Юліана Дороша справедливо називають одним із найяскравіших українських фотомитців міжвоєнного Львова. Світливством захопився ще у гімназії і з того часу вже не випускав фотокамеру із рук – юнацьке захоплення врешті стало справою життя. Сьогодні його ім’я вже більш відоме львів’янам – він знаний як режисер й оператор першого повнометражного українського фільму в Галичині та невтомний ентузіаст розвитку національного кінематографу на західноукраїнських землях.
Народився у сім’ї митника Омеляна Дороша та Іванни Крушельницької, сестри письменника і журналіста Антона Крушельницького. Батько у період Австро-Угорщини працював при Корпусі скарбової сторожі, згодом його перевели на Тернопільщину, тому дитинство Ю. Дороша пройшло у с. Копичинцях. На початку 1920-х рр. родина Дорошів переїхала до с. Раковець-на-Дністрі під Городенкою (Івано-Франківщина). Жили дуже скромно, оскільки у той час батько безуспішно намагався влаштуватися на державну службу і йому було відмовлено у виплаті пенсії. Початкову освіту юний Юліан здобував у Станіславівській класичній гімназії, яку закінчив 1927 р.
Під час студій у гімназії зацікавився технікою, почав робити перші світлини. Став членом «Пласту», належав до 11-го куреня ім. І. Мазепи. Згодом був членом 15-го куреня УСП «Орден Залізної Остроги», великим канцлером куреня. Із 1926 р. фотографував різні урочистості, життя пластових таборів, фестини, тому Ю. Дороша запросили очолювати прес-квартиру «Пласту».
Упродовж 1927–1932 рр. навчався на правничому факультеті Львівського університету і мешкав у родині Крушельницьких, яка тоді перебралася до Львова. Чималий вплив на світогляд та творчість юнака мав його рідний дядько Антін Крушельницький, який у той час видавав часопис «Нові Шляхи». Ю. Дорош співпрацював із журналом, спілкувався з українськими журналістами, художниками-авангардистами, які гуртувалися довкола нього.
Паралельно зі студіями в університеті Ю. Дорош поринув в активне громадсько-мистецьке життя Львова. 1928 р. очолив пластову фотографічну секцію у Львові, був підреферентом світлини при Економічному рефераті Верховної пластової команди (1928–1930 рр.). Упродовж 1928–1929 рр. фотографії Ю. Дороша з пластового життя і його статті з проблем світливства друкувалися на сторінках львівського журналу «Молоде життя», вів рубрики фотолюбителя у пластовому часописі «Вогні».
Перебуваючи у центрі пластового життя, Ю. Дорош також захопився мандрівництвом і туризмом, беручи в експедиції фотоапарат. Результатом цих мандрівок став його перший аматорський короткометражний фільм «Свято молоді» (1929 р.), знятий у пластовому таборі на Соколі, поблизу Підлютого, однак при першому перегляді стрічку було сконфісковано польською владою.
Коли 1930 р. у Львові був започаткований журнал «Кіно», Ю. Дорош став одним із редакторів видання, публікуючи на його шпальтах статті із проблем фотоаматорства. Відчуваючи гострий брак фахової літератури цієї тематики, 1931 р. у Львові видав перший на теренах Галичини «Підручник фотоаматора», який супроводив невеликим словничком фототермінології.
Ю. Дорош був серед ініціаторів створення у Львові Українського фотографічного товариства (УФОТО), установчі збори якого відбулися 9 листопада 1930 р. в залі готелю «Народна гостинниця». Вже за місяць спілка організовувала першу виставку української аматорської фотографії на теренах Галичини, на якій Ю. Дорош представив низку своїх найкращих робіт.
Водночас активно продовжував займатися журналістською творчістю, співпрацював із багатьма львівськими часописами – «Дні», «Життя і Знання», «Українські Вісти», «Назустріч», був співредактором «Неділі» (у 1929–1931 рр. вів рубрику «Із фотоапартом в руках» («Фотоґрафія»), замітки з якої лягли згодом в основу підручника.
Під час другої виставки УФОТО він репрезентував свій короткометражний етнографічний фільм «Раковець», відзнятий на відпочинку в Раковці-на-Дністрі влітку 1931 р.
Після арешту А. Крушельницького і конфіскації «Нових Шляхів» у 1932 р. молодий Ю. Дорош перейняв редакторство журналу «Критика». У цьому ж році випустив у світ друге фахове видання – «Побільшення».
У лютому 1933 р. Ю. Дорош від етнографічного відділу Львівського університету їздив на Гуцульщину, де в околиці Космача, Косова, Жаб’є знімав гуцульські танки. Пізніше кадри з цієї експедиції увійшли до другого етнографічного фільму Ю. Дороша «Гуцульщина», який у фрагментах був знятий кольоровою плівкою. Упродовж наступних років знімав багато репортажів із різних важливих подій українського національно-культурного життя. Також 1933 р. Ю. Дорош разом з іншими членами УФОТО взяв участь у «Виставці Світового Поступу» в Чикаго (США), на якій представив роботу «Віяльниця», що в майбутньому стала найвідомішою з його робіт.
У травні 1933 р. УФОТО розпочало видавати фаховий часопис для фотолюбителів «Світло й Тінь» – Ю. Дорош став одним із редакторів новозаснованого видання, вміщуючи на його шпальтах чимало статей із проблем фото- і кіномистецтва (під крипт. Ю. Д.).
Із переїздом родини Крушельницьких до Харкова 1934 р. (згодом заарештовані, вислані на Соловки і розстріляні) у молодого фотомитця виникли проблеми з житлом і працевлаштуванням. Приятелі запропонували йому роботу фотографа і перекладача в варшавському науковому Товаристві прихильників Гуцульщини, яке щороку проводило збір етнографічного матеріалу в Карпатах. Зібрані під час експедицій матеріали склали основу виставки «Наша Батьківщина у світлині» (1935 р.), підготовленої УФОТО та туристично-краєзнавчим товариством «Плай». Ю. Дорош здобув першу грамоту виставки та нагороду фірми «Перуца».
Окрім фотовиставок, важливе місце у житті Ю. Дороша посів кінематограф. 1936 р. йому вдалося привернути увагу української кооперації до проблем кіновиробництва, відтак за фінансової підтримки Ревізійного союзу українських кооператив створив підприємство «Фотофільм» і розпочав роботу над рекламним двогодинним художнім фільмом про кооперативний рух «До добра і краси» (за сценарієм Романа Купчинського та Василя Софроніва-Левицького). Зйомки проходили упродовж майже двох років у с. Раковець і Семенівка на Городенківщині, стрічка вийшла на екрани у листопаді 1938 р., була високо оцінена критиками і мала популярність серед галицького глядача.
Паралельно з роботою над фільмом «До добра і краси» Ю. Дорош багато працював над створенням «короткометражовиків». Фірма «Фотофільм» під його керівництвом зняла такі стрічки: «Весілля на Покутті», «День молоді Рідної школи», «Йордан у Львові», «Виставка АНУМ»та ін. Також у липні 1938 р. він зняв фільм про похорони командувача Української галицької армії генерала Мирона Тарнавського. Значна частина відзнятої плівки увійшла згодом до короткометражного фільму «Львів говорить», змонтованого у діаспорі.
Того ж року Ю. Дороша запросили знімати археологічні розкопки у княжому Галичі (Крилосі) під керівництвом Ярослава Пастернака, а вже на початку 1939 р. режисер приступив до зйомок нової кольорової ігрової стрічки під робочою назвою «Крилос» з життя України-Руси ХІІ ст. (також за сценарієм В. Софроніва-Левицького). Цей фільм знімався на замовлення акціонерного товариства «Добро і краса», меценатом проекту також був Митрополит Андрей Шептицький. Однак далекосяжним планам режисера зашкодила війна – роботу над стрічкою було припинено.
1939 р. Ю. Дорош разом з Олександром Довженком і Василем Софронівим-Левицьким подорожував Карпатами (Косів, Кути, Криворівня), знімав гуцульські весілля. Тоді ж одружився зі Стефанією Хоркавою, з якою прожив усе подальше життя, у них народився син Андрій (1948–2009), який згодом став відомим мистецтвознавцем і колекціонером.
Воєнні роки були не надто продуктивними для Ю. Дороша, він заледве зробив декілька родинних фото. Після 1939 р. працював в обласному управлінні кінофікації, під час війни обіймав посаду директора кінотеатру в Городенці. Щойно після повернення до Львова 1946 р. почався новий період у житті майстра, він влаштувався фотографом у Львівському історичному музеї, згодом працював на кафедрі історії техніки Львівського політехнічного інституту (нині – Національний університет «Львівська політехніка»). Часто виїжджав в археологічні експедиції, багато знімав, одним із перших у Львові опанував техніку кольорової фотографії.
1956 р. Ю. Дорош прийняв пропозицію Івана Крип’якевича й організував при відділі археології Інституту суспільних наук АН УРСР фотолабораторію. Відтоді розпочалася їхня тісна співпраця над проектами – збором нового фотоматеріалу для перевидання книги «Історичні проходи по Львову» та реалізацією програми І. Крип’якевича «Квіти Кайзервальду».
За підтримкою колег з Музею етнографії та художнього промислу Ю. Дорош відкрив 1957 р. першу персональну виставку етнографічного фото. Його залучили до роботи над серією художніх альбомів, що виходили з нагоди Декади українського мистецтва у Москві.
У 1960-х рр. Ю. Дорош знімав етнографічні сюжети для львівської студії телебачення. 1966 р. перейшов працювати в Центральний державний історичний архів у Львові. Там, маючи доступ до кінотехніки, відзняв ще один кінофільм «Народні майстри Гуцульщини».
1972 р. в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відбулася третя персональна виставка творів Ю. Дороша, повторена через рік у Велеснівському меморіальному музеї В. Гнатюка на Тернопільщині.
Водночас Ю. Дорош тривалий час співпрацював з науковими працівниками Львівського музею українського мистецтва. 1977 р. познайомився із о. Володимиром Яремою (згодом – патріархом Української автокефальної православної церкви Димитрієм), з яким провадив роботу з фотофіксації церков та народної меморіальної кам’яної скульптури Західної України. Останній виїзд на фотофіксацію печерних святилищ у Страдчі та Фійній Ю. Дорош здійснив у травні 1982 р., а вже за два місяці серце невтомного фотомитця зупинилося.
Загалом творчий доробок Ю. Дороша становить понад 12 тисяч унікальних кадрів, що відображають народне мистецтво Галичини, мають науково-пізнавальне і виховне значення, є загальнонаціональним надбанням. Його фотографії публікувалися в працях з археології, етнографії, народного мистецтва. У Львові іменем фотомитця названа вулиця.
Без сумніву, Юліан Дорош – непересічна постать українського мистецького процесу міжвоєнного Львова. Він є автором першого в Галичині україномовного підручника із фотосправи і його справедливо називають зачинателем професійного національного кіно на західноукраїнських землях. Як митець не боявся експериментувати зі світлом і ракурсами, однак найкраще почувався в етнографічній фотографії – любувався Гуцульщиною, вмів її відчути і схопити особливі моменти.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Немає коментарів:
Дописати коментар