. — Там само, с. 107–153.
50. Г. Гришко. Лист до В. Паскаленка («Арсена») від 1 лютого 1994 р. — С. 1. — Особистий архів Л. Янґ-Лісовської (з непевною датою: 1931 чи 1932 р.); Юрій Горліс-Горський. Ave diktator! — Рівне: Рівненське обласне об’єднання товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, 1998. — С. 20; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Черкаси: Відлуння-плюс, ІнтролігаТОР, 2011. — С. 5.
51. Р. Коваль. Револьвер і перо…, с. 31–32; І. Гармасій, Р. Коваль. Вказ. праця, с. 348, 352.
52. ЦДАВО України. — Ф. 3275. — Оп. 1. — Спр. 5а. — Арк. 16, 16 зв., 23–23 зв.; Там само. — Ф. 3217. — Оп. 1. — Спр. 149. — Арк. 32, 37 зв.; В. Моренець, В. Карпенко, Р. Коваль. Додаток № 1 до біографії Юрія Горліса-Горського. Документи. 1921–1922 рр. // Ю. Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!»… с. 334–336.
53. http://labas.livejournal.com/941507.html
54. ЦДАГО України. — Ф. 57. — Оп. 20. — Спр. 195. — Арк. 43–44 (http://io.ua/931293p і http://io.ua/931294p); Літопис УПА. Т. 2. — Торонто: «Літопис УПА», 1977. — С. 174; Огляд суспільно-політичного, культурного і господарського життя південноукраїнських земель (квітень 1943 р.) // В. Сергійчук. Вказ. праця, с. 345–349; А. Боляновський. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Л.: [б.в.], 2003. — С. 168–169; Р. Коваль. Револьвер і перо…, с. 58–60.
55. Там само, с. 68.
56. Галузевий державний архів Служби безпеки України. — Ф. 6. — Cпp. 51895фп. — Т. 1. — Арк. 161; Витяг із свідчень Віктора Харківа-«Хмари» про діяльність у травні 1943 р. – серпні 1944 р. // Літопис УПА. Нова серія. Т. 13. Воєнна округа УПА «Буг». Документи і матеріали. 1943–1952. Кн. 2. — К.–Торонто, 2009. — С. 863.
57. ЦДАВО України. — Ф. 3217. — Оп. 1. — Спр. 26. — Арк. 472–472 зв.; В. Моренець, В. Карпенко, Р. Коваль. Вказ. праця, с. 337.
58. Копія № 870 з метричної книги на 1943 р. православної парохії церкви Св. Георгія у Львові, ч. 2 «Про шлюби». — Особистий архів Л. Янґ-Лісовської (оригінал мусить зберігатися в ДАЛО); М. Лагодич. Відновлення Православної церкви в радянській Галичині // Богословський вісник. — Чернівці: Рута, 2008. — № 1. — С. 62; Р. Коваль. Револьвер і перо…, с. 65.
59. Копія № 870…; Державний архів Закарпатської області. — Ф. 28. — Оп. 4. — Спр. 1607. — Арк. 7; І. Гармасій, Р. Коваль. Вказ. праця, с. 350.
60. Донька Петлюри // Краківські вісті. — 1941. — 18 листопада; Ю. Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!»…, с. 313.
61. Ю. Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!»…, с. 284–291, 305–310; Р. Коваль. Револьвер і перо… // Там само, с. 51–54; У. Самчук. На білому коні. Спомини і враження. — Вінніпеґ: «Волинь», 1972. — С. 51. Не лишають сумніву й тексти власне статей.
62. Фінляндські справи // Тризуб. — 1939. — 19 жовтня; Спецсообщение Л.П. Берии И.В. Сталину о разработке советских военнопленных (http://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/58729); Из обзора 3 управления НКГБ СССР о деятельности нелегальных антисоветских националистических организаций в западных областях УССР, БССР и Литовской ССР // Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы. Т. 1. — М.: РОССПЭН, 2012. — С. 296 (хибні ініціали Шульгина ніяк не прокоментовані); Г. Гришко. Лист до В. Паскаленка…, с. 4.
63. Ю. Горліс-Горський. «Ми ще повернемось!»…, с. 308.
64. Д.Д. Фролов. Советско-финский плен. 1939–1944 гг. По обе стороны колючей проволоки. — Хельсинки–СПб., 2009. — С. 381; К.-Ф. Геуст. Советские военнопленные в финской армии в 1939–1940 гг. // Санкт-Петербург и страны Северной Европы: Материалы Двенадцатой ежегодной научной конференции (14–15 апреля 2010 г.). — СПб.: РХГА, 2010. — С. 55–57. Дякую К.-Ф. Ґеусту за виклад змісту урядового меморандуму від 21 лютого 1940 р.
65. «Україна в огні» // Свобода. — 1939. — 13 березня; Українська документальна фільма «Україна в огні» // Там само, 16 березня.